Постанова від 18 травня 2026 р. у справі №826/4061/17 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 826/4061/17 Суддя (судді) першої інстанції: Лисенко В.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 травня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Аліменка В.О.,

суддів Безименної Н.В., Вівдиченко Т.Р..,

за участю секретаря Коренко Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2026 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Міністерства соціальної політики України про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії

В С Т А Н О В И Л А

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Міністерства соціальної політики України , Кабінету Міністрів України з вимогами:

- визнати незаконними дії Міністерства соціальної політики України щодо подання на затвердження Кабінету Міністрів України пропозиції, що у зазначені у пункті 10 постанови Кабінету Міністрів України від 26 січня 2016 року № 760 в частині, що щорічна допомога на оздоровлення виплачується в розмірах, встановлених постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2005 року № 562;

- визнати протиправними дії Кабінету Міністрів України, зазначені у пункті 4 постанови Кабінету Міністрів України від 26 січня 2016 року № 760 в частині, що одноразова компенсація виплачується в розмірах, установлених постановою Кабінету Міністрів України від 14 травня 2015 року № 285 "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та визнання такими, що втратили чинність деяких постанов Кабінету Міністрів України";

- визнати протиправними дії Кабінету Міністрів України, зазначені у пункті 10 постанови Кабінету Міністрів України від 26 січня 2016 року № 760 в частині, що щорічна допомога на оздоровлення виплачується в розмірах, встановлених Постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2005 року № 562;

- визнати дискримінаційними дії Кабінету Міністрів України в частині обґрунтування розміру щорічної допомоги на оздоровлення інваліду III групи 90 грн у порівнянні із розмірами щорічної грошової допомоги на оздоровлення державним службовцям, військовослужбовцям;

- визнати дискримінаційними і такими, що порушують право на достатній життєвий рівень дії Кабінету Міністрів України в частині обґрунтування розміру щорічної допомоги на оздоровлення інваліду III групи 90 грн у порівнянні із розмірами щорічної допомоги державним службовцям та іншим соціальним групам громадян;

- визнати протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України в частині відсутності контролю за виконанням приписів прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" щодо усунення дискримінаційного ставлення до громадян, які брали участь у ліквідації наслідків інших ядерних аварій, у ядерних випробуваннях та військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї" від 21 квітня 2016 року № 1339-VIII в частині Кабінету Міністрів України у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

- зобов`язати Міністерство соціальної політики України подати до Кабінету Міністрів України пропозиції змін до Постанови Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2016 року № 760 "Про затвердження Порядку виплати одноразової компенсації за шкоду, заподіяну внаслідок Чорнобильської катастрофи, інших ядерних аварій, ядерних випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, та щорічної допомоги на оздоровлення деяким категоріям громадян" в редакції, викладеній у заяві про збільшення позовних вимог;

- зобов`язати Кабінет Міністрів України прийняти зміни до Постанови Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2016 року № 760 "Про затвердження Порядку виплати одноразової компенсації за шкоду, заподіяну внаслідок Чорнобильської катастрофи, інших ядерних випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, та щорічної допомоги на оздоровлення деяким категоріям громадян" в редакції, викладеній у заяві про збільшення позовних вимог.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та має статус особи, постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1, що підтверджується відповідним посвідченням серії НОМЕР_1 , категорія 1 (а.с.44).

Вважаючи дії відповідача протиправними, а свої права та законні інтереси порушеними, позивач звернувся з даним позовом до суду.

На обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що прийнята відповідачем Постанова Кабінету Міністрів України №760 від 26.10.2016 року "Про затвердження Порядку виплати одноразової компенсації за шкоду, заподіяну внаслідок Чорнобильської катастрофи, інших ядерних аварій, ядерних випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, та щорічної допомоги на оздоровлення деяким категоріям громадян" не відповідає нормам чинного законодавства, національній судовій практиці, практиці Європейського Суду та обмежує право на отримання більшого розміру щорічної допомоги на оздоровлення, передбаченого Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), основним завданням адміністративного судочинства є забезпечення справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення судом спорів, що виникають у сфері публічно-правових відносин, з метою ефективного захисту прав і свобод фізичних осіб, а також прав та інтересів юридичних осіб від порушень, допущених суб`єктами владних повноважень.

Зокрема, згідно з частиною другою статті 2 КАС України, під час розгляду справ щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди зобов`язані перевіряти, чи були такі рішення (дії) прийняті (вчинені): на законній підставі, у межах наданих повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України; із використанням повноваження саме з тією метою, для якої воно було надане; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх істотних обставин; неупереджено та безсторонньо; добросовісно; розсудливо; із дотриманням принципу рівності перед законом та недопущенням будь-яких форм дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між негативними наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване відповідне рішення чи дія; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; а також своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частина третя статті 2 КАС України визначає основні засади (принципи) адміністративного судочинства, до яких належать: верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; відкритість і гласність судового розгляду та його повне технічне фіксування; змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин справи; обов`язковість судового рішення; забезпечення права на апеляційний перегляд; гарантування права на касаційне оскарження у випадках, передбачених законом; розумність строків розгляду справи; неприпустимість зловживання процесуальними правами; а також відшкодування судових витрат особам, на користь яких ухвалено судове рішення.

Відповідно до частини першої статті 9 КАС України, розгляд і вирішення адміністративних справ здійснюються на засадах змагальності сторін та їх свободи у поданні доказів і доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також їх посадові особи зобов`язані діяти виключно на підставі, в межах наданих повноважень та у спосіб, визначені Конституцією і законами України.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина підлягають судовому захисту, а кожному гарантується право на оскарження в судовому порядку рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Як було встановлено судом під час розгляду даної справи, Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, у постанові від 06.07.2022 звернув увагу на те, що судами першої та апеляційної інстанцій не було надано належної правової оцінки усім заявленим позовним вимогам. Зокрема, судами не досліджено оскаржуване подання Міністерства соціальної політики України, а також не перевірено питання щодо законності та обґрунтованості пропозицій, які, на думку позивача, відповідач повинен був подати на розгляд Кабінету Міністрів України.

Щодо позовної вимоги про визнання незаконними дій Міністерства соціальної політики України стосовно подання на затвердження Кабінету Міністрів України пропозиції, викладеної у пункті 10 постанови Кабінету Міністрів України від 26.01.2016 №760, у частині визначення, що щорічна допомога на оздоровлення виплачується у розмірах, установлених постановою Кабінету Міністрів України від 12.07.2005 №562, колегія суддів зазначає про відсутність правових підстав для задоволення вказаної позовної вимоги.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17.06.2015 №423 затверджено Положення про Міністерство соціальної політики України (далі - Положення №423), яке було чинним на момент виникнення спірних правовідносин. Відповідно до зазначеного Положення Міністерство соціальної політики України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України і який забезпечує формування та реалізацію державної політики, зокрема у сфері соціального захисту населення. У своїй діяльності Мінсоцполітики керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, постановами Верховної Ради України, актами Кабінету Міністрів України та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з пунктом 3 Положення №423 до основних завдань Мінсоцполітики належить забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері праці та соціальної політики, соціального та пенсійного страхування, соціального захисту населення, зокрема ветеранів війни, осіб, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», ветеранів військової служби, а також інших категорій громадян, які потребують державної соціальної підтримки.

Крім того, до компетенції Міністерства соціальної політики України належить забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері пенсійного забезпечення, соціального захисту ветеранів війни та учасників антитерористичної операції, а також здійснення державного нагляду і контролю за додержанням законодавства у сфері соціального забезпечення та державних соціальних гарантій.

Відповідно до підпунктів 1, 2 пункту 4 Положення №423 Мінсоцполітики, у межах покладених на нього повноважень, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства, а також у встановленому порядку подає відповідні проєкти нормативно-правових актів на розгляд Кабінету Міністрів України.

Регламент Кабінету Міністрів України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 №950, визначає порядок підготовки, внесення та прийняття рішень Кабінетом Міністрів України, а також інші процедурні питання діяльності Уряду.

Відповідно до пунктів 1-2 §33 розділу 4 Регламенту №950 головним розробником проєкту акта Кабінету Міністрів України є орган, який вносить відповідний проєкт на розгляд Уряду. Розробниками таких проєктів можуть бути міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, державні колегіальні органи, а також місцеві державні адміністрації відповідно до меж своєї компетенції.

Отже, аналіз наведених норм свідчить про те, що Міністерство соціальної політики України, діючи як центральний орган виконавчої влади, наділений повноваженнями щодо формування державної політики у сфері соціального захисту, має право розробляти та подавати на розгляд Кабінету Міністрів України проєкти нормативно-правових актів і відповідні пропозиції у межах наданої законом компетенції.

При цьому сам факт внесення Мінсоцполітики відповідних пропозицій на розгляд Кабінету Міністрів України не свідчить про протиправність дій такого органу, оскільки реалізація права законодавчої ініціативи та підготовка проєктів нормативно-правових актів є однією з форм здійснення покладених на Міністерство функцій та повноважень.

Крім того, відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 25.01.2012 №3-рп/2012, саме Кабінет Міністрів України уповноважений регулювати порядок та розміри соціальних виплат і допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, на підставі та на виконання Конституції і законів України.

Конституційний Суд України також наголосив, що під час вирішення спорів у сфері соціального захисту суди повинні керуватися принципом законності, який передбачає застосування не лише законів України, а й нормативно-правових актів органів державної влади, виданих у межах їх повноважень та у спосіб, визначений Конституцією і законами України, у тому числі актів Кабінету Міністрів України, прийнятих на виконання Бюджетного кодексу України та закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що дії Міністерства соціальної політики України щодо підготовки та подання відповідних пропозицій на розгляд Кабінету Міністрів України були вчинені у межах наданих законом повноважень та у спосіб, визначений чинним законодавством України, а тому підстави для визнання таких дій протиправними відсутні.

Судом встановлено, що Міністерством соціальної політики України було розроблено та подано на розгляд Кабінету Міністрів України проект постанови «Про затвердження Порядку виплати компенсації за шкоду, заподіяну здоров`ю, втрату годувальника та щорічної допомоги на оздоровлення деяким категоріям громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, інших ядерних аварій, ядерних випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї».

Як вбачається з довідки про погодження проекту акта, вказаний проект постанови був погоджений без зауважень першим заступником Міністра фінансів України Маркаровою О.С., погоджений із зауваженнями та пропозиціями, які були враховані Мінсоцполітики, Першим віце-прем`єр-міністром України - Міністром економічного розвитку і торгівлі України Кубівим С.І., а також погоджений із зауваженнями та пропозиціями, які були враховані частково, Міністром юстиції України Петренком П.Д.

Крім того, матеріали справи містять висновок Міністерства юстиції України від 15.07.2016 щодо погодження зазначеного проекту акта із відповідними зауваженнями, а також протокол узгодження позицій, складений Мінсоцполітики за результатами обговорення позицій заінтересованих органів та сторін.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що Міністерство соціальної політики України діяло у межах наданих йому повноважень, у спосіб та у порядку, визначених Положенням №423 та Регламентом Кабінету Міністрів України №950.

Водночас позивачем не наведено належних та допустимих доказів, які б свідчили про протиправність дій Міністерства соціальної політики України під час розроблення та подання відповідного проекту нормативно-правового акта, а також не доведено порушення відповідачем вимог чинного законодавства при здійсненні зазначених повноважень.

Судом також встановлено, що на виконання вимог статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 26.10.2016 №760, якою затверджено Порядок виплати одноразової компенсації за шкоду, заподіяну внаслідок Чорнобильської катастрофи, інших ядерних аварій, ядерних випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, та щорічної допомоги на оздоровлення деяким категоріям громадян (далі - Порядок №760).

Відповідно до пункту 2 Порядку №760 одноразова компенсація та щорічна допомога виплачуються за рахунок коштів, передбачених у Державному бюджеті України на відповідний рік для соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, через відповідні органи соціального захисту населення за місцем фактичного проживання або перебування громадян.

Положеннями пункту 10 Порядку №760 визначено категорії осіб, яким виплачується щорічна допомога на оздоровлення, а також встановлено, що така допомога виплачується у розмірах, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 12.07.2005 №562 «Про щорічну допомогу на оздоровлення громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Згідно із положеннями постанови Кабінету Міністрів України №562 розмір щорічної допомоги на оздоровлення для різних категорій осіб, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, визначений у фіксованих грошових сумах залежно від статусу та категорії постраждалих осіб.

При цьому суд враховує, що станом на час розгляду даної справи постанова Кабінету Міністрів України від 12.07.2005 №562 є чинною, у встановленому законом порядку не скасована та не визнана незаконною.

Матеріали справи також не містять належних доказів, які б свідчили про наявність протиправних дій з боку Міністерства соціальної політики України, що могли б призвести до порушення прав позивача у частині отримання щорічної допомоги на оздоровлення, передбаченої пунктом 10 Порядку №760.

Отже, позивачем не доведено, у чому саме полягала протиправність дій Міністерства соціальної політики України щодо подання на затвердження Кабінету Міністрів України пропозиції, яка була відображена у пункті 10 постанови Кабінету Міністрів України від 26.10.2016 №760 в частині визначення розмірів щорічної допомоги на оздоровлення відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №562, а тому суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення вказаної позовної вимоги.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання Міністерства соціальної політики України подати до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 26.10.2016 №760 у редакції, запропонованій позивачем у заяві про збільшення позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.

Повноваження Міністерства соціальної політики України щодо розроблення пропозицій стосовно вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, а також внесення їх на розгляд Кабінету Міністрів України, передбачені Положенням №423, мають дискреційний характер.

Суд не наділений повноваженнями втручатися у реалізацію дискреційних повноважень суб`єкта владних повноважень та визначати зміст конкретного управлінського рішення, яке такий орган повинен прийняти.

Під дискреційними повноваженнями слід розуміти сукупність прав та обов`язків органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які надають можливість на власний розсуд визначати повністю або частково вид та зміст управлінського рішення або обирати один із кількох варіантів рішень, передбачених законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Аналогічне визначення дискреційних повноважень міститься у пункті 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що заявлені позовні вимоги про зобов`язання Міністерства соціальної політики України подати до Кабінету Міністрів України відповідні пропозиції щодо внесення змін до постанови №760 фактично спрямовані на втручання у дискреційні повноваження органу виконавчої влади, що є неприпустимим з огляду на принцип поділу влади та межі судового контролю за діяльністю суб`єктів владних повноважень.

Здійснюючи правосуддя, Європейський суд з прав людини неодноразово звертався до питання меж, способу реалізації та законності застосування дискреційних повноважень органами державної влади та їх посадовими особами. При цьому ЄСПЛ у своїй практиці наголошує на необхідності дотримання принципу верховенства права та недопустимості свавільного втручання державних органів у права особи.

Так, у рішенні від 17.12.2004 у справі «Педерсен і Баадсгаард проти Данії» («Pedersen and Baadsgaard v. Denmark», заява №49017/99) Європейський суд з прав людини зазначив, що, здійснюючи наглядову функцію, суд не ставить перед собою завдання підміняти компетентні національні органи державної влади, а перевіряє, чи відповідають рішення таких органів, ухвалені в межах наданих їм дискреційних повноважень, положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї.

При цьому ЄСПЛ наголосив, що суд є органом правозастосування, а не органом державного управління, у зв`язку із чим не може підміняти собою суб`єкта владних повноважень, рішення чи дії якого оскаржуються, приймати замість нього інше рішення або надавати обов`язкові вказівки щодо вирішення питань, віднесених законом до компетенції такого органу.

Водночас у рішенні від 02.06.2006 у справі «Волохи проти України» (заява №23543/02) Європейський суд з прав людини, оцінюючи межі дискреційних повноважень державних органів, виходив із необхідності забезпечення правової визначеності та передбачуваності правозастосування. Зокрема, Суд зазначив, що норма права може вважатися «передбачуваною» лише тоді, коли вона сформульована з достатньою чіткістю та дозволяє особі, у разі необхідності за допомогою відповідної консультації, регулювати свою поведінку.

Крім того, ЄСПЛ підкреслив, що надання органам виконавчої влади необмежених дискреційних повноважень було б несумісним із принципом верховенства права. Саме тому закон повинен достатньо чітко визначати межі такої дискреції, порядок її реалізації та гарантії захисту особи від свавільного втручання з боку держави.

Отже, із наведених правових позицій Європейського суду з прав людини вбачається, що дискреційними є такі повноваження суб`єкта владних повноважень, за яких норма права допускає декілька варіантів правомірної поведінки у межах конкретних фактичних обставин справи, а вибір певного варіанта рішення здійснюється відповідним органом на власний розсуд у межах, визначених законом.

У спірних правовідносинах Міністерство соціальної політики України було наділене дискреційними повноваженнями щодо розроблення та подання на розгляд Кабінету Міністрів України пропозицій стосовно внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 26.10.2016 №760.

Крім того, підпунктом 110 пункту 4 Положення №423 передбачено, що Мінсоцполітики відповідно до покладених на нього завдань забезпечує розгляд звернень громадян з питань, пов`язаних із діяльністю Міністерства, а також підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління.

Разом із тим матеріали справи не містять належних та допустимих доказів звернення позивача до Міністерства соціальної політики України із заявами чи пропозиціями щодо необхідності внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 26.10.2016 №760 у редакції, викладеній у заяві про збільшення позовних вимог.

Колегія суддів звертає увагу, що в порядку адміністративного судочинства підлягають захисту лише ті права, свободи та інтереси особи, які є реально порушеними у сфері публічно-правових відносин, а заявлені позовні вимоги повинні бути спрямовані саме на відновлення такого порушеного права.

Доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції принципів законності, верховенства права, рівності сторін та права на справедливий судовий розгляд колегія суддів вважає необґрунтованими та такими, що не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Посилання апелянта на те, що суд першої інстанції нібито не врахував правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 06.07.2022 у справі №826/4061/17, є безпідставними, оскільки зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що суд першої інстанції надав оцінку заявленим позовним вимогам, дослідив правову природу спірних правовідносин, перевірив доводи позивача щодо законності дій Міністерства соціальної політики України та Кабінету Міністрів України, а також навів мотиви, з яких дійшов відповідних висновків.

Аргументи апеляційної скарги щодо порушення судом принципу безсторонності та незаконності розгляду заяви про відвід судді Лисенко В.І. також не заслуговують на увагу. Сам по собі факт незгоди сторони із процесуальними рішеннями суду, тривалістю розгляду справи чи результатом судового розгляду не свідчить про упередженість суду та не може бути безумовною підставою для висновку про порушення гарантій статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому матеріали справи не містять об`єктивних та належних доказів, які б підтверджували існування обставин, що викликають обґрунтовані сумніви у неупередженості чи незалежності складу суду.

Колегія суддів також відхиляє доводи апелянта щодо нібито неправомірного застосування судом першої інстанції практики Європейського суду з прав людини у справах «Волохи проти України» та «Педерсен і Баадсгаард проти Данії». Зазначені рішення ЄСПЛ були використані судом виключно у контексті тлумачення меж дискреційних повноважень органів державної влади та принципу верховенства права, а не як аналогія фактичних обставин справи. Саме по собі посилання суду на практику ЄСПЛ не свідчить про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Безпідставними є й твердження апелянта про те, що суд першої інстанції не розглянув окремі позовні вимоги, зокрема щодо визнання протиправною бездіяльності Кабінету Міністрів України та дискримінаційного характеру спірних положень постанов Кабінету Міністрів України. Зі змісту рішення суду вбачається, що судом було надано оцінку усім вимогам позову в межах предмета та підстав заявленого адміністративного позову, а також визначено мотиви відмови у їх задоволенні. Незгода позивача із наведеними висновками не свідчить про нерозгляд судом відповідних вимог.

Доводи апеляційної скарги щодо порушення принципу рівності сторін та перекладення судом обов`язку доказування на позивача також є необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції діяв у межах принципів змагальності сторін та офіційного з`ясування всіх обставин справи, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України, а оцінка доказів була здійснена відповідно до вимог статті 90 КАС України. При цьому саме на позивача покладається обов`язок доведення тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог, тоді як відповідачі надали пояснення та заперечення в межах заявленого спору.

Посилання апелянта на рішення Конституційного Суду України, практику Верховного Суду та Європейського суду з прав людини не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки наведені правові позиції були сформовані за інших фактичних обставин або не змінюють правової природи спірних правовідносин у даній справі. Крім того, більшість доводів апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди із правовою оцінкою, наданою судом першої інстанції.

Колегія суддів також враховує, що заявлені позивачем вимоги про зобов`язання Міністерства соціальної політики України подати до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо внесення змін до постанови №760 фактично спрямовані на втручання суду у дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень, що суперечить принципу поділу влади та виходить за межі функцій адміністративного судочинства. Суд не вправі підміняти орган виконавчої влади та визначати зміст нормативно-правових актів чи обов`язковість прийняття конкретного управлінського рішення.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, не свідчать про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права та не дають підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення. Рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим та ухваленим із дотриманням вимог чинного законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.

За результатами апеляційного перегляду справи колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно з`ясував обставини справи, належним чином дослідив наявні у матеріалах справи докази та надав їм правильну правову оцінку відповідно до вимог статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд першої інстанції правильно виходив із того, що Міністерство соціальної політики України діяло в межах наданих йому повноважень та у спосіб, визначений Конституцією та законами України, а повноваження щодо розроблення та подання на розгляд Кабінету Міністрів України пропозицій стосовно внесення змін до нормативно-правових актів мають дискреційний характер. При цьому втручання суду у реалізацію таких дискреційних повноважень шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне управлінське рішення або визначити його зміст суперечило б принципу поділу влади та виходило б за межі завдань адміністративного судочинства.

Колегія суддів також враховує, що позивачем не доведено факту порушення його прав, свобод чи інтересів саме внаслідок дій Міністерства соціальної політики України щодо підготовки та подання відповідних пропозицій на розгляд Кабінету Міністрів України, а матеріали справи не містять належних та допустимих доказів протиправності дій відповідачів.

Доводи апеляційної скарги зводяться переважно до незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції та власного тлумачення норм законодавства, однак не спростовують правильності встановлених судом обставин справи та не свідчать про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права.

Інші доводи та заперечення сторін були предметом дослідження суду, однак не впливають на правильність висновків суду першої інстанції та не дають підстав для скасування або зміни ухваленого рішення.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим та ухваленим із дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку із чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.

Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 271, 272, 286, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2026 року- залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття. Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Суддя-доповідач В.О. Аліменко

Судді Н.В. Безименна

Т.Р. Вівдиченко

Повне судове рішення складено « 21» травня 2026 року.