Постанова від 20 травня 2026 р. у справі №260/8051/24 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 травня 2026 рокуСправа № 260/8051/24 пров. № А/857/29051/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

судді-доповідача – Качмара В.Я.,

суддів – Гудима Л.Я., Онишкевича Т.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження в м.Львові справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 грудня 2024 року (суддя Луцович М.М., м.Ужгород), -

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 (далі в/ч НОМЕР_1 , НОМЕР_2 відповідно), в якому просив:

визнати протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 / НОМЕР_3 щодо неповного нарахування та не виплати повної додаткової винагороди відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» (далі Постанова № 168) у розмірі - 100 000 грн починаючи з серпня 2022 року по січень 2023 року пропорційно дням участі у бойових діях військовослужбовцю Державної прикордонної служби - ОСОБА_1 та зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити заборгованість додаткової винагороди у повному обсязі;

визнати протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_2 щодо неповного нарахування та не виплати повної додаткової винагороди відповідно до Постанови № 168 у розмірі - 100 000 грн. починаючи з серпня 2022 року по січень 2023 року пропорційно дням участі у бойових діях військовослужбовцю Державної прикордонної служби - ОСОБА_1 та зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити заборгованість додаткової винагороди у повному обсязі.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 грудня 2024 року позовну заяву повернуто позивачу.

Не погодившись із вказаною ухвалою, її оскаржив позивач, який із покликанням на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить прийняти апеляційну скаргу на ухвалу та відкрити провадження у справі, ухвалити рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

В апеляційній скарзі вказує, що у вересні 2024 року йому стало відомо, що додаткові виплати, які підлягали нарахуванню та виплаті за період з серпня 2022 року по січень 2023 року, у повному обсязі здійснені не будуть, а станом на теперішній час відповідна заборгованість залишається невиплаченою.

З 24.02.2022, захищаючи суверенітет і незалежність України, позивач проходив військову службу та отримував додаткову винагороду відповідно до Постанови № 168. У період проходження служби в районі ведення бойових дій та безпосередньої участі в них військовослужбовець має право на додаткову винагороду у розмірі 100 000 грн на місяць пропорційно часу такої участі.

Відповідач не видав наказу про донарахування та виплату додаткової винагороди, передбаченої законодавством, чим порушив право позивача на її отримання, у зв`язку з чим був змушений звернутися до суду.

Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12 серпня 2025 року визнано поважними підстави для поновлення строку апеляційного оскарження, наведені в заяві про поновлення строку апеляційного оскарження ОСОБА_1 , поновлено строк на апеляційне оскарження ухвали Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 грудня 2024 року та відкрито апеляційне провадження у справі.

Відповідачі відзиву на апеляційну скаргу не подали.

Відповідно до частини другої статті 312 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС), апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 3, 6, 7, 11, 14, 26 частини першої статті 294 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).

Переглянувши справу за наявними у ній матеріалами, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції встановив пропуск позивачем тримісячного строку звернення до суду з позовом, зокрема, зазначив, що строк обраховується з 30.06.2023, при цьому до суду позивач з позовними вимогами звернувся лише 02.12.2024. У зв`язку з наведеним дійшов висновку, що позивачем не надано жодних належних доказів наявності об`єктивних перешкод для звернення до суду та не наведено поважних обставин, які не залежали від його волевиявлення та пов`язані з дійсними істотними перешкодами та труднощами, що перешкоджали звернутись до суду в межах встановленого строку.

Такі висновки суду першої інстанції є помилковими з таких міркувань.

За правилами частини третьої статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 122 КАС передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до частин першої та другої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП, у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-IX, далі Закон №2352-IX) «працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком».

Законом №2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, частини першу та другу статті 233 КЗпП викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні,- у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Відповідно до пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП під час дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651 з 24:00 год 30 червня 2023 року скасовано карантин, установлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, запроваджений на всій території України постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 (термін якого неодноразово продовжувався).

У цій справі позивач просить перерахувати та виплатити додаткову винагороду, передбачену Постановою №168 з серпня 2022 року по січень 2023 року. До суду з такими вимогами позивач звернувся у грудні 2024 року.

Суд першої інстанції, повертаючи позовну заяву, застосував приписи статті 233 КЗпП щодо строку звернення до суду у редакції, чинній після змін, внесених Законом № 2352-IX, яка встановлює тримісячний строк звернення до суду з позовом про стягнення належної працівнику заробітної плати.

Верховний Суд 06.04.2023 ухвалив рішення за результатами розгляду зразкової справи №260/3564/22, залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2023 року, предметом спору якої також є недотримання законодавства про оплату праці. У вказаному рішенні сформовано наступні висновки: «До 19.07.2022 КЗпП не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП в редакції Закону №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності».

Отже, у рішенні від 6 квітня 2023 року у зразковій справі №260/3564/22 Верховний Суд виклав правову позицію щодо поширення дії частини першої статті 233 КЗпП в редакції Закону №2352-IX лише на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.

З метою забезпечення єдності практики вирішення спорів у правовідносинах щодо застосування приписів статті 233 КЗпП, судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду (далі Судова палата) здійснила перегляд судового рішення у справі №460/21394/23.

У постанові від 21 березня 2025 року Судова палата відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегій Касаційного адміністративного суду, зокрема, від 29 січня 2025 року у справі №500/6880/23 та від 28 серпня 2024 року у справі №580/9690/23, у яких Верховним Судом до правовідносин щодо перерахунку індексації грошового забезпечення військовослужбовця за 2016-2018 роки застосовано статтю 233 КЗпП України у редакції, що набула чинності з 19.07.2022, оскільки саме вона була чинною на момент звернення позивачів до суду із позовом (жовтень 2023 року);

У зазначеній постанові Судова палата дійшла висновку, що, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП, у редакції, що була чинною до 19.07.2022, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП, в редакції Закону №2352-ІХ, то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП (у попередній редакції); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП (у редакції Закону №2352-ІХ).

Судова палата сформувала єдиний підхід до нових змін в законодавстві, які обмежують термін звернення до суду з трудовими спорами до трьох місяців, а саме: такі зміни не поширюються на події, які мали місце до 19.07.2022. Зокрема, для стягнення заробітної плати, яка належить працівнику за період до цієї дати, залишається можливість звернення без обмежень у часі, згідно з попередньою редакцією закону.

Крім цього, Судова палата погодилася з висновком суду попередньої інстанції про те, що початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову [у частині вимог за період з 19.07.2022] слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум.

Отже, з урахуванням зазначеної позиції Судової палати, вирішуючи питання щодо дотримання позивачем строку звернення із заявленими позовними вимогами, у справі що розглядається, необхідно визначити момент, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум.

З матеріалів справи слідує, що позивач є військовослужбовцем, який проходить військову службу у в/ч НОМЕР_2 (станом на момент звернення до суду з позовом), відряджений до даної військової частини з серпня 2022 року.

Спірним є питання дотримання позивачем строку звернення до суду з цим позовом, предметом якого є порушення відповідачем законодавства про оплату праці у вигляді ненарахування та невиплати за періоди з серпня 2022 року по січень 2023 року додаткової винагороди, встановленої Постановою №168, у розмірі 100 000 грн з розрахунку на місяць.

Суд апеляційної інстанції зауважує, що основним орієнтиром, який дозволив би однозначно визначати момент, з якого позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права на виплату належного йому розміру грошового забезпечення, є дата ознайомлення військовослужбовця з документом, що відображає фактичні суми виплат. Такий висновок узгоджується з висновками Судової палати у згаданій вище постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23.

У постанові від 21 березня 2026 року у справі № 400/2347/25 Верховний Суд вказав, що чинне законодавство не передбачає форми такого документа та способу його доведення військовослужбовцю. Водночас такими документами можуть бути розрахункові листи, відомості про нараховане і виплачене грошове забезпечення, фінансові повідомлення або інші документи, які б розкривали зміст виплати грошового забезпечення (складові, їх розміри, утримання), які роботодавець зобов`язаний надати під час виплати грошового забезпечення та з яких працівник (військовослужбовець) може об`єктивно встановити розмір виплаченої йому суми, її складові та можливу неповноту виплат.

Саме з моменту ознайомлення з відповідним документом у військовослужбовця виникає реальна можливість і об`єктивна необхідність оцінити правильність здійснених нарахувань, виявити допущені порушення, що і буде усвідомленим сприйняттям особи наявності/відсутності порушеного права щодо належних виплат.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство належить застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірних правовідносин або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Проаналізувавши положення Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей» та «Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України та деяким іншим особам», затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 25.06.2018 №558, Верховний Суд дійшов висновку, що спеціальне законодавство не встановлює обов`язку роботодавця інформувати військовослужбовця про суму нарахованого та виплаченого грошового забезпечення з розшифруванням за видами виплат. Саме тому, з огляду на відсутність такого регулювання у спеціальних нормах, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи загального трудового законодавства, які покладають на роботодавця відповідний обов`язок.

Так, положення статті 110 КЗпП передбачають, що при кожній виплаті заробітної плати роботодавець повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: а) загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; б) розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати; в) сума заробітної плати, що належить до виплати.

Обумовлений приписами цієї статті обов`язок роботодавця забезпечує працівнику визначеність у нарахованих і виплачених сумах та, у разі виникнення спірних ситуацій, сприяє своєчасному захисту його трудових прав.

Таким чином, для встановлення дат, з якими частина перша статті 233 КЗпП пов`язує початок обчислення строку звернення до суду з позовними вимогами за періоди з серпня 2022 року по січень 2023 року, необхідно з`ясувати, чи виконав відповідач передбачений статтею 110 КЗпП обов`язок щодо позивача (якщо так, то в якій формі), та коли позивач набув документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум грошового забезпечення за кожен місяць зазначених періодів.

Зі змісту позовної заяви та апеляційної скарги слідує, що лише у вересні 2024 року позивачу стало відомо про невиплату в повному обсязі додаткових виплат, які підлягали нарахуванню за період з серпня 2022 року по січень 2023 року та станом на час звернення до суду залишалася несплаченою.

Ба більше, позивач разом із позовною заявою порушував питання про витребування у відповідачів документів, що стосуються проходження ним служби, участі у бойових діях, переведення між військовими частинами, а також нарахування і виплати додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168, зокрема наказів, довідок, рапортів та інших первинних документів, що свідчить про відсутність у позивача належних документів та відомостей щодо фактично проведених нарахувань і виплат, а також про неможливість самостійно отримати такі докази.

Інших відомостей чи належних доказів, які б підтверджували обізнаність позивача раніше щодо складу та розміру виплаченого йому грошового забезпечення, матеріали справи не містять.

Слід також зазначити, що зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач зазначав про переведення у серпні 2022 року до в/ч НОМЕР_2 та саме з цього періоду пов`язував порушення свого права на отримання додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168.

Наведене свідчить, що позовні вимоги за період з серпня 2022 року по січень 2023 року стосувалися насамперед обставин проходження позивачем служби у в/ч НОМЕР_2 . Водночас участь інших військових частин у спірних правовідносинах підлягає детальному з`ясуванню, зокрема в частині періоду проходження позивачем служби, здійснення фінансового забезпечення, а також наявності інших повноважень, пов`язаних із нарахуванням і виплатою спірної винагороди.

Такі обставини не могли бути належним чином встановлені без з`ясування відомостей щодо проходження позивачем служби у спірний період та витребування необхідних доказів.

Викладене в сукупності дає підстави для висновку про неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи, неправильне застосування положень статті 233 КЗпП, у зв`язку з чим суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про недотримання позивачем строку звернення до суду з цим позовом та, як наслідок, повернення позовної заяви.

Таким чином, доводи апеляційної скарги є обґрунтованими та спростовують висновки суду першої інстанції.

Відповідно до пункту четвертого частини першої статті 320 КАС підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

Відповідно до частини третьої статті 312 КАС у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.

За наведених обставин, апеляційний суд вважає, судом першої інстанції порушено норми процесуального права, що є підставою для скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись статтями 308, 311, 312, 315, 320, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 грудня 2024 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до Закарпатського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Суддя-доповідач В. Я. Качмар

судді Л. Я. Гудим

Т. В. Онишкевич