Рішення від 21 травня 2026 р. у справі №523/14482/24 — Пересипський районний суд міста Одеси

Справа № 523/14482/24

Провадження №2/523/2237/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" травня 2026 р. м. Одеса

Пересипський районний суд міста Одеси

у складі: головуючої – судді Кремер І.О.,

з участю секретаря судового засідання Павлова О.В.,

з участю позивачки – ОСОБА_1 , представника позивачки – ОСОБА_2 , відповідача – ОСОБА_3 , представника відповідача – ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 24 в м. Одеса в порядку загального позовного провадження цивільну справу № 523/14482/24 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення,–

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення.

Обґрунтовуючи вимоги даного позову вказуює на те, що 17.11.2005 позивачка ОСОБА_1 набула у власність на підставі Договору дарування від свого батька ОСОБА_5 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . 09.04.2005 між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено шлюб, який у подальшому рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 14.09.2022 за результатами розгляду справи № 523/7971/22 був розірваний. Після укладення шлюбу із позивачкою, відповідач вселився в будинок за адресою: АДРЕСА_1 , та набув право користування даним майном як член сім`ї власника.

Після розірвання шлюбу відносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 стали дуже напруженими, що призвело до неможливості спільного проживання у будинку. Зокрема, відповідач почав вести аморальний та асоціальний спосіб життя, влаштовувати сварки, неодноразово ображав нецензурною лексикою позивачку та їх спільних дітей, почав зловживати алкогольними напоями та наркотичними засобами, а також вирощував їх на земельній ділянці біля спірного домоволодіння. За вказаною обставиною відносно ОСОБА_3 було порушено кримінальне провадження, яке передано на розгляд до Пересипського районного суду м. Одеси (справа № 523/13358/24). У зв`язку з вищевикладеними обставинами у травні 2022 року позивачка разом з дітьми – ОСОБА_6 та ОСОБА_7 вимушені були переїхати із будинку за адресою: АДРЕСА_2 до іншого житла, де проживають по сьогоднішній день.

Оскільки, вказаними діями відповідач перешкоджає позивачці вільно користуватися та розпоряджатися власним майном, не маючи жодної правової підстави перебувати та проживати у вказаному вище домоволодінні, просить суд задовольнити даний позов та ухвалити рішення, яким усунути ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права власності шляхом виселення ОСОБА_3 з домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 .

Суд констатує, що в рамках розгляду даної справи ОСОБА_1 було подано заяву про зміну підстав позову, у якій позивачка зазначила про наступні обставини. З травня 2022 року ОСОБА_1 разом з повнолітніми дітьми ОСОБА_7 та ОСОБА_6 проживає за адресою: АДРЕСА_3 . У належному їй будинку за адресою: АДРЕСА_2 , проживає колишній чоловік позивачки ОСОБА_3 , шлюб з яким було розірвано рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 14.09.2022. Після набрання вказаним рішенням законної сили, позивачка на підставі ЗУ «Про надання публічних послуг (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», як власник житлового будинку АДРЕСА_2 , зняла відповідача з реєстрації місця проживання в даному будинку. Відповідач ОСОБА_3 не є членом родини позивачки, жодної угоди про безоплатне користування вказаним вище житловим будинком із позивачкою як власником будинку відповідач не укладав. Продовжуючи проживати у домоволодінні АДРЕСА_2 , відповідач не здійснює жодної плати за користування житлом, окрім того, не сплачує також за комунальні послуги. Ще до звернення до суду з даним позовом позивачка неодноразово зверталася до відповідача із усними вимогами про виселення з її будинку, оскільки такий потрібен для проживання позивачці та її дітям, які є членами родини. Також, 22.02.2025 позивачкою було надіслано відповідачу письмове повідомлення – вимогу про виселення із житлового будинку.

Оскільки, відповідач відмовляється виселятися з належного позивачці домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 , чим порушує право на проживання її та членів її родини у власному майні, просить суд ухвалити рішення, яким усунути ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права власності шляхом виселення ОСОБА_3 з домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 .

Суд констатує, що відповідачем ОСОБА_3 було подано відзив на позовну заяву, у якому відповідач просить суд відмовити у задоволенні даного позову. Так, обґрунтовуючи свої заперечення проти даного позову відповідач вказує на те, що вперше сторони одружилися 02.10.1999 та починаючи з 2000 року проживали у приватному будинку за адресою: АДРЕСА_1 на протязі 24 років. Цей будинок, не зважаючи на той факт, що він оформлений на позивачку згідно Договору дарування від 17.11.2005 був придбаний за їхні спільні кошти. За весь час спільного проживання сторони здійснювали спільне утримання даного будинку, перебудовували, проводили капітальні ремонти. 27.09.2011 внаслідок пожежі був повністю знищений гараж та частина вказаного вище будинку. Відбудова вказаного будинку відбулася за спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_3 як подружжя на той час.

Також у відзиві на позовну заяву відповідач вказував на те, що він не зловживає ані алкогольними напоями, ані наркотичним речовинами. З приводу вироку суду, ухваленого у справі № 523/13358/24 щодо вирощування та зберігання наркотичної речовини (канабісу) відповідач зазначив, що 08.03.2024 він був доставлений каретою швидкої медичної допомоги до Міської клінічної лікарні № 11 з шлунково – кишковою кровотечею, де йому було встановлено діагноз ерозивно – виразковий езофагогастродуоденіт з кровотечею та грижа стравохідного отвору діафрагми ІІІ ступеня. Після того, як відповідача було виписано із стаціонарного лікування, хвороба продовжує прогресувати, внаслідок чого відповідач відчуває біль, в результаті чого він час від часу проходить амбулаторне лікування для полегшення свого стану. У зв`язку з тим, що знеболюючі лікарські засоби йому не допомагають, прочитавши в мережі інтернет статтю про властивості медичного канабісу, відповідач хотів використати його для знеболення перебігу свого захворювання. Однак, як виявилося вживати цю речовину для знеболення також заборонено законом, не зважаючи на прийнятий 21.12.2023 ЗУ «Про внесення змін до деяких законів України щодо державного регулювання обігу рослин роду коноплі (Cannabis) для використання у навчальних цілях, освітній, науковій та науково – технічній діяльності, виробництва наркотичних засобів, психотропних речовин та лікарських засобів з метою розширення доступу пацієнтів до необхідного лікування». Також, у відзиві на позову заяву відповідач вказував на те, що він не має іншого житла, у нього відсутні будь – яка нерухомість, та внаслідок його виселення із житлового будинку він фактично залишиться без місця проживання, стане безхатьком.

Суд зазначає, що позивачкою ОСОБА_1 було подано до суду відповідь на відзив на позовну заяву, у якому позивачка вказує на те, що згідно Акту про пожежу від 27.09.2011 у результаті пожежі був пошкоджений частково гаражний інвентар, приміщення гаражу та дах легкового автомобіля. Будь – яких інших пошкоджень та знищень майна зафіксовано не було. Всі відновлювальні роботи у будинку були проведенні за кошти позивачки, оскільки відповідач ніколи не мав постійного доходу, а те, що він заробляв витрачав виключно на свої потреби, в тому числі і на алкогольні напої.

Ухвалою судді про прийняття цивільної справи до свого провадження та відкриття провадження по справі від 11.09.2024 було постановлено проводити розгляд справи у в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою Пересипського районного суду м. Одеси від 31.07.2025 було постановлено закрити підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивачка ОСОБА_1 та представник позивачки ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги підтримали з підстав, викладених у позовній заяві, заяві про зміну підстав позову та відповіді на відзив на позовну заяву, просили суд ухвалити рішення, яким усунути ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права власності шляхом виселення ОСОБА_3 з домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 .

Окрім того, позивачка пояснила, що у травні 2022 року відповідач ОСОБА_3 вигнав її разом з дітьми з будинку. Наразі вона та діти проживають у будинку за адресою: АДРЕСА_3 , у якому проживає її брат. Умови у даному будинку є незадовільні. Вона разом з дорослими дітьми проживає у маленькій кімнаті. Позивачка також пояснила, що вона хоче разом з родиною проживати у своєму будинку.

Відповідач ОСОБА_3 та представник відповідача ОСОБА_4 в судовому засіданні проти позову заперечили в повному обсязі. Окрім того, представник відповідача зазначила про те, що позивачка не навела належних доказів на підставі яких можливо виселити ОСОБА_3 з єдиного житла. Відповідач жодним чином не перешкоджає позивачці проживати у домоволодінні за адресою: АДРЕСА_2 . ОСОБА_1 може в будь – який час вселитися до будинку. Також, представник відповідача зазначила про те, що право користування відповідачем вище зазначеним домоволодінням та проживанням у ньому підпадає під гарантії, передбачені ч. 2 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки він має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначене житлове приміщення є в цілому його «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.

Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_8 пояснила, що вона знайома з ОСОБА_1 з дитинства. Житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , був куплений за кошти з продажу квартири бабусі позивачки її батьками. Згодом, батько ОСОБА_1 подарував їй цей будинок. ОСОБА_1 та ОСОБА_3 одружувалися двічі, відносини між ними наразі є складними, відповідач неодноразово виганяв позивачку з будинку, зловживав алкогольними напоями та застосовував до неї фізичну силу. У травні 2022 року ОСОБА_3 вигнав позивачку разом з дітьми з будинку, з того часу вони проживають у батьківській хаті з братом ОСОБА_1 , оскільки відповідач не пускає їх до будинку. Свідок також пояснила, що після пожежі будинку у 2011 році, будинок не зазнав жодних суттєвих перебудов, були фактично змінені вікна у будинку та здійснений невеликий ремонт. Зі слів позивачки ремонтні роботи відбувалися за гроші її батьків.

Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_6 пояснила, що вона є донькою позивачки та відповідачка. З травня 2022 року після того, як батько вигнав її з матір`ю та братом з будинку за адресою: АДРЕСА_2 , вони проживають в іншому будинку, де проживає її дядько, брат матері. Умови проживання в тому будинку дуже погані. Свідок дізналася про те, що на території будинку, де вони раніше проживали, вирощувався канабіс, після чого відносно її батька було відкрито кримінальне провадження. Мати пояснювала, що вона не має жодного відношення до даних подій. Свідок пояснила, що наразі її батько привів до будинку іншу жінку, начебто для приготування йому їжі. Після травня 2022 року свідок тільки декілька разів приходила до батька і могла залишитися ночувати, коли він не перебував у стані алкогольного сп`яніння. Однак, коли свідок в останнє прийшла до батька у травні 2024 року, ОСОБА_3 перебував у стані алкогольного сп`яніння та не пустив її додому. Батько повністю змінив замки та не пускав свідка додому. З того часу вона жодного разу не була у будинку. Свідок зазначила, що будинок за адресою: АДРЕСА_2 є власністю її матері. Після пожежі у будинку, яка відбулася у 2011 році, жодної перебудови будинок не зазнав, було проведено тільки косметичний ремонт. ОСОБА_1 неодноразово просила батька виселитися з даного будинку, щоб вона з дітьми змогла там проживати, однак, він відмовлявся. За весь цей час батько тільки декілька разів сплачував комунальні послуги. Мати в будинку була в останнє у травні 2022 року.

Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_9 пояснила, що вона проживає по сусідству з будинком за адресою: АДРЕСА_2 та знайома з дитинства з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , є однокласницею сина позивачки та відповідача та подругою їх доньки. Свідок пояснила, що вона була свідком конфлікту між сторонами, оскільки сварка була на подвір`ї біля будинку. Конфлікт стався з приводу житлового питання. Відповідач виганяв позивачку з будинку. ОСОБА_1 просила відповідача залишити будинок, оскільки вони вже не можуть спільно проживати. На весні 2022 року ОСОБА_1 разом з дітьми покинула будинок та переїхала проживати до будинку її батьків. До травня 2022 року у родині ОСОБА_10 було багато конфліктів, були погрози та побої з боку ОСОБА_3 . На доньку ОСОБА_11 він ніколи не підіймав руку, однак, свідку відомо, що до дружини та сина він застосовував фізичну силу. ОСОБА_12 їй розповіла про ситуацію, коли вона прийшла до батька, а він не пустив її додому, на що вона дуже на нього образилася та після того не хоче більше підтримувати відносини з батьком. Свідок також пояснила, що колись у будинку дійсно була пожежа, однак, займання не було великим і фактичних змін будинок не зазнав.

Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_13 пояснила, що знайома з позивачкою ОСОБА_1 з дитинства, вони товаришують по сьогоднішній день. Свідку відомо, що будинок за адресою: АДРЕСА_2 було придбано батьками позивачки за кошти з продажу квартири бабусі, а у подальшому батько подарував цей будинок ОСОБА_1 , у якому вона проживала до травня 2022 року. За час спільного проживання відповідач зловживав алкогольними напоями, неодноразово застосовував фізичну силу по відношенню до ОСОБА_1 . Позивачка декілька разів приходила до будинку, однак, відповідач не пускає ані дітей, ані позивачку до будинку. Донька сторін ОСОБА_11 розповідала свідку, що ОСОБА_3 веде аморальний спосіб життя, вживає алкогольні напої, привів до будинку іншу жінку. Його нова дружина наразі проживає з ним у будинку. Друзі відповідача також розповідали свідку, що у нього є нова цивільна дружина. За весь час спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 будинок істотних змін не зазнав та перебудов не зазнав, було тільки приєднано гараж до будинку.

Заслухавши пояснення учасників справи, покази свідків, дослідивши матеріали справи, надавши оцінку наявним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу окремо шляхом їх всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

По справі встановлено, що 09.04.2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб, який рішенням Суворовського (змінено назву на Пересипський – прим. суду) районного суду м. Одеси від 14.09.2022 за результатами розгляду справи № 523/7971/22 було розірвано (а.с. 16).

17.11.2005 між ОСОБА_5 , батьком позивачки, та ОСОБА_1 було укладено Договір дарування, відповідно до умов якого позивачка отримала в дар у приватну власність житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується наявною у матеріалах справи копією Договору дарування від 17.11.2005, посвідченого державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори Сажневою Т.А. за реєстровим № 2-617.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 57 СК України (в редакції на день набуття права власності) особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, в тому числі, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

З огляду на вище викладене суд констатує, що хоч домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 і було набуто позивачкою за період перебування її у шлюбу із відповідачем, однак, таке домоволодіння, відповідно до вимог сімейного законодавства України, не належить до об`єкту права спільної сумісної власності подружжя, а є особистим майном ОСОБА_1 .

З`ясувавши позиції сторін, а саме твердження сторони позивача та заперечення сторони відповідача, викладених у позовній заяві та відзиві на позовну заяву, поясненнях, наданих в судовому засіданні, дослідивши аргументи сторін на надавши оцінку наданим суду доказам, суд доходить наступних висновків по справі.

Суд констатує, що між сторонами виникли спірні правовідносини у травні 2022 року, а тому згідно приписів ч. 3 ст. 5 ЦК України, дані правовідносини регулюються актом цивільного законодавства у редакції, який був чинним на момент виникнення цивільних відносин, а саме ЖК України.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно із частинами першою, другою, четвертою статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Суд зазначає, що правовідносини із користування чужим майном врегульовані зокрема статтями 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Згідно приписів ч. 1 ст. 402, ч. 3 ст. 404 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

З порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15 (провадження № 6-13113цс16) та у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справах № 695/2427/16 (провадження № 61-29520св18) і № 523/12186/13 (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Отже, під час вирішення питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, судом мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів сторін.

У статті 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції передбачає право на повагу до житла особи. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути безпідставно виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника житла (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосувався якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» («McCann v. the United Kingdom»), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (пункт 60 згаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» («Cosic v. Croatia»), заява № 28261/06, пункти 21-23; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» («Paulic v. Croatia»), заява № 3572/06, пункти 42-45).

Відсутність обґрунтування у судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v. Italy»), заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зазначено, що Конвенція у статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять майнову цінність. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен приводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

При цьому необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування цим житлом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/1).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) сформулювала висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Як було вище встановлено судом, 09.04.2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб, який рішенням Суворовського (змінено назву на Пересипський – прим. суду) районного суду м. Одеси від 14.09.2022 за результатами розгляду справи № 523/7971/22 було розірвано.

17.11.2005 між ОСОБА_5 , батьком позивачки, та ОСОБА_1 було укладено Договір дарування, відповідно до умов якого позивачка отримала в дар у приватну власність житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується наявною у матеріалах справи копією Договору дарування від 17.11.2005, посвідченого державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори Сажневою Т.А. за реєстровим № 2-617.

Суд зазначає, що спір у даній справі виник між ОСОБА_1 , як власником домоволодіння, та ОСОБА_3 , її колишнім чоловіком, який після розірвання шлюбу з позивачкою продовжує проживати в будинку належному позивачці – його колишній дружині.

По справі встановлено, що у травні 2022 року між сторонами стався непримиримий конфлікт, внаслідок чого позивачка разом із дітьми ОСОБА_7 та ОСОБА_6 вимушена була залишити належний їй на праві приватної власності будинок за адресою: АДРЕСА_2 .

Оцінюючи баланс конкуруючих інтересів власника будинку та її колишнього чоловіка судом приймаються до уваги наступні обставини справи.

В рамках розгляду даної справи судом встановлено, що в провадженні Суворовського районного суду м. Одеси перебувала на розгляді справа № 523/13358/24 за матеріалами кримінального провадження відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12024162490001005від 03.07.2024 року за обвинуваченням ОСОБА_3 у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України.

Вказана обставина визнавалася всіма учасниками справи.

Згідно ч. 3 ст. 6 ЗУ «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.

Рішенням Ради суддів України від 25.11.2021 року № 55 «Про використання суддями ЄДРСР у режимі повного доступу» затверджено, що повний доступ до усіх інформаційних ресурсів ЄДРСР судді можуть використовувати безпосередньо для здійснення правосуддя.

Суд не позбавлений можливості самостійно перевірити відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень та є відкритими.

Вказана позиція узгоджується із висновками, викладеними у постанові КЦС/ВС від 24.10.2024 за результатами розгляду справи № 752/8103//13-ц.

Так, суддею із наявних даних в ЄДРСР встановлено, що вироком Суворовського районного суду м. Одеси у справі № 523/13358/24 (провадження № 1-кп/523/1383/24) від 13.08.2024 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано винним у скоєнні кримінального правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України та призначено йому покарання у виді пробаційного нагляду на строк 2 (два) роки. (прим. суду - https://reyestr.court.gov.ua/Review/121233703 ).

У вказаному вироку суду встановлено, у невстановлений в ході досудового розслідування день та час, ОСОБА_3 , знаходячись за адресою: АДРЕСА_1 , незаконно придбав, шляхом збирання, речовину рослинного походження темно-зеленого кольору. Так, 06.06.2024, в період часу з 07:33 по 08:52, співробітниками поліції проведено санкціонований обшук житлового приміщення, за адресою: АДРЕСА_1 , за участю ОСОБА_3 , під час якого виявлено та вилучено особливо небезпечний наркотичний засіб, обіг якого заборонено - канабіс (загальною масою в висушеному стані 18,64 г.), який останній незаконно виготовив, придбав та зберігав з метою особистого вживання, без мети збуту.

Встановленні вказаним вище вироком суду обставини свідчать про той факт, що відповідач ОСОБА_3 проживаючи у житловому будинку, належному позивачці, вчинив кримінальне правопорушення, тобто використав належне їй майно для зберігання особливо небезпечного наркотичного засобу, обіг якого заборонено – канабіс.

Окрім того, як вбачається із показів свідка ОСОБА_6 , доньки сторін по справі, відповідач змінив дверні замки у будинку, чим фактично створив позивачці перешкоди у вільному користуванні її майном.

Факт зміни дверних замків у будинку відповідачем не заперечувався.

Згідно приписів ч. 3 ст. 156 ЖК України, члени сім`ї власника будинку (квартири) зобов`язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім`ї власника зобов`язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту.

Сторона позивача як одну із підстав обґрунтування даного позову, вказувала на ту обставину, що відповідач, проживаючи у будинку позивачки не сплачує комунальні послуги, всі витрати по утриманню будинку несе сама позивачка, хоча вимушено не проживає у будинку з травня 2022 року.

Суд зазначає, що стороною позивача до матеріалів справи було долучено ряд квитанцій про оплату послуг за електропостачання, газопостачання, водопостачання та водовідведення за адресою: АДРЕСА_1 , у період з травня 2022 по 01.01.2025 (докази подано 04.02.2025 з відповіддю за відзив на позовну заяву), з яких вбачається, що оплату таких послуг здійснювала ОСОБА_1 .

Стороною відповідача не було надано до суду жодного доказу, який би підтверджував той факт, що відповідач не ухиляється від участі у витратах по утриманню будинку, у якому він фактично проживає та послугами якого він користується.

З огляду на вище викладене, суд встановив, що відповідач ОСОБА_3 набув право користування будинком (особистий сервітут) як член сім`ї ОСОБА_1 під час шлюбу з позивачкою, проте після розірвання шлюбу відповідач втратив статус члена сім`ї позивача.

Проте, оцінюючи баланс між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування цим житлом, суд доходить обґрунтованого висновку, що відповідач не довів правомірність подальшого користування спірним будинком, всупереч волі власника майна, а саме позивачки ОСОБА_1 .

Суд зазначає, що небажання позивачки проживати у власному будинку із колишнім чоловіком, який має сталий триваючий конфлікт із позивачкою, спільними дітьми, використав її будинок для вчинення кримінального правопорушення, не приймає участі в утримання майна, є зрозумілим і передбачуваним.

З огляду на вище викладене, суд доходить висновку, що в рамках розгляду даної справи підлягає судовому захисту саме право позивачки ОСОБА_1 , як власника майна, на мирне володіння та розпорядження майном (стаття 1 Першого протоколу Конвенції), яке порушується відповідачем через недопуск до житлового будинку та вчиненням неправомірних дій щодо належного їй майна.

Суд констатує, що подібні висновки було зроблено також у постанові КЦС/ВС від 08.04.2026 за результатами розгляду справи № 382/2035/23, яку суд в силу вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України вважає за необхідним застосувати при розгляді даної справи.

З приводу доводів відповідача про те, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 хоч і був оформлений на позивачку згідно Договору дарування від 17.11.2005, проте був придбаний за їхні спільні кошти, за весь час спільного проживання сторони здійснювали спільне утримання даного будинку, перебудовували, проводили капітальні ремонти, то суд зазначає, що такі обставини можуть бути предметом розгляду виключно у рамках розгляду справи про поділ майна подружжя.

Судом було встановлено, що в провадження Пересипського районного суду м. Одеси перебувала на розгляді цивільна справа № 523/20070/24 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності, поділ майна подружжя.

Вказана позовна заява ухвалою суду була залишена без розгляду.

Про вказану обставину суд було повідомлено сторонами по справі.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно із ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Згідно з вимогами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь – які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Вимогами ст. 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно приписів ст. 80 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Нормою ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з вимогами ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи зі встановлених, на підставі належним чином оцінених доказів, обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, суд дійшов висновку про доведеність позивачкою викладених в позові обставин належними, достовірними та допустимими доказами, які в своїй сукупності є достатніми для задоволення позовних вимог в повному обсязі та захисту порушеного права позивача в судовому порядку.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 4, 6, 10, 12, 141, 228, 229, 263, 265, 354, 355 ЦПК України, ст.ст. 47, 55 Конституції України, ст. 8 Конвенції з прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 317, 319, 321, 391, 401 – 406 ЦК України, ст.ст. 150, 156 ЖК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення – задовольнити.

Усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні та розпорядженні належним їй на праві власності домоволодінням за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_3 із вказаного домоволодіння.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 .

Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , останнє відоме зареєстроване місце проживання та фактичне місце проживання за адресою: АДРЕСА_4 .

Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-ти денний строк з дня складання повного рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 22 травня 2026 року.

Суддя Пересипського

районного суду м. Одеси І.О. Кремер