Рішення від 13 квітня 2026 р. у справі №761/19462/23 — Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/19462/23

Провадження № 2/761/740/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2026 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого - судді Анохіна А.М.,

при секретарі судового засідання -Лазуренко А.В.,

за участі позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - ОСОБА_8,

відповідача - ОСОБА_2 ,

представника відповідача - ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності подружжя та його поділ зі стягненням грошової компенсації, -

В С Т А Н О В И В:

У червні 2023 року позивач ОСОБА_1 через свого представника адвоката Качура Р.В. звернувся до суду із позовом до відповідача ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, в якому просив в порядку поділу спільного майна подружжя стягнути із відповідача на користь позивача грошові кошти в розмірі частини із врахуванням вартості продажу автомобіля «Тойота», 2013 року випуску, в загальному розмірі 249 700 грн 00 коп., а також судові витрати.

В обґрунтування позову зазначено, що 05.11.2016 між позивачем та відповідачем було зареєстровано шлюб Шевченківським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві. Однак, позивач вказує, що із 2022 року відносини між подружжям погіршувались та рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10.05.2023 у цивільній справі № 761/2537/23, шлюб між сторонами було розірвано. В період шлюбу сторонами було заощаджено 15 000 доларів США, які зберігались готівкою в помешканні, де проживало подружжя, однак, перед подачею позову про розірвання шлюбу відповідач забрала ці заощадження та, останні, перебувають у її володінні. Позивач вказує, що ці кошти були накопичені в період шлюбу та належать подружжю на праві спільної сумісної власності, однак, угоди про добровільний поділ такого майна, що є спільною сумісною власністю подружжя між сторонами не досягнуто та спільне використання грошових коштів є неможливим, а відтак наявні підстави в порядку поділу спільного майна подружжя стягнути із відповідача на користь позивача грошові кошти в розмірі частини, що складає 274 200 грн 00 коп. Крім того, позивач вказує, що в період шлюбу подружжям було придбано автомобіль «Тойота» 2013 року випуску, який було продано за 49 000,00 грн. З огляду на те, що дане майно було придбано в період шлюбу, позивач просить врахувати дане майно при поділі майна та вирахувати частину із вказаної суми стягнення із відповідача. Також позивач вказує, що у його володінні перебуває службова квартира, яка поділу не підлягає, а також дві земельні ділянки, які були отримані позивачем в 2016 році та в 2019 році внаслідок безоплатної передачі із земель державної або комунальної власності, а відтак це нерухоме майно в силу вимог закону також поділу не підлягає. Посилаючись на викладене, а також з огляду на неможливість поділу майна між подружжям в добровільному порядку, позивач вимушений звернутись до суду за захистом своїх прав із даним позовом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.06.2023, було визначено для розгляду справи головуючого суддю Макаренко І.О.

В зв`язку із відрахуванням судді ОСОБА_4 зі штату суддів, на підставі розпорядження керівника апарату Шевченківського районного суду м. Києва від 25.03.2025, справу було повторно автоматично розподілено.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.03.2025, було визначено для розгляду справи головуючого суддю Анохіна А.М.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 04.04.2025, у справі було відкрито провадження та призначено розгляд в порядку загального позовного провадження.

В травні 2025 року до суду від представника відповідача надійшов відзив на позов, відповідно до якого сторона відповідача просила в задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на те, що після розірвання шлюбу за судовим наказом із позивача на користь відповідача стягуються аліменти, та додані до позову докази про сплату коштів на ім`я відповідача є коштами, які позивач сплачував відповідачу на утримання доньки. Відповідачу не було відомо, що у позивача були якісь заощадження, в тому числі в розмірі 15 000 доларів США, та що вони знаходились на зберіганні в помешканні, де проживає позивач. З часу виходу позивача на роботу, останній, взагалі перестав давати кошти на утримання сім`ї та побуту. Позивачем не надано доказів того, що знята з рахунку готівка зберігалась вдома, та не була використана в інших цілях, в тому числі на ремонт автомобіля, який в той період часу перебував у спільній сумісній власності подружжя, лікування, тощо. Крім того, доступ до квартири, в якій проживає позивач має його донька від першого шлюбу. Жодних доказів того, що гроші та документи забрала саме відповідач позивач не надав, а також після зникнення цих коштів, як вказує позивач, останній, не звернувся до правоохоронних органів із відповідною заявою. Відповідач наголошує, що жодних речей, які належать позивачу, в тому числі готівкових коштів, вона не брала та взагалі не знала про їх існування. Крім того, відповідач зазначає, що за час їх спільного проживання ними дійсно було придбано автомобіль «Тойота» 2013 року випуску, який на момент придбання коштував 17 000 доларів США, а не як помилково зазначає позивач - 10 000 грн. Позивач спеціально значно занизив вартість продажу автомобіля в сумі 49 000 грн, оскільки, продав його без згоди відповідача. Відповідач вказує, що позивач продав зазначений автомобіль без згоди дружини ще й за заниженою ціною, а відтак міг придумати і наявність в нього заощаджень в сумі 15 000 доларів США, і безпідставно звинуватити відповідача в їх крадіжці. Посилаючись на викладене, а також з огляду на недоведеність позовних вимог, відповідач вказує про відсутність підстав для задоволення позову.

В травні 2025 року до суду надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності подружжя та його поділ зі стягненням грошової компенсації, відповідно до якої позивач просила: визнати спільним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 автомобіль «Тойота», 2013 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 , який був зареєстрований на ім`я ОСОБА_1 ; стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя грошову компенсацію у розмірі 50 % за частину ринкової вартості автомобіля «Тойота», 2013 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 , в сумі 315 924, 18 грн.

В обґрунтування зустрічних позовних вимог зазначено, що в січні 2023 року було подано до суду позов про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 . Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10.05.2023 у цивільній справі № 761/2537/23, шлюб між сторонами було розірвано. За час перебування у шлюбі, 30.04.2020 було набуто спільне майно - автомобіль «Тойота», 2013 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 , який був зареєстрований на ім`я ОСОБА_1 . Із відповіді Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві від 11.09.2023, позивач дізналась, що на підставі договору купівлі-продажу від 10.01.2023 зазначений автомобіль було перереєстровано із ОСОБА_1 на іншу особу, однак, згоди на продаж цього автомобіля вона не давала. У вересні 2023 року позивач подала до суду позов про визнання договору купівлі-продажу зазначеного автомобіля недійсним, який було залишено без розгляду, оскільки, позивач не мала можливості надати договір, а суд відмовив їй у задоволенні клопотання про його витребування. Позивач вважає, що відповідач продав спільне рухоме майно без згоди дружини за значно заниженою ціною, а відтак відповідач зобов`язаний компенсувати їй 50 % вартості зазначеного майна. Так, з огляду на те, що на час подання даного позову автомобіль вибув із володіння відповідача, та провести фактичний огляд транспортного засобу неможливо, а відтак визначення вартості автомобіля підлягає за середньо ринковими цінами. Відповідно до експертного висновку № В/СТ.05.25 від 20.05.2025, вартість автомобіля «Тойота», 2013 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 , становить суму в розмірі 631 848 грн 36 коп. Позивач вказує, що зазначений автомобіль є спільною сумісною власністю, це рухоме майно було продано без її згоди, в період окремого проживання та ведення окремого господарства, а тому позивачу належить частина цього автомобіля, що становить 315 924 грн 18 коп., та наявні підстави для стягнення цієї суми із відповідача на користь позивача.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 27.08.2025, було прийнято до спільного розгляду із первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, - зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності майна подружжя, поділ майна та стягнення грошової компенсації.

У вересні 2025 року до суду від представника відповідача за зустрічним позовом надійшов відзив на зустрічну позовну заяву, відповідно до якого сторона відповідача просила в задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на те, що правовий режим спільного майна діє до моменту розірвання шлюбу в установленому законом порядку, та фактичне проживання сторін окремо не припиняє дії цієї презумпції. Так, договір купівлі-продажу автомобіля було оформлено в період чинного шлюбу сторін та отримані від продажу кошти були використані в інтересах сім`ї, в тому числі для забезпечення належних умов проживання та розвитку спільної дитини сторін, про що свідчать докази здійснення відповідачем переказів грошових коштів позивачу. Наведене вказує про безпідставність доводів зустрічного позову про відсутність інтересів сім`ї при укладенні договору та відчуженні автомобіля. Крім того, позивачем не доведено дійсну ринкову вартість автомобіля на час його фактичного продажу, а поданий звіт оцінювача не відповідає вимогам встановлених стандартів та методик, оскільки, не враховує обставину його участі в дорожньо-транспортній пригоді. З огляду на викладене, а також в зв`язку із недоведеністю зустрічних позовних вимог, відсутні підстави для їх задоволення.

В жовтні 2025 року до суду від представника позивача за зустрічним позовом надійшла відповідь на відзив на позов, відповідно до якої сторона позивача наполягала на задоволенні зустрічних позовних вимог, посилаючись на те, що спільне рухоме майно подружжя було відчужене відповідачем без згоди позивача, та обставина сплати відповідачем аліментів на утримання дитини позивачем не заперечується та не залежить від того чи було продане спільне сумісне майно. Позивачем в повному обсязі доведено обґрунтування зустрічних позовних вимог та те, що позивач має право на компенсацію частини вартості автомобіля, який було продано відповідачем, а отримані кошти витрачено не в інтересах сім`ї. Крім того, поданий звіт про вартість автомобіля відповідає встановленим стандартам, та відповідачем жодними доказами не спростований, а відтак наявні підстави для його врахування для визначення суми грошової компенсації.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 16.10.2025, у справі було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Позивач за первісним позовом та його представник в судовому засіданні первісні позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити з викладених в позові підстав. В задоволенні зустрічних позовних вимог просили відмовити з огляду на їх безпідставність та недоведеність.

Відповідач за первісним позовом та її представник в судовому засіданні первісні позовні вимоги не визнали та просили в їх задоволенні відмовити, посилаючись на підстави, які викладені в письмовому відзиві. Зустрічні позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити з викладених в зустрічному позові підстав.

Суд, вислухавши пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи та проаналізувавши надані у справі докази, вважає, що в задоволенні первісного та зустрічного позовів слід відмовити за наступних підстав.

Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст. 16 ЦК України, особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Судом встановлено, що позивач за первісним позовом, відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією паспорта.

Відповідач за первісним позовом, позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією паспорта, та із 03.08.2023 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується копією витягу з Реєстру територіальної громади.

05.11.2016 між сторонами було зареєстровано шлюб Шевченківським районним у місті Києві відділом реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві, про що було складено актовий запис № 1591, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб.

30.04.2020 ОСОБА_1 придбав автомобіль «Тойота», 2013 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 , що підтверджується копією договору купівлі-продажу транспортного засобу від 30.04.2020.

10.01.2023 зазначений транспортний засіб був перереєстрований із ОСОБА_1 на нового власника на підставі договору купівлі-продажу № 8047/2023/359651, про що свідчить копія листа Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві від 11.09.2023.

23.01.2023 до Шевченківського районного суду м. Києва було подано заяву про видачу судового наказу про стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання дитини.

Судовим наказом Шевченківського районного суду м. Києва від 06.03.2023 у справі № 761/2575/23, стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання доньки у розмірі 1/4 частки заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків мінімального прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку щомісяця, починаючи з 23 січня 2023 р. до досягнення дитиною повноліття.

23.01.2023 до Шевченківського районного суду м. Києва було подано позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 06.03.2023 у справі № 761/2537/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу було відкрито провадження.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10.05.2023 у цивільній справі № 761/2537/23, шлюб між сторонами було розірвано.

21.09.2023 до Шевченківського районного суду м. Києва було подано позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 07.04.2025 у справі № 761/34577/23, позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, - було залишено без руху, та надано позивачу строк для усунення недоліків.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 15.04.2025 у справі № 761/34577/23, позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, було визнано неподаним та повернуто позивачу.

З мотивувальної частини зазначеної ухвали вбачається, що позов було повернуто з огляду на не усунення позивачем виявлених недоліків.

Зазначена ухвала оскаржена у встановленому законом порядку не була, та доказів зворотному матеріали справи не містять.

05.06.2023 ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва із даним позовом про поділ спільного майна подружжя.

Відповідно до копії декларації, поданої до НАЗК за 2020, суб`єктом декларування ОСОБА_1 було задекларовано грошові активи (готівкові кошти) в розмірі 6 047 доларів США, в подальших деклараціях кошти в розділі грошових активів позивачем відображено не було.

Відповідно до виписки АТ КБ «Приватбанк» за період із 01.01.2021 - 01.12.2022 на рахунки ОСОБА_1 надійшли кошти (деталі операції - заробітна плата) в розмірі 1 024 051, 57 грн.

В матеріалах справи також наявний ряд копій квитанцій за 2023 рік про перерахування коштів ОСОБА_1 на рахунок ОСОБА_2 , а також копії медичних документів про перебування ОСОБА_1 на амбулаторному/стаціонарному лікуванні в різні періоди часу, починаючи із липня 2020 року.

Відповідно до звіту ФОП « ОСОБА_7 » № В/СТ.05.25 від 20.05.2025, ринкова вартість автомобіля «Тойота», держномер не встановлено, на дату оцінки (10.01.2023) становить суму в розмірі 631 848 грн 36 коп.

Обгрунтовуючи первісні позовні вимоги, сторона позивача вказувала, що накопичені подружжям 15 000 доларів США є їх спільною сумісною власністю, ці кошти фактично перебувають у володінні відповідача, оскільки, остання їх забрала перед подачею позову про розірвання шлюбу, а відтак ці заощадження підлягають поділу між сторонами в рівних частинах, однак, відповідач в добровільному порядку не бажає поділити це майно, в зв`язку з чим позивач вимушений звернутись до суду із даним позовом.

Заперечуючи проти первісних позовних вимог, відповідач вказувала, що їй не було відомо про заощадження в сумі 15 000 доларів США, та те що вони знаходились на зберіганні в помешканні позивача, останнім, не надано доказів того, що знята з рахунку готівка зберігалась вдома, та те, що ці кошти на даний час знаходяться у володінні відповідача, а відтак це майно не є спільною сумісною власністю та відсутні підстави для стягнення із відповідача поливини цих коштів в порядку поділу майна подружжя.

Перевіряючи обґрунтованість та доведеність первісних позовних вимог, а також заперечень на позов, суд приймає до уваги те, щостаттею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Зі змісту частин 1, 2, 3 статті 61 СК України вбачається, що об`єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту, а також заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частини першої статті 65 СК України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Згідно з частини 1 статті 69 Сімейного кодексу України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Частиною 1 статті 70 Сімейного кодексу України передбачено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).

Статтею 71 Сімейного кодексу України встановлено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

У постанові від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження № 14-325цс18) Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію про те, що зазначені норми свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

Зі змісту п.п.23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Відповідно до п.30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч.1 ст. 63 та ч.1 ст.65 СК України.

У випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі № 501/754/17 (провадження № 61-14717св19)).

У випадках поділу грошових сум (вкладів), внесених у банківські (фінансові) установи за договорами банківського вкладу (депозиту) за рахунок заробітної плати, пенсії, стипендії, інших доходів подружжя, при поділі таких коштів права банківських (фінансових) установ не зачіпаються. Ці вклади, незалежно від їх виду та від того, на чиє ім`я з подружжя вони внесені, відповідно до статті 61 СК України є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 березня 2023 року у справі № 134/1975/20 (провадження № 61-9517ск22)).

З наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що в кінці січня 2023 року відповідачем за первісним позовом було подано до суду позов про розірвання шлюбу із позивачем, провадження у вказаній справі було відкрито у березні 2023 року, а рішення про розірвання шлюбу було ухвалено судом в травні 2023 року.

Доказів конкретної дати припинення шлюбних відносин між сторонами до офіційного розірвання шлюбу, матеріали справи не містять, як і не містять достатніх доказів, які б вказували на дату початку окремого проживання сторін в період зареєстрованого шлюбу.

Позивач за первісним позовом офіційно працює, отримує заробітну плату та в декларації за 2020 рік, останнім, було задекларовано готівкові кошти в сумі 6 047 доларів США, які в подальших деклараціях у відповідному розділі не відображені, а також позивачем було задекларовано розмір заробітної плати за основним місцем роботи.

Згідно із ч. 2 ст. 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Таким чином, на підставі наявних у суду доказів, судом встановлено, що отримані позивачем грошові кошти впродовж сімейного життя із відповідачем, в тому числі заробітна плата, є спільним сумісним майном подружжя.

Позивач вказує, що подружжя за час шлюбу заощадило кошти на загальну суму 15 000 доларів США, які на даний час перебувають у володінні відповідача, однак, достатніх доказів наведеним твердженням матеріали справи не містять.

Так, заперечуючи проти первісних позовних вимог відповідач вказувала, що не знала про існування таких заощаджень, у неї вони відсутні, та доказів зворотному стороною позивача суду надано не було.

З копій наявних у справі квитанцій та наданих пояснень в ході розгляду справи вбачається, що позивач перераховував кошти на рахунок відповідача, а відтак виконував сімейний обов`язок в частині забезпечення життєдіяльності сім`ї та дитини.

Крім того, з наявних у розпорядженні суду доказів, вбачається, що у подружжя не було письмової домовленості щодо порядку користування майном подружжя, зокрема, грошовими коштами, які отримував позивач в тому числі в якості заробітної плати, а відтак твердження позивача про можливість накопичення подружжям заощаджень в розмірі 15 000 доларів США є недоведеними.

Окремо варто вказати на те, що стороною позивача за первісним позовом не доведено достатніми доказами, що кошти в зазначеному розмірі ані на час ініціювання спору про розірвання шлюбу, ані на час розгляду даного спору про поділ майна, фактично перебувають в розпорядженні і володінні відповідача.

Суд зазначає, що об`єктом спільної сумісної власності може бути лише майно, яке було набуте подружжям за час шлюбу, має самостійну майнову цінність та існує як об`єкт цивільних прав на момент поділу, а тому у цій справі відсутній сам об`єкт поділу - грошові кошти в сумі 15 000 доларів США, та стороною позивача за первісним позовом не доведено належними доказами, що спірні кошти збережені, перебувають у володінні відповідачки та/або без згоди позивача були використані не в і інтересах сім`ї.

Посилання позивача на те, що спірні кошти та інші речі зникли з помешкання, та їх забрала відповідач перед ініціюванням спору про розірвання шлюбу, - в ході розгляду справи не знайшли свого об`єктивного підтвердження, а відтак судом до уваги не приймаються.

Окремо варто зазначити, що позивач маючи намір накопичувати грошові кошти, не був позбавлений можливості самостійно оформити депозит та/або укласти із відповідачем відповідний договір збереження/використання/ розподілу готівкових заощаджень подружжя.

З огляду на те, що в ході судового розгляду не доведено дату фактичного припинення шлюбних відносин між сторонами до офіційного розірвання шлюбу, фактичну наявність готівкових коштів в сумі 15 000 доларів США та те, що ці кошти не були використані як спільні кошти подружжя в інтересах сім`ї, зокрема на потреби дитини, побутові потреби, забезпечення сім`ї, лікування, тощо, а відтак підстав для стягнення частини цих коштів на користь позивача в порядку поділу спільного майна подружжя відсутні.

Суд відмічає, що інші наведені позивачем доводи в обґрунтування первісних позовних вимог не спростовують наведених висновків суду.

Як зазначає Європейський суд з прав людини в своїй усталеній практиці, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Враховуючи викладене, а також з огляду на те, що обґрунтування первісних позовних вимог не знайшли свого об`єктивного підтвердження в ході розгляду справи, суд вважає, що відсутні підстави для стягнення із відповідача на користь позивача коштів в порядку поділу майна подружжя в сумі 249 700,00 грн, а відтак в задоволенні первісного позову слід відмовити.

В частині зустрічних позовних вимог про визнання автомобіля спільним майном подружжя та стягнення грошової компенсації вартості транспортного засобу в порядку поділу майна подружжя, суд зазначає наступне.

Як зазначалось вище, судом у даній справі було встановлено, що сторони із 2016 року перебували в зареєстрованому шлюбі, в період якого в 2020 році відповідач за зустрічним позовом придбав автомобіль «Тойота», 2013 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 .

10.01.2023 зазначений транспортний засіб був перереєстрований із ОСОБА_1 на нового власника на підставі договору купівлі-продажу № 8047/2023/359651.

23.01.2023 позивачем за зустрічним позовом було подано до суду позов про розірвання шлюбу, провадження по якому було відкрито 06.03.2023, а шлюб було офіційно розірвано 06.03.2023.

Доказів конкретної дати припинення шлюбних відносин між сторонами до офіційного розірвання шлюбу, матеріали справи не містять, як і не містять достатніх доказів, які б вказували на дату початку окремого проживання сторін в період зареєстрованого шлюбу.

У вересні 2023 позивач за зустрічним позовом звернулась до суду із позовом про визнання договору купівлі-продажу недійсним, який було повернуто позивачу з огляду на не усунення недоліків, та відповідна ухвала у встановленому порядку оскаржена не була.

Інших доказів, які б вказували на недійсність правочину з відчуження транспортного засобу в період зареєстрованого шлюбу сторін, матеріали справи не містять, як і не містять доказів використання отриманих від продажу автомобіля коштів відповідачем у власних інтересах, а не в інтересах сім`ї.

Позивач за зустрічним позовом вказує, що відповідач без її відома продав належний подружжю транспортний засіб, розпорядився коштами на власний розсуд, а відтак наявні підстави для визнання цього автомобіля об`єктом спільного сумісного майна подружжя та стягнення частини вартості даного автомобіля в порядку поділу майна подружжя.

Заперечуючи проти позовних вимог сторона відповідача за зустрічним позовом вказувала, що автомобіль було відчужено в період шлюбу та отримані кошти були використані в інтересах сім`ї, а відтак відсутні підстави для стягнення грошової компенсації із відповідача в порядку поділу майна подружжя.

Перевіряючи обґрунтованість зустрічних позовних вимог в частині визнання транспортного засобу спільним майном подружжя, суд приймає до уваги те, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року в справі№ 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).

При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.

Метою заявленого позивачем зустрічного позову є поділ спільного сумісного майна, а саме автомобіля, набутого сторонами за час шлюбу.

У постанові Верховного Суду від 03.10.2018 по справі № 127/7029/15-ц зазначено, що поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч. 2 ст. 364 ЦК України).

Якщо на момент виникнення спору про поділ майна подружжя, з`ясовується, що автомобіль вже проданий, у такому випадку необхідно звертатись до суду з позовом про отримання грошової компенсації відповідно до частки, яка належала одному з подружжя.

Відтак, належним способом захисту є пред`явлення позовних вимог про компенсацію/відшкодування вартості половини майна, або повернення автомобіля у разі його незаконного відчуження.

З огляду на те, що автомобіль вибув із власності відповідача, а також, останній, не спростував в ході розгляду справи презумпції спільної сумісної власності на автомобіль, а відтак на це майно поширюється режим спільної сумісної власності, в зв`язку з чим суд вважає, що вимога про визнання спірного майна об`єктом спільного майна подружжя є неефективним способом захисту прав, в зв`язку з чим в задоволенні позовних вимог в цій частині слід відмовити.

Перевіряючи обґрунтованість та доведеність зустрічних позовних вимог в частині стягнення грошової компенсації вартості автомобіля в порядку поділу спільного майна пожружжя, а також заперечень на зустрічний позов в цій частині, суд приймає до уваги те, що за правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Крім того, за змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18).

Як вбачається з матеріалів справи спірний автомобіль сторони придбали під час офіційно зареєстрованого шлюбу, що ними не заперечувалось в ході розгляду справи.

Таким чином, автомобіль «Тойота», 2013 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 був об`єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя, оскільки, був придбаний за час їх перебування у зареєстрованому шлюбі.

Відповідно до статті 65 СК України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Варто відмітити, що письмова згода позивача на укладення договору купівлі-продажу транспортного засобу чинним на момент відчуження транспортного засобу законодавством не вимагалась.

У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Вартість майна, що підлягає поділу, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи, та варто вказати на те, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі №127/7029/15-ц (провадження №61-9018сво18).

З матеріалів справи вбачається, що спірний автомобіль було відчужено 10.01.2023 на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу.

Відповідно до ч. 2 ст. 114 СК України, у разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Розірвання шлюбу було ініційовано позивачем за зустрічним позовом 23.01.2023, та розірвано рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10.05.2023 у цивільній справі № 761/2537/23.

Як зазначалось вище, доказів конкретної дати припинення шлюбних відносин між сторонами до офіційного розірвання шлюбу, матеріали справи не містять, як і не містять достатніх доказів, які б вказували на дату початку окремого проживання сторін в період зареєстрованого шлюбу.

Наведене в сукупності свідчить про те, що спірний автомобіль було відчужено відповідачем в період перебування сторін в зареєстрованому шлюбі та до фактичного ініціювання позивачем за зустрічним позовом спору про розірвання шлюбу.

Згідно із вимогами ст. ст. 76, 77, 79, 80 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Стороною позивача за зустрічним позовом не було надано доказів на підтвердження того, що автомобіль було відчужено без її волі, а пред`явлення позову після розірвання шлюбу про визнання договору недійсним за відсутності відповідного судового рішення по суті заявлених вимог, переконливо про це не свідчить.

Крім того, в ході розгляду справи стороною позивача не доведено те, що відповідачем було відчужено транспортний засіб після припинення фактичних шлюбних відносин між сторонами, а кошти від його продажу були використані відповідачем не в інтересах сім`ї, а відтак твердження позивача про наявність підстав для стягнення на користь позивача грошової компенсації за її частку у праві спільної сумісної власності на вказаний автомобіль є безпідставними.

Варто вказати, що тягар доведення використання коштів, отриманих від продажу автомобіля, не в інтересах сім`ї під час перебування в офіційно зареєстрованому шлюбі покладається на сторону позивача, однак, достатніх доказів, які б підтверджували таку позицію суду в ході розгляду справи надано не було.

Суд відмічає, що інші наведені позивачем доводи в обґрунтування своїх зустрічних позовних вимог не спростовують наведених висновків суду.

Обґрунтовуючи дане судове рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що обґрунтування зустрічних позовних вимог в частині стягнення на користь позивача компенсації вартості транспортного засобу в порядку поділу майна подружжя не знайшли свого об`єктивного підтвердження в ході розгляду справи, а відтак суд вважає, що в задоволенні зустрічних позовних вимог в цій частині слід також відмовити.

В порядку ст. 141 ЦПК України, а також з огляду на те, що відсутні підстави для задоволення первісного та зустрічного позовів, а відтак судові витрати слід залишити за позивачем за первісним позовом та позивачем за зустрічним позовом по фактично понесеним.

Керуючись ст. ст. 60, 61, 69, 70, 71 СК України, ч. 3 ст. 368, ч. 2 ст. 372 ЦК України, ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 137, 139, 141, 258, 259, 263- 265, 268 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, відмовити.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності подружжя та його поділ зі стягненням грошової компенсації, відмовити.

Судові витрати за первісним позовом залишити за ОСОБА_1 по фактично понесеним.

Судові витрати за зустрічним позовом залишити за ОСОБА_2 по фактично понесеним.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повні ім`я сторін:

позивач за первісним позовом, відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ;

відповідач за первісним позовом, позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

Повний текст рішення суду складено 14.04.2026.

Суддя Андрій АНОХІН