Рішення від 21 травня 2026 р. у справі №486/2024/25 — Південноукраїнський міський суд Миколаївської області

Справа № 486/2024/25

Провадження № 2/486/449/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

22 травня 2026 року м. Південноукраїнськ

Південноукраїнський міський суд Миколаївської області

у складі: головуючого судді Далматовій Г.А.,

при секретарі Манзенко В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Південноукраїнську Миколаївської області цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Південноукраїнська міська рада про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням,

учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , третя особа Південноукраїнська міська рада,

В С Т А Н О В И В:

24 жовтня 2025 року ОСОБА_1 звернулась з позовною заявою до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Південноукраїнська міська рада Миколаївської області про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

Свої вимоги позивачка обґрунтовує тим, що згідно ордеру на жиле приміщення №1927 від 21 липня 1979 року, що виданий російською «Исполнительным комитетом Арбузинського Рай Совета народних депутатов Арбузинка» ОСОБА_3 разом із сім`єю з чотирьох чоловік надано право на зайняття житлового приміщення 27,56 кв.м. у двокімнатній квартирі АДРЕСА_2 . Ордер видано на підставі рішення виконавчого комітету від 17 липня 1979 року № 264.

На підставі рішення та ордеру вона разом з її чоловіком зареєструвалися у квартирі, а згодом зареєстрували і своїх дітей. Згідно даної довідки статус квартири - не приватизована.

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області №2о-99/06 від 18 вересня 2006 року ОСОБА_3 було визнано безвісно відсутнім. У зв`язку з чим він був знятий з реєстраційного обліку – 09 жовтня 2006 року.

Зазначає, що ОСОБА_2 , 1998 року народження, не проживає у даній квартирі з 2015 року без поважних причин, він виїхав за кордон ще до повномасштабного вторгнення російської федерації. Під час останнього спілкування близько п`яти років тому, онук їй повідомляв, що на територію України повертатися не планує. На даний час зв`язок з ними вона не підтримує, участі в утриманні житла він не бере, квартирою не користується, зобов`язання по утриманню житлового приміщення не виконує, оплату комунальних послуг не здійснює, особистих речей в квартирі не має і взагалі квартирою він не цікавиться.

Всі обов`язки, що випливають з договорів по обслуговуванню житлового приміщення, вона виконує сама, однак обсяг такого утримання збільшений у зв`язку із реєстрацією місця проживання відповідача у вказаній квартирі, що є додатковим фінансовим тягарем.

В судовому засіданні позивачка позовну заяву підтримала, повідомила, що з 2015 року її онук виїхав за кордон, за весь час не повертався та під час останьої розмови по телефону повідомив, що не планує повертатися додому.

Відповідач в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

За таких обставин відповідно до вимог ч. 4 ст. 223 ЦПК України суд вважає можливим розглянути справу без участі відповідача на підставі наявних у ній даних і доказів та ухвалити заочне рішення, про що постановлена відповідна ухвала.

Від представника третьої особи Південноукраїнської міської ради на адресу суду надійшла заява з проханням розглядати справу без участі представника. Проти задоволення позовної заяви не заперечує.

Заслухавши позивача, свідків, дослідивши письмові докази в сукупності, суд приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що на підставі ордеру №1927 від 21 липня 1979 року виданого російською «Исполнительным комитетом Арбузинського Рай Совета народних депутатов Арбузинка», ОСОБА_3 на склад сім`ї з чотирьох чоловік: ОСОБА_3 , ОСОБА_1 – дружина, ОСОБА_4 – дочка, ОСОБА_2 - син, було надано двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 27,56 кв.м. /а.с. 9/.

Згідно акту про не проживання особи за місцем реєстрації від 10 жовтня 2025 року ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 , зі слів сусідів, не проживає з 2015 року /а.с. 11/.

Згідно довідки про склад сім`ї та реєстрацію виданої Центром надання адміністративних послуг міста Південноукраїнська виконавчого комітету Південноукраїнської міської ради від 14 жовтня 2025 року, в квартирі АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_1 – дружина, ОСОБА_4 – дочка, ОСОБА_2 - син /а.с. 10/.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_5 повідомила, що дуже багато років не бачила ОСОБА_6 , їй відомо, що у 2015 році він виїхав за кордон.

Свідок ОСОБА_7 в судовому засіданні пояснила, що вона тісно спілкується з позивачкою, бувала у неї вдома, її онука ОСОБА_2 не бачила з 2015 року, де саме він перебуває, їй не відомо.

Статтею 47 Конституції України встановлено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження №14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

В пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» роз`яснено, що, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні. При цьому наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Згідно із статтями 71, 72 ЖК України наймач або члени його сім`ї можуть бути визнані судом такими, що втратили право користування жилою площею, зокрема, коли вони в ньому не проживають без поважних причин понад шість місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймачем, а в разі спору судом.

При цьому ч.3 ст.71 ЖК України передбачені випадки, коли жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців, а саме у випадках: 1) призову на строкову військову службу або направлення на альтернативну (невійськову) службу, а також призову офіцерів із запасу на військову службу на строк до трьох років - протягом усього періоду проходження зазначеної військової служби; призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період - протягом усього періоду проходження військової служби, а якщо під час її проходження вони отримали поранення, інше ушкодження здоров`я та перебувають на лікуванні в закладах охорони здоров`я або потрапили в полон чи визнані безвісно відсутніми - на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у відповідних територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки України після звільнення з військової служби після закінчення ними лікування в закладах охорони здоров`я, незалежно від строку лікування, повернення з полону, скасування рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою чи ухвалення судом рішення про оголошення особи померлою; 2) тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання; 3) влаштування дитини (дітей) на виховання до родичів, опікуна чи піклувальника, у прийомну сім`ю, дитячий будинок сімейного типу, заклад для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - протягом усього часу їх перебування у родичів, опікуна чи піклувальника, прийомній сім`ї, дитячому будинку сімейного типу, закладі для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Якщо з будинку, квартири (їх частини) вибула дитина (діти) і членів її (їх) сім`ї не залишилося, це житло може бути надано за договором оренди іншому громадянину до закінчення строку перебування дитини (дітей) у дитячому закладі або до досягнення нею (ними) повноліття і повернення від родичів, опікуна чи піклувальника, в окремих випадках - до закінчення навчання в загальноосвітніх навчальних закладах усіх типів і форм власності, у тому числі для громадян, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації, а також в професійно-технічних чи вищих навчальних закладах або до закінчення строку служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях;4) виїзду у зв`язку з виконанням обов`язків опікуна чи піклувальника, наданням батькам-вихователям житлового будинку або багатокімнатної квартири для створення дитячого будинку сімейного типу - протягом усього часу виконання таких обов`язків; 5) влаштування непрацездатних осіб, у тому числі дітей з інвалідністю, у будинку-інтернаті та іншій установі соціальної допомоги - протягом усього часу перебування в них; 6) виїзду для лікування в лікувально-профілактичному закладі - протягом усього часу перебування в ньому; 7) взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі - протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім`ї.

Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності.

При розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК України, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Якщо тимчасова відсутність особи перевищила шість місяців, члени сім`ї, навіть колишні, а також наймодавець, мають право звернутись із позовом про визнання її такою, що втратила право на користування жилим приміщенням (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №201/10924/13-ц).

Разом з тим, вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи (постанова Верховного Суду від 18 березня 2020 року, справа №464/7923/16-ц).

Оскільки ОСОБА_2 не проживає у квартирі АДРЕСА_1 більш, ніж шість місяців, без поважних причин, він втратив право користування нею, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст.12,81,141, 263, 264, 265, 282 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Задовольнити позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Південноукраїнська міська рада про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Миколаївського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.

Повне ім`я позивача: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Повне ім`я відповідача: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .

Повне найменування третьої особи: Південноукраїнська міська рада, місцезнаходження: вул. Європейська, 48, м. Південноукраїнськ, Вознесенського району, Миколаївської області, ЄДРПОУ 33850880.

Суддя Г.А. Далматова