Постанова від 13 травня 2026 р. у справі №922/3114/25 — Касаційний господарський суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2026 року

м. Київ

cправа № 922/3114/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

позивача - Жилко С. Е., Бенденжук Л. О.,

відповідача - Трубачова І. Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу Акціонерного товариства "Укрнафта"

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 11.02.2026 (судді: Жельне с. Ч. - головуючий, Тихий П. В., Шутенко І. А.) і рішення Господарського суду Харківської області від 11.12.2025 (суддя Кухар Н. М.) у справі

за позовом Харківської міської ради

до Акціонерного товариства "Укрнафта"

про стягнення 1 558 879,02 грн,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог і підстав позову

1.1. У вересні 2025 року Харківська міська рада звернулася до Господарського суду Харківської області з позовом до Акціонерного товариства "Укрнафта" (далі - АТ "Укрнафта") про стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів у виді орендної плати в сумі 1 558 879,02 грн за користування земельною ділянкою, кадастровий номер 6310137200:12:060:0006, розташованою на вул. Залютинській, 12 у м. Харкові, за період із 01.01.2020 по 28.02.2022.

Позовні вимоги з посиланням на положення статей 1212, 1214 Цивільного кодексу України обґрунтовані тим, що відповідач є власником нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці, проте після закінчення дії договору оренди землі від 09.10.2007, а саме у період із 01.01.2020 по 28.02.2022, користувався спірною земельною ділянкою комунальної власності без необхідних правовстановлюючих документів та без належної сплати коштів за таке користування до місцевого бюджету, внаслідок чого зберіг за рахунок Харківської міської ради, яка діє від імені територіальної громади міста, грошові кошти у розмірі орендної плати у сумі, заявленій до стягнення.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 11.12.2025, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 11.02.2026, позовні вимоги задоволено повністю. Стягнуто з АТ "Укрнафта" на користь Харківської міської ради безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати у сумі 1 558 879,02 грн за період із 01.01.2020 по 28.02.2022 за користування спірною земельною ділянкою та 23 383,19 грн витрат зі сплати судового збору.

2.2. Аргументуючи судове рішення, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що відповідач як власник нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці, у період із 01.01.2020 по 28.02.2022 фактично користувався земельною ділянкою без достатніх правових підстав, тому позивач правомірно звернувся про стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати у заявленій до стягнення сумі в порядку положень статті 1212 Цивільного кодексу України. Водночас суд першої інстанції установив, що дія договору оренди землі від 09.10.2007, укладеного між сторонами у справі, закінчилася 01.12.2010; в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що сторони дійшли згоди про його поновлення чи продовження строку дії договору оренди землі від 09.10.2007 або ж укладення нового договору щодо оренди спірної земельної ділянки у встановленому законом порядку, а відсутність у матеріалах справи акта приймання-передачі земельної ділянки не свідчить про користування відповідачем землею на відповідній правовій підставі. Разом із тим, суд перевірив розрахунок позивача та встановив його арифметичну правильність та обґрунтованість.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись із постановою Східного апеляційного господарського суду від 11.02.2026 і рішенням Господарського суду Харківської області від 11.12.2025 у цій справі, АТ "Укрнафта" звернулося з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить вказані судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження скаржник визначає пункти 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України; посилається на те, що суди попередніх інстанцій застосували положення статті 1212 Цивільного кодексу України без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, у постановах Верховного Суду від 28.12.2021 у справі № 911/1101/21, від 06.06.2022 у справі № 903/142/21. Водночас, за доводами скаржника, у практиці Верховного Суду відсутній правовий висновок щодо застосування статті 1212 Цивільного кодексу України до правовідносин фактичного користування земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, якщо умовами такого договору передбачено обов`язок орендаря сплачувати плату за фактичне користування земельною ділянкою до моменту її повернення в розмірі визначеному договором.

3.2. Харківська міська рада у відзиві на касаційну скаргу заперечила проти доводів касаційної скарги, просила відмовити у її задоволенні, а оскаржені судові рішення у справі залишити без змін як законні та обґрунтовані.

4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів зазначає таке.

4.2. Як свідчать матеріали справи та це установили суди попередніх інстанцій, Харківською міською радою проведено комплекс перевірочних заходів з питань використання та охорони земель територіальної громади м. Харкова, додержання вимог земельного законодавства щодо земельної ділянки на вул. Залютинській, 12 у м. Харкові.

Відповідно до інформації із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 20.08.2025 № 440302211 за АТ "Укрнафта" з 16.12.2014 зареєстроване право власності на нежитлову будівлю літ. "А-1" загальною площею 72,8 м2 на вул. Залютинській, 12 у м. Харкові на підставі договору купівлі-продажу від 21.07.2004 № 5579, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Алексєєвою Л. В., акта приймання-передачі від 01.11.2004.

Вказана нежитлова будівля розташована на земельній ділянці комунальної власності, кадастровий номер 6310137200:12:060:0006, право користування якою відповідачем не оформлено.

Згідно з витягом із Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 06.09.2017 № HB-6304871392017 площа земельної ділянки, кадастровий номер 6310137200:12:060:0006, становить 0,1536 га, земельна ділянка сформована 11.12.2007. Вказана земельна ділянка належить до земель промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення; вид використання земельної ділянки - для обслуговування стаціонарної АЗС з пунктом продажу супутніх товарів з розташуванням спеціальних конструкцій, призначених для розміщення рекламних робіт (послуг, що надаються АЗС).

На підставі рішень Харківської міської ради від 23.12.2005 № 257/05 "Про припинення та надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд" і від 27.10.2006 № 122/06 "Про внесення змін до рішень сесій Харківської міської ради" 09.10.2007 між Харківською міською радою та Відкритим акціонерним товариством "Укрнафта" (в подальшому змінено організаційно-правову форму на АТ "Укрнафта") укладено договір оренди землі, зареєстрований у Харківській регіональній філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" в Державному реєстрі земель 11.12.2007 за № 540767100093.

За умовами зазначеного договору вказаному товариству передано в оренду строком до 01.12.2010 земельну ділянку несільськогосподарського призначення - землі транспорту для обслуговування стаціонарної АЗС з пунктом продажу супутніх товарів з розташуванням спеціальних конструкцій, призначених для розміщення рекламних робіт (послуг, що надаються АЗС), загальною площею 0,1536 га, кадастровий номер 6310137200:12:060:0006, розташовану на вул. Залютинській, 12 у м. Харкові.

Після припинення дії договору оренди землі від 09.10.2007, а саме з 01.12.2010 та до теперішнього часу, як установили суди, відповідач користується вказаною земельною ділянкою без правовстановлюючих документів на неї, тобто без належних правових підстав.

Згідно із листом Головного управління Державної податкової служби Харківській області від 19.06.2025 № 13391/5/20-40-04-07-12 АТ "Укрнафта" обліковується платником податку за земельну ділянку площею 0,1536 га на вул. Залютинській, 12 у м. Харкові.

За даними податкових декларацій з плати за землю АТ "Укрнафта" задекларовано до сплати та сплачено за земельну ділянку загальною площею 0,1536 га: за 2020 рік - 272 122,45 грн, за 2021 рік - 272 122,45 грн, за 2022 рік - 299 334,69 грн орендної плати.

4.3. Предметом позову у цій справі є матеріально-правова вимога про стягнення безпідставно збережених коштів у виді орендної плати на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України за користування земельною ділянкою із 01.01.2020 по 28.02.2022 без оформлення правовстановлюючих документів.

4.4. Ухвалюючи оскаржувані судові рішення про задоволення позову, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що матеріалами справи підтверджується фактичне користування АТ "Укрнафта" спірною земельною ділянкою комунальної власності у спірний період без оформлення правовстановлюючих документів та без державної реєстрації речового права оренди на неї.

4.5. Відповідно до положень частин 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

4.6. Верховний Суд, переглянувши оскаржені судові рішення у межах доводів і вимог касаційної скарги, погоджується із висновком судів попередніх інстанцій щодо задоволення позову з огляду на таке.

4.7. Верховний Суд вже сформував усталену практику щодо застосування статті 1212 Цивільного кодексу України у земельних правовідносинах.

Так, відповідно до приписів частин 1, 2 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Правові підстави користування земельною ділянкою комунальної власності за змістом глави 15 Земельного кодексу України реалізуються через право постійного користування або право оренди.

Частиною 1 статті 93 і статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Землекористувачі також зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини 1 статті 96 Земельного кодексу України).

Принцип платного використання землі передбачено й статтею 206 Земельного кодексу України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Водночас згідно зі статтями 122- 124 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Особи, які отримують земельну ділянку комунальної власності в користування за договором оренди (договором купівлі-продажу права оренди), зобов`язані сплачувати за неї орендну плату. Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди, як це передбачено частиною 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі".

Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Тобто власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

В такий спосіб положення глави 15, статей 120, 125 Земельного кодексу України, статті 1212 Цивільного кодексу України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об`єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17, від 04.02.2019 у справі № 922/3409/17, від 2.03.2019 у справі № 916/2948/17, від 09.04.2019 у справі № 922/652/18, від 21.05.2019 у справі № 924/552/18, від 17.03.2020 у справі № 922/2413/19.

Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16, від 20.09.2018 у справі № 925/230/17).

Разом із тим згідно з висновками, викладеними Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у постанові від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20, із дня набуття права власності на об`єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, а тому саме із цієї дати у власника об`єкта нерухомого майна виникає обов`язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташовано. При цьому до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.

Також Верховний Суд наголосив, що для вирішення спору щодо стягнення з власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів на підставі положень статей 1212- 1214 Цивільного кодексу України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об`єкт розташований, необхідно, насамперед, з`ясувати фактичного користувача земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками у відповідний період, або наявність правової підстави для використання земельної ділянки у такого фактичного користувача; площу земельної ділянки; суму, яку мав би отримати власник земельної ділянки за звичайних умов, яка безпосередньо залежить від вартості цієї ділянки (її нормативно-грошової оцінки); період користування земельною ділянкою комунальної власності без належної правової підстави.

4.8. Встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини цієї справи свідчать, що на спірній земельній ділянці комунальної форми власності розташовано нерухоме майно відповідача; відповідач користувався вказаною землею у період із 01.01.2020 по 28.02.2022 (спірний період) без належного оформлення правовстановлюючих документів на землю і речових прав на неї та у встановленому законодавством порядку не вносив орендну плату за користування земельною ділянкою, тобто безпідставно зберіг кошти, які мав сплатити на користь територіальної громади.

4.9. Водночас суди установили, що дія укладеного між сторонами у справі договору оренди землі від 09.10.2007 закінчилася ще 01.12.2010, а доказів на поновлення такого договору чи продовження строку його дії або ж укладення нового договору щодо оренди спірної земельної ділянки в матеріалах справи немає.

4.10. Заперечуючи проти позову, відповідач наголошував, зокрема на тому, що хоча строк дії укладеного у 2007 році між сторонами договору оренди землі закінчився, проте, враховуючи непідписання сторонами відповідного акта прийому-передачі, а також положення пункту 31 цього договору про необхідність внесення орендної плати за користування землею до її повернення, фактичне користування спірною земельною ділянкою відповідачем не може вважатися безпідставним та не врегульованим сторонами в цивільно-правовому договорі, що унеможливлює застосування до вказаних правовідносин положень глави 83 Цивільного кодексу України.

4.11. Суди надали оцінку вказаним аргументам відповідача та акцентували на тому, що відсутність у матеріалах справи акта приймання-передачі земельної ділянки не спростовує встановлених судами обставин припинення дії договору від оренди землі від 09.10.2007 та не свідчить про користування відповідачем землею у спірний період на відповідній правовій підставі. При цьому, попередні судові інстанції врахували правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 10.11.2021 у справі № 922/3114/25 у спорі, що виник з подібних правовідносин.

4.12. За встановлених обставин суди констатували, що відповідач як фактичний користувач спірної земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок позивача - власника земельної ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України. Разом із тим, суди попередніх інстанцій, надали оцінку та перевірили розрахунок заявленої до стягнення суми безпідставно збережених коштів у виді орендної плати та встановили його арифметичну правильність та обґрунтованість.

4.13. Відповідно до положень частин 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Як уже зазначалося, підставою касаційного оскарження відповідач визначив пункти 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

4.14. Щодо підстави касаційного оскарження, визначеної у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України

Відповідно до приписів пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Верховний Суд вже неодноразово наголошував, що при касаційному оскарженні судових рішень із згаданої підстави необхідним є з`ясування відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, та наявність/відсутність подібності правовідносин та наявність/відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Положення пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України спрямовані на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин, та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

За доводами скаржника, у практиці Верховного Суду відсутній правовий висновок щодо застосування статті 1212 Цивільного кодексу України до правовідносин фактичного користування земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, якщо умовами такого договору передбачено обов`язок орендаря сплачувати плату за фактичне користування земельною ділянкою до моменту її повернення в розмірі визначеному договором.

Проте, висновок, про відсутність якого зазначає відповідач, наразі вже сформований Верховним Судом, зокрема у постанові від 10.11.2021 у справі № 922/3114/25 у спорі, що виник з подібних правовідносин про стягнення безпідставно збережених коштів у виді орендної плати на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України за користування земельною ділянкою без оформлення правовстановлюючих документів.

У вказаній справі Судом було сформульовано висновок щодо застосування статті 1212 Цивільного кодексу України (загальні положення про зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави), статті 31 Закону України "Про оренду землі" (припинення договору оренди землі) у правовідносинах з фактичного користування земельною ділянкою після закінчення договору оренди землі за відсутності доказів її повернення з оренди за актом приймання-передачі. Такий висновок був урахований судами попередніх інстанцій під час вирішення спору у цій справі, що розглядається, про що свідчить зміст оскаржених судових рішень, які йому цілковито відповідають.

Так, Верховний Суд у постанові від 10.11.2021 у справі № 922/3114/25 зазначив таке: "53. Так, переглядаючи цю справу в апеляційному порядку господарський суд апеляційної інстанції вказав, що враховуючи той факт, що після закінчення строку дії укладеного у 2003 році між сторонами договору оренди спірної земельної ділянки, таку ділянку Харківській міській раді орендарем повернуто не було, то фактичне користування нею Відповідачем (якщо таке має місце) не може вважатися безпідставним та не врегульованим сторонами в цивільно-правовому договорі, що унеможливлює застосування до вказаних правовідносин положень глави 83 ЦК України.

54. Але Верховний Суд з вказаним не погоджується і зазначає, що за змістом частини першої статті 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

55. Відсутністю правової підстави вважається такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин та їх юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

56. Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб, зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

57. При цьому положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена, у тому числі шляхом розірвання договору (див. подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 915/411/19, від 21.02.2020 у справі № 910/660/19, від 17.03.2020 у справі № 922/2413/19).

58. Відповідно до положень статті 31 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі припиняється в разі, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено. За відсутності доказів поновлення такого договору в порядку, що визначений статтею 33 цього Закону або ж укладення нового договору оренди, відсутні й підстави для висновку про те, що орендар, який не повернув земельну ділянку за актом прийому-передачі, користується нею на відповідній правовій підставі, а тому стягнення з такого орендаря безпідставно збереженої орендної плати в порядку приписів статті 1212 ЦК України є цілком правомірним".

У цій справі, що розглядається, спірні правовідносини теж стосуються фактичного користування земельною ділянкою після закінчення договору оренди землі за відсутності доказів її повернення з оренди за актом приймання-передачі та з огляду на визначення умовами такого договору сплати за фактичне користування землею до моменту її повернення орендодавцеві у встановленому договором розмірі. Отже, правовідносини в обох цих справах є подібними.

З викладеного слідує, що у справі № 922/3114/25 Верховний Суд вже надав релевантні правові висновки щодо питання застосовування правових норм, на які скаржник посилається у касаційній скарзі, і такі висновки, як свідчать оскаржені судові рішення, були враховані попередніми судовими інстанціями під час вирішення спору у справі, що розглядається. Здійснюючи апеляційне провадження, суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення місцевого господарського осуду відповідно до такого висновку. Звідси наведені скаржником в означеній частині аргументи носять очевидно формальний характер та є необґрунтованими.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.

Таким чином, оскільки після відкриття касаційного провадження у цій справі виявилося, що Верховний Суд вже викладав висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення місцевого господарського суду відповідно до таких висновків, згідно з наведеним пунктом 4 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою АТ "Укрнафта" в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

4.15. Щодо підстави касаційного оскарження, визначеної у пункті 1 частини 2 статті 287 господарського процесуального кодексу України

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо застосування положень статті 1212 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/312/17 стосовно того, що договірний характер правовідносин виключає можливість застосування положень глави 83 Цивільного кодексу України, та у постановах Верховного Суду від 28.12.2021 у справі № 911/1101/21, від 06.06.2022 у справі № 903/142/21 (в яких, як зазначає скаржник, викладено аналогічний підхід щодо застосування інституту безпідставного збагачення), адже зміст оскаржуваних судових рішень у цій справі, в якій подано касаційну скаргу, переконливо свідчить про те, що суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого господарського суду якраз відповідно до висновку щодо застосування вказаних положень. Висновки, вміщені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/312/17, були враховані господарськими судами попередніх інстанцій під час вирішення спору у цій справі, що розглядається.

Водночас у контексті частково процитованих скаржником окремих норм та висновків Верховного Суду у справах № 910/9072/17, № 378/596/16-ц, № 635/4233/19 колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови; разом із тим саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Наведення постанов Верховного Суду з цитуванням окремих витягів з їх тексту без будь-якого обґрунтування подібності правовідносин із загальним посиланням на те, що судами попередніх інстанцій рішення ухвалені з порушенням норм матеріального права, не є належним правовим обґрунтуванням підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Разом із тим, за наявності сформованого Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 у справі № 922/247/21 релевантного у контексті розгляду позову, заявленого у справі, що переглядається, висновку щодо застосування статті 1212 Цивільного кодексу України та статті 31 Закону України "Про оренду землі", про що зазначено вище, колегія суддів відхиляє як безпідставні вказані посилання скаржника.

Звідси здійснене господарськими судами попередніх інстанцій правозастосування та їх висновки, покладені в основу судового рішення у цій справі, не суперечать правовим висновкам суду касаційної інстанції у вказаних у касаційній скарзі справах.

Таким чином, зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

5.2. За змістом пункту 4 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

5.3. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

5.4. Наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень.

5.5. З огляду на викладене та з урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, про відсутність висновків щодо застосування норми права у подібних відносинах не підтвердилися та не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, покладених в основу судових рішень про задоволення позову, а тому касаційне провадження за касаційною скаргою скаржника в частині підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, необхідно закрити; касаційну скаргу скаржника слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Укрнафта", відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Укрнафта" залишити без задоволення.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 11.02.2026 і рішення Господарського суду Харківської області від 11.12.2025 у справі № 922/3114/25 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак