Рішення від 24 травня 2026 р. у справі №522/1815/26-Е — Приморський районний суд м. Одеси

Cправа № 522/1815/26-Е

Провадження № 2-а/522/186/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 травня 2026 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:

Головуючого судді – Науменко А.В.,

за участі секретаря судового засідання – Зелінська К.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Одеси адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси із позовом, у якому просив скасувати рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства.

Позивач обґрунтовує позов тим, що оскаржуване рішення ГУ ДМС України в Одеській області №5101130100020472 від 30.01.2026 року є протиправним, необґрунтованим та ухваленим без урахування всіх обставин, що мають значення для справи. Позивач, хоча і є громадянином РФ, прибув в Україну легально, тривалий час (з 1987 року) постійно проживає в м. Одесі, де здобув вищу освіту, і має міцні соціальні та сімейні зв`язки. З 2009 року він перебуває у шлюбі з громадянкою України, у якому народилося двоє дітей, котрі є неповнолітніми громадянами України. Останній в`їзд Позивача на територію України відбувся у вересні 2023 року на підставі візи для подружжя, після чого він неодноразово особисто звертався до органів міграційної служби з метою легалізації свого перебування та отримання посвідки на тимчасове проживання. Проте через введення воєнного стану та відсутність чіткого законодавчого алгоритму дій щодо громадян РФ, відповідач проявляв бездіяльність, усно відмовляючи у прийнятті документів, що поставило Позивача в ситуацію правової невизначеності з незалежних від його волі причин. Твердження відповідача про відсутність у Позивача постійного місця проживання повністю спростовується матеріалами справи, зокрема адресами, зафіксованими самим органом ДМС в актах про притягнення до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 203 КУпАП, за якими накладений штраф Позивачем було сплачено вчасно та в повному обсязі. Позивач не вчиняв жодних протиправних дій, які б загрожували національній безпеці чи громадському порядку, а навпаки, засуджує збройну агресію РФ проти України. Прийняття спірного рішення відбулося з порушенням критеріїв пропорційності та необхідного балансу, закріплених у ч. 2 ст. 2 КАС України, оскільки міграційним органом не було проведено належної оцінки ризиків (ex nunc) і взагалі не досліджено сімейний стан Позивача. Примусове повернення призведе до свавільного втручання у приватне та сімейне життя, розірвання зв`язків між батьком та дітьми, а також створить реальну загрозу безпеці, життю та здоров`ю членів його родини в країні походження через їхнє українське громадянство, що прямо суперечить статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, прецедентній практиці ЄСПЛ (зокрема, у справах «Мустакім проти Бельгії», «Беррехаб проти Нідерландів»), статті 26 Конституції України та статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» щодо абсолютної заборони вислання.

Позивач 10.02.2026 року звернувся до Приморського районного суду м. Одеси із адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справа надійшла до провадження судді Павлик І.А.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 13.02.2026 року відкрито провадження у справі. Розгляд справи здійснювався в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

18.02.2026 року від відповідача ГУ ДМС в Одеській області до суду надійшов відзив на позовну заяву.

Відповідач заперечує проти задоволення позову, виходячи з того, що оскаржуване рішення ГУ ДМС в Одеській області від 30.01.2026 № 5101130100020472 прийняте на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені чинним законодавством України. Позивач, який є громадянином РФ, після останнього легального в`їзду в Україну 29.09.2023 перевищив дозволений строк тимчасового перебування (90 днів протягом 180 днів), передбачений статтею 9 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та Постановою КМУ № 150, і станом на момент виявлення незаконно перебував на території України понад 30 днів. У зв`язку з цим Позивача було правомірно притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 203 КУпАП із накладенням штрафу. Із заявою про добровільне повернення або про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Позивач до міграційного органу не звертався, хоча обов`язок щодо своєчасного врегулювання свого правового статусу покладено виключно на іноземця. Посилання сторони позивача на наявність постійного місця проживання спростовується нормами Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», оскільки особа, яка перебуває в країні нелегально, обмежена у виборі місця проживання та не може його зареєструвати. Наявність шлюбу з громадянкою України та спільних дітей не створює автоматичного імунітету від примусового повернення та не звільняє особу від відповідальності за порушення міграційних правил. Згідно з практикою ЄСПЛ (зокрема, у справі «Jeunesse v. the Netherlands»), наявність сімейних зв`язків не покладає на державу безумовного обов`язку дозволити іноземцю проживати на її території, якщо він усвідомлював незаконність свого статусу. Крім того, оскаржуване рішення не зобов`язує Позивача повернутися виключно до країни громадянської належності (РФ), а вимагає залишити територію України у будь-який законний спосіб до будь-якої третьої країни. В умовах триваючої військової агресії РФ проти України посилений контроль у міграційній сфері та застосування процедури примусового повернення відповідають легітимній меті забезпечення національної і громадської безпеки, а публічний інтерес держави у сфері протидії нелегальній міграції у даному випадку переважає над приватними інтересами Позивача, що підтверджується правовими висновками Верховного Суду.

На підставі розпорядження керівника апарату Приморського районного суду м. Одеси Шарага А.О. від 15.04.2026 року №584/26, було проведено повторний автоматизований розподіл справи між суддями, за наслідками якого вона передана на розгляд судді Науменко А.В.

Ухвалою суду від 16.04.2026 року справу прийнято до провадження.

У судове засідання призначене на 21.05.2026 року з`явився представник позивача Колесникова І.О., позивач ОСОБА_1 , представник відповідача Білоконь Н.О.

Представник позивача у судовому засіданні зазначив, що рішення ГУ ДМС України в Одеській області №5101130100020472 від 30.01.2026 про примусове повернення громадянина рф ОСОБА_1 є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки винесено без урахування тривалості проживання позивача в Україні з 1987 року, наявності у нього міцних сімейних зв`язків, зокрема перебування у шлюбі з громадянкою України та виховання двох неповнолітніх дітей — громадян України. Представник підкреслив, що позивач прибув до України легально у вересні 2023 року на підставі візи для возз`єднання сім`ї та не порушував вимог міграційного законодавства, а оскаржуваний акт є безпідставним, необґрунтованим та таким, що порушує права і свободи позивача, гарантовані національним законодавством та практикою ЄСПЛ щодо захисту права на сімейне життя.

Представник відповідача у судовому засіданні зазначив, що оскаржуване рішення є правомірним, оскільки позивач, будучи зобов`язаним самостійно вчинити дії для легалізації свого перебування в Україні, не звертався до органів ДМС із заявою про оформлення документів на проживання. Відповідач наголошує, що протягом тривалого періоду (з вересня 2023 року по січень 2026 року) позивач не виявляв наміру щодо набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту, що свідчить про відсутність об`єктивних перешкод для виконання ним міграційного законодавства. Також представник вказує на те, що рішення про примусове повернення не обмежує вибір країни призначення та не порушує права позивача, а є законним наслідком ігнорування останнім вимог щодо правового статусу іноземців, у зв`язку з чим просить у задоволенні позову відмовити повністю.

Суд, вивчивши матеріали справи та заслухавши думку сторін приходить до наступного висновку.

Предметом позовних вимог є визнання протиправним та скасування Рішення №5101130100020472 від 30.01.2026 року прийняте головним спеціалістом відділу адміністративного провадження ГУ ДМС України в Одеській області Євгеном Новохатським про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина рф на установчі дані ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , яким зобов`язано останнього покинути територію України у термін до 02.02.2026 року..

Згідно ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», який визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України.

Пунктом 7 ч.1 ст.1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в`їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні.

Відповідно до ч.3 ст.9 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.

У силу вимог ст.26 наведеного Закону Іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Відповідно до ст. 1 Угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом Азербайджанської Республіки про безвізові поїздки громадян затвердженої постановою КМУ від 24.10.2002 № 1565 (далі – Угода) громадяни держави однієї сторони, незалежно від місця їх постійного проживання, можуть в`їжджати, прямувати транзитом, виїжджати та перебувати на території держави іншої сторони без віз з дотриманням правил перебування і реєстрації, що діють в цій державі.

Відповідно до п. 1 Порядку обчислення строку тимчасового перебування в Україні іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в`їзду затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України 20 липня 2015 року № 884 (далі – Порядок) громадяни держав з безвізовим порядком в`їзду можуть тимчасово перебувати на території України не більше ніж 90 днів протягом 180 днів, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України.

З урахуванням вищенаведеного вбачається, що громадяни Узбекистану можуть тимчасово перебувати на території України не більше ніж 90 днів протягом 180 днів.

Під час перебування на території України обчислення дозволеного іноземцю строку перебування здійснюють посадові особи ДМС шляхом відрахування 180 днів назад від дня контролю (дня, на який необхідно визначити законність перебування іноземця на території України). Іноземець не порушив зазначений строк, якщо в межах цього 180-денного періоду він перебував на території України не більше 90 днів.

Із матеріалів справи судом встановлено, що 30.01.2026 року співробітниками ГУ ДМС в Одеській області спільно із співробітниками 2 відділу УСБУ в Одеській області за адресою: Одеська область, Одеський район, с. Лиманка, вул. Перлинна, 1, було виявлено громадянина РФ ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , якого було запрошено до міграційного органу для проведення перевірки.

За результатами дослідження наявних документів та відібраних пояснень встановлено, що Позивач востаннє прибув в Україну 29.09.2023 року, легально перетнувши державний кордон через КПП «М-ПОДІЛЬСЬКИЙ» на підставі паспортного документа серії НОМЕР_1 (дійсного до 03.12.2030 року). Станом на 30.01.2026 року Позивач перебував на території України незаконно, перевищивши дозволений строк тимчасового перебування в країні більш як на 30 днів. При цьому із заявою про добровільне повернення до країни походження або третьої країни до ГУ ДМС в Одеській області він не звертався, підтвердивши усвідомлення свого статусу нелегального мігранта.

30.01.2026 року ГУ ДМС в Одеській області було прийнято оскаржуване Рішення №5101130100020472 про примусове повернення Позивача до країни походження або третьої країни, яким його зобов`язано покинути територію України у термін до 02.02.2026 року. Згідно з розпискою від 02.02.2026 року, Позивач ознайомився зі змістом вказаного рішення, зазначив, що послуг перекладача не потребує, та взяв на себе зобов`язання самостійно залишити Україну у визначений строк.

Судом також з`ясовано, що у період з 29.09.2023 року по 30.01.2026 року Позивач не звертався до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту в Україні в порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також не виявив такого бажання під час опитування. Окрім того, спірне рішення №5101130100020472 не містить прямого зобов`язання для Позивача виїхати виключно до країни його громадянської належності (РФ), а покладає на нього обов`язок залишити територію України у будь-який законний спосіб із можливістю виїзду до будь-якої третьої країни..

Аналізуючи доводи Позивача про неможливість своєчасного врегулювання свого міграційного статусу через введення воєнного стану, неотримання адміністративних послуг та усні відмови посадових осіб міграційної служби у прийнятті документів, суд сприймає їх критично, виходячи з наступного.

Матеріали справи не містять жодних належних, допустимих та достовірних доказів які б підтверджували факти реального звернення Позивача до органів ДМС із відповідними заявами та формування повного пакета документів для отримання посвідки на тимчасове проживання, як і не надано доказів протиправної бездіяльності чи безпідставних відмов відповідача у їх прийнятті.

Суд зазначає, що за наявності перешкод для особистого прийому чи виникненні спірних ситуацій, Позивач не був позбавлений можливості звернутися до ГУ ДМС в Одеській області у письмовому вигляді (шляхом направлення поштової кореспонденції з описом вкладення), самостійно задокументувати та зафіксувати факти своїх звернень, або ініціювати цей процес у встановленому законом порядку, діючи через адвоката.

З огляду на це, посилання Позивача на об`єктивні обставини військового стану та форс-мажорні чинники не можуть у даному випадку виправдати або повністю реабілітувати факт тривалої та повної бездіяльності самого Позивача у питанні легалізації свого правового статусу на території України протягом усього періоду з вересня 2023 року по січень 2026 року, оскільки обов`язок щодо дотримання міграційного законодавства та своєчасного оформлення документів покладається безпосередньо на іноземця.

Таким чином позивачем не було надано жодних обґрунтованих обставин на підтвердження власної правової позиції.

Суд погоджується з обґрунтуванням відповідача щодо того, що наявність у Позивача тривалих і міцних сімейних зв`язків, зокрема перебування у шлюбі з громадянкою України та наявність двох неповнолітніх дітей, які є громадянами України, не створює для нього автоматичного імунітету від застосування процедури примувого повернення та не звільняє від обов`язку дотримуватися міграційного законодавства приймаючої держави.

Відповідно до ч. 15 ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», легальність перебування на території України на підставі укладеного шлюбу чи з метою возз`єднання сім`ї пов`язується із законодавчо визначеною процедурою та обов`язковим отриманням посвідки на тимчасове проживання. Суд зазначає, що прагнення іноземця зберегти свої сімейні права покладає саме на нього безумовний обов`язок вчинити активні дії щодо офіційного оформлення права на проживання в Україні. За відсутності належного волевиявлення та підтверджених дій Позивача, спрямованих на легалізацію свого статусу, його сімейні права не можуть бути реалізовані шляхом ігнорування державними органами факту його незаконного перебування в країні.

Суд підкреслює, що тривалий час проживання в Україні та факт наявності родини не означають автоматичного й абсолютного захисту особи від заходів міграційного контролю в контексті статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Позивач був свідомий того, що його тривалий нелегальний статус робить стабільність сімейного життя сумнівною, а отже, має нести за це персональну відповідальність.

Вказаний підхід повністю узгоджується з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у справі «Jeunesse v. the Netherlands» (заява № 12738/10), де ЄСПЛ зазначив, що навіть якщо держава тривалий час толерує присутність іноземця на своїй території, дозволяючи йому інтегруватися в суспільство та створити родину, це не тягне за собою автоматичного обов`язку органів влади, в силу статті 8 Конвенції, дозволити такому іноземцю безперешкодно оселитися в цій країні. Таким чином, невиконання Позивачем встановлених законом обов`язків щодо оформлення документів на право проживання виключає можливість безпідставного незастосування до нього передбачених законом правових наслідків у виді примусового повернення.

Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ст. 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України встановлено Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773-VI (далі - Закон № 3773-VI).

Пунктом 7 частини першої статті 1 Закону № 3773-VI визначено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в`їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні.

Згідно з частиною третьою статті 3 Закону № 3773-VI, іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Відповідно до частини третьої статті 9 Закону № 3773-VI строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.

Крім того, процедура продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України встановлена постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 року № 150 «Про затвердження Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України» (далі - Порядок).

Так, положеннями підпункту 2 пункту 2 Порядку, іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території не більше як 90 днів протягом 180 днів у разі в`їзду іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в`їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України. Порядок обчислення зазначеного строку встановлюється МВС.

Відповідно до пункту 2 розділу І Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23.04.2012 № 353/271/150 (далі - Інструкція) терміни «примусове повернення» та «примусове видворення» означають систему адміністративно-правових заходів, спрямованих на примушування іноземців, які незаконно перебувають в Україні, покинути територію України всупереч їх волі і бажанню.

Підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців до країни походження або третьої країни є: дії, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; дії, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; затримання іноземців органами охорони державного кордону у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України.

При цьому, чинним законодавством не передбачено виключень із загальних для всіх іноземців правил перебування на території України.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Встановивши фактичні обставини справи та дослідивши надані сторонами докази, суд з урахуванням вищенаведених норм чинного законодавства, приходить до висновку про правомірність дій службових осіб ГУ ДМС України в Одеській області у відношенні громадянина позивача та законності оскаржуваного рішення.

У зв`язку з чим, суд вважає, що дії відповідача ґрунтуються на законі, тому рішення про примусове повернення в країну походження громадянина ОСОБА_1 , підлягає залишенню без змін, а адміністративний позов - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 2, 4, 7-9, 72-77, 241-246 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління міграційної служби в Одеській області про скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня проголошення рішення суду.

Суддя: А.В. Науменко

25.05.26