Рішення від 19 травня 2026 р. у справі №597/1919/24 — Заліщицький районний суд Тернопільської області

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 травня 2026 р. Справа № 597/1919/24

Заліщицький районний суд Тернопільської області у складі:

головуючого судді Тренич А.Г.,

секретар судового засідання Богдан В.М.

за участю:

від позивач (за первісним позовом): ОСОБА_1 ; ОСОБА_2 – представник;

від відповідач (за первісним позовом): ОСОБА_3 ; ОСОБА_4 – представник,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Заліщикиза правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Заліщицького районного суду Тернопільської області з позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 08 лютого 2001 року між сторонами було укладено шлюб, про що Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Заліщицького районного управління юстиції у Тернопільській області зроблено актовий запис №7. Рішенням Заліщицького районного суду Тернопільської області від 29.10.2024 року у справі №597/1102/24 шлюб розірвано. За час перебування у шлюбі, сторони за сумісні кошти придбали житлову нерухомість - квартиру, загальною площею 90,00 кв.м, житловою площею 54,80 кв.м в багатоповерховій житловій будівлі за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач (за первісним позовом) стверджує, що оскільки дане майно було придбане в період шлюбу, тому таке належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Звертає увагу на те, що з 01.06.2012 року по 11.07.2024 року проживав та був зареєстрований у спірній квартирі. В подальшому, відповідач (за первісним позовом) без відома позивача (за первісним позовом) самостійно виписала останнього із спірної квартири, у зв`язку з чим 08.08.2024 року він був вимушений здійснити реєстрацію місця свого проживання за адресою: АДРЕСА_2 . У зв`язку з недосягненням згоди щодо досудового врегулювання спору, з підстав викладених у позовній заяві, ОСОБА_1 просить позов задовольнити та в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ним право власності на 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 , а також стягнути з відповідача (за первісним позовом) судові витрати.

Відповідач (за первісним позовом) подала відзив на позовну заяву (вх. №703), в якому позовні вимоги не визнає, а доводи позивача (за первісним позовом) вважає необґрунтованими та безпідставними. Зазначає, що грошові кошти, за які було придбано спірну квартиру, не є спільним сумісним майном подружжя, оскільки такі вона отримала як дарунок від своєї матері. В той же час позивач (за первісним позовом) не надав жодних доказів на підтвердження того, що вказані кошти були спільними або, що він брав участь у їх накопиченні, у зв`язку з чим вважає безпідставним твердження про спільне придбання квартири. Звертає увагу на те, що на момент купівлі квартири сторони мали невеликий дохід, тому кошти, які були сплачені в якості інвестицій у будівництво багатоквартирного будинку, надала її матір. Оскільки квартира придбана за кошти, подаровані її матір`ю ОСОБА_5 , тому така квартира не може бути визнана спільною сумісною власністю подружжя. У свою чергу, сам факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єкту права спільної сумісної власності подружжя, адже в разі придбання майна у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого придбане. Просить відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Позивач (за первісним позовом) у відповіді на відзив (вх. №1109) вважає доводи відповідача (за первісним позовом) спотвореними, необґрунтованими та такими, що не відповідають дійсності. Покликається на те, що спірна квартира була придбана за спільні кошти подружжя, під час перебування в шлюбі. Просить врахувати, що спірна квартира придбана частково за кошти, заощаджені ним під час перебування на заробітках в Англії в 1997-1998 роках, частково за власні доходи, які він отримував в період з 2005 року по 2008 року, та які були значно більшими ніж доходи відповідача (за первісним позовом) та частково за кошти, які йому дали його батьки та рідна сестра, та які в подальшому він повернув шляхом продажу у 2013 році власної однокімнатної квартири. Позивач (за первісним позовом) не заперечує, що відповідач (за первісним позовом) також приймала фінансову участь у купівлі спірної квартири, внесок якої був значно меншим, порівняно з його внеском. Водночас категорично заперечує проти твердження відповідача (за первісним позовом), що спірна квартира була придбана за кошти її матері ОСОБА_5 , оскільки така обставина не відповідає дійсності та жодних належних доказів на підтвердження даного факту відповідачем (за первісним позовом) не надано. Той факт, що матір відповідача (за первісним позовом), перебуваючи протягом багатьох років у Республіці Італія, більшу частину своїх доходів передавала своїй дочці, не свідчить про те, що грошові кошти, які отримувала відповідач (за первісним позовом) були витрачені саме на купівлю спірної квартири, а не на її особисті потреби. Відсутність у позивача (за первісним позовом) квитанцій про участь у фінансуванні купівлі спірної квартири за спільні кошти подружжя не спростовує презумпцію спільності майна подружжя. Також ця обставина не свідчить про те, що позивач (за первісним позовом), перебуваючи у шлюбі з відповідачем (за первісним позовом), не брав фінансової участі у купівлі спірної квартири. Отже, зазначена обставина не є безумовною підставою для позбавлення позивача (за первісним позовом) права власності у спільному майні подружжя, оскільки на підставі статті 60 СК України, майно, набуте за час шлюбу є спільним незалежно від того, що один з подружжя не мав з поважної причини самостійного заробітку або заробітки його були меншими, ніж у іншого з подружжя. Просить позов задовольнити та визнати в порядку поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири, загальною площею 90,00 кв.м, житловою площею 54,80 кв.м в багатоповерховій житловій будівлі за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_3 звернулась до Заліщицького районного суду Тернопільської області із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання квартири, загальною площею 90,0 кв.м, житловою площею 54,8 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 її приватною власністю.

В обґрунтування зустрічних позовних вимог вказує, що перебуваючи у шлюбі, вона виступила інвестором у будівництві багатоквартирного будинку в АДРЕСА_3 , у зв`язку з чим сплатила внесок у розмірі повної вартості спірної квартири. Рішенням виконавчого комітету Заліщицької міської ради № 325 від 30.08.2007 року вирішено оформити право власності за гр. ОСОБА_3 та видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру. При цьому, незважаючи на факт перебування у шлюбі, саме вона виступала інвестором у будівництві відповідного багатоквартирного будинку, оскільки кошти, які були сплачені в якості внесків, були подаровані її матір`ю, про що було відомо ОСОБА_1 . Позивач (за зустрічним позовом) зазначає, що її матір ОСОБА_5 протягом багатьох років працювала у Республіці Італія та отримувала дохід. Водночас, більшу частину своїх доходів вона передавала їй саме з метою купівлі спірної квартири. При цьому, сторони на момент купівлі квартири мали невеликий дохід, що також підтверджує той факт, що кошти, які були сплачені в якості інвестицій у будівництво багатоквартирного будинку були надані саме її матір`ю. Таким чином, спірна квартира була придбана за кошти, подаровані їй матір`ю ОСОБА_5 , тому відповідне майно є особистою приватною власністю ОСОБА_3 . Відтак, вважає, що майно, а саме, квартира АДРЕСА_4 є придбаною в період шлюбу, однак за кошти, подаровані її матір`ю. Тому спірна квартира є її особистою приватною власністю. У зв`язку з не досягненням згоди щодо досудового врегулювання спору, з підстав викладених у зустрічній позовній заяві, ОСОБА_3 просить зустрічний позов задовольнити та визнати її особистою приватною власністю квартиру, що за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою судді Заліщицького районного суду Тернопільської області від 20 січня 2025 року прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 та відкрито провадження у справі. Постановлено розгляд справи проводити в порядку загального позовного провадження. Призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою судді Заліщицького районного суду Тернопільської області від 11 березня 2025 року прийнято зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 . Об`єднано позови в одне провадження та присвоєно об`єднаній справі єдиний номер №597/1919/24.

Ухвалою Заліщицького районного суду Тернопільської області від 14 травня 2025 року закрито підготовче провадження у справі №597/1919/24 та призначено справу до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні позивач (за первісним позовом) та його представник позовні вимоги підтримали з підстав та обґрунтувань, викладених у позовній заяві та просили їх задовольнити, заперечили щодо задоволення зустрічного позову, просили відмовити в його задоволенні.

В судовому засіданні відповідач (за первісним позовом) та її представник позовні вимоги підтримали з підстав та обґрунтувань, викладених у зустрічній позовній заяві та просили її задовольнити, заперечили щодо задоволення первісного позову, просили відмовити в його задоволенні.

Допитана в судовому засіданні у якості свідка ОСОБА_6 суду показала, що у 2006 році вона з чоловіком ОСОБА_7 дали в позику її братові ОСОБА_1 5000 доларів США. Їй було відомо, що брат взяв позику в батьків для придбання квартири.

Допитаний в судовому засіданні у якості свідка ОСОБА_8 суду показав, що у 2006 році він з дружиною ОСОБА_9 дали в позику ОСОБА_1 5000 доларів США. Йому було відомо, що кошти потрібні ОСОБА_1 для придбання квартири.

Допитаний в судовому засіданні у якості свідка ОСОБА_10 суду показав, що в період з 2003 по 2010 роки він неодноразово привозив з Італії грошові кошти (по 6000-7000 Євро), які матір відповідача (за первісним позовом) ОСОБА_5 передавала сторонам у справі для придбання квартири.

Допитана в судовому засіданні у якості свідка ОСОБА_11 суду показала, що в період з 2003 по 2010 роки вона неодноразово привозила з Італії грошові кошти (по 6000-7000 Євро), які матір відповідача (за первісним позовом) ОСОБА_5 передавала сторонам у справі для придбання квартири. У 2006 вона дала в позику ОСОБА_5 6000 Євро. Їй було відомо, що ОСОБА_5 бере в борг кошти для допомоги своїм дітям (сторонам у даній справі) для придбання квартири.

Допитана в судовому засіданні у якості свідка ОСОБА_5 суду показала, що спірна квартира придбана за кошти, які вона передавала з Італії в період з 2003 по 2010 роки (неодноразово по 6000-7000 Євро). Крім того, у 2006 році вона взяла в борг 6000 Євро у ОСОБА_11 для придбання сторонами цієї квартири.

Заслухавши пояснення учасників судового процесу, покази свідків, перевіривши, дослідивши об`єктивно та оцінивши зібранні у справі докази, суд дійшов наступного висновку, виходячи з фактичних обставин справи, мотивів та застосованих норм права.

Суд встановив, що 08 лютого 2001 року між сторонами у справі зареєстрований шлюб, про що свідчить повторне свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 , видане 19.11.2024 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Заліщицького районного управління юстиції у Тернопільській області, актовий запис № 7.

Від даного шлюбу у сторін неповнолітніх дітей немає.

Згідно рішення виконавчого комітету Заліщицької міської ради №325 від 30.08.2007 року ОСОБА_3 виступила інвестором у будівництві багатоквартирного будинку по АДРЕСА_3 та їй видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 від 04.04.2008 року.

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №18381029 від 04.04.2008 року, ОСОБА_3 на праві приватної власності належить квартира в АДРЕСА_1 .

Згідно з технічним паспортом на квартиру (кімнату, жилий блок, секцію) АДРЕСА_4 , виготовленим 08.05.2024 року інженером з технічної інвентаризації нерухомого майна ФОП ОСОБА_12 на замовлення ОСОБА_1 , загальна площа квартири АДРЕСА_4 становить 90,0 кв.м, а житлова 54,8 кв.м.

Як вбачається з технічного паспорта на квартиру (кімнату, жилий блок, секцію) АДРЕСА_4 , виготовленого 08.08.2024 року інженером з технічної інвентаризації нерухомого майна ФОП ОСОБА_12 , власником цілої квартири АДРЕСА_4 є ОСОБА_3 . Загальна площа квартири становить 90,0 кв.м, а житлова 54,8 кв.м.

Відповідно до довідки про оцінку вартості об`єкта нерухомості від 04.11.2024 року, складеної оцінювачем ОСОБА_13 , вартість об`єкта нерухомого майна, а саме квартири за адресою: АДРЕСА_1 , становить 1982230,71 грн.

Згідно з ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною 2 статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1ст.16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Позивач (за первісним позовом) ОСОБА_1 , заявляючи позов про визнання за ним права власності на 1/2 частки квартири АДРЕСА_4 , підставою зазначає придбання даного майна в період шлюбу та його належність подружжю на праві спільної сумісної власності.

Позивач (за зустрічним позивом) ОСОБА_3 , як на підставу заявленої вимоги посилається на те, що квартира АДРЕСА_4 є її особистою приватною власністю, оскільки кошти, за які придбано дане майно були отримані нею, як дарунок від матері, у зв`язку з чим виключно вона була стороною інвестиційного договору та набула право приватної власності на спірну квартиру.

Суд погоджується з аргументами позивача (за первісним позовом) та вважає безпідставними доводи позивача (за зустрічним позовом), виходячи з наступних норм права.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, визначено у статті 317 ЦК України.

Згідно з статтею 319 ЦК України, власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Такі ж положення містить стаття 368 ЦК України.

У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно з статтею 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (ч.1 ст. 69 СК України).

За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 369 ЦК України, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до ч.1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч.ч. 1, 2 ст. 71 СК України).

У пунктах 22-24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Вищевказана стаття визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо.

За нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані з сім`єю інтереси одного з подружжя.

Тобто сімейне законодавство передбачає виникнення спільної сумісної власності на майно і рівні права подружжя щодо володіння, користування і розпорядження ним.

Право на майно виникає в обох із подружжя одночасно, в момент набуття його хоча б одним з них, і оформлення права власності на ім`я другого з подружжя юридичного значення не має, оскільки майно знаходиться у спільній сумісній власності подружжя без визначення часток.

Відповідно до ч.1 ст. 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Судом встановлено, що під час перебування у шлюбі сторонами було придбано та зареєстровано за ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_4 .

Верховний Суд в постановах від 27.01.2020 у справі № 442/8047/16-ц та від 29.01.2021 року у справі № 161/14048/19 зробив правовий висновок, що якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Вирішуючи питання в частині належності спірного майна до спільної сумісної власності суд вважає, що квартира АДРЕСА_4 є спільною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 і підлягає поділу, оскільки придбано під час шлюбу, що сторони не заперечують.

Відповідно до ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до статті 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Не заслуговують на увагу доводи ОСОБА_3 про те, що спірна квартира була придбана за отримані в дарунок кошти від матері ОСОБА_5 , оскільки сторони у справі отримували дохід, також позивач (за зустрічним позовом) не надала належних, достатніх та достовірних доказів про отримання від матері ОСОБА_5 грошових коштів в дарунок винятково на придбання квартири.

Презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя ОСОБА_3 не спростовано. Також матеріали справи не містять належних доказів того, що спірне майно придбане за її особисті кошти.

Також реєстрація права власності на спірну квартиру на ім`я ОСОБА_3 не спростовує презумпцію належності даного майна до спільної сумісної власності подружжя.

Враховуючи вищенаведені вимоги закону та встановлені обставини справи, суд дійшов висновку, що в даному випадку має місце порушення відповідачем (за первісним позовом) майнових прав позивача (за первісним позовом), які підлягають захисту шляхом поділу спільного майна подружжя та вважає за можливе провести поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, з врахуванням вартості майна, володіння та користування вказаним майном, інтересів сторін, та визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частки квартири АДРЕСА_4 .

При цьому, з урахуванням встановлених обставин, суд приходить до переконання, що ОСОБА_3 , заявивши зустрічний позов у даній справі, не довела належними і допустимими доказами, що квартира АДРЕСА_4 є її особистою власністю, яку набуто за особисті кошти під час шлюбу, тому відсутні підстави для задоволення зустрічного позову.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає таке.

Відповідно до ч.1 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

За таких обставин, оскільки первісний позов задоволено, суд вважає, що підлягає стягненню з відповідача (за первісним позовом) на користь позивача (за первісним позовом) сплачений судовий збір.

Також позивач (за первісним позовом) заявив до стягнення з відповідача (за первісним позовом) витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 68023,99 грн.

Відповідач (за первісним позовом) в судовому засіданні заперечувала про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у заявленому розмірі, просила їх зменшити до 30000,00 грн. Вважає, що заявлені витрати підлягають зменшенню, бо їх розмір є завищеним, неспівмірним з ціною позову та заявленими вимогами.

Суд, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, об`єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для вирішення даного питання, доходить таких висновків.

Згідно з ст. 11 ЦПК України, суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (ч.3 ст.2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення судових витрат (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України); 3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).

Згідно з ч. 3 ст. 133 ЦПК України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмету доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами та поданими у встановлений ч. 1 ст. 134 ЦПК України строк, що забезпечить сторонам рівні права щодо здійснення їх процесуальних прав та обов`язків.

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Згідно з ч. 4 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 137 ЦПК України).

Відповідно до ч. 6 ст. 137 ЦПК України, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

У розумінні положень ч. 5 ст. 141 ЦПК України, зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, є можливим лише на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим адвокатом на виконання робіт.

Отже, суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Постанова ОП КГС ВС від 03.10.2019 року у справі № 922/445/19.

Також в постанові від 03.10.2019 року у справі № 922/445/19 Верховний Суд вказав, що витрати на професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг, виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

У процесі вирішення питання про віднесення до судових витрат, які розподілені за результатами розгляду спору, бонусів, передбачених договором про надання правничої допомоги, залежно від результатів розгляду справи, тобто так званого «гонорару успіху», для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у разі укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», в контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи те, чи були вони фактично здійснені, а також їх необхідність. При цьому суд, визначаючи суму відшкодування, має послуговуватися критеріями реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та розумності їхнього розміру, зважаючи на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

Вищевикладене узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові ВП ВС від 12.05.2020 року у справі № 904/4507/18.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

На підтвердження заявлених до стягнення витрат на правничу допомогу позивач (за первісним позовом) надав: ордер на надання правничої (правової) допомоги ОСОБА_1 адвокатом Каменецькою Х.Д.; договір про надання правової № 0306/21 від 03 серпня 2023 року; розрахунки виконаних робіт за надання правничої допомоги від 15.03.2025, 18.08.2025, 17.12.2025; фіскальні чеки та квитанції на підтвердження факту оплати послуг адвоката.

Суд звертає увагу на те, що частина з наданих послуг, перелічена адвокатом в розрахунках виконаних робіт за надання правничої допомоги не може бути віднесена до окремого виду виконаних робіт при наданні правничої допомоги, з огляду на наступне.

Суд вважає, що ознайомлення із матеріалами справи, збір та опрацювання письмових доказів, формування правової позиції є невід`ємною частиною складання та подання позовної заяви.

Отже, відокремлення стадії вивчення проблеми та формування правової позиції від послуги з підготовки та подання позовної заяви сприяло необґрунтованому збільшенню вартості наданих послуг.

Також не можуть бути включені для розподілу судових витрат такі види послуг адвоката як складання відповіді на відзив, відзиву на зустрічну позовну заяву, оскільки таке є правом, а не обов`язком сторони у справі.

Такий вид послуг адвоката як складання повторної заяви про забезпечення позову не може бути включений для розподілу судових витрат, оскільки первісно складена та подана заява повернута судом у зв`язку з порушенням норм процесуального права при її поданні до суду.

Щодо розподілу такого виду послуг адвоката як складання та подання клопотань про долучення доказів, то останні мали б бути враховані на стадії підготовки позовної заяви.

Такий вид послуг адвоката як участь в судових засіданнях з врахуванням часу витраченого на дорогу, на переконання суду, сприяв необґрунтованому збільшенню вартості наданих послуг, оскільки адвокат мав можливість приймати участь у судових засіданням в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», договір про надання правової допомоги домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

У ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» установлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги види адвокатської діяльності щодо надання правової інформації, консультацій та роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», видами адвокатської діяльності є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення; надання правничої допомоги свідку у кримінальному провадженні; представництво інтересів потерпілого під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в іноземних, міжнародних судових органах, якщо інше не встановлено законодавством іноземних держав, статутними документами міжнародних судових органів та інших міжнародних організацій або міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; надання правничої допомоги під час виконання та відбування кримінальних покарань; захист прав, свобод і законних інтересів викривача у зв`язку з повідомленням ним інформації про корупційне або пов`язане з корупцією правопорушення.

Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Чинне цивільне-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, у тому числі в рішенні від 28.11.2002 "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, зазначено, що за ст. 41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (рішення ЄСПЛ у справах "Ніколова проти Болгарії" та "Єчюс проти Литви", п.п. 79 і 112).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Європейський суд з прав людини зазначає, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Верховний Суд у постанові від 02.06.2022 у справі №160/6899/20 зазначив про те, що визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правову допомогу, суд має враховувати складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціну позову та (або) значення справи для сторони (постанова КЦС ВС від 23 червня 2022 у справі №607/4341/20).

Тобто, вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правову допомогу, суд має урахувати розумність розміру витрат на професійну правову допомогу, а також пересвідчитись, що заявлені витрати є співмірними зі складністю провадження, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності витрат.

Водночас стягнення витрат на професійну правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.

З огляду на викладене заявлений позивачем (за первісним позовом) до стягнення з відповідача (за первісним позовом) в порядку розподілу витрат на професійну правничу допомогу розмір правничої допомоги в сумі 68023,99 грн не відповідає критерію співмірності (є неспівмірним зі складністю справи та обсягом і складністю виконаних адвокатом робіт), обгрунтованості та пропорційності до предмета спору, реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та розумності їхнього розміру.

Враховуючи викладене, суд вважає частково обгрунтованою вимогу позивача (за первісним позовом) про розподіл понесених ним витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом даної справи. Обставини надання позивачеві (за первісним позовом) у цій справі послуг з професійної правничої допомоги, які зазначені в розрахунках виконаних робіт з надання правничої допомоги, підтверджуються матеріалами справи. Однак, враховуючи, що не всі послуги, що надані позивачеві (за первісним позовом) адвокатом, підлягають відшкодуванню за рахунок іншої сторони, суд вважає, що відшкодування позивачеві (за первісним позовом) витрат на професійну правничу допомогу має бути здійснено в розмірі 10000,00 грн.

Керуючись ст.ст. 2, 4, 12, 13, 76-78, 133, 141, 258-268, 273, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України, ст.ст. 57, 60, 69-72 СК України, ст. 372 ЦК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя задовольнити.

В порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) право власності на 1/2 частки квартири, загальною площею 90,00 кв.м, житловою площею 58,80 кв.м, в багатоповерховій житловій будівлі за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) судовий збір у розмірі 9911,15 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10000,00 грн.

Відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю.

Судові витрати за розгляд зустрічного позову покласти на позивача (за зустрічним позовом).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційної скарги не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення суду, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Тернопільського апеляційного суду протягом тридцяти днів, з дня його проголошення, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного рішення суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 Цивільного процесуального кодексу України.

Учасники справи:

Позивач (за первісним позовом) ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована адреса проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Відповідач (за первісним позовом) ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована адреса проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 .

Повний текст рішення суду складено 20 травня 2026 року.

Суддя А.Г. ТРЕНИЧ