Рішення від 19 травня 2026 р. у справі №161/22057/24 — Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/22057/24

Провадження № 2/161/607/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 травня 2026 року м. Луцьк

Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі :

головуючого – судді Філюк Т.М.,

за участю секретаря судового засідання Романюк М.М.

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики, -

В С Т А Н О В И В:

27 листопада 2024 року позивач ОСОБА_3 звернувся до Луцького міськрайонного суду Волинської області з позовом до відповідача ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики.

Свої вимоги ОСОБА_3 обґрунтовує тим, що між ним та відповідачем 09 лютого 2022 року укладено договір позики, відповідно до якого передав відповідачу в борг грошові кошти в розмірі 500 000 гривень, про що ОСОБА_4 написав власноручно розписку. Оскільки повернення позики в розписці не визначено, тому 03 жовтня 2024 року позивач надіслав вимогу про повернення коштів. Однак, своїх зобов`язань відповідач не виконав та грошові кошти не повернув.

На підставі наведеного позивач просить стягнути з ОСОБА_4 в свою користь заборгованість за договором позики від 09 лютого 2022 року у розмірі 500 000 гривень, а також понесені судові витрати.

Ухвалою судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16.12.2024 дану цивільну справу передано на розгляд до Шевченківського районного суду міста Києва.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 29.01.2025 року прийнято вказану позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі, розгляд вказаної цивільної справи вирішено проводити в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 20.03. 2025 року цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики передано на розгляд до Луцького міськрайонного суду Волинської області.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.10.2025 року дана справа надійшла у провадження судді Філюк Т.М.

Ухвалою судді від 24 жовтня 2025 року прийнято справу до провадження та призначено підготовче засідання.

15 грудня 2025 року від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому вказує, що договору позики з позивачем не укладав, коштів в сумі 500 000 гривень від ОСОБА_3 не отримував. Розписка була написана у зв`язку з домовленостями між відповідачем та ОСОБА_5 щодо поставки сільськогосподарської техніки, з метою забезпечення в подальшому лізингових платежів. Дана розписка після здійснення розрахунків мала бути знищена. Вказує, що жодних коштів від ОСОБА_3 не отримував, з позивачем ніколи не був знайомий та не зустрічався.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав повністю з підстав, викладених в позовній заяві, просив позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував заявлені позовні вимоги та просив в задоволенні позову відмовити.

Заслухавши пояснення сторін по справі, показання свідків, дослідивши письмові матеріали справи та докази в їх сукупності, заслухавши показання свідків по справі, суд дійшов висновку, що позовні вимоги слід задовольнити, з таких підстав.

Відповідно до ч.1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов`язку в натурі.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ч.2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Такий же висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та постанові від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16.

Тлумачення частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч.1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, в тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Отже, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових котів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Судом встановлено, що 09 лютого 2022 рокуміж ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір позики у формі розписки, відповідно до умов якого позивач передав відповідачу грошові кошти у розмірі 500 000 гривень.

Зі змісту розписки вбачається, що ОСОБА_4 отримав 500 000 гривень як позику від ОСОБА_3 . Зазначення відповідачем в розписці тієї обставини, що він отримує від позивача грошові кошти в позику в сукупності засвідчує факт отримання грошових коштів в борг, що свідчить про те, що між сторонами виникли договірні зобов`язання за договором позики.

Таким чином, судом достовірно встановлено, що розписка від 09 лютого 2022 року підтверджує факт укладення договору позики між сторонами, зокрема отримання ОСОБА_4 від ОСОБА_6 грошових коштів в борг, що вказує на обов`язок їх повернути. А відтак, наведене свідчить про наявність договірних відносин між сторонами, умови яких відповідачем виконані не були.

У абзаці другому частини першої статті 1049 ЦК України передбачено, що якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Тлумачення абзацу другого частини п`ятої статті 261 та абзацу другого частини першої статті 1049 ЦК України свідчить, що у разі якщо строк повернення позики визначений моментом пред`явлення вимоги, то позику потрібно повернути протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги і перебіг позовної давності в такому випадку починається після спливу тридцяти днів.

Встановлено, що 03 жовтня 2024 року ОСОБА_3 направив ОСОБА_4 письмову вимогу про повернення коштів за договором позики. Однак, відповідач коштів не повернув.

В постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц, зазначаено, що ЦК України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України. В цивільному праві при аналізі правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов`язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься в тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов`язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.

Схожі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2021 року у справі № 500/1755/17, провадження № 61-1899св20.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.

При цьому відсутність назви документа такої як «розписка» або «договір» не створює перешкод для того, щоб дійти висновку щодо дійсності правової природи цього документа.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою, кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, та у постановах Верховного Суду: від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15, від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17.

Оригінал розписки на час подання вказаного позову знаходився у позивача, розписка від 09 лютого 2022 року містить інформація про особу, яка отримала кошти в позику, які повинна повернути та суму коштів, тобто наявна повна інформація для ідентифікації позичальника та суми позики.

Цивільним процесуальним кодексом України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи, які мають відповідати вимогам належності, допустимості, достовірності та достатності.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга ст. 78 ЦПК України). За положеннями статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша ст. 81 ЦПК України).

У відповідності до частини шостої статті 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідачем не надано жодних належних та допустимих доказів відповідно до вимог ст. 77, 78 ЦПК України, які б підтверджували факт відсутності правовідносин з приводу отримання в борг від позивача коштів в сумі 500 000 гривень. Дана обставина не доведена ні наданими відповідачем документами, ні показаннями допитаних в ході розгляду справи свідків.

Таким чином, встановивши, що долучений до матеріалів справи оригінал розписки від 09 лютого 2022 року є належним і допустимим доказом виникнення боргового зобов`язання, цей договір позики сторони уклали відповідно до вимог ст.1047 ЦК України, та що вказана розписка є не лише підтвердженням укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику, суд вважає, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість за договором позики у розмірі 500 000 гривень.

Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно з положеннями частин першої-четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Частиною 2 ст. 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову на обидві сторони – пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Розмір витрат на оплату правничої допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правничу допомогу.

Витрати на правничу допомогу стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов`язаних із наданням правничої допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, заяв, запитів, клопотань, апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема письмовими доказами.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

За змістом статті 1 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до статті 19 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

У статті 30 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

За змістом наведеної норми адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката у залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною 1 статті 30 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» як «форма винагороди адвоката», але в розумінні положень ЦК України становить ціну такого договору.

Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.

Аналогічні висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 року у справі №922/1964/21.

Не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 року у справі №904/4507/18).

Враховуючи положення ст.28 Правил адвокатської етики (затверджені Звітно-виборним з`їздом адвокатів України 09 червня 2017 року) необхідно дотримуватись принципу «розумного обґрунтування» розміру оплати юридичної допомоги. Цей принцип набуває конкретних рис через перелік певних факторів, що мають братись до уваги при визначенні розміру оплати: обсяг часу і роботи, що вимагається для адвоката, його кваліфікацію та адвокатський досвід, науково-теоретична підготовка.

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 13.02.2019 року у справі №756/2114/17.

В додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц зроблено висновки, що «при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін».

У зазначеній постанові також вказано, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом з тим, чинне цивільне процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

На підтвердження витрат на правничу допомогу позивачем подано до суду наступні документи: копію договору про надання правничої допомоги від 01 жовтня 2024 року, копію квитанції від 01 жовтня 2024 року на суму 15 000 гривень.

Крім того, при зверненні з позовом до суду позивачем було сплачено судовий збір в сумі 5 000 гривень.

Суд зауважує, що у пунктах 34-47 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382 цс 19) зазначено, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 750/2055/20 (провадження № 61-16723 св 20) вказано, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.

Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 465/3458/15-ц (провадження № 61-19582 св 20), від 09 листопада 2021 року у справі № 759/14346/16 (провадження № 61-12783 св 21), від 13 червня 2022 року у справі №456/7206/18 (провадження 61-5547 св 21).

Застосовуючи вищенаведені правові позиції Верховного Суду суд ще раз підкреслює, що клопотань про зменшення судових витрат, в порядку ч.5 ст.137 ЦПК України, відповідач до суду не подавав. Підстави для самостійного вирішення судом питання про зменшення цих витрат з урахуванням наведених обставин відсутні.

Враховуючи характер виконаної адвокатами роботи, принципи критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та враховуючи відсутність відповідної заяви про зменшення витрати на правничу допомогу, суд дійшов висновку про задоволення заяви про відшкодування витрат на правову допомогу у повному обсязі та стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 15 000 гривень витрат на професійну правничу допомогу

Також, відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача необхідно стягнути судовий збір в розмірі 5000 гривень, сплачені останнім при зверненні до суду з даним позовом.

Керуючись ст.ст. 4, 5, 13, 76-81, 133, 141, 265, 280-282 ЦПК України, ст.ст. 526, 527, 533, 1046, 1047 ЦК України, суд,-

У Х В А Л И В :

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 09 лютого 2022 року у розмірі 500000 ( п`ятсот тисяч) гривень.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 понесенні судові витрати по сплаті судового збору в сумі 5000 (п`ять тисяч) гривень та 15000 ( п`ятнадцять тисяч) понесених витрат на правничу допомогу.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, в разі проголошення вступної та резолютивної частини рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Позивач: ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 );

Відповідач: ОСОБА_4 (місце проживання: АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ).

Дата складення повного тексту рішення 20 травня 2026 року.

Суддя Луцького міськрайонного суду

Волинської області Т.М.Філюк