Постанова від 20 травня 2026 р. у справі №129/2774/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 129/2774/25

Провадження № 22-ц/801/1367/2026

Категорія:

Головуючий у суді 1-ї інстанції Капуш І. С.

Доповідач:Оніщук В. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 травня 2026 рокуСправа № 129/2774/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Оніщука В. В. (суддя-доповідач),

суддів: Копаничук С. Г., Рибчинського В. П.,

з участю секретаря судового засідання Ходакової М. Г.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – Служба у справах дітей Гайсинської міської ради,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Гайсинського районного суду Вінницької області від 15 квітня 2026 року, постановлену у складі судді Капуша І. С. в залі суду,

встановив:

Короткий зміст вимог

У провадженні Гайсинського районного суду Вінницької області перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Служба у справах дітей Гайсинської міської ради про визначення місця проживання дітей разом з батьком.

13 квітня 2026 року позивач подав до суду заяву про забезпечення позову, у якій зазначив, що малолітня ОСОБА_3 проживає разом із відповідачкою. Разом з тим, наявні обставини, які свідчать про можливу відсутність належного догляду та контролю за дитиною, а саме те, що дитина залишається без належного нагляду дорослих; відсутні належні побутові умови та харчування; дитина повідомляє про систематичне залишення її та інших дітей самих; наявний складний психологічний стан дитини.

З огляду на викладене, ОСОБА_1 просив суд забезпечити позов, визначивши тимчасове місце проживання малолітньої ОСОБА_3 разом із батьком до вирішення справи по суті.

Короткий зміст ухвали суду першої інстанції

Ухвалою Гайсинського районного суду Вінницької області від 15 квітня 2026 року у задоволенні заяви про забезпечення позову було відмовлено.

При цьому суд першої інстанції зазначив, що позивачем не надано відповідних доказів та належним чином не обґрунтовано, чому невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення його порушених чи оспорюваних прав або інтересів. Фактично заява ОСОБА_1 про забезпечення позову обґрунтована тими ж обставинами, що і позовна заява, а згідно із ч. 10 ст. 150 ЦПК України не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погодившись із таким судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким заяву про забезпечення позову задовольнити.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 27 квітня 2026 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: головуючий суддя – Оніщук В. В., судді: Рибчинський В. П., Копаничук С. Г.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 30 квітня 2026 року апеляційну скаргу залишено без руху, надано строк на усунення її недоліків.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 11 травня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі та надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, витребувано справу із суду першої інстанції.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 14 травня 2026 року справу призначено до розгляду в судовому засіданні на 21 травня 2026 року о 09 год 40 хв.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Доводи апеляційної скарги зводяться до доводів заяви про забезпечення позову.

Також ОСОБА_1 зазначає, що суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність ризику ускладнення виконання рішення суду. Такий висновок є помилковим. Позивачем було наведено та підтверджено доказами: відсутність стабільного зв`язку з дитиною; психологічно нестабільний стан дитини; неодноразово та послідовно висловлене бажання дитини проживати з батьком; повідомлення дитини про залишення без належного нагляду.

Зазначені обставини свідчать про наявність реального ризику погіршення психологічного стану дитини; виникнення намірів самовільно залишити місце проживання; перебування дитини у небезпечних умовах. У разі настання таких обставин фактичне місцезнаходження дитини може бути невідомим, що істотно ускладнить або зробить неможливим виконання рішення суду.

Таким чином, ризик існує вже на даний момент, а не є припущенням на майбутнє.

Малолітня ОСОБА_3 неодноразово висловлює чітке та усвідомлене бажання проживати разом із батьком на даний момент, без відкладення до вирішення справи по суті.

Ігнорування цього факту та залишення дитини в наявних умовах до моменту розгляду справи по суті може призвести до: подальшого погіршення її психологічного стану; формування стійкого емоційного напруження; втрати довіри до батька як особи, яка не змогла її захистити; виникнення намірів самовільно залишити місце проживання.

Таким чином, ризик полягає не лише у виконанні майбутнього рішення суду, а й у настанні негативних наслідків для дитини вже до моменту його ухвалення.

Відкладення захисту прав дитини фактично позбавляє сенсу інститут забезпечення позову.

Суд дійшов висновку, що заявлений захід є тотожним позовним вимогам. Такий висновок є помилковим.

Забезпечення позову: має тимчасовий характер; не вирішує спір по суті, діє лише до ухвалення рішення суду. Натомість позов спрямований на остаточне визначення місця проживання дитини.

Отже, зазначені вимоги не є тотожними.

Застосування заходу забезпечення позову у даній справі є тимчасовим заходом реагування на реальну загрозу для дитини.

Відмова у забезпеченні позову фактично означає залишення дитини в умовах, які суд у подальшому може визнати такими, що не відповідають її інтересам.

Суд зазначив, що дослідив докази, однак: не навів їх належного аналізу; не дав оцінки відеодоказам; не врахував психологічний стан дитини; не врахував думку дитини.

Це свідчить про формальний підхід до розгляду заяви.

Відповідно до: ст. 3 Конвенції ООН про права дитини ст. 150, 161 Сімейного кодексу України при вирішенні питань щодо дитини першочергово враховуються її найкращі інтереси. Суд не надав належної оцінки: стану дитини; і бажанню; умовам проживання.

Суд першої інстанції, відмовляючи у забезпеченні позову, обрав формальний підхід та не врахував обставини, що потребують негайного реагування. Такий підхід: не забезпечує ефективного захисту прав дитини; суперечить меті забезпечення позову; не відповідає принципу найкращих інтересів дитини.

Без вжиття заходів забезпечення позову шкода правам та інтересам дитини продовжує завдаватися щоденно.

На апеляційну скаргу відповідачкою подано відзив у якому щодо задоволення скарги заперечує.

Позивачем на відзив подано заперечення.

В судовому засіданні позивач апеляційну скаргу підтримав з посиланням на викладені у ній підстави.

Відповідач в судове засідання не з`явилася про час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином, при цьому у поданому відзиві просила розглядати справу у відсутність її та представника.

Представник Служби у справах дітей Гайсинської міської ради в судове засідання не з`явився про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, причин неявки не повідомив, а тому згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України його неявка не перешкоджає розгляду справи.

Позиція суду апеляційної інстанції

Апеляційний суд у складі судової колегії, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, дійшов таких висновків.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За змістом частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Указаним вимогам ухвала суду першої інстанції відповідає у повній мірі.

Згідно зі ст. 157 СК України питання про виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.

Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

У статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Частиною 3 статті 9 вказаної Конвенції визначено право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Відповідно до статті 4 «Конвенції про контакт з дітьми», ратифікованої Законом України №166-V (166-16) від 20 вересня 2006 року, дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним. Такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини. Якщо підтримання неконтрольованого контакту з одним з батьків не відповідає найвищим інтересам дитини, то розглядається можливість контрольованого особистого контакту чи іншої форми контакту з одним з таких батьків.

Системний аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що батько, який проживає окремо від дітей, має право на особисте спілкування з дітьми, а мати не має права перешкоджати батькові спілкуватися з дітьми та брати участь у їх вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дітей і таке спілкування відбувається саме в інтересах дітей.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Статтею 150 ЦПК України визначено перелік видів забезпечення позову.

Так, пунктом 3 частині 1 цієї статті визначено, що позов може забезпечуватись встановленням обов`язку вчинити певні дії у разі, якщо спір виник із сімейних правовідносин.

Частиною 10 статті 150 ЦПК України встановлена заборона вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Таким чином, забезпечення позову – це сукупність процесуальних дій, які гарантують реальне виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.

При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Як встановлено судом, предметом позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 є вимоги немайнового характеру про визначення місця проживання із батьком чотирьох їх спільних дітей, а саме ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Водночас вид забезпечення позову, який просить вжити ОСОБА_1 , фактично є тимчасовою зміною місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а саме проживання дитини разом з ним протягом значного періоду часу.

Наведені обставини свідчать про те, що заявлені заходи забезпечення позову шляхом визначення тимчасового місця проживання дитини з батьком до вирішення прави по суті фактично вирішують між сторонами спір про визначення місця проживання малолітньої доньки.

Отже, ініційований позивачем вид забезпечення позову фактично є вирішенням частини позовних вимог поза межами судового засідання без встановлення обставин та ухвалення рішення по справі, а також суперечить змісту заходів забезпечення та меті їх застосування.

З огляду на викладене, посилання ОСОБА_1 на те, що заходи забезпечення позову не є тотожними заявленим позовним вимогам, колегія суддів вважає помилковими.

Водночас апеляційний суд зауважує, що ОСОБА_1 не позбавлений можливості на звернення до суду із заявою про забезпечення позову у інший спосіб, який сприятиме підтримці емоційного зв`язку батька із дітьми на період розгляду цієї справи судом, а у разі наявності обґрунтованих побоювань щодо їх безпеки та недогляду з боку матері ОСОБА_1 має право на звернення із відповідними заявами до компетентних органів.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції та не дають підстав для висновку про порушення процесуального права або неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», заява від 09 грудня 1994 року № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», заява від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 2).

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції без змін як законну та обґрунтовану.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Гайсинського районного суду Вінницької області від 15 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.

Головуючий В. В. Оніщук

Судді С. Г. Копаничук

В. П. Рибчинський