Рішення від 21 травня 2026 р. у справі №495/7195/25 — Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 травня 2026 рокуСправа № 495/7195/25

Номер провадження 2/495/292/2026

Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області у складі:

головуючого судді Волкової Ю.Ф.,

із участю секретаря судового засідання Мартиненко Т.А.,

розглянувши у судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку,

встановив:

датою ухвалення судового рішення є дата складення повного судового рішення (друге речення частини п`ятої статті 268 ЦПК України).

18.09.2025 ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 5120886700:01:001:0118, площею 6,31га.

1. Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

1.1. Згідно Договору оренди землі № 20 від 28.12.2006 року ОСОБА_2 , який є власником земельної ділянки відповідно до Державного Акту про право приватної власності на землю, серія Р1 №451700 від 01.08.2001 з одного боку та Товариство з обмеженою відповідальністю «Сердюк» в особі директора Сердюка Віктора Андрійовича, діючого на підставі Статуту з другого боку уклали договір оренди землі строком на 25 років.

Земельна ділянка розташована на території Софіївської сільської ради Білгород- Дністровського району Одеської області.

Пізніше, 24.01.2008 року ОСОБА_3 , який проживав за адресою: АДРЕСА_1 та ОСОБА_2 , який проживає за адресою: АДРЕСА_2 , уклали угоду у простій письмовій формі, згідно з якою ОСОБА_2 продав свою земельну ділянку, площею 6,31га, кадастровий номер 5120886700:01:001:0118 (отриманий пізніше), яка належала йому на підставі Державного Акту про право приватної власності на землю, серія РІ № 451700 від 01.08.2001р.

Також ОСОБА_3 та ОСОБА_2 домовилися, що після вступу в силу Закону України про продаж землі сільськогосподарського призначення, буде оформлено договір купівлі-продажу даної земельної ділянки.

Також у підтвердження факту продажу земельної ділянки, про всяк випадок 23.01.2008, ОСОБА_2 оформив заповіт, в якому належну йому земельну ділянку площею 6.31га, згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії Р1 №451700, він заповідав ОСОБА_1 .

Даний заповіт було зареєстровано в реєстрі за № 15 секретарем Адамівською сільською радою Білгород-Дністровського району Одеської області.

Так як сторони досягли згоди з усіх питань, 24.01.2008, ОСОБА_2 надав ОСОБА_3 розписку, згідно з якою він отримав від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 35 000 тисяч 400 гривень (у еквіваленті 7 000 доларів США) за продаж своєї земельної ділянки, площею 6,31 га.

Після цього, починаючи з дня отримання від ОСОБА_3 повного розрахунку за земельну ділянку ні у ОСОБА_2 ні у ОСОБА_3 жодних претензій з приводу укладеної та фактично виконаної угоди до даного часу не виникло.

Тобто ОСОБА_3 виконав свої зобов`язання, здійснив повний розрахунок та вважав що він викупив дану земельну ділянку в свою приватну власність, так як він сплатив обумовлену суму в повному обсязі.

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , і у зв`язку з цим відкрилася спадщина.

Відповідно заповіту від 19.07.2011 року, реєстровий номер 1266, посвідченого приватним нотаріусом Білгород-Дністровського районного нотаріального округу Одеської області Андрєєвою Т.М., все майно ОСОБА_3 , яке на день смерті буде йому належить, де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося і взагалі все те, на що він за законом мав право, він заповідав ОСОБА_1 . ОСОБА_1 є правонаступником після смерті ОСОБА_3 .

ОСОБА_3 та ОСОБА_2 фактично було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, що підтверджується наявними письмовими доказами, зокрема розпискою про отримання коштів, актом приймання-передачі земельної ділянки, довідкою фермерського господарства, а також фактичним володінням та користуванням земельною ділянкою позивачем протягом тривалого часу.

Так як ОСОБА_3 були передані всі документи та права на земельну ділянку, він вважав її своєю приватною власністю та частиною свого майна, яке входило до заповіту.

У зв`язку з бажанням ОСОБА_1 розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, він звернувся до ОСОБА_2 про нотаріальне оформлення угоди від 24 січня 2008 року.

ОСОБА_2 відмовився від нотаріального оформлення вищевказаної угоди, а саме оформлення договору купівлі-продажу земельної ділянки, площею 6,31га, кадастровий номер 5120886700:01:001:0118. При цьому він пояснив, що розписку давав ОСОБА_3 , але так як він помер, він нікому нічого не винен.

ОСОБА_1 вважає, що на той момент сторони повністю оговорили усі умови договору купівлі-продажу у тексті розписки, договір повністю виконаний сторонами. ОСОБА_3 сплатив відповідачу ОСОБА_2 ціну договору - 35 000 тисяч 400 гривень (у еквіваленті 7 000 доларів США), а ОСОБА_2 передав ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 6,31га, кадастровий номер 5120886700:01:001:0118, якою він користується починаючи з 2008року.

Як вже зазначалось 24.01.2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено угоду в простій письмовій формі про передачу прав на земельну ділянку, площею 6,31га, кадастровий номер 5120886700:01:001:0118, який належав її на підставі Державного Акту про право приватної власності на землю, серія РІ № 451700 від 01.08.2001р.

Претензії сторін щодо стану земельної ділянки та щодо розрахунків були відсутні.

ОСОБА_2 передав ОСОБА_3 документи на земельну ділянку, які були у нього в наявності.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки нотаріально не посвідчили, необхідні документи не оформили.

Після вчинення правочину, ОСОБА_3 а згодом і ОСОБА_1 використовує земельну ділянку за цільовим призначенням, сплачує земельний податок.

На даний час з метою нотаріального засвідчення правочину ОСОБА_1 неодноразово звертався до ОСОБА_2 , однак він від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу ухиляється, на прохання ОСОБА_1 про зустріч не реагує, мотивуючи нестачею вільного часу.

1.2. відповідачі правом подачі відзиву не скористалися.

2.Рух справи.

Ухвалою від 05.12.2025 за вказаним позовом відкрите провадження у справі, розгляд якої постановлено проводити за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 13.01.2026.

Ухвалою від 13.01.2026 закрито підготовчого провадження та призначено справу до судового розгляду.

3. Заяви, клопотання учасників процесу та насідки їх вирішення; порядок судового розгляду.

Позивач у судове засідання не з`явився, подав заяву про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Відповідач у судове засідання не з`явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлявся належним чином шляхом направлення судових повісток; про поважність причин неявки або про відкладення розгляду справи суду не заявив.

Фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалось у зв`язку з неявкою всіх учасників справи (частина друга статті 247 ЦПК України).

4. Фактичні обставини справи.

До позовної заяви додано копію розписки від 24.01.2008, відповідно до якої ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 35 000 грн (7 000 доларів США).

Відповідно до копії державного акта на право приватної власності на землю серії РІ № 451700 від 01.08.2001 ОСОБА_2 отримав у приватну власність земельну ділянку площею 6,31 гектарів на території Софіївської сільської ради для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є сином ОСОБА_3 , що підтверджено копією свідоцтва про народження від 18.09.1995.

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджено копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 31.10.2017.

За заповітом ОСОБА_3 від 19.07.2011, усе його майно на день смерті він заповів ОСОБА_1 (копію заповіту та витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі додано до позовної заяви; заповіт нотаріально посвідчений, зареєстрований в реєстрі за № 1266).

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 03.09.2025 земельна ділянка з кадастровим номером 5120886700:01:001:0118 на території Софіївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області належить ОСОБА_2 .

Інших доказів на підтвердження заявлених обставин до позовної заяви не додано; клопотань про витребування, забезпечення доказів позивач не заявив.

5. Висновки суду та мотиви прийнятого рішення.

Стаття 13 ЦПК України встановлює, що суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Як випливає зі змісту ст. ст. 51, 175 ЦПК на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому, суд, при розгляді справи має виходити зі складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. Якщо позивач помилився відносно обов`язку відповідача щодо поновлення порушеного права, суд має виходити із положень ст. 51 ЦПК України та з урахуванням ч. 5 ст. 12 ЦПК України, роз`яснити позивачеві право на заміну неналежного відповідача.

Таким чином, суд, як орган, на який покладено обов`язок вирішення справи відповідно до закону, має право й зобов`язаний визначити суб`єктний склад учасників процесу залежно від характеру правовідносин і норм матеріального права, які підлягають застосуванню. Це передбачено п. 1 ч. 1 ст. 189 ЦПК та іншими нормами процесуального права, які передбачають заміну неналежного відповідача чи залучення співвідповідачів.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. З аналізу наведеної статті слідує, що законодавець поклав на позивача обов`язок визначати відповідача у справі і суд повинен розглянути позов щодо тих відповідачів, яких визначив позивач. Водночас, якщо позивач помилився і подав позов до тих, хто відповідати за позовом не повинен, або притягнув не всіх, він не позбавлений права звернутись до суду з клопотанням про заміну неналежного відповідача чи залучення до участі у справі співвідповідачів і суд таке клопотання задовольняє. Тобто ініціатива щодо заміни неналежного відповідача повинна виходити від позивача, який повинен подати клопотання. У цьому клопотанні позивач обґрунтовує необхідність такої заміни, а саме, чому первісний відповідач є неналежним і хто є відповідачем належним. Подання позивачем такого клопотання свідчить, що він не лише згідний, але й просить про заміну неналежного відповідача належним.

Відповідно до вимог ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 81, 83 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

На підставі ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29.05.2019 у справі №367/2022/15- ц (провадження №4-376цс18, пункт 66), від 07.07.2020 у справі №712/8916/17 (провадження №14-448цс19, пункт 27), від 09.02.2021 у справі №635/4741/17 (провадження №14-46цс20, пункт 33.2).

Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).

З урахуванням принципу диспозитивності суд не має права проводити заміну неналежного відповідача належним з власної ініціативи. Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови від 12.06.2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз`яснив, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі чи залишення заяви без руху, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному статтею 33 ЦПК. Пред`явлення позову до неналежного відповідача є підставою для відмови у позові, що не позбавляє позивача права пред`явити позов до належного відповідача.

Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (пункт 8.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі №910/15792/20).

Визначення у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад (правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19, від 20 січня 2021 року у справі 203/2/19).

Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Якщо заявлені позивачем вимоги безпосередньо стосуються прав та обов`язків іншої особи, яка не залучена до участі у справі в якості відповідача, не можуть бути розглянуті судом, оскільки лише за наявності належного складу відповідачів у справі суд у змозі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та вирішити питання про їх задоволення, без залучення таких належних відповідачів позовні вимоги вирішені бути не можуть.

Суд зобов`язаний визначити суб`єктний склад спору залежно від характеру правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню.

Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

У даному випадку необхідно звернути увагу, що позов про визнання права власності в порядку спадкування заявлено до ОСОБА_2 - власника земельної ділянки площею 6,31га, кадастровий номер 5120886700:01:001:0118, яка належить йому на підставі державного акта про право приватної власності на землю, серія РІ № 451700 від 01.08.2001; на вирішення суду не надходили клопотання позивача про вступ у справу інших осіб, заміну неналежного відповідача, залучення співвідповідача або витребування доказів для визначення належного відповідача; водночас до позовної заяви таких доказів також не надано.

Способами захисту, визначеними статтями 387, 388 ЦК позивач не скористався.

У справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування (Постанова КЦС ВС від 19 січня 2022 року в справі № 280/4/18).

У даному випадку суд позбавлений можливості визначити належний склад учасників провадження, оскільки доказів для встановлення обставин щодо кола спадкоємців суду не надано.

Також суд звертає увагу, що відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (частина перша статті 125 Земельного кодексу України у редакції станом на 24.01.2008).

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 Земельного кодексу України у редакції станом на 28.10.2017).

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1216-1218 ЦК).

За змістом частин першої, третьої статті 1236 ЦК України заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

За своєю юридичною природою заповіт — це односторонній безвідплатний правочин (стаття 202 ЦК України), щодо якого встановлено обов`язкове нотаріальне посвідчення (статті 1247, 1249 ЦК України).

Виходячи зі змісту статті 1233 ЦК України, заповіт повинен відповідати загальним вимогам чинності правочину, які передбачені цивільним законодавством України.

Розпоряджатися майном може тільки власник.

При цьому слід враховувати, що при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається (частина третя статті 56 Закону України «Про нотаріат», пункт 1.5. глави 3 «Посвідчення заповіту, внесення змін до нього та його скасування» розділу II «Порядок вчинення окремих видів нотаріальних дій» Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, звтвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5).

Таким чином, заповіт складається і посвідчується нотаріусом зі слів самого заповідача.

Відповідно до частини першої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, що містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частини перша, третя статті 77, частина друга статті 78 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Системний аналіз наведених процесуальних норм дозволяє дійти висновку, що кожна сторона зобов`язана вжити заходи та надати докази на підтвердження тієї обставини, на яку вона посилається як на підставу для задоволення вимоги чи, навпаки, на заперечення існування таких обставини, а суд, виходячи з наданих сторонами доказів, здійснює їх оцінку.

У межах розгляду цієї справи позивач не надав суду доказів того, що земельна ділянка площею 6,31га з кадастровим номером 5120886700:01:001:0118 входила до складу спадщини після смерті спадкодавця ОСОБА_3 .

Вказані обставини у своїй сукупності є підставою для відмови у задоволенні позову.

Керуючись статтями 4, 19, 258, 263, 264, 265, 268, 273 ЦПК України, суд

ухвалив:

у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Одеського апеляційного суду.

Повне найменування сторін:

позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ;

відповідач: ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 .

Дата складення повного судового рішення – 22.05.2026.

Суддя Ю.Ф. Волкова