Вирок від 20 травня 2026 р. у справі №145/1543/25 — Тиврівський районний суд Вінницької області

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 145/1543/25

Провадження №1-кп/145/75/2026

21.05.2026 селище Тиврів

Тиврівський районний суд Вінницької області в складі: головуючого судді ОСОБА_1

за участю: секретаря ОСОБА_2

прокурора ОСОБА_3 (в режимі відеоконференції)

обвинуваченого ОСОБА_4

захисника ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Тиврівського районного суду Вінницької області обвинувальний акт, складений у кримінальному провадженні №62025240040003684 від 13.08.2025, та додані до нього документи, за обвинуваченням

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Івонівці Тиврівського району Вінницької області, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше судимого:

- вироком Тиврівського районного суду Вінницької області від 08.12.2000 за ч. 3 ст. 140 КК України (в редакції 1960 року) до покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки з відстрочкою виконання вироку на 2 роки;

- вироком Тиврівського районного суду Вінницької області від 07.02.2002 за ч. 3 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 43 КК України (в редакції 1960 року) до покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки 6 місяців;

- вироком Тиврівського районного суду Вінницької області від 30.11.2004 за ч. 2 ст. 307 КК України із застосуванням ст. 71 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років 1 місяць;

- вироком Тиврівського районного суду Вінницької області від 26.04.2013 за ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 407, ч. 1 ст. 382 КК України,

ВСТАНОВИВ:

1. Формулювання обвинувачення, яке визнане судом недоведеним.

01.12.2024 наказом командира військової частини НОМЕР_1 №343 (по стройовій частині) солдата ОСОБА_4 призначено на посаду солдата резерву взводу резерву рядового складу роти резерву рядового складу військової частини НОМЕР_1 .

Відповідно до ст. 2, 4, 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», останній вважається військовослужбовцем, який проходить військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Відповідно до положень п. 4 ч. 1 ст. 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» початком проходження військової служби для громадян, прийнятих на військову службу під час мобілізації, на особливий період, є день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Згідно вимог п.п. 1, 3 ч. 3 ст. 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов`язок військової служби на території військової частини або в іншому місці роботи (занять) протягом робочого (навчального) часу, включаючи перерви, встановлені розпорядком (розкладом занять) чи поза військовою частиною, якщо перебування там відповідає обов`язкам військовослужбовця або його було направлено туди за наказом відповідного командира (начальника).

17.03.2014 Указом в.о. Президента України №303/2014 «Про часткову мобілізацію» на території України оголошено часткову мобілізацію та після його затвердження 17.03.2014 Верховною Радою України цей Указ набрав чинності, у зв`язку з чим в Україні відповідно до ст. 1 Закону України «Про оборону України» та ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» розпочався особливий період.

Солдат ОСОБА_4 , будучи військовослужбовцем, відповідно до вимог ст. 11, 16, 49, 127-128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, окрім іншого, зобов`язаний свято та непорушно додержуватись Конституції України та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно й чесно виконувати військовий обов`язок, бути хоробрим, ініціативним і дисциплінованим, постійно підвищувати рівень військових професійних знань, удосконалювати свою виучку та майстерність, знати та виконувати свої обов`язки й додержуватись вимог статутів Збройних Сил України, виконувати службові обов`язки, що визначають обсяг виконання завдань, доручених йому за посадою, постійно бути зразком високої культури, скромності й витримки, берегти військову честь, завжди пам`ятати, що за його поведінкою судять не лише про нього, а й про Збройні Сили України в цілому, точно та вчасно виконувати покладені на нього обов`язки та поставлені йому завдання, додержуватись військової дисципліни, не допускати негідних учинків, виконувати розпорядок дня військової частини, точно, вчасно та сумлінно виконувати накази командирів (начальників), а також у разі потреби відлучитись питати дозволу у командира відділення, а після повернення доповідати йому про прибуття.

Згідно до ст. ст. 3-4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, окрім іншого, військова дисципліна досягається шляхом особистої відповідальності кожного військовослужбовця за дотримання Конституції та законів України, Військової присяги, виконання своїх обов`язків, вимог статутів Збройних Сил України, а також зобов`язує кожного військовослужбовця додержуватись Конституції та законів України, Військової присяги, неухильно виконувати вимоги статутів Збройних Сил України, накази командирів.

Водночас, у порушення зазначених вище норм законодавства України військовослужбовець військової служби, військової частини НОМЕР_1 солдат ОСОБА_4 вчинив кримінальне правопорушення за наступних обставин.

Так, 02.12.2024 близько 18:00 солдат ОСОБА_4 , будучи солдатом резерву взводу резерву рядового складу роти резерву рядового складу військової частини НОМЕР_1 , діючи з прямим умислом, із особистих мотивів та з метою тимчасового ухилення від проходження військової служби, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, без поважних причин, в умовах воєнного стану самовільно залишив розташування військової частини НОМЕР_1 , що дислокується у АДРЕСА_2 , та проводив час на власний розсуд, не пов`язуючи його з виконанням обов`язків військової служби до 15.03.2025, коли був виявлений військовослужбовцями Військової служби правопорядку, чим вчинення злочину останнього припинено.

17.03.2025 ОСОБА_4 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України та 19.03.2025 Вінницьким міським судом Вінницької області останньому обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Так, будучи обвинуваченим у кримінальному провадженні № 62025240040000958 від 06.03.2025 солдат ОСОБА_4 повідомив, що бажає продовжити проходження військової служби у військовій часині НОМЕР_2 , на що отримав згоду від командира зазначеної частини. Враховуючи вище наведене 09.05.2025 Тростянецьким районним судом Вінницької області постановлено ухвалу (справа №147/556/25), якою ОСОБА_4 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, на підставі ч. 5 ст. 401 КК України, звільнено та зобов`язано останнього невідкладно, але не пізніше 72 годин після набрання ухвалою суду законної сили прибути до військової частини НОМЕР_2 для продовження проходження військової служби.

Всупереч вимогам ухвали Тростянецького районного суду Вінницької області, яка набрала законної сили 17.05.2025, 20.05.2025 у невстановлений досудовим розслідуванням час, перебуваючи у не встановленому в ході досудового розслідування місці, солдат ОСОБА_4 , діючи з прямим умислом, із особистих мотивів та з метою тимчасового ухилення від проходження військової служби, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, повторно, без поважних причин, в умовах воєнного стану, до розташування військової частини НОМЕР_2 не прибув, таким чином не з`явившись до місця несення служби без поважних причин та проводив час на власний розсуд, не пов`язуючи його з виконанням обов`язків військової служби, понад три доби, перебуваючи за місцем свого проживання у АДРЕСА_1 до моменту затримання.

За час відсутності у військовій частині НОМЕР_2 солдат ОСОБА_4 обов`язки військової служби не виконував, перебуваючи поза межами указаної військової частини правоохоронні органи або органи військового управління про свою належність до військової служби не повідомляв та проводив час на власний розсуд.

Крім того, солдат ОСОБА_4 , будучи ухвалою Тростянецького районного суду Вінницької області від 09.05.2025 (справа № 147/556/25), яка набрала законної сили 17.05.2025 року, звільненим від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407, на підставі ч. 1 ст. 401 КК України, та якою, останнього зобов`язано невідкладно, але не пізніше 72 годин після набрання ухвалою суду законної сили прибути до військової частини НОМЕР_2 для продовження проходження військової служби, діючи умисно, достовірно знаючи про наявність вказаної ухвали суду та будучи ознайомленим з нею, з метою невиконання ухвали суду щодо прибуття до військової частини НОМЕР_2 , маючи реальну можливість її виконати, підриваючи авторитет органів правосудця України, в порушення ч. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», відповідно до якого судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України, 20.05.2025 у невстановлений досудовим розслідуванням час, перебуваючи у не встановленому в ході досудового розслідування місці, солдат ОСОБА_4 , без поважних причин до розташування військової частини НОМЕР_2 не прибув, таким чином не з`явившись до місця несення служби та проводив час на власний розсуд, не пов`язуючи його з виконанням обов`язків військової служби.

Таким чином, ОСОБА_4 , вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 5 ст. 407 КК України, тобто нез`явлення військовослужбовця вчасно на службу без поважних причин, тривалістю понад три доби, вчинене в умовах воєнного стану, та кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 382 КК України, тобто умисне невиконання ухвали суду, що набрала законної сили.

1.1. Мотиви часткової незгоди суду із сформульованим обвинуваченням.

За результатами судового розгляду кримінального провадження суд вважає необхідним усунути допущені під час складання обвинувального акта неточності.

Так, відповідно до висунутого ОСОБА_4 обвинувачення останній обвинувачується в тому, що останній не виконав ухвалу Тростянецького районного суду Вінницької області від 09.05.2025 (справа № 147/556/25), яка набрала законної сили 16.05.2025 року.

Втім, в ході судового розгляду під час дослідження письмових доказів встановлено, що ухвала Тростянецького районного суду Вінницької області від 09.05.2025 (справа № 147/556/25) набрала законної сили 17.05.2025 року, а не 16.05.2025 як про те зазначено в обвинувальному акті.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що зазначена в обвинувальному акті дата набрання вказаною ухвалою законної сили підлягає зміні та приведенню у відповідність до матеріалів кримінального провадження.

Зазначені вище зміни у формулюванні обвинувачення обумовлені встановленими під час судового розгляду обставинами кримінального правопорушення, які загалом, не вплинули на характер і обсяг обвинувачення, а також на можливість сторони захисту здійснювати належний захист від висунутого обвинувачення.

2. Позиції сторін кримінального провадження.

2.1. Позиція сторони обвинувачення.

В судовому засіданні прокурор ОСОБА_3 , вважаючи зібрані під час досудового розслідування та досліджені під час судового розгляду докази, надані стороною обвинувачення, достатніми для доведення вини ОСОБА_4 у пред`явленому йому обвинуваченні, просив визнати ОСОБА_4 винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 407, ч. 1 ст. 382 КК України та призначити йому покарання: за ч. 5 ст. 407 КК України - у виді позбавлення волі строком на 5 років, за ч. 1 ст. 382 КК України - у виді позбавлення волі строком на 1 рік. На підставі ст. 70 КК України шляхом часткового складання покарань призначити ОСОБА_4 остаточне покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років 1 місяць.

2.2. Позиція сторони захисту.

В судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_4 свою вину у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 407, ч. 1 ст. 382 КК України, не визнав. Водночас обвинувачений ОСОБА_4 скористався своїм правом не свідчити проти себе та від дачі показань під час судового розгляду відмовився.

В судовому засіданні захисник обвинуваченого ОСОБА_4 адвокат ОСОБА_5 посилаючись на недопустимість однієї частини доказів, та неналежність іншої частини доказів, зазначила, що у даному кримінальному провадженні відсутні докази, які б підтверджували винуватість її підзахисного у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях, у звязку з чим просила виправдати обвинуваченого ОСОБА_4 .

3. Докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_6 показав суду, що він є військовослужбовцем ІНФОРМАЦІЯ_2 . Займає посаду топ-сержанта 3 категорії відділення патрульно-постової служби ІНФОРМАЦІЯ_2 . До його обов`язків входить розшук військовослужбовців, які здійснили СЗЧ, а також повернення до військової служби через зональний резервний батальйон. На адресу ІНФОРМАЦІЯ_3 надійшла копія ухвали суду від 09.05.2025 про звільнення ОСОБА_4 від кримінальної відповідальності. В разі звільнення від кримінальної відповідальності військовослужбовцю видається припис на прибуття до військової частини протягом часу, який визначив суд. Людині видається один припис, а на іншому приписі вона пише зобов`язання своєю рукою, що зобов`язується прибути до визначеної військової частини. Після цього, у визначений судом в ухвалі строк, зональний відділ надсилає повідомлення до військової частини стосовно надання інформації про прибуття військовослужбовця у визначенні терміни для продовження військової служби. Коли ОСОБА_4 було звільнено, йому було видано припис наручно про зобов`язання прибути на службу. ОСОБА_4 особисто написав зобов`язання прибути до військової частини. В подальшому на адресу ВСП засобами "СЕДО" надійшло повідомлення з військової частини НОМЕР_2 про те, що військовослужбовець ОСОБА_4 не прибув у визначені терміни. Про це було повідомлено ТУ ДБР у м. Хмельницькому. Під час проведення широкомасштабного розшуку працівники поліції виявили даного військовослужбовця, про що було повідомлено їх оперативного чергового, який в подальшому повідомив їх, що був виявлений військовослужбовець і планується доставлення до ІНФОРМАЦІЯ_3 . ОСОБА_4 було доставлено 27.08.2025. В той же день, 27.08.2025 було повідомлено ДБР м. Вінниця. Слідчі повідомили, що справу передають на поліцію. ОСОБА_4 знаходився у ВСП до моменту затримання слідчим. Коли ОСОБА_4 вручили клопотання про обрання запобіжного заходу не може сказати. Якщо справу розслідує ДБР до суду для обрання запобіжного заходу безпосередньо доставляють ВСП. Якщо справу розслідує поліція, слідчий, який займається, пред`являє підозру, доставляє до себе, далі вони за військовослужбовця не несуть відповідальність. До слідчого судді він ОСОБА_4 не доставляв.

Із досліджених судом письмових доказів, зокрема з документів, які надані стороною обвинувачення, вбачається:

- відповідно до витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 21.10.2025 в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 13.08.2025 зареєстровано кримінальне провадження №62025240040003684 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, за фактом того, що 21.05.2025 військовослужбовець військової служби за призовом під час мобілізації солдат ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не з`явився вчасно у розташування військової частини. 19.09.2025 до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено інформацію з правовою кваліфікацією за ч. 1 ст. 382 КК України за фактом невиконання ОСОБА_4 ухвали Тростянецького районного судуВінницької області від 09.05.2025 (т. 1 а.с. 62-63);

- ухвалою Тростянецького районного суду Вінницької області від 09.05.2025 у справі 147/556/25, яка набрала законної сили 17.05.2025, звільнено ОСОБА_4 від кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення, передбачене ч. 5 ст. 407 КК України, в порядку, передбаченому ч. 5 ст. 401 КК України, для продовження проходження військової служби та зобов`язано ОСОБА_4 невідкладно, але не пізніше 72 годин після набрання цією ухвалою законної сили прибути до військової частини НОМЕР_2 для продовження проходження військової служби. Як вбачається із вказаної ухвали ОСОБА_4 був особисто присутнім в судовому засіданні (т. 1 а.с. 119-120);

- відповідно до копії повідомлення командира військової частини НОМЕР_2 підполковника ОСОБА_7 № 1609/2055 від 21.05.2025 на адресу ІНФОРМАЦІЯ_4 , солдат ОСОБА_4 , який згідно ухвали Тростянецького районного суду Вінницької області від 09.05.2025 по справі 147/556/25 був направлений для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_2 , станом на 21.05.2025 до військової частини НОМЕР_2 не прибув (т. 1 а.с. 72);

- згідно з копією повідомлення начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 полковника ОСОБА_8 про кримінальне правопорушення від 26.05.2025 №7/7497, адресоване начальнику ТУ ДБР, розташованого у м. Хмельницькому, солдат ОСОБА_4 , діючи умисно, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, з метою ухилення від обов`язків військової служби, в умовах дії воєнного стану, у визначений строк не з`явився на військову службу до військової частини НОМЕР_2 , обов`язки військової служби не виконує, в зв`язку з чим в його діях вбачаються ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 408 КК України (т. 1 а.с. 62-63).

До вказаного повідомлення долучено копії: припису начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 № 9/6728 від 09.05.2025, згідно якого солдату ОСОБА_4 запропоновано 09.05.2025 вибути з ІНФОРМАЦІЯ_2 до військової частини НОМЕР_2 . Строк прибуття 12.05.2025 (т. 1 а.с. 75); розписку ОСОБА_4 , згідно якої ОСОБА_4 отримав припис № 9/6728 та зобов`язувався згідно припису прибути до військової частини НОМЕР_2 (т. 1 а.с. 76);

- відповідно до копії витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №343 від 01.12.2024 вважаються такими що прибули та приступили до виконання службових обов`язків для подальшого проходження служби солдата ОСОБА_4 , призначеного наказом командира військової частини НОМЕР_3 (по особовому складу) від 01.12.2024 № 50-РС на посаду солдата резерву взводу резерву рядового складу роти резерву рядового складу (т. 1 а.с. 134);

- згідно протоколу про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, від 02.09.2025 ОСОБА_4 затримано за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України (т. 1 а.с. 91-96);

- згідно рапорту заступника начальника відділення СВ Вінницького РУП ГУНП у Вінницькій області ОСОБА_9 від 19.09.2025, який того ж дня зареєстровано в ІТС ІПНП Вінницького РУП ГУНП у Вінницькій області за № 27762, в ході досудового розслідування кримінального провадження № 62025240040003684 від 13.08.2025, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407, виявлено факт нового кримінального правопорушення за ч. 1 ст. 382 КК України, а саме встановлено, що солдат ОСОБА_4 , будучи ухвалою Тростянецького районного суду Вінницької області від 09.05.2025 (справа № 147/556/25), яка набрала законної сили 16.05.2025 року, звільненим від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення передбаченого ч. 5 ст. 407, на підставі ч. 1 ст. 401 КК України та якою, останнього зобов`язано невідкладно, але не пізніше 72 годин після набрання ухвалою суду законної сили прибути до військової частини НОМЕР_2 для продовження проходження військової служби, діючи умисно, достовірно знаючи про наявність вказаної ухвали суду та будучи ознайомленим з нею, з метою невиконання ухвали суду щодо прибуття до військової частини НОМЕР_2 , маючи реальну можливість її виконати, 20.05.2025 у невстановлений досудовим розслідуванням час, перебуваючи у не встановленому в ході досудового розслідування місці, солдат ОСОБА_4 , без поважних причин до розташування військової частини НОМЕР_2 не прибув, таким чином умисно не виконавши ухвалу суду, що набрала законної сили (т. 1 а.с. 109);

- відповідно до копії повідомлення голови Тростянецького районного суду Вінницької області №147/556/25/6007/2025 від 17.10.2025 на адресу слідчого СВ ВРУП ГУНП у Вінницькій області ОСОБА_10 повідомлено, що 09.05.2025 ухвалою Тростянецького районного суду Вінницької області звільнено ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, в порядку, передбаченому ч. 5 ст. 401 КК України, для продовження проходження військової служби. Ухвала набрала законної сили 17.05.2025. ОСОБА_4 отримав копію ухвали 09.05.2025 в приміщенні Тростянецького районного суду Вінницької області, про що у матеріалах справи №147/556/25 наявна розписка про отримання даної ухвали (т. 1 а.с. 91-96).

3.1. Оцінка досліджених доказів.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КПК України суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Згідно із ч. 1 ст. 85 КПК України належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Відповідно до ч. 1 ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 87 КПК України докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Під час судового провадження суд, у відповідності з вимогами ст. 349 КПК України, дослідив докази у тому обсязі, як про це просили учасники судового провадження.

Зокрема, суд допитав свідків, дослідив письмові докази. Клопотань про дослідження будь-яких інших доказів на підтвердження чи спростування висунутого обвинувачення учасники судового провадження не заявляли.

При цьому, усі докази у кримінальному провадженні, що досліджені судом, отримані стороною обвинувачення із застосуванням належної правової процедури, позаяк виходять із належних процесуальних джерел, зібрані уповноваженими суб`єктами і в належному процесуальному порядку за наявності на те правових підстав.

Доказів, що здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, що зумовило б визнання того чи іншого доказу/доказів недопустимими, судом не встановлено.

Водночас, суд визнає неналежними доказами матеріали службового розслідування щодо самовільного залишення розташування базового табору військової частини НОМЕР_1 солдатом ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 126-132, 135-141), оскільки вони не підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у даному кримінальному провадженні, та стосуються подій, за якими ОСОБА_4 було звільнено від кримінальної відповідальності.

З цих же мотивів суд визнає неналежними доказами показання свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 . Так, допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_11 показав суду, що він офіцер ІНФОРМАЦІЯ_3 . Припис для прибуття до в/ч ним не виписувався і чи був такий припис йому невідомо. Він бачив ОСОБА_4 на території ВСП. Участі в його затриманні не приймав. Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_13 показав суду, що він командир роти резерву військової частини НОМЕР_1 . ОСОБА_4 пам`ятає, він був у його підрозділі з числа СЗЧ. Він здійснив самовільне залишення військової частини. Після залишення ОСОБА_4 військової частини, подальшої інформації не знає. Контактував з ним лише до СЗЧ.

Крім цього, з урахуванням положень ч. 1 ст. 88 КПК України, суд визнає недопустимим доказом наявне в матеріалах кримінального провадження аналітичне досьє на фізичну особу ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 142-154).

Усі інші докази, які наведено в п. 3 цього вироку, суд визнає належними та допустимими, сумнівів у їх достовірності немає.

При цьому суд надає відповіді на основні доводи сторони захисту:

1). Щодо визнання недопустимими копій повідомлення командира військової частини про нез`явлення ОСОБА_4 до військової частини, копії повідомлення ВСП на адресу ТУ ДБР у м. Хмельницькому про вчинення ОСОБА_4 кримінального правопорушення, припису ВСП про необхідність з`явлення до військової частини та розписки ОСОБА_4 про зобов`язання з`явитись до військової частини суд зауважує наступне.

Надаючи відповідь на доводи сторони захисту щодо визнання недопустимим вказаних доказів суд зазначає, що критерії визнання доказів недопустимими обумовлюють диференційований порядок вирішення питання щодо їх недопустимості: під час будь-якого судового розгляду у разі встановлення очевидної недопустимості доказу (ч. 4 ст. 87, ч. 2 ст. 89 КПК України) - у випадках, коли такі докази отримані внаслідок істотного та очевидного порушення прав та свобод людини і їх недопустимість обумовлена такими обставинами, які у будь-якому випадку не можуть бути усунуті в ході подальшого судового розгляду; у нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення по суті (ч. 1 ст. 89 КПК України) - якщо при отриманні доказів допущено процесуальні порушення, які тягнуть інші порушення прав людини та потребують оцінки на підставі всієї сукупності доказів; зумовлюють сумніви у достовірності здобутих відомостей та суд має вирішити питання щодо можливості усунення вказаного сумніву на підставі сукупності інших зібраних допустимих доказів.

Вирішуючи на підставі ч. 1 ст. 87 КПК України питання щодо допустимості доказу, який отриманий з істотним порушенням фундаментальних прав чи свобод людини, суд має обґрунтувати, яке саме фундаментальне право чи свобода особи були порушені, в чому саме полягає істотність такого порушення в тій мірі, що обумовлює недопустимість доказу, та за відповідності ситуації переліку критеріїв, наведених в ч. 2 ст. 87 КПК України, послатись на конкретний пункт цієї норми.

У разі встановлення іншого порушення прав і свобод людини, крім істотних, суд в кожному конкретному випадку має перевірити, у тому числі, чи вплинуло таке порушення на загальну справедливість судового розгляду за критеріями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практики ЄСПЛ та національного законодавства.

Крім того, при вирішенні питання щодо допустимості фактичних даних, отриманих з порушенням процесуального закону, суд в кожному конкретному випадку має встановити: чи спричинило це порушення появу обґрунтованих сумнівів у достовірності фактичних даних, отриманих в результаті проведення процесуальної дії; чи можливо усунути такі сумніви за допомогою інших доказів чи додаткових процесуальних засобів доказування. У цьому випадку докази, отримані з порушеннями КПК України, можуть бути використані судом як допустимі лише у разі, якщо: ці порушення не є істотними, тобто не могли вплинути та не впливають на достовірність отриманих фактичних даних; порушення є суттєвими (такими, що породжують сумніви у достовірності доказів), втім такі сумніви можуть бути усунуті іншими зібраними допустимими доказами. У разі встановлення порушення, що породжує сумніви в достовірності отриманих фактичних даних, які неможливо усунути на основі інших доказів чи за допомогою проведення додаткових процесуальних дій, суд має визнати такий доказ недопустимим. Суд здійснює встановлення достовірності доказу шляхом дослідження та аналізу його змісту, перевірки та співставлення з іншими доказами на предмет об`єктивного взаємозв`язку та взаємоузгодження.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 17 жовтня 2023 року в справі №455/844/16-к.

Згідно з п. 1.2. Інструкції з діловодства у Збройних Силах України, затвердженої наказом Головнокомандувача Збройних Сил України від 31 січня 2024 року № 40, основною формою діловодства у Збройних Силах України є електронна. Документування управлінської інформації у Збройних Силах України здійснюється в електронній формі із застосуванням електронного цифрового підпису, електронної печатки та електронної позначки часу, крім випадків наявності обґрунтованих підстав для документування управлінської інформації в паперовій формі. Проходження в діловодстві Збройних Сил України одного і того самого документа в електронній та паперовій формі не допускається.

В п. 1.3. надано визначення основним термінам, серед яких система електронного документообігу (СЕДО) - сукупність програмно-технічних засобів, призначених для автоматизації організації роботи з електронними документами; електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа.

Відповідно до ст. 5 Закону України від 22 травня 2003 року № 851-IV «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною.

Частинами 4, 6 ст. 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» передбачено, що оригінал електронного документа повинен давати змогу довести його цілісність та справжність у порядку, визначеному законодавством; у визначених законодавством випадках може бути пред`явлений у візуальній формі відображення, в тому числі у паперовій копії. Копією документа на папері для електронного документа є візуальне подання електронного документа на папері, яке засвідчене в порядку, встановленому законодавством.

Водночас, ч. 1, 2 ст. 8 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» встановлено, що юридична сила електронного документа не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму. Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму.

Як вбачається із досліджених судом копій повідомлення командира військової частини про нез`явлення ОСОБА_4 до військової частини та копії повідомлення ВСП на адресу ТУ ДБР у м. Хмельницькому із додатками, вказані документи були створені та передані засобами системи електронного документообігу (СЕДО). Тобто до матеріалів справи долучено копії електронних документів.

Відповідно до ч. 1 ст. 99 КПК України документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об`єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.

Згідно з ч. 3 ст. 99 КПК України сторона кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, зобов`язані надати суду оригінал документа. Оригіналом документа є сам документ, а оригіналом електронного документа - його відображення, якому надається таке ж значення, як документу.

Крім цього, надходження на адресу ВСП повідомлення командира військової частини про неприбуття ОСОБА_4 та подальше повідомлення про цей факт ТУ ДБР, а також факт вручення ОСОБА_4 припису та написання ним зобов`язання підтверджено показаннями свідка ОСОБА_14 .

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що надані копії електронних документів, відповідають положенням Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», ч. 1, 3 ст. 99 КПК України, а тому підстав для визнання вказаних доказів недопустимими суд не вбачає.

2). Щодо зазначення в постанові про визначення групи слідчих у кримінальному провадженні дати 02.08.2025 суд вважає це технічною помилкою, що підтверджується постановою заступника керівника Вінницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону від 01.09.2025 про визначення підслідності кримінального провадження за слідчим відділом Вінницького РУП ГУНП у Вінницькій області (т. 1 а.с. 67), реєстром матеріалів досудового розслідування, у якому дата винесення даної постанови вказана 02.09.2025 (т. 1 а.с. 11).

3). Щодо відсутності в матеріалах кримінального провадження окремого витягу з ЄРДР за фактом реєстрації кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України, то суд такі доводи не приймає, оскільки в матеріалах кримінального провадження наявний витяг з ЄРДР від 21.10.2025 в об`єднаному кримінальному провадженні із зазначенням дати реєстрації 19.09.2025 кримінального провадження за ч. 1 ст. 382 КК України. об`єднання кримінальних проваджень №62025240040003684 від 13.08.2025 за ч. 5 ст. 407 КК України та кримінального провадження № 12025020010001296 від 19.09.2025 за ч. 1 ст. 382 КК України підтверджується постановою від 19.09.2025 (т. 1 а.с. 110).

4). Щодо відсутності у витягу з ЄРДР від 21.10.2025 прокурора ОСОБА_15 , який виносив постанову про об`єднання матеріалів досудових розслідувань в одне провадження від 19.09.2025, то вказане пояснюється тим, що 19.09.2025 заступником керівника Вінницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону винесено постанову про призначення групи прокурорів у кримінальному провадженні, якою до складу групи прокурорів включено прокурора ОСОБА_15 (т. 1 а.с. 108), а 16.10.2025 заступником керівника Вінницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону винесено постанову про зміну раніше призначеної групи прокурорів у кримінальному провадженні, якою прокурора ОСОБА_15 виключено зі складу групи прокурорів (т. 1 а.с. 65).

3.2. Висновок суду за результатами судового розгляду.

З огляду на досліджені в судовому провадженні докази, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на повному, всебічному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, оцінивши кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення, приходить до висновку про повну доведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 407, ч. 1 ст. 382 КК України. Дії обвинуваченого ОСОБА_4 органом досудового розслідування кваліфіковано вірно.

Підстав для звільнення обвинуваченого від відповідальності судом не встановлено, у зв`язку з чим обвинувачений підлягає покаранню за вчинені ним кримінальні правопорушення.

4. Призначення покарання.

Призначаючи обвинуваченому ОСОБА_4 покарання суд зауважує, що покарання, як захід державного реагування на осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації.

Застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені ч. 1 ст. 368 КПК України, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила. Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства (аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 10.06.2020 у справі №161/7253/18).

Суд зазначає, що згідно положень частини 1, 2 статті 50 Кримінального кодексу України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

Частинами 1 та 2 статті 65 Кримінального кодексу України встановлено, що суд призначає покарання: у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.

Покарання має відповідати принципам законності, обґрунтованості, справедливості, співмірності та індивідуалізації, що є системою найбільш істотних правил і критеріїв, які визначають порядок та межі діяльності суду під час обрання покарання.

Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання.

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням всіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Отже, під час вибору виду і розміру покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості кримінального правопорушення, конкретні обставини його вчинення, форму вини, наслідки цього діяння, дані про особу винного, обставини, що впливають на покарання, ставлення винної особи до своїх дій, інші обставини справи, які впливають на забезпечення відповідності покарання характеру й тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.

Індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду, оптимальним орієнтиром якої є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання - виправлення засудженого.

Санкцією частини 5 статті 407 Кримінального кодексу України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від п`яти до десяти років.

Санкцією частини 1 статті 382 Кримінального кодексу України передбачено покарання у виді штрафу від п`ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.

Відповідно до ч. 1 ст. 53 КК України штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і розмірі, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 63 КК України покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п`ятнадцяти років, за винятком випадків, передбачених Загальною частиною цього Кодексу.

Призначаючи обвинуваченому ОСОБА_4 покарання, суд, відповідно до вимог статей 50, 65-67 Кримінального кодексу України щодо загальних засад призначення покарання, враховує ступінь тяжкості вчинених злочинів, один з яких, відповідно до статті 12 Кримінального кодексу України, є тяжким злочином, а інший нетяжким злочином, особу обвинуваченого, який раніше судимий, на обліку у лікарів психіатра та нарколога не перебуває, відношення обвинуваченого до своїх дій, який винуватість у скоєному не визнав.

Суд також враховує фактичні обставини скоєного кримінального правопорушення, формулювання обвинувачення щодо якого визнано судом доведеним, відповідно до яких ОСОБА_4 , будучи ухвалою суду звільненим від кримінальної відповідальності за скоєння злочину, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, із покладенням обов`язку з`явитись до визначеної військової частини для продовження військової служби, висновків для себе не зробив, в умовах запровадженого в Україні військового стану умисно не виконав вимог ухвали суду, що набрала законної сили, та у визначений в ухвалі строк не прибув до визначеної військової частини для продовження військової служби.

Обставин, які, згідно ст. 66 Кримінального кодексу України, пом`якшують покарання обвинуваченому ОСОБА_4 , судом не встановлено, як і обставин, передбачених ст. 67 Кримінального кодексу України, що обтяжують покарання.

Отже, враховуючи викладене, керуючись принципами справедливості, гуманності та індивідуалізації покарання, суд дійшов висновку, що покаранням справедливим, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого ОСОБА_4 та запобігання скоєнню як ним, так і іншими особами кримінальних правопорушень, буде покарання: у межах санкції ч. 5 ст. 407 КК України у виді позбавлення волі на строк 5 років та у межах санкції ч. 1 ст. 382 КК України у виді позбавлення волі на строк 1 рік.

Остаточне покарання суд визначає із застосуванням правил, визначених ч. 1 ст. 70 КК України, шляхом застосування принципу поглинення менш суворого покарання більш суворим. Таким чином, суд визначає остаточне покарання ОСОБА_4 у виді позбавлення волі на строк 5 років.

Ухвалою слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 03.09.2025 застосовано до підозрюваного ОСОБА_4 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів, з моменту фактичного затримання 02.09.2025 по 31.10.2025 (справа № 127/27821/25, провадження № 1-кс/127/10919/25).

В подальшому строк запобіжного заходу у виді тримання під вартою щодо обвинуваченого ОСОБА_4 неодноразово продовжувався ухвалами суду.

Водночас, в ході судового розгляду стороною захисту наголошено, що ОСОБА_4 фактично було затримано та доставлено до Вінницького зонального відділу ВСП 27.08.2025. Вказане підтверджено показами свідка ОСОБА_14 та стороною обвинувачення не спростовано.

Враховуючи викладене, з метою дотримання прав обвинуваченого, на підставі ч. 5 ст. 72 Кримінального кодексу України, обвинуваченому ОСОБА_4 підлягає зарахуванню у строк покарання строк попереднього ув`язнення з дня фактичного затримання 27.08.2025 до набрання вироком законної сили, з розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.

5. Інші питання, які вирішуються судом під час ухвалення вироку.

Арешти на майно у даному кримінальному провадженні не застосовувались.

Викривачі у даному кримінальному провадженні відсутні.

Процесуальні витрати у даному кримінальному провадженні відсутні.

Цивільний позов у даному кримінальному провадженні не заявлявся.

Речові докази у даному кримінальному провадженні відсутні.

Вирішення питання щодо запобіжного заходу.

Ухвалою слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 03.09.2025 до обвинуваченого ОСОБА_4 застосовано запобіжний захід у виді тримання під вартою на 60 днів до 31.10.2025 включно. В подальшому запобіжний захід щодо ОСОБА_4 неодноразово продовжувався, востаннє ухвалою Тиврівського районного суду Вінницької області від 10.04.2026 до 08.06.2026 включно.

З урахуванням ступеня тяжкості вчинених злочинів, даних про особу обвинуваченого, а також враховуючи наявність ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, зокрема ризиків переховування від суду, вчинення іншого кримінального правопорушення, та з метою забезпечення виконання процесуальних рішень у кримінальному провадженні, суд дійшов висновку про наявність підстав для продовження строку застосованого до обвинуваченого ОСОБА_4 запобіжного заходу у виді тримання під вартою, оскільки наявні ризики є достатніми для переконання, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів, передбачених ч. 1 ст. 176 КПК України, не може запобігти даним ризикам.

Враховуючи викладене, суд вважає, що запобіжний захід, застосований до обвинуваченого ОСОБА_4 , у виді тримання під вартою слід залишити без зміни та продовжити строк даного запобіжного заходу до набрання вироком законної сили.

На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 50-53, 65-67, 382, 407 КК України, ст. 100, 124, 126, 174, 349 ч. 3, 368-371, 373, 374 КПК України, суд,

УХВАЛИВ:

ОСОБА_4 визнати винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч. 5 ст. 407, ч. 1 ст. 382 Кримінального кодексу України, та призначити йому покарання:

за ч. 1 ст. 382 КК України – у виді позбавлення волі на строк 1 (один) рік.

за ч. 5 ст. 407 КК України - у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, призначити ОСОБА_4 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років.

Початок строку відбування призначеного ОСОБА_4 покарання рахувати з дня набрання вироком законної сили.

На підставі ч. 5 ст. 72 Кримінального кодексу України зарахувати ОСОБА_4 у строк покарання строк попереднього ув`язнення у даному кримінальному провадженні з дня фактичного затримання 27.08.2025 до набрання вироком законної сили, з розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.

Запобіжний захід, застосований до ОСОБА_4 , у виді тримання під вартою, залишити без змін та продовжити строк даного запобіжного заходу до набрання вироком законної сили.

Вирок може бути оскаржений до Вінницького апеляційного суду через Тиврівський районний суд Вінницької області протягом 30 днів з моменту його проголошення.

Вирок суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.

У відповідності до ч. 15 ст. 615 КПК України, в умовах воєнного стану, судом проголошена резолютивна частина вироку після складання та підписання повного тексту. Повний текст вироку вручається учасникам судового провадження в день його проголошення.

Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору.

Суддя ОСОБА_1