Постанова від 18 травня 2026 р. у справі №488/5229/18 — Миколаївський апеляційний суд

19.05.26

22-ц/812/768/26

Єдиний унікальний номер судової справи 488/5229/18

Номер провадження 22-ц/812/768/26

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Постанова

Іменем України

19 травня 2026 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Коломієць В.В., Крамаренко Т.В.,

з секретарем судового засідання Колосовою О.М.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана його представником – адвокатом Багінським Артемом Олександровичем, рішення, яке ухвалено Корабельним районним судом міста Миколаєва 06 лютого 2026 року, під головуванням судді Селіщевої Л.І., в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

УСТАНОВИЛА:

У листопаді 2018 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі – АТ КБ «ПриватБанк», Банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що відповідно до укладеної Генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості та приєднання до Умов та правил надання продукту кредитних карт від 30 грудня 2014 року ОСОБА_1 отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку в розмірі 89 529 грн. 14 коп. зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 18.00% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: починаючи з «1» по «25» число кожного місяця відповідач надає Банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом.

Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана Генеральна угода разом з запропонованими АТ КБ «ПриватБанк» Умовами та правилами, Тарифами, складають між ним та Банком кредитний договір, що підтверджується підписом у заяві.

Банк свої зобов`язання за кредитним договором виконав в повному обсязі, а саме надав відповідачу кредит у розмірі, встановленому кредитним договором.

У порушення умов договору відповідач зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконав, у зв`язку з чим станом на 17 жовтня 2018 року має заборгованість в розмірі 116 958 грн. 68 коп., яка складається із: заборгованості за тілом кредитом 75 638 грн. 86 коп.; заборгованості по відсоткам за користування кредитом 41 319 грн. 82 коп.

Посилаючись на викладене, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за кредитним договором від 30 грудня 2014 року станом на 17 жовтня 2018 року в розмірі 116 958 грн. 68 коп. та судовий збір в розмірі 1 762 грн.

Заочним рішенням Корабельного районного суду міста Миколаєва від 15 квітня 2019 року позов АТ КБ «ПриватБанк» задоволено.

Ухвалою того ж суду від 12 червня 2025 року задоволено заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення. Заочне рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 15 квітня 2019 року скасовано та призначено справу до розгляду в загальному порядку.

У відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 зазначав, що підписана ним анкета-заява не є кредитним договором, оскільки не містить усіх істотних умов кредитного договору, зокрема умов щодо розміру та порядку нарахування процентів, а також відповідальності за порушення зобов`язань. Умови та тарифи, на які посилається позивач, відповідачем не підписувалися, а докази ознайомлення та погодження з їх конкретною редакцією у матеріалах справи відсутні.

Відповідач вказував, що спірні правовідносини є договором приєднання, а тому Банк, як сильніша сторона, зобов`язаний забезпечити чіткість, прозорість та визначеність умов кредитування. Нарахування процентів, пені та штрафних санкцій на підставі непогоджених умов, на думку відповідача, суперечить вимогам цивільного законодавства та законодавства про захист прав споживачів.

Крім того, відповідач посилався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, відповідно до яких анкета-заява без погоджених умов щодо процентів та неустойки не є підставою для їх стягнення, а роздруківки з вебсайту банку та внутрішні розрахунки не є належними та допустимими доказами.

Також ОСОБА_1 заперечував проти поданого позивачем розрахунку заборгованості, зазначаючи його узагальнений характер та неможливість перевірки правильності нарахувань, і вказував, що обов`язок доведення розміру заявлених вимог покладається на позивача.

Окремо відповідач заявляв про сплив позовної давності: спеціальної позовної давності – щодо вимог про стягнення неустойки, та загальної позовної давності щодо вимог про стягнення тіла кредиту і процентів за зобов`язаннями, строк виконання яких настав до 2015 року, та просив суд застосувати наслідки спливу позовної давності.

Рішенням Корабельного районного суду міста Миколаєва від 06 лютого 2026 року позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором №б/н від 30 грудня 2014 року станом на 17 жовтня 2018 року в розмірі 116 958 грн. 68 коп., яка складається із: заборгованості за тілом кредитом 75 638 грн. 86 коп.; заборгованості по процентам за користування кредитом 41 319 грн. 82 коп.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» судовий збір у розмірі 1 762 грн.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з його підставності, доведеності заявлених позовних вимог.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , діючи через свого представника – адвоката Багінського А.О., посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом не враховано відсутність домовленості про методику нарахування відсотків за кредитним договором.

Сам факт наявності у підписаній Генеральній угоді цифри 18% (або 1.5% на місяць) не є достатнім доказом погодження сторонами порядку нарахування цих відсотків, бази нарахування (на залишок простроченої заборгованості, на весь ліміт тощо) та порядку їх сплати. Усі ці деталі містяться в Умовах та правилах надання банківських послуг, які є об`ємним документом, що постійно змінюється Банком в односторонньому порядку. Суд проігнорував той факт, що відповідач не підписував Умови та правила надання банківських послуг. У матеріалах справи відсутні докази того, що саме та редакція Умов, на якій базує свої розрахунки Банк, була вручена відповідачу під розпис.

Також ОСОБА_1 зазначав, що суд першої інстанції безпідставно відмовився застосувати правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 03 липня 2019 року у справі №342/180/17-ц, мотивуючи це тим, що у вказаній справі розглядалася анкета-заява, а у випадку відповідача — генеральна угода. Така позиція суду є проявом надмірного формалізму. Суть правової позиції ВП ВС полягає не в назві документа (анкета чи угода), а в природі правовідносин приєднання до умов публічного договору (ст.634 ЦК України). Висновок ВП ВС у справі №342/180/17-ц є повністю релевантним, а відмова суду першої інстанції його застосувати є порушенням ч. 4 ст. 263 ЦПК України (врахування висновків Верховного Суду).

Вказував, що суд прийняв до уваги розрахунок заборгованості наданий Банком, не перевіривши: чи включає тіло кредиту (75 638 грн. 86 коп.) раніше нараховані, але несплачені відсотки та неустойки (капіталізація боргу). Суд першої інстанції не провів аналізу складових суми тіла кредиту, фактично легалізувавши односторонні нарахування банку, що включають приховані комісії та штрафи, перейменовані на тіло кредиту при реструктуризації.

Зазначав, що суд першої інстанції у своєму рішенні дійшов помилкового висновку про те, що строк позовної давності не сплив, мотивуючи це тим, що строк дії договору встановлено до 31 грудня 2017 року та перебіг давності переривався здійсненням платежів у 2015 та 2017 роках. Ці висновки суперечать сталій практиці Верховного Суду та фактичним обставинам справи. У матеріалах справи відсутні будь-які платіжні доручення з підписом ОСОБА_1 або квитанції про внесення ним готівки особисто у вказані дати. Банк надав лише виписку, яка фіксує рух коштів, що здебільшого є результатом автоматичного списання банком мінімальних сум. Оскільки відповідач не вчиняв активних дій щодо погашення боргу у 2015-2017 роках, позовна давність не могла бути перервана в розумінні ч.1 ст.264 ЦК України. Висновок суду про переривання давності ґрунтується на припущеннях, а не на доказах волевиявлення відповідача.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач, посилаючись на безпідставність її доводів, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду – без змін.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з ч.3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції зробив висновок про те, що є підтвердженими обставини щодо отриманих позичальником кредитних коштів в розмірі згідно наданого позивачем розрахунку заборгованості, які відповідачем не повернуті, а тому наявні підстави для захисту прав кредитора зі стягненням основної суми боргу, відсотків за користування кредитом.

Колегія суддів погоджується з таким висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Згідно з ч.1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (ч.1 ст.1048 ЦК України).

За змістом ст.ст.525,526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору, одностороння відмова від зобов`язання не допускається.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч.1 ст.530 ЦК України).

Частиною 1 ст.611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Поняття «строк виконання зобов`язання» і «термін виконання зобов`язання» визначені у ст.530 ЦК України. Згідно з приписами частини першої цієї статті, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Ураховуючи наведене, строк (термін) виконання зобов`язання може збігатися зі строком дії договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов`язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов`язання.

Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку, припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені ч.2 ст.625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12-ц (провадження №14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц (провадження №14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження №14-318цс18).

Встановивши зазначені обставини у справі, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що між позивачем ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є позивач, та відповідачем ОСОБА_1 укладений кредитний договір, за умовами якого позичальник зобов`язався прийняти грошові кошти та повернути їх частинами у визначений договором строк, а також сплатити відповідні проценти у погодженому сторонами розмірі за користування такими кредитними коштами.

Так, судом першої інстанції встановлено та це вбачається з наданих позивачем доказів, що 30 грудня 2014 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_1 було укладено Генеральну угоду про реструктуризацію заборгованості та приєднання до Умов та правил надання продукту кредитних карт.

Вказана Генеральна угода містить особистий підпис позичальника ОСОБА_1 .

Відповідно до п.2.1 Генеральної угоди Банк надає позичальнику строковий кредит в розмірі 89 529 грн. 14 коп. на строк 36 місяців шляхом встановлення кредитної лінії на платіжну карту на споживчі цілі в сумі 89 529 грн. 14 коп. в обмін на зобов`язання позичальника по поверненню кредиту, сплати процентів в розмірі 1.5% в місяць на суму залишку заборгованості по кредиту. Погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: починаючи з 1 по 25 число кожного місяця позичальник надає Банку грошові кошти (щомісячний платіж) в сумі 3 248 грн. 12 коп. для погашення заборгованості по кредиту, яка складається з заборгованості по кредиту, процентів, а також інших витрат у відповідності з Умовами та Правилами надання банківських послуг. Дата остаточного погашення заборгованості повинна бути не пізніше 31 грудня 2017 року (а.с.7).

Позивач свої зобов`язання за кредитним договором щодо надання кредиту виконав та 30 грудня 2014 року відповідачем ОСОБА_1 отримано кредит в розмірі 89 529 грн. 14 коп., що підтверджується розрахунком заборгованості та випискою по рахунку.

Проте, відповідач зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконав, у зв`язку з чим станом на 17 жовтня 2018 року має заборгованість в розмірі 116 958 грн. 68 коп., яка складається із: заборгованості за тілом кредитом 75 638 грн. 86 коп.; заборгованості по процентам за користування кредитом 41 319 грн. 82 коп.

Таким чином, укладена між Банком та ОСОБА_1 . Генеральна угода від 30 грудня 2014 року містить всі істотні умови кредитування, а саме: суму кредиту, порядок надання позичальнику кредитних коштів в користування, строк кредитування, розмір процентів, порядок погашення кредиту та процентів, відповідальність за прострочення строків повернення кредиту, з якими погодився позичальник.

Підписуючи Генеральну угоду ОСОБА_1 погодився з усіма її умовами та у разі незгоди мав можливість звернутися до Банку за будь-якими роз`ясненнями, пропозиціями щодо внесення змін, однак з часу укладання угоди, своєї незгоди не висловлював.

Як вбачається з розрахунку заборгованості та виписки по рахунку ОСОБА_1 в період з грудня 2014 року по квітень 2017 року здійснював частково добровільне погашення заборгованості за Генеральною угодою шляхом поповнення готівкою в терміналі самообслуговування.

Отже, ОСОБА_1 своїми діями засвідчив своє волевиявлення на укладення Генеральної угоди та погодження з її умовами, оскільки вчиняв дії, спрямовані на виконання умов добровільного погашення заборгованості, розмір якої визнав при підписання Генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості, проте в повному обсязі свої зобов`язання по поверненню кредиту, сплаті відсотків не виконав.

Оскільки відповідач ОСОБА_1 перестав належним чином виконувати свої зобов`язання за кредитним договором, то у нього утворилась заборгованість по тілу кредиту та процентам за користування кредитом, яка підлягає стягненню за судовим рішенням.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 також зазначає, що судом першої інстанції не було встановлено на підставі належних та допустимих доказів наявність беззаперечної заборгованості за спірним кредитним договором.

Однак, такі доводи є необґрунтованими та зводяться до переоцінки доказів з огляду на наступне.

Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст.79 ЦПК України).

Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок це процесуальний обов`язок суду.

Так, на підтвердження наявності заборгованості та її розміру Банком було надано розрахунок заборгованості за кредитним договором та виписку з особового рахунку (по картці) за період з 30 грудня 2014 року по 17 квітня 2025 року.

Як вбачається з наданої виписки, відповідачем ОСОБА_1 здійснювалось часткове погашення заборгованості за кредитним договором з січня 2015 року по квітень 2017 року, зокрема останній раз, 12 квітня 2017 року ОСОБА_1 було здійснено погашення заборгованості в сумі 1 500 грн., що свідчить про факт укладення між Банком та позичальником кредитного договору та часткове виконання позичальником своїх зобов`язань за вказаним договором.

Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з указаними положенням закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.

Разом з тим, відповідно до п.5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року №254 (в редакції, чинній на час укладення договору), виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.

Аналогічна за змістом норма закріплена у п.62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року №75 (в редакції, чинній на час вирішення справи).

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку, що виписки за картковими рахунками (по кредитному договору) можуть бути належними доказами щодо заборгованості по тілу кредиту за кредитним договором.

До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 16 вересня 2020 року у справі №200/5647/18 та від 28 жовтня 2020 року у справі №760/7792/14-ц.

Судом встановлено, що виникнення заборгованості по боргових зобов`язаннях та їх розмір станом на 17 жовтня 2018 року підтверджується випискою по кредитному договору і такий доказ був досліджений судом.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що матеріали справи не містять доказів на спростування розрахунку заборгованості ОСОБА_1 перед позивачем.

Вказане свідчить про те, що судом першої інстанції було належним чином перевірено розрахунок заборгованості та оцінено його в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, зокрема первинним документом випискою по кредитному договору.

Таким чином, надана Банком виписка по кредитному договору є належним та допустимим доказом в розумінні ст.ст.77,78 ЦПК України.

Встановлено, що відповідач користувався кредитними коштами та частково сплачував заборгованість за договором, що підтверджує факт укладення кредитного договору між сторонами.

Відповідач не надав суду доказів, які спростовували б розрахунок заборгованості перед АТ КБ «ПриватБанк», не довів відсутність заборгованості. Також, ОСОБА_1 клопотання про призначення судової економічної експертизи, яка могла б підтвердити або спростувати обставини наявності кредитної заборгованості, ні суду першої, ні суду апеляційної інстанції не заявлено, що підтверджується письмовими матеріалами справи.

Натомість наявними в матеріалах справи доказами підтверджується факт видачі та отримання відповідачем ОСОБА_1 кредитних коштів, про що свідчать підпис у Генеральній угоді, в якій між сторонами погоджено всі істотні умови, порядок отримання та погашення заборгованості, наслідки невиконання зобов`язань за договором, а розрахунком заборгованості та випискою з особового рахунку підтверджується факт користування кредитними коштами та вчинення відповідачем дій щодо часткового погашення заборгованості.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що матеріали справи не містять обґрунтованого розрахунку суми заборгованості за кредитним договором, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки вони спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, зокрема випискою з особового рахунку, яка була перевірена апеляційною інстанцією та визнано її належним та допустимим доказом у даній справі.

Відповідач, в свою чергу, у відповідності до вимог ст.ст.12,13,81 ЦПК України не надав суду належних доказів у спростування вимог позивача та наданих позивачем доказів, не заявляв відповідні клопотання.

Щодо доводів апеляційної скарги про застосування позовної давності.

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтерес.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України).

Статтею 260 ЦК України, позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими ст.ст.253-255 цього Кодексу.

Відповідно до ст.264 ЦК України, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.

Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Аналіз викладених вище норм вказує, що до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, може, з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу.

При цьому, якщо виконання зобов`язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що моментом перебігу позовної давності за вказаним кредитним договором є момент, коли Банк міг та повинен був дізнатись про порушення свого права на повернення кредиту, а тому перебіг позовної давності почався з моменту останнього платежу ОСОБА_1 .

Судом апеляційної інстанції встановлено, що умовами укладеного між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 кредитного договору від 30 грудня 2014 року визначено, що позичальник зобов`язався повернути кредит в строк до 31 грудня 2017 року. Останній платіж перед зверненням позивачем до суду з позовом на погашення кредитної заборгованості ОСОБА_1 було здійснено 12 квітня 2017 року в розмірі 1 500 грн., що підтверджується наданою позивачем випискою по рахунку, а з позовом до суду Банк звернувся 23 листопада 2018 року, тобто в межах строку позовної давності, а тому підстави для застосування строку позовної давності відсутні.

Тому посилання відповідача на пропуск строку позовної давності є безпідставним та наслідки пропуску строку позовної давності у спорі, що розглядається, не підлягають застосуванню.

Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції, апеляційна скарга не містить, а наведені доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до переоцінки доказів.

За такого, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі ст.ст.76-81,89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення по суті спору, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

В силу ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 2 цієї ж статті передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову – на відповідача; 2) у разі відмови в позові – на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України визначено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за наслідками апеляційного перегляду рішення суду залишено без змін, то відсутні підстави для розподілу судових витрат, які в цій справі покладаються на відповідача.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником – адвокатом Багінським Артемом Олександровичем – залишити без задоволення.

Рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 06 лютого 2026 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: В.В. Коломієць

Т.В. Крамаренко

Повний текст судового рішення

складено 22 травня 2026 року