Рішення від 20 травня 2026 р. у справі №369/22901/25 — Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/22901/25

Провадження № 2/369/7952/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

21.05.2026 року м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючої судді Пінкевич Н.С.,

при секретарі Осіпова В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням,

в с т а н о в и в :

У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернувсь з даним позовом до суду. Свої вимоги мотивував тим, що на підставі договору найму житла їй у користування надана квартира АДРЕСА_1 . У квартирі проживає з 1985 року. Після реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 в 1986 році, останній зареєстрований у квартирі з 1994 року. Але спільне життя не склалось та їх шлюб розірвано ще в 2000 році.

Вказала, що фактично ОСОБА_3 не проживає в квартирі з 2011 року, своїх речей там не зберігає, не сплачує комунальні послуги, інші витрати на утримання житла не несе. У позасудовому порядку вирішити дане питання не має можливості, оскільки йому не відоме місце проживання відповідача. Вважає своє право порушеним.

Просила суд усунути перешкоди в користуванні житловим приміщенням шляхом визнання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .

У судове засідання позивач не з`явився. Подав суду заяву про розгляд справи за його відсутності, проти заочного розгляду не заперечував. Просив задоволити позов.

У судове засідання ОСОБА_3 не з`явився. Про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Причини неявки суду не повідомив. Клопотань про відкладення розгляду справи, відзив на позов до суду не надходили. Належність повідомлення підтверджується зворотніми повідомленнями, що містяться в матеріалах справи. А саме кореспонденція надсилалась на адресу зареєстрованого місця проживання, конверти повертались з відміткою «адресат відсутній», що відповідно до ст.128 ЦПК України є належним повідомленням. Крім того, суд розмітив оголошення про виклик на сайті судової влади.

Відповідно до вимог ст.280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання, та не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин, не подав відзив, а позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

За таких обставин суд, враховуючи вимоги ст. 280 ЦПК України, вважає за можливе розглянути справу без участі відповідача та ухвалити по справі заочне рішення.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із частиною третьою статті 319 ЦК України усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частинами першою та другою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

При розгляді справи судом встановлено, що 01 грудня 1998 року між Києво-Святошинським РВУЖКГ та ОСОБА_4 укладено типовий договір найму житла, а саме кватири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

У даній квартирі також зареєстровані: ОСОБА_5 , 1988 року народження (син) та ОСОБА_2 , 1958 року народження (колишній чоловік наймача).

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб у спосіб, який власник вважає прийнятним та ефективним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

У частині першій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини четвертої статті 10 ЦПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) констатував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» зазначено, що втручання у право заявника на повагу для його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини»; рішення ЄСПЛ від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії»; рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії»).

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» («Dakus v. Ukraine») від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») від 02 березня 2011 року, заява № 30856/03; «Садов`як проти України» («Sadovyak v. Ukraine») від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14).

Отже, врахування принципу пропорційності, який є також і принципом цивільного судочинства (стаття 11 ЦПК України), забезпечує розумний баланс між інтересами позивача, відповідачів та загальними інтересами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справа № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зроблено висновок, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 15 березня 1986 року по 03 лютого 2000 року, що підтверджено свідоцтвами про укладення шлюбу та про розірвання шлюбу, наявними в матеріалах справи.

Відповідно до відповіді Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області вбачається, що в квартирі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстрований ОСОБА_2 з 01 липня 1994 року.

Вирішити питання про зняття особи з реєстраційного обліку місця проживання в позасудовому порядку відповідно до Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», позивач позбавлений можливості, оскільки відповідач зареєстрований з 1994 року.

Таким чином, з огляду на вищенаведене, встановивши, що ОСОБА_2 був членом сім`ї наймача ОСОБА_1 та з 1994 року по теперішній час зареєстрований у вказаному житла, не проживає там з 2011 року, суд приходить до висновку про те, що визнання відповідача таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, який зареєструвався у квартирі зі згоди наймача квартири та на даний час не проживає у ній, не буде надмірним тягарем та не порушуватиме його право на повагу до житла.

У матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач тривалий час проживав та/або проживає в квартирі, незалежно від його правового режиму, щоб вважалось достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. А тому наступне визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням є виправданим втручанням в приватну сферу особи, та не порушує його прав на повагу до житла.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність задоволення поданого позову.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану в п. 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (заява від 10 лютого 2010 року № 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.), серія A,303-A, п. 29).

Керуючись ст. ст. 317, 319, 391, 405 ЦК України, ст.ст. 12, 19, 42, 81, 89, 263, 265, 280-282 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням задоволити.

Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Інформація про позивача: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 .

Інформація про відповідача: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 .

Заочне рішення може бути переглянуто Києво-Святошинським районним судом Київської області за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду, а в разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повний текст судового рішення виготовлено 21 травня 2026 року.

Суддя Н.С. Пінкевич