Постанова від 13 травня 2026 р. у справі №713/407/25 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2026 року

місто Чернівці

справа № 713/407/25

провадження № 22-ц/822/8/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Одинака О. О.

суддів: Височанської І. М., Литвинюк І. М.

за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Берегометська селищна рада Вижницького району Чернівецької області, Вижницька районна військова адміністрація Чернівецької області

апеляційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , на рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 15 вересня 2025 року

головуючий в суді першої інстанції суддя Пилип`юк І. В.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .

Просив суд ухвалити рішення, яким визнати недійсним договір суборенди земельної ділянки від 26 грудня 2013 року, укладений між ОСОБА_3 і орендарем ОСОБА_2 , за яким на території Берегометської територіальної громади Вижницького району Чернівецької області передано у володіння і користування земельну ділянку у комплексі з розташованим на ній водним об`єктом, з кадастровим номером 7320584000:02:001:0087, загальною площею 2,2344 га, у тому числі: 1,8570 га під водоймищем, 0,3219 га під сінокосіння, 0,19955 га під греблями з розміщеною на гідроспорудах дорогою місцевого значення.

Позов обґрунтований тим, що ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка з кадастровим номером 7320584000:02:001:0360, цільове призначення – для дачного будівництва, яка є суміжною із земельною ділянкою водного фонду з кадастровим номером 7320584000:02:001:0087.

28 березня 2008 року був укладений договір оренди землі водного фонду (кадастровий номер 7320584000:02:001:0087) і цього ж дня зареєстрований Чернівецькою регіональною філією ДП «Центр державного земельного кадастру». Цей факт зафіксований в Книзі записів реєстрації договорів оренди земельних ділянок №4 АА001110. Договору оренди присвоєний реєстраційний номер 040881000003. Орендодавцем виступила Вижницька районна державна адміністрація, а орендарем – ОСОБА_3 . У користування і володіння ОСОБА_3 передано об`єкти водного фонду загальною площею 2,3744 га, куди включено: земельну ділянку під водою площею 1,870 га, земля під сінокосіння площею 0,3219 га, що займає частину захисної смуги, земля під греблями площею 0,1955 га.

Землі водного об`єкту виділені ОСОБА_3 з метою риборозведення, тобто для здійснення господарської діяльності.

Вважає договір оренди земельної ділянки №4 від 28 березня 2008 року реальним, тобто таким, який крім укладання (підписання), вимагає фактичної передачі об`єктів угоди.

28 березня 2008 року представником орендодавця Вижницької РДА та орендарем ОСОБА_3 підписано акт прийому-передачі земельної ділянки в користування на умовах довгострокової оренди терміном на 30 років на території Лукавецької сільської ради для риборозведення. Тобто, саме водоймище (вода, водний горизонт) не переходило від орендодавця до орендаря.

Зазначав, що відповідно до положень діючого законодавства, земельні ділянки виділяються в оренду або у власність лише для їх цільового використання. Якщо орендодавцем ОСОБА_3 передана земельна ділянка площею 0,1955 га від дороги, що на греблях і до водної гладіні (плеса) водоймища, то тут не зазначено цільового призначення цієї частини наділу (тобто, порушується закон).

Крім того, гребля становить собою гідравлічну споруду, штучно зведену насипним способом. Відповідно до пункту 3 статті 93 ЗК України земля на поверхні греблі не може бути здана в оренду. На оплатній основі дозволено користуватись лише всією гідравлічною спорудою.

У подальшому ОСОБА_3 передав у суборенду весь об`єкт оренди, разом з правами та обов`язками, встановленими в угоді. Новим орендарем низки об`єктів водного фонду (суборендарем) став ОСОБА_2 . Угода названа сторонами «Договір суборенди земельної ділянки» та укладена 26 грудня 2013 року. Цей правочин також має на меті риборозведення і він також за своєю правовою природою є угодою оренди земель водного фонду.

Договір суборенди земельної ділянки від 26 грудня 2013 року не пройшов державної реєстрації. Натомість, 27 грудня 2013 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 зареєстроване право оренди земельної ділянки. Цією ж датою у вказаному реєстрі за ОСОБА_3 також зареєстроване право оренди тієї самої земельної ділянки.

14 червня 2016 року укладено додаткову угоду №9, якою в договір оренди земельної ділянки від 28 березня 2008 року внесено зміни: зменшена нормативна грошова оцінка земельної ділянки водного фонду, яка в 2008 році становила 51 579 гривень, а в 2016 році – 42 610 гривень 97 копійок; на 1% від нормативної вартості землі водного фонду збільшена орендна плата з 2% від вартості об`єкта оренди, до 3% від вартості об`єкту оренди; орендар – ОСОБА_3 набув нове право «передачі землі водного фонду в суборенду без змін цільового призначення об`єкту оренди» (хоча договір суборенди вже існує протягом трьох з половиною років); орендарю встановлений обов`язок на протязі десяти днів зареєструвати вказане доповнення до договору оренди земельної ділянки в Чернівецькій регіональній філії ДП «Центр ДЗК».

За умовами договору оренди за користування землею під водним об`єктом, самим водоймищем, землею під сінокосіння, двома греблями і дорогою на ній, з початку 2008 року і до кінця 2013 року ОСОБА_3 сплачує державі в особі Вижницької районної державної адміністрації 1 031 гривню 58 копійок на рік. Після переоцінки земельної ділянки в 2013 році (водоймище зовсім не враховувалось) сплачувати потрібно ще менше, ніж 1 031 гривню 58 копійок на рік. В свою чергу, суборендар – ОСОБА_2 за договором суборенди сплачує орендарю – ОСОБА_3 за користування землею водного об`єкту 1 278 гривень 33 копійки на рік. Тобто, ОСОБА_3 отримує дохід від здачі земель водного об`єкту у суборенду в розмірі 246 гривень 75 копійок на рік.

Вважає, що відповідачі ще на стадії формування договору суборенди допустили суттєву помилку, коли унормували свої відносини з користування водним об`єктом для риборозведення і землею під ним лише за використанням норм земельного права. У договорі суборенди та акті прийому-передачі не зазначено, що в оренду передається саме водоймище, хоча і вказано, що земельна ділянка передається для риборозведення.

Так відповідачі не врахували, що риборозведення (рибництво) є класичним видом господарської діяльності, визначення якої міститься в частині першій статті 3 ГК України. Тобто для зайняття риборозведенням (рибництвом) на орендованій земельній ділянці і ОСОБА_3 і ОСОБА_2 повинні перебувати на обліку як особи, що займаються товарним сільськогосподарським виробництвом, або бути зареєстрованими суб`єктами господарювання чи фізичними особами – підприємцями.

Тому вважає, що на відповідачів розповсюджується заборона здачі в суборенду водного об`єкта, встановлена частиною шістнадцятою статті 51 ВК України.

Укладений між відповідачами договір суборенди не відповідає типовому договору оренди водних об`єктів, форма якого затверджена постановою КМУ від 29 травня 2013 року № 420, а на даний час типовому договору оренди землі в комплексі з розташованим на ній водним об`єктом, затвердженому постановою КМУ від 02 червня 2021 року № 572.

Не виключає, що всупереч вимогам статті 51 ВК України, Вижницька районна військова державна адміністрація, Берегометська селищна рада, орендар ОСОБА_3 , суборендар ОСОБА_2 не мають паспорту водоймища.

ОСОБА_3 26 грудня 2013 року передав у володіння і користування водний об`єкт ОСОБА_2 , щоб останній займався риборозведенням, тобто тим, чим повинен займатись він сам протягом п`яти років. Насправді, ні ОСОБА_3 з 28 березня 2008 року до 26 грудня 2013 року, ні ОСОБА_2 з 26 грудня 2013 року по теперішній час не випустив в водоймище ні одного малька будь-якого виду риб. Це вказує на те, що водний об`єкт (кадастровий номер 7320584000:02:001:0087) використовується не за цільовим призначенням.

30 січня 2023 року Берегометська селищна рада з невідомих підстав укладає додаткову угоду до договору суборенди земельної ділянки від 26 грудня 2013 року не з орендарем – ОСОБА_3 , а чомусь з суборендарем – ОСОБА_2 і передає йому, а не ОСОБА_3 розрахунок за оренду земельної ділянки.

За договором суборенди ОСОБА_2 набув прав з володіння і користування водним об`єктом у розумінні статті 1 Закону України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів», однак в порушення даного закону не набув необхідного статусу «суб`єкта рибного господарства», оскільки не є юридичною особою чи фізичною особа-підприємцем, яка проводить рибогосподарську діяльність відповідно до законодавства.

У пункті 2 договору суборенди зазначено, що в суборенду передано земельну ділянку під дорогою на греблях. Однак постановою КМУ від 03 листопада 2023 року затверджено «Порядок надання в користування на умовах оренди гідротехнічних споруд для цілей аквакультури», згідно якого стосовно гребель повинен укладатись окремий договір користування, який має узгоджуватись з типовою формою, затвердженою цим же Порядком.

За змістом частини другої статті 18 ЗК України дорога, як об`єкт суборенди, не повинна потрапити в перелік об`єктів, що передаються у володіння і користування суборендарю ОСОБА_2 за угодою передачі водного об`єкту. Дорога може передаватись за окремим правочином, а не входити в якості складової частини до предмету договору суборенди водного фонду.

Відповідно до положень пункту 3 статті 93 ЗК України дорога місцевого значення на греблях у межах прибережної захисної смуги не могла бути об`єктом договору суборенди водного об`єкту.

Вважає, що наведена кількість порушень ЗК України та ВК України, допущених ОСОБА_3 і ОСОБА_2 при укладанні договору суборенди і на стадії його виконання, є підставою для визнання недійсним даного правочину.

Короткий зміст рішення суду

Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 15 вересня 2025 року в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що приписами частини першої статті 8 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, чинній на момент укладення договору оренди земельної ділянки водного фонду) було передбачено, що орендована земельна ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця. Якщо протягом одного місяця орендодавець не надішле письмового повідомлення щодо своєї згоди чи заперечення, орендована земельна ділянка або її частина може бути передана в суборенду.

Разом з тим, у статті 51 ВК України (в редакції, чинній на момент укладення договору оренди та договору суборенди земельної ділянки водного фонду) було визначено, що передача орендарем права на оренду водного об`єкта іншим суб`єктам господарювання забороняється.

Орендарі, яким водний об`єкт надано в користування на умовах оренди, можуть дозволити іншим водокористувачам здійснювати спеціальне водокористування в порядку, встановленому цим Кодексом.

Станом на час укладення договорів оренди та суборенди земельна ділянка перебувала у державній власності і право розпоряджатися нею мала Вижницька районна державна адміністрація, а з 27 травня 2021 року земельна ділянка перейшла у комунальну власність і право розпоряджатися нею перейшло до Берегометської селищної ради Вижницького району Чернівецької області, представницького органу відповідної територіальної громади, на території якої знаходиться ця земельна ділянка.

На час укладення договору суборенди земельної ділянки умовами договору оренди земельної ділянки, укладеного 28 березня 2008 року не було передбачено права орендаря ОСОБА_3 на укладення договору суборенди земельної ділянки, а тим більше земельної ділянки водного фонду.

Під час укладення договору суборенди земельної ділянки його сторони не врахували, що дана земельна ділянка відносилася до земель водного фонду, а тому:

– щодо користування нею міг бути укладений лише договір оренди земель водного фонду на земельних торгах у комплексі із земельною ділянкою, що закріплено у частині третій статті 51 ВК України;

– передача орендарем права на оренду водного об`єкта іншим суб`єктам господарювання (суборенда) була заборонена частиною 16 статті 51 ВК України.

Відомостей про те, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 станом на час укладення договору оренди земельної ділянки водного фонду, чи оспорюваного договору суборенди земельної ділянки були зареєстрованими фізичними особами-підприємцями та здійснювали на орендованій земельній ділянці водного фонду господарську діяльність з риборозведення позивачем суду не надано.

Аналіз встановлених судом обставин в сукупності з наведеними нормами матеріального права дає підстави для висновку про незаконність способу заволодіння відповідачами ОСОБА_3 , а в подальшому ОСОБА_2 земельною ділянкою водного фонду та порушення ними процедури надання земельної ділянки водного фонду в оренду та в суборенду, що не могло бути невідомо останнім, а також власникам даної ділянки позаяк, нормативна база, яка регулює спірні правовідносини є загальнодоступною для всіх учасників даних правовідносин і відповідачі та треті особи повинні були усвідомлювати правові наслідки своїх дій у майбутньому.

Водночас, судом достовірно установлено, що договір оренди земельної ділянки водного фонду від 28 березня 2008 року укладено між орендодавцем Вижницькою районною державною адміністрацією та орендарем ОСОБА_3 , а договір суборенди земельної ділянки водного фонду укладений 26 грудня 2013 року між орендарем – ОСОБА_3 та суборендарем – ОСОБА_2 .

Тобто судом установлено, що позивач ОСОБА_1 не є стороною договору оренди земельної ділянки водного фонду, чи оспорюваного договору суборенди земельної ділянки водного фонду, і в порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України ним не було доведено суду наявності свого порушеного права, як заінтересованої особи, щодо договору суборенди земельної ділянки водного фонду, так і належно не обґрунтовано в чому саме полягає порушення його прав.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги ОСОБА_1 .

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції від 15 вересня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційні скарги

ОСОБА_1 посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вважає помилковим висновок суду про недоведеність позивачем порушеного права і як наслідок відмову в позові з цієї підстави.

Зокрема суд першої інстанції не звернув увагу на те, що позов ОСОБА_1 пред`явлено з чотирьох підстав, а саме: 1) позивач і відповідачі є суміжними землекористувачами, між якими наявний спір щодо законності передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва, а тому звернення із цим позовом направлено на захист його прав; 2) ОСОБА_1 зацікавлений в отриманні в оренду земельної ділянки кадастровий 7320584000:02:001:0087 та реалізував свій намір шляхом звернення із заявою до відповідного органу місцевого самоврядування, однак незаконна передача цієї земельної ділянки в оренду ОСОБА_3 та суборенду ОСОБА_2 , яка здійснена з грубим порушенням норм закону, перешкоджає реалізації його законним намірам; 3) ОСОБА_1 є членом Берегометської сільської територіальної громади та має право звертатися за захистом порушених прав цієї громади; 4) нецільове використання відповідачами об`єкта водного фонду порушує право позивача як власника суміжної ділянки та членів його сім`ї на безпечне для життя і здоров`я довкілля, а також перешкоджає доступу до цього об`єкта.

З урахуванням висновків суду першої інстанції щодо незаконності передачі в суборенду ОСОБА_2 земельної ділянки водного фонду, з якими позивач погоджується та вважає обґрунтованими, наявними є підстави для задоволення позову та визнання недійсним оспорюваного договору.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

Згідно з розпорядженням Вижницької районної державної адміністрації Чернівецької області від 16 травня 2007 року № 259: 1) погоджено місце розташування земельної ділянки площею 2,2344 га, з яких 1,8570 га – під водою, 0,3219 га – під сінокосом, 0,1955 га – під греблями та дорогою, із земель запасу Лукавецької сільської ради за межами населеного пункту для передачі її ОСОБА_3 в довгострокову оренду строком на 30 років для риборозведення; 2) надано ОСОБА_3 дозвіл на розроблення проекту відведення вищевказаної земельної ділянки (том 1, а. с. 91).

28 березня 2008 року між Вижницькою районною державною адміністрацією, як орендодавцем, та ОСОБА_3 , як орендарем, укладено договір оренди земельної ділянки, який зареєстровано у Вижницькому секторі Чернівецької регіональної філії ДП «Центр ДЗК при Держкомземі України», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 28 березня 2008 року за № 040881000003 (том 1, а. с. 119-123, 224-233).

Як вбачається зі змісту договору від 28 березня 2008 року його предметом є передача ОСОБА_3 в строкове платне користування земельної ділянки для риборозведення площею 2,2344 га, з яких 1,8570 га – під водою, 0,3219 га – під сінокосом, 0,1955 га – під греблями та дорогою, яка розташована на території Лукавецької сільської ради Вижницького району Чернівецької області.

Також відповідно до умов укладеного між Вижницькою районною державною адміністрацією та ОСОБА_3 договору: договір укладено строком на тридцять років (пункт 7 договору); земельна ділянка передається в оренду для риборозведення (пункт 14 договору); цільове призначення земельної ділянки – сільськогосподарського призначення (пункт 15 договору); передача земельної ділянки в оренду здійснюється з розробленням проекту її відведення на підставі розпорядження Вижницької районної державної адміністрації Чернівецької області від 16 травня 2007 року № 259 (пункт 17 договору); орендар має право надавати земельну ділянку в суборенду без зміни її цільового призначення (підпункт 4 пункту 28 договору).

26 грудня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір суборенди земельної ділянки сільськогосподарського призначення для риборозведення загальною площею 2,2344 га, з яких 1,8570 га – під водою, 0,3219 га – під сінокосом, 0,1955 га – під греблями та дорогою, яка розташована на території Лукавецької сільської ради Вижницького району Чернівецької області (том 1, а. с. 124-126).

За умовами вищевказаного договору суборенди його укладено на строк дій договору оренди земельної ділянки від 28 березня 2008 року, тобто до 28 березня 2038 року.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31 грудня 2013 року № 15771335 право оренди за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстровано 27 грудня 2013 року (том 1, а. с. 127-128).

Вказаний витяг також містить опис об`єкта речового права, яким є земельна ділянка загальною площею 2,3744 га (став).

30 січня 2023 року між Берегометською сільською радою та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду до договору суборенди земельної ділянки від 26 грудня 2023 року, відповідно до умов якої внесено зміни до предмета договору із зазначенням кадастрового номера орендованої земельної ділянки – 7320584000:02:001:0087, розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки та розміру орендної плати (том 1, а. с. 130).

Відповідно до відомостей Державного земельного кадастру про земельну ділянку кадастровий номер 7320584000:02:001:0087: цільове призначення – 10.07 для рибогосподарських потреб; категорія земель – землі водного фонду; вид використання – для рибогосподарських потреб; форма власності – комунальна; площа земельної ділянки – 2,3744 га (том 1, а. с. 129).

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає зазначеним вище вимогам закону, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів відносить зокрема визнання правочину недійсним.

У цій справі із позовом про визнання недійсним договору суборенди земельної ділянки комунальної власності від 26 грудня 2013 року, укладеного між ОСОБА_3 і орендарем ОСОБА_2 , звернувся ОСОБА_1 , який не є стороною цього договору.

Згідно зі статтею 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але які породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об`єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених згаданими актами або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.

За змістом частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У статті 203 вказаного Кодексу закріплені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину та встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до законодавчого визначення правочином є насамперед вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів – набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин – це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2023 року у справі № 910/23621/17, від 03 серпня 2023 року у справі № 904/7930/21, від 01 червня 2022 року у справі № 912/642/20 та інших.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована.

Отже, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватноправова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав взагалі).

У ЦК України закріплений підхід, при якому можливість оспорити правочин конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорений правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України).

Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду.

Оспорення правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорення правочину, ресцисорний позов).

Як встановлено судами розпорядженням Вижницької районної державної адміністрації Чернівецької області від 16 травня 2007 року № 259: 1) погоджено місце розташування земельної ділянки площею 2,2344 га, з яких 1,8570 га – під водою, 0,3219 га – під сінокосом, 0,1955 га – під греблями та дорогою, із земель запасу Лукавецької сільської ради за межами населеного пункту для передачі її ОСОБА_3 в довгострокову оренду строком на 30 років для риборозведення; 2) надано ОСОБА_3 дозвіл на розроблення проекту відведення вищевказаної земельної ділянки (том 1, а. с. 91).

В подальшому 28 березня 2008 року між Вижницькою районною державною адміністрацією, як орендодавцем, та ОСОБА_3 , як орендарем, укладено договір оренди земельної ділянки, який зареєстровано у Вижницькому секторі Чернівецької регіональної філії ДП «Центр ДЗК при Держкомземі України», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 28 березня 2008 року за № 040881000003 (том 1, а. с. 119-123, 224-233).

Як вбачається зі змісту договору від 28 березня 2008 року його предметом є передача ОСОБА_3 в строкове платне користування земельної ділянки для риборозведення площею 2,2344 га, з яких 1,8570 га – під водою, 0,3219 га – під сінокосом, 0,1955 га – під греблями та дорогою, яка розташована на території Лукавецької сільської ради Вижницького району Чернівецької області.

Також відповідно до умов укладеного між Вижницькою районною державною адміністрацією та ОСОБА_3 договору: договір укладено строком на тридцять років (пункт 7 договору); земельна ділянка передається в оренду для риборозведення (пункт 14 договору); цільове призначення земельної ділянки – сільськогосподарського призначення (пункт 15 договору); передача земельної ділянки в оренду здійснюється з розробленням проекту її відведення на підставі розпорядження Вижницької районної державної адміністрації Чернівецької області від 16 травня 2007 року № 259 (пункт 17 договору); орендар має право надавати земельну ділянку в суборенду без зміни її цільового призначення (підпункт 4 пункту 28 договору).

З урахуванням вищенаведених умов договору помилковим є висновок суду першої інстанції про те що умовами договору не передбачено право орендаря передавати земельну ділянку в суборенду.

Зокрема як встановлено судами 26 грудня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір суборенди земельної ділянки сільськогосподарського призначення для риборозведення загальною площею 2,2344 га, з яких 1,8570 га – під водою, 0,3219 га – під сінокосом, 0,1955 га – під греблями та дорогою, яка розташована на території Лукавецької сільської ради Вижницького району Чернівецької області.

За умовами вищевказаного договору суборенди його укладено на строк дій договору оренди земельної ділянки від 28 березня 2008 року, тобто до 28 березня 2038 року.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31 грудня 2013 року № 15771335 право оренди за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстровано 27 грудня 2013 року.

Вказаний витяг також містить опис об`єкта речового права, яким є земельна ділянка загальною площею 2,3744 га (став).

Тобто як на час укладення договору оренди, так і договору суборенди, на земельній ділянці розташовувався водний об`єкт – ставок.

Однак за цільовим призначенням визначеним у договорі, так при здійсненні державної реєстрації речового права щодо орендованої земельної ділянки, її віднесено до земель сільськогосподарського призначення.

В свою чергу, надаючи оцінку спірним правовідносинам суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка 7320584000:02:001:0087, яка була передана в оренду ОСОБА_3 відноситься до земель водного фонду. Колегія суддів погоджується з таким висновком, виходячи з наступного.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19) вказано на те, що: «з огляду на цільове призначення спірної земельної ділянки як ділянки водного фонду, що не могла передаватися у приватну власність з іншою метою, ніж визначена у частині другій статті 59 ЗК України, суди попередніх інстанцій правильно виснували про те, що і передання цієї ділянки у приватну власність нібито із земель сільськогосподарського призначення, і подальша зміна її цільового призначення на землі громадської забудови є протиправними».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) звернула увагу, що «в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою».

Тобто віднесення земельної ділянки до певної категорії земель, у даному випадку земель водного фонду, здійснюється в силу вимог закону та об`єктивних (видимих) ознак такої земельної ділянки.

Статтею 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

В статті 1 Водного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) надано визначення його основних термінів, зокрема:

– води – усі води (поверхневі, підземні, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води;

– води поверхневі – води різних водних об`єктів, що знаходяться на земній поверхні;

– водний об`єкт – природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, річка, озеро, водосховище, ставок, канал, водоносний горизонт);

– водойма – безстічний або із сповільненим стоком поверхневий водний об`єкт;

– рибогосподарський водний об`єкт – водний об`єкт (його частина), що використовується для рибогосподарських цілей;

– ставок – штучно створена водойма місткістю не більше 1 млн кубічних метрів;

– рибництво – штучне розведення і відтворення риби та інших водних живих ресурсів;

– використання води – процес вилучення води для використання у виробництві з метою отримання продукції та для господарсько-питних потреб населення, а також без її вилучення для потреб гідроенергетики, рибництва, водного, повітряного транспорту та інших потреб.

Відповідно до статті 3 Водного кодексу України (далі – ВК України) усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд.

До водного фонду України належать: 1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об`єкти; 2) підземні води та джерела; 3) внутрішні морські води та територіальне море.

За змістом статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Отже, в силу вимог закону земельна ділянка, на якій розміщений водний об`єкт, за обставин цієї справи – ставок, належить до земель водного фонду.

Вищенаведені норми ВК України узгоджуються із положеннями статті 58 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).

При цьому частинами четвертою, п`ятою статті 59 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) передбачено, що громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами.

За змістом частини першої статті 51 ВК України у користування на умовах оренди водні об`єкти (їх частини) місцевого значення та ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення, можуть надаватися водокористувачам лише для риборозведення, виробництва сільськогосподарської і промислової продукції, а також у лікувальних і оздоровчих цілях.

Як за умовами договору оренди, так і договору суборенди, земельна ділянка загальною площею 2,2344 га, якій в подальшому присвоєно кадастровий номер 7320584000:02:001:0087, передана в оренду саме для риборозведення, а сторони цих договорів в силу об`єктивних ознак цієї земельної ділянки (розміщення на ній ставка, площа якого перевищу 80% загальної площі земельної ділянки) повинні були знати про те, що вона належить до земель водного фонду.

Разом з цим частина друга статті 51 ВК України містить імперативну норму, згідно з якою передача орендарем права на оренду водного об`єкта (чи його частини) іншим суб`єктам господарювання забороняється.

Тобто цією статтею врегульовано правовідносини саме з оренди водного об`єкта, а її тлумачення є однозначним в тій частині, що водний об`єкт не може бути об`єктом суборенди. Зазначене випливає із самого змісту як відносин оренди, за якої відбувається індивідуалізація водного об`єкта із закріпленням його за конкретною особою з відповідним обмеженням прав інших осіб щодо його використання.

Зазначене також узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 08 липня 2025 року у справі № 922/4297/23, відповідно до яких земельні ділянки водного фонду можуть надаватися та, відповідно, використовуватись для рибогосподарських потреб:

1) на праві власності громадянами та юридичними особами-власниками переданих їм замкнених природних водойм загальною площею до 3 гектарів або створених ними штучних рибогосподарських водойм;

2) на праві постійного користування державними водогосподарськими організаціями або державними рибогосподарськими підприємствами, установами і організаціями для ведення аквакультури;

3) на умовах оренди громадянами та юридичними особами земельними ділянками прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озер, водосховищ, інших водойм для рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури);

4) за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами для рибальства громадянами та юридичним особами.

Відмовляючи в позові суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка незаконно передана в суборенду ОСОБА_2 , однак зважаючи на те, що ОСОБА_1 не є стороною договору оренди земельної ділянки водного фонду, чи оспорюваного договору суборенди земельної ділянки водного фонду, і в порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України ним не було доведено суду наявності свого порушеного права.

Колегія суддів не погоджується із цим висновком суду з огляду на наступне.

У цій справі ОСОБА_1 оспорює договір суборенди земельної ділянки від 26 грудня 2013 року, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , за яким останньому передано у володіння і користування земельну ділянку загальною площею 2,2344 га, кадастровий номер 7320584000:02:001:0087, у комплексі з розташованими на ній водним об`єктом, греблями, дорогою місцевого значення.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 викладено висновок про те, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Суд незалежно від наявності посилання сторін вирішує, які норми права повинні застосовуватися для вирішення спору, при цьому сторони не зобов`язані доказувати в суді наявність та необхідність застосування певної норми до спірних правовідносин.

У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (такий висновок викладено в пункті 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15).

Розмежовуючи нікчемний та оспорюваний правочини, Велика Палата Верховного Суду у пунктах 71–73 постанови від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц і в пунктах 74, 75 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 сформулювала такі правові висновки:

1) недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац 1 частини 2 статті 215 ЦК України). Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів;

2) якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача;

3) за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Верховний Суд у постанові від 02 липня 2020 року у справі № 910/4932/19 вказав на те, що виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, публічний порядок – це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 Цивільного кодексу України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу – землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

У пунктах 4.20, 4.21 постанови Верховного Суду від 09 серпня 2023 року у справі № 922/1832/19, в якій предметом позову було визнання незаконним і скасування наказу про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду, визнання недійсними договору оренди землі та договору суборенди землі, скасування рішень про державну реєстрацію права оренди та права суборенди на спірну земельну ділянку, зобов`язання повернути земельну ділянку, викладено такі висновки щодо застосування положень частин першої, другої статті 228 ЦК України та частини другої статті 134 ЗК України:

«…якщо існує зловживання громадянином такими пільговими умовами, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування повинен не допустити надання йому земельної ділянки на пільговій (позаконкурентній) основі, однак якщо і орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування не перешкоджає такому зловживанню, то ці особи (громадянин та відповідний орган) створюють незаконні передумови для отримання громадянином земельної ділянки на пільговій (позаконкурентній) основі, а правочин, укладений за наслідками таких діянь, спрямований на отримання земельної ділянки без дотримання конкурентних засад, спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної чи комунальної власності, то він відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України є нікчемним.

Оскільки спірний договір за відсутності для цього підстави, визначеної в абзаці другому частини другої статті 134 ЗК України, укладений без дотримання конкурентних засад, тобто спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності, такий договір згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України є нікчемним (близькі за змістом висновки щодо нікчемності договору через порушення конкурентного порядку набуття земельної ділянки викладені у постанові від 20 липня 2022 року зі справи № 923/196/20)».

У цій справі відмінним є те, що порушення полягає не у дотриманні конкурентних засад при отриманні земельної ділянки в оренду, а передачі орендарем земельної ділянки водного фонду в суборенду всупереч встановленій частиною другою статті 51 ВК України імперативній забороні щодо такої передачі.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що договір про передачу в суборенду земельної ділянки водного фонду є нікчемним в силу закону, оскільки спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності та порушує публічний порядок.

З урахуванням наведеного вище висновку та фактичних обставин цієї справи, колегія суддів визначаючись із належним способом захисту та правильністю вирішення цього спору, виходить із наступного.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Спосіб захисту цивільного права чи інтересу – це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі дії мають бути ефективними, тобто призводити до того результату, на який вони спрямовані. Інакше кажучи, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. аналогічні висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17(пункт 56), від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (пункт 33.2), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 58), від 03 серпня 2022 року у справі № 910/9627/20 (пункт 8.45)).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

Верховний суд у постанові від 05 серпня 2025 року у справі № 220/2372/21 (провадження № 61-14860св23) вказав на те, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Встановлення порушеного права (інтересу) позивача, яке не визнається або оспорюється відповідачем, і за захистом яких позивач звернувся до суду, для застосування того чи іншого способу захисту, здійснюється за змістом позовних вимог, а не за наслідком вирішення відповідного спору по суті. Оцінка ж доводам позивача щодо порушення його права (інтересу) (вирішення спору по суті) має надаватися лише за належною вимогою.

Отже слід враховувати, що неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин, а оцінка доводам позивача щодо порушення його права (інтересу) (вирішення спору по суті) має надаватися лише за належною вимогою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 378/596/16-ц, від 15 вересня 2022 року в справі № 910/12525/20, постанова Верховного Суду від 05 листопада 2025 року в справі № 370/1339/19).

Такий підхід суду касаційної інстанції до тлумачення відмови у позові з підстав обрання неналежного способу захисту та її наслідків є сталим та послідовним, що підтверджується позиціями, наведеними у постановах Верховного Суд від 10 грудня 2025 року у справі № 299/4/23 (провадження № 61-453св25) від 11 лютого 2026 року у справі № 367/4050/20 (провадження № 61-6295св25) від 30 березня 2026 року у справа № 366/3397/23 (провадження № 61-4147св25), від 29 квітня 2026 року у справі № 362/5769/23 (провадження № 61-16117св25).

Верховний Суд у постанові від 25 березня 2026 року у справі № 357/11057/23 (провадження № 61-2666св25) вказав на те, що якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)).

Велика Палата Верховного Суду у пункті 10.2 постанови від 18 вересня 2024 року у справі № 918/1043/21 виклала такий висновок щодо застосування положень статті 216 ЦК України: «Якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості».

В свою чергу Верховний суд у постанові від 09 квітня 2026 року у справі № 922/511/24 звернув увагу на те, що фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним (нікчемним) унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК України, оскільки використання майна – «річ» безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Адже відповідач де-факто отримав у користування орендоване майно і таке користування вже ним реалізоване, водночас інша сторона договору оренди земельної ділянки отримала плату (яка у зазначений спосіб є насправді компенсацією вартості того, що одержав позивач за користування об`єктом оренди) за землю, і законодавець у частині шостій статті 21 Закону України «Про оренду землі», що є спеціальним нормативно-правовим актом у спірних правовідносинах, прямо встановив, що у разі визнання у судовому порядку договору оренди землі недійсним отримана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається.

Отже, фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його недійсності (нікчемності) проведення між сторонами двосторонньої реституції.

Схожі за змістом висновки викладено у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2025 року у справі № 910/9652/23, від 25 листопада 2025 року у справі № 905/20/23.

З урахуванням висновку суду про нікчемність укладеного між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 договору суборенди земельної ділянки від 26 грудня 2013 року, належним способом захисту є пред`явлення вимоги про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (з урахуванням специфіки орендних правовідносин – застосування односторонньої реституції).

Отже, у позові ОСОБА_1 слід було відмовити з підстав обрання неналежного способу захисту, в зв`язку з чим підлягає зміні мотивувальна частина оскаржуваного рішення.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції від 15 вересня 2025 року ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому слід змінити його мотивувальну частину, виклавши її в редакції цієї постанови.

Щодо розподілу судових витрат за наслідками розгляду справи у суді апеляційної інстанції

З огляду на висновок Чернівецького апеляційного суду про зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції із залишенням без змін висновків суду по суті спору, судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.

Аналогічної позиції щодо розподілу судових витрат у випадку зміни мотивувальної частини судового рішення із залишенням без змін його резолютивної частини дотримується Велика Палата Верховного Суду у постановах від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 01 жовтня 2019 року у справі № 916/22721/18, від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/11212/18, від 18 лютого 2020 року у справі № 912/2730/18, 25 червня 2020 року у справі № 908/299/18, від 03 листопада 2020 року у справі № 916/3146/17.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 15 вересня 2025 року змінити, виклавши його в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 19 травня 2026 року.

Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК

Судді: Наталія ВИСОЧАНСЬКА

Ірина ЛИТВИНЮК