Рішення від 19 травня 2026 р. у справі №570/2460/25 — Рівненський районний суд Рівненської області

справа № 570/2460/25

провадження № 2/570/161/2026

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

20 травня 2026 року

Рівненський районний суд Рівненської області

в особі судді Кушнір Н.В.,

з участю позивача ОСОБА_1 ,

його представника адвоката Галича П.О.,

відповідача ОСОБА_2 ,

її представника адвоката Ромашко Л.Г.,

секретаря судового засідання Полюхович М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в приміщенні Рівненського районного суду Рівненської області /м.Рівне, вул.C.Петлюри, 10/ та дистанційно у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів представника позивача за допомогою системи EasyCon цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування із чужого незаконного володіння,

у с т а н о в и в:

покликаючись на вибуття частини житлового будинку з володіння позивача поза його волею, представник позивача адвокат Павло Галич у поданій до суду 27 травня 2025 року позовній заяві просить витребувати у відповідача на користь позивача 1/2 житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав: 1002274456246.

У відзиві представник відповідача адвокат Людмила Ромашко просить відмовити у позові, оскільки вважає, що відповідач на законних підставах набула право власності на спірне нерухоме майно, яке належало на праві особистої приватної власності її дідусеві ОСОБА_3 .. Крім цього, вказує, що заявлена вимога позивача є неправильним способом захисту його права, що є самостійною підставою для задоволення позову. Також просить застосувати наслідки пропуску строку позовної давності.

26 червня 2025 року через систему "Електронний суд" представник позивача адвокат Павло Галич направив відповідь на відзив, у якій зазначає, що спірне майно ніколи не перебувало та не могло перебувати на праві особистої приватної власності дідуся відповідача ОСОБА_3 . Вважає, що спірний будинок є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя батьків позивача, оскільки набутий ними за час шлюбу, а той факт, що він зареєстрований на одного з подружжя, не позбавляє іншого права на частку у такому майні.

Вказує, що заявлення позивачем віндикаційного позову є належним та ефективним способом захисту, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, буде підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно і цього буде достатньо для ефективного відновлення його права власності. Також позивач жодним чином не пропустив строк позовної давності.

У судовому засіданні позивач позов підтримав повністю і по аналогічних мотивах, вважає позовні вимоги обгрунтованими.

По суті спору показав, що став проживати у цьому будинку з лютого 2009 року, коли припинилися попередні подружні стосунки, зареєструвався у березні 2010 року. Мати померла в червні 2010 року і він оформив спадщину на її грошові вклади, батько цим займатися не захотів, бо не вірив, що кошти СРСР зможе повернути і тому відмовився від цієї спадщини. Він вважав, що все майно належить батьку і він розпорядиться ним, як вважатиме за потрібне. Лише після смерті батька він довідався, що власником будинку є племінниця - відповідач по справі, бо в свій час батько подарував цей будинок сестрі, а вона успадкувала. Про будь-які домовленості між усіма родичами щодо будинку та умов його проживання у ньому йому невідомо. Вважає, що нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті матері зобов`язаний був видати і свідоцтво на частину будинку та земельної ділянки.

Його представник, підтримуючи вимоги та аргументацію свого довірителя, стверджує, що позивач обрав належний спосіб захисту, строк позовної давності не пропустив, бо про порушення свого права дізнався лише у 2025 році, коли отримав постанову нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва. Можливо, строк позовної давності розпочався і у 2020 році, але він все одно продовжувався із-за карантину та військового стану, крім того, позивач не був стороною договору дарування і нічого не знав про його умови.

Таким чином, у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (ч.2 ст.1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених ст.388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього. Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12.

Так, положення ст.388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Відповідно до положень ч.1 ст.388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконної володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в ч.1 ст.388 ЦК України. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 05.12.2018 у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18).

Крім цього, за змістом постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна із чужого незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст.387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог ст.387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Таким чином, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Застосовуючи вищенаведені правові висновки Верховного Суду, суд зауважує, що фактично позивач оспорює факт вибуття належного йому спадкового майна, яке, як він вважає належним чином прийняв, та яке, за змістом ч.5 ст.1268 ЦК України, належить йому з часу відкриття спадщини. Отже, належним та ефективним способом захисту порушеного права в даному випадку є вимога про його витребування з чужого незаконного володіння.

Відповідач позов не визнав з підстав, викладених у відзиві.

По суті спору показала, що з 2011 року у спірному будинку з позивачем проживали різні жінки і саме з метою захисту інтересів сина дід вирішив подарувати свій будинок доньці з правом сина жити у будинку. Дядько в свій час достатнього "залив сала за шкуру" батькам, тому вони так і перестраховувалися. Про умови дарування будинку всім було відомо, вирішували, що у випадку продажу цього будинку позивач отримає свою частку грошей. Разом з тим, його накручує його жінка, яка саме є ініціаторкою цього позову.

Після смерті своєї матері вона з сестрою та чоловіком матері розділили її майно, будинок отримала вона, але там не проживає і на даний час не потребує використовувати як житло, ніколи дядька з його жінками з будинку не виганяли, а платить він комунальні, бо ними користується. Позивач дуже добре і давно знав про переходи права власності, що сам говорив, що займався питаннями оформлення субсидії та переоформленням договорів, для чого подача відповідним документів є обов`язковою. Вона не виганає дядька з хати, нехай живе до смерті, але всім відомо як і скільки від продав майна батьків, як і при їх житті, так і після смерті, не маючи на це жодного права. Вона пропонувала продати будинок і сплатити йому обумовлену суму коштів, але він відмовляється, бо у такому випадку він та жінка втратять житло, а так вони користуються всім і безкоштовно.

Представник відповідача додатково просить застосувати строки позовної давності при вирішенні спору між сторонами. Вважає, що позивач об`єктивно мав можливість знати про обставини порушення своїх прав у 2016 році, а тому пропустив визначений законом строк позовної давності, підстави для його поновлення відсутні. Позивач не є власником майна, тому не може його витребовувати, крім того подав заяву про прийняття спадщини лише у виді банківських вкладів.

Суд встановив такі обставини.

Згідно з витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу щодо підтвердження дошлюбного прізвища №00049228414 від 05.02.2025 ОСОБА_4 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_5 ) з 24 березня 1963 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 .

Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 02.02.2004 ОСОБА_3 належав житловий будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 , форма власності - приватна, частка 1/1, на підставі рішення виконавчого комітету Білокриницької сільської ради від 29.12.2003, №234.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 (матір позивача), про що в книзі реєстрації смертей 11.06.2010 зроблений а/з №21 Білокриницькою сільською радою Рівненського району Рівненської області /свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 від 11.06.2010/.

17 серпня 2010 року позивач звернувся до Рівненської районної державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, згідно з якою на день її смерті залишилося спадкове майно, яке складається з грошових вкладів.

10 вересня 2010 року ОСОБА_3 подав до Рівненської районної державної нотаріальної контори заяву, у якій відмовився від спадщини за законом після померлої ОСОБА_4 на користь сина померлої ОСОБА_1 , вказавши, що не претендує на видачу свідоцтва про право власності на майно подружжя, зокрема на спадкові кошти, придбані дружиною.

28 січня 2011 року спадкоємцю за законом ОСОБА_1 видане свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4 , а саме на грошові вклади з нарахованими відсотками, які знаходяться на зберіганні у відділенні Ощадного банку в ТВБВ №10017/01 (зареєстроване в реєстрі за №2-93).

17 серпня 2016 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_6 належний дарувальнику на праві приватної власності будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці площею 0,0895 га, кадастровий номер якої 5624680700:02:006:0082/договір дарування від 17.08.2016, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Рівненської області Самсонюком Ф.П., зареєстрований в реєстрі за №787/.

Свідок ОСОБА_7 - єдиноутробна сестра відповідача підтвердила її показання по суті спору. Показала, що всі знали про умови дарування будинку їх матері та про довічне право позивача проживати у цьому будинку при його бажанні. Дід боявся, що у позивача хату відбере його нова чергова дружина, як зробили його попередні дружини. І саме з цією метою був укладений даний договір, бо нова дружина "поклала око" на хату і це дід бачив.

Свідок ОСОБА_8 - сусід по спірному будинку показав, що батьки позивача його поважали і, якби подарували будинок його сестрі обов`язково би це розповіли свідку. Позивач дійсно став проживати у цьому будинку фактично перед смертю матері і продовжує проживати там весь цей час.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_3 , про що 13.03.2022 зроблений а/з №38 Білокриницькою сільською радою Рівненського району Рівненської області /свідоцтво про смерть серії НОМЕР_3 від 05.02.2025/.

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_6 .

Згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №421974169 від 09.04.2025 вищевказаний житловий будинок належить відповідачу ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину №408, виданого 25.02.2021 приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Самсонюк О.А.

25 лютого 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Рівненського районного нотаріального округу Дацюк С.Г. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті матері ОСОБА_4 , а саме частину житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1 .

Відповідно до письмового роз`яснення приватного нотаріуса Дацюк С.Г. №257/02-14 від 26.02.2025 відсутні необхідні для видачі свідоцтва про право на спадщину документи, які підтверджують та посвідчують право власності на нерухоме майно, а саме частку житлового будинку АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_4 .

Суд дійшов таких висновків.

Вимоги ст.264 ЦПК України зобов`язують суд під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту і, діючи на засадах змагальності, повинен переконливими, належними та припустимими доказами довести правову та фактичну підставу заявлених ним вимог.

Розглядаючи справу, суд визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, дослідив подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Сторони скористалися правовою допомогою.

Стаття 41 Конституції України встановлює, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Відповідно до ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних прав людини кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно зі ст.317 ЦК України власникові належать право володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. За змістом ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до ст.321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмеженій у його здійсненні.

До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов`язків, що зазначені у ст.1219 ЦК України (ст.1218, 1231 ЦК України).

Відповідно до ч.2 ст.1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини /ч.5 ст.1268 ЦК України/.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом /ч.1, 2 ст.328 ЦК України/.

Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19) відповідно до ст.387 ЦК України та ч.3 ст.10 ЦПК України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, при цьому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.

Як виснував Верховний Суд у постанові від 22.01.2020 р. у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19) конструкція норми ст.60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та коштів, за які таке майно було набуте (джерело набуття). У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.06.2018 р. у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблений висновок по застосуванню п.3 ч.1 ст.57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».

Так, визначення режиму особистої приватної власності майна одного з подружжя передбачено у ст.57 СК України, відповідно до якої особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до п.27 Постанови Пленуму ВСУ №14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Суд звертає увагу, що заявлені підстави позову, які ґрунтуються саме на переконанні позивача про входження спірного житлового будинку по АДРЕСА_1 до складу спадкової маси після смерті матері ОСОБА_4 та поширення на спадкове майно режиму спільної сумісної власності подружжя, не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи. Сторона позивача, презюмуючи, що спірний будинок є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , не надала суду будь-які належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів, а матеріали справи таких не містять.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц: «Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс».

За таких обставин, враховуючи вищевикладене, оцінивши всі зібрані по справі докази, суд приходить до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають у зв`язку з їх недоведеністю. При цьому суд, відмовляючи у задоволенні позову по суті, не вдається до оцінки дотримання позивачем строку позовної давності при зверненні з даним позовом.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз.десятий п.9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп\2003).

Суд бере до уваги, що дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат між сторонами суд виходить із положень ч.1 ст.141 ЦПК України, де зазначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку із відмовою у позові понесені позивачем судові витрати у виді сплаченого судового збору залишаються на ньому.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії", заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною.

З огляду на викладене, керуючись ст.263-265 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

відмовити у цивільному позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування із чужого незаконного володіння.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Рівненського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні оголошена лише вступна та резолютивна частина судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_4 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_5 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 .

Повне судове рішення виготовлене 20 травня 2026 року.

Суддя: Кушнір Н.В.