Окрема думка від 19 травня 2026 р. у справі №376/487/19 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ОКРЕМА ДУМКА

судді Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду Ситнік О. М. (суддя-доповідач)

щодо постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 травня 2026 року в справі № 376/487/19 (провадження № 61-15022св25)

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу

за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Ракоци Ігоря Вікторовича на ухвалу Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2025 року в складі колегії суддів Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за розпискою. Просив стягнути з відповідача 81030,00 грн основного боргу, 63 257,00 грн процентів за користування позикою, 29 576,00 грн пені, 31 983, 00 грн інфляційних втрат.

22 лютого 2024 року рішенням Сквирського районного суду Київської області задоволено позов ОСОБА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 205 848,00 грн боргу за договоромпозики від 30 грудня 2015 року, зокрема: 81 030,00 грн основного боргу, 63 257,00 грн процентів за користування позикою, 29 576,00 грн пені, 31 983,00 грн інфляційних втрат.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 03 жовтня 2025 року подав апеляційну скаргу.

20 жовтня 2025 року ухвалою Київського апеляційного суду відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Сквирського районного суду Київської області від 22 лютого 2024 року.

Апеляційний суд керувався тим, що ОСОБА_2 приймав активну участь у розгляді справи в суді першої інстанції, подав відзив на позовну заяву, а також заявляв клопотання. Матеріали справи також містять рекомендовані повідомлення про вручення ОСОБА_2 кореспонденції суду, заявник та його представник неодноразово приймали участь у судових засіданнях, про що свідчать протоколи судових засідань. Матеріали справи містять неодноразові заяви від сторони ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи. Із заявою про ознайомлення із матеріалами справи ОСОБА_2 звернувся лише 22 вересня 2025 року. Апеляційний суд критично оцінив наведені апелянтом доводи щодо поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження, оскільки сторона апелянта була обізнана про перебіг справи, а тому нічого не перешкоджало апелянту своєчасно цікавитися рухом справи та вживати необхідних процесуальних заходів. Наведені заявником обставини не можна віднести до об`єктивних та непереборних обставин, які дають підстави для поновлення пропущеного процесуального строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. З огляду на те, що сторона брала участь у розгляді справи, мала можливість отримувати інформацію про її перебіг, відсутні підстави вважати, що існували об`єктивні перешкоди для своєчасного подання апеляційної скарги.

У листопаді 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Ракоца І. В. засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2025 року, в якій просить її скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що судом апеляційної інстанції порушено принцип доступу до правосуддя і правові підстави для відмови у відкритті апеляційного провадження були відсутні, оскільки повний текст рішення суду першої інстанції опубліковано в Єдиному державному реєстрі судових рішень 27 серпня 2025 року (загальний доступ забезпечено 28 серпня 2025 року), а поштовим зв`язком отримано - 30 серпня 2025 року. Тому річний строк звернення з апеляційною скаргою не сплив.

20 травня 2026 року постановою Верховного Суду відмовлено представнику ОСОБА_1 - адвокату Глеваському В. В. у поновленні строку на подання відзиву на касаційну скаргу. Відзив залишено без розгляду. Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Ракоци І. В. залишено без задоволення. Ухвалу Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2025 року залишено без змін.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що апеляційне оскарження особою судового рішення суду першої інстанції з пропуском річного строку з дня складення повного тексту такого рішення має наслідком постановлення судом ухвали про відмову у відкритті апеляційного провадження, в інших випадках - суд зобов`язаний надати оцінку наведеним скаржником у відповідній заяві підставам пропуску такого строку. У цій справі датою складання повного тексту рішення Сквирського районного суду Київської області від 22 лютого 2024 року є дата, вказана у самому рішенні суду першої інстанції - 22 лютого 2024 року, а повний текст рішення суду першої інстанції надіслано судом до Єдиного державного реєстру судових рішень 27 серпня 2025 року. Відсутність в рішенні суду вказівки на дату складання його повного тексту та несвоєчасне надіслання оскарженого судового рішення суду першої інстанції до Єдиного державного реєстру судових рішень за умови, що учасник справи (зокрема, котрий ініціював позов позивач), який подає апеляційну скаргу, знав про розгляд справи, не є перешкодою для отримання цією особою у розумний строк інформації про стан відомого їй судового провадження та не свідчить про наявність випадків, передбачених частиною другою статті 358 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Колегія суддів зазначила, що ОСОБА_2 приймав активну участь у розгляді справи в суді першої інстанції, подав відзив на позовну заяву, а також заявляв процесуальні клопотання. Справа містить рекомендовані повідомлення про вручення ОСОБА_2 кореспонденції суду, окрім того, він та його представник неодноразово приймали участь у судових засіданнях, про що свідчать протоколи судових засідань. Про день, час та місце розгляду справи відповідач та його представник були повідомлені належним чином, хоча не були присутніми в судовому засіданні 22 лютого 2024 року. Із заявою про ознайомлення із матеріалами справи ОСОБА_2 звернувся лише 02 вересня 2025 року, тобто більше ніж через рік. Апеляційний суд обґрунтовано виснував про те, що відповідач та його представник були обізнані про перебіг справи, а тому їм нічого не перешкоджало своєчасно цікавитися рухом справи та вживати необхідних процесуальних заходів. Враховуючи те, що відповідач та його представник брали участь у розгляді справи, мали можливість отримувати інформацію про її перебіг, відсутні підстави вважати, що існували об`єктивні перешкоди для своєчасного подання апеляційної скарги.

Верховний Суд звернув увагу на те, що у місцевому суді інтереси відповідача представляв професійний адвокат Босенко Ю. Г., отже їм не могли бути невідомі наслідки обраної моделі процесуальної поведінки, неявок у судове засідання та пропуску річного строку на апеляційне оскарження, визначені статтею 358 України. Ураховуючи імперативний характер положень частини другої статті 358 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання апеляційної скарги) та те, що річний строк, визначений вказаною процесуальною нормою, є присічним і поновленню не підлягає, суд позбавлений у цьому випадку можливості оцінювати поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження. Отже, розглядати доводи апеляційної скарги щодо поважності пропуску строку на апеляційне оскарження немає законних підстав, оскільки ці доводи перевіряються після дотримання тридцятиденного строку на оскарження і до закінчення річного.

З такими висновками колегії суддів не погоджуюся, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з пунктом 8 частини другої статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Конституція України як закон прямої дії має найвищу юридичну силу, а офіційне тлумачення конституційних положень здійснюється Конституційним Судом України, який у низці своїх рішень висловив правову позицію щодо права на оскарження судових рішень та доступу до правосуддя, згідно з якою кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке, згідно зі статтею 64 Конституції України, не може бути обмежене (пункти 1, 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп; абзац сьомий пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

Перегляд судових рішень гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).

Згідно із статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Право на розгляд справи означає право особи звернутися за захистом до суду та право на те, що її справа буде розглянута та вирішена судом. Дотримання цього права має забезпечуватися також відповідною умовою - особі має бути забезпечена можливість реалізації зазначених прав без будь-яких обмежень, перешкод чи ускладнень.

Саме з метою забезпечення реалізації гарантованого Конвенцією права особи на доступ до правосуддя, а також права на оскарження судового рішення процесуальним законом передбачена можливість поновлення пропущеного з поважних причин строку на апеляційне оскарження.

Апеляційне провадження є важливою процесуальною гарантією захисту прав і охоронюваних законом інтересів особи.

Згідно із статтею 354 ЦПК України (в редакції, чинній на момент звернення з апеляційною скаргою) апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження:1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.

Апеляційне оскарження особою судового рішення суду першої інстанції з пропуском річного строку з дня складення повного тексту такого рішення має наслідком постановлення судом ухвали про відмову у відкритті апеляційного провадження, в інших випадках - суд зобов`язаний надати оцінку наведеним скаржником у відповідній заяві підставам пропуску такого строку.

Аналіз змісту положень частини другої статті 358 ЦПК України свідчить про те, що відлік річного (присічного) строку на подання апеляційної скарги здійснюється з дня складення повного тексту судового рішення суду першої інстанції.

Для застосування судом апеляційної інстанції цієї норми процесуального права суду необхідно достовірно встановити дату складення повного тексту рішення суду першої інстанції.

03 жовтня 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Ракоца І. В. подав апеляційну скаргу на рішення Сквирського районного суду Київської області від 22 лютого 2024 року. До апеляційної скарги додано клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, яке мотивовано тим, що в судовому засіданні ні ОСОБА_2 , ні його представник присутніми не були, рішення суду опубліковано в Єдиному державному реєстрі судових рішень 27 серпня 2025 року (загальний доступ забезпечено 28 серпня 2025 року), а поштовим зв`язком надійшло заявнику лише 30 серпня 2025 року.

Апеляційний суд визнав неповажними наведені причини пропуску строку на апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції, посилаючись на те, що сторона відповідача брала участь у розгляді справи та мала можливість отримувати інформацію про її перебіг.

У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 04 листопада 2024 року в справі № 405/4689/19 зазначено, що законодавець при конструюванні частини другої статті 358 ЦПК України не визначив, що під час її застосування має враховуватися дата внесення судом рішення до Єдиного державного реєстру судових рішень. Відсутність в рішенні суду вказівки на дату складання його повного тексту та несвоєчасне надіслання оскарженого судового рішення суду першої інстанції до Єдиного державного реєстру судових рішень за умови, що учасник справи (зокрема, котрий ініціював позов позивач), який подає апеляційну скаргу, знав про розгляд справи, не є перешкодою для отримання цією особою у розумний строк інформації про стан відомого їй судового провадження та не свідчить про наявність випадків, передбачених частиною другою статті 358 ЦПК України.

Подібні висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 вересня 2024 року в справі № 490/9587/18 (провадження № 14-29цс24).

Проте в цій справі встановлені відмінні обставини, що унеможливлюють застосування наведених висновків, адже в справі № 490/9587/18 та в справі № 405/4689/19 суд касаційної інстанції досліджував питання застосування положень частини другої статті 358 ЦПК України за умови встановлених у судовому порядку відомостей про дату виготовлення повного тексту оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції.

Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (частина п`ята статті 268 ЦПК України).

У цій справі датою складання повного тексту рішення Сквирського районного суду Київської області від 22 лютого 2024 рокує дата, вказана у самому рішенні суду першої інстанції - 22 лютого 2024 року, однак повний текст рішення суду першої інстанції надіслано судом до Єдиного державного реєстру судових рішень лише 27 серпня 2025 року, що ставить під сумнів виготовлення повного тексту рішення суду першої інстанції у день, зазначений у тексті рішення (22 лютого 2024 року).

Такі ж висновки викладені в постанові Верховного Суду від 04 березня 2026 року в справі № 757/27787/22-ц.

Крім того, матеріали справи не містять доказів надсилання судом оскаржуваного рішення учасникам справи, що б також дало змогу визначити дату складення повного тексту цього рішення.

Процесуальним законодавством передбачено два способи надсилання судового рішення -шляхом направлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення та в електронній формі - через «Електронний кабінет».

Відповідно до статті 272 ЦПК України копії повного судового рішення вручаються учасникам справи, які були присутні у судовому засіданні, негайно після проголошення такого рішення. У разі проголошення тільки скороченого (вступної та резолютивної частин) судового рішення, учасникам справи, які були присутні у судовому засіданні, за їхньою заявою негайно після його проголошення видаються копії скороченого судового рішення. У разі проголошення в судовому засіданні скороченого рішення суд надсилає учасникам справи копію повного судового рішення протягом двох днів з дня його складання - в електронній формі у порядку, встановленому законом (у випадку наявності в особи офіційної електронної адреси), або рекомендованим листом з повідомленням про вручення - якщо така адреса в особи відсутня. За заявою учасника справи копія повного судового рішення вручається йому під розписку безпосередньо в суді.

Учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, - у випадку наявності у особи офіційної електронної адреси, або рекомендованим листом з повідомленням про вручення - якщо така адреса відсутня.

Днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Відповідно до пункту 10 розділу IIІнструкції діловодства в місцевих та апеляційних судах України, затвердженої наказом Державної судової

адміністрації України 20 серпня 2019 року № 814 (далі - Інструкція), документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо), пов`язані з розглядом справ у суді, можуть подаватися до суду в електронній формі виключно з використанням підсистеми «Електронний суд», якщо інше не визначено процесуальним законодавством чи Положенням про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя від 17 серпня 2021 року № 1845/0/15, особам, які зареєстрували Електронний кабінет в ЄСІТС, суд вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення до Електронного кабінету таких осіб.

Повідомлення про вручення поштового відправлення адресатові після повернення до суду, у тому числі засобами підсистеми «Електронний суд», долучаються до матеріалів судової справи. При цьому до автоматизованої системи документообігу суду вносяться відомості про факт вручення (не вручення) документів адресатові та дату повернення до суду повідомлення (пункт 12 розділу II Інструкції).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року в справі № 454/1883/22 (провадження № 14-117цс23) зазначено, що надсилання судового рішення в той чи інший спосіб учаснику справи є процесуальним обов`язком суду. Відомості про вручення (доставлення) рішення суду учаснику справи містяться у розписці про вручення, у повідомленні про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи, у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення, а також у документах, визначених пунктами 4, 5 частини шостої статті 272 ЦПК України. У разі відсутності таких відомостей судове рішення вважається не врученим. Надсилання відповідних процесуальних документів на електронну адресу сторони у справі, вказану в документах, що подавались до суду, не заборонено, однак такі дії не можуть замінити належне надсилання учаснику судового рішення у порядку, передбаченому статтею 272 ЦПК України.

Представник ОСОБА_2 - адвокат Ракоца І. В., як і сам відповідач не були присутні в судовому засіданні 22 лютого 2024 року. Технічний запис судового засідання цього дня не проводився (а. с. 146).

ОСОБА_3 рішення Сквирського районного суду Київської області від 22 лютого 2024 року мало надсилатися рекомендованим листом з повідомленням про вручення. Доказів учинення таких дій судом першої інстанції до 30 серпня 2025 року (а. с. 156) в матеріалах справи немає.

Докази надсилання та отримання копії цього рішення адвокату Ракоці І. В. через підсистему«Електронний суд», а саме повідомлення про доставлення електронного листа у матеріалах справи також відсутнє.

Невиконання судом першої інстанції обов`язку щодо направлення копії рішення на адреси учасників справи, які не були присутні у судовому засіданні, свідчить про порушення вимог частини п`ятої статті 272 ЦПК України, що унеможливило ознайомлення відповідача з таким рішенням й подання обґрунтованої апеляційної скарги в межах строку апеляційного оскарження.

З аналізу практики ЄСПЛ убачається, що поновлення строку на оскарження судового рішення може бути обґрунтованим та вважається співвідносним та виправданим стосовно неповного забезпечення принципу правової визначеності, у випадку, зокрема, якщо недотримання строків було зумовлене діями (бездіяльністю) суду попередньої інстанції, зокрема, особі не надіслано протягом строку на оскарження судового рішення копію повного тексту рішення суду попередньої інстанції (справа «Мушта проти України», рішення від 18 листопада 2010 року, заява № 8863/06).

У справі «Пономарьов проти України» (рішення від 03 квітня 2008 року, заява № 3236/03) ЄСПЛ наголосив, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі.

У справі «Кірєєв та Ліман проти України» від03 квітня 2025 року (заява № 27010/24) ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв?язку з відмовою в доступі до суду вищої інстанції, оскільки суд апеляційної інстанції безпідставно не поновив строку на апеляційне оскарження. ЄСПЛ сформував правову позицію, відповідно до якої встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку слід застосовувати з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи.

Переглядаючи вказану справу за виключними обставинами, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 25 березня 2026 року (справа № 761/42070/23, провадження № 13-68зво25) зазначила, що 03 квітня 2024 року Шевченківський районний суд м. Києва надіслав копію постанови від 16 січня 2024 року на поштову адресу ОСОБА_4 , а вже 10 квітня 2024 року вказану постанову було надіслано місцевим судом до Єдиного державного реєстру судових рішень. 24 квітня 2024 року захисник подав апеляційну скаргу на вказану постанову місцевого суду, в якій клопотав про поновлення строку апеляційного оскарження, оскільки копія постанови Шевченківського районного суду м. Києва не вручалась ні ОСОБА_4 , ні її захиснику, а зі змістом цієї постанови захисник ознайомився із сайту Єдиного державного реєстру судових рішень лише 16 квітня 2024 року. Вказане також підтверджується матеріалами провадження, а саме повернутою кореспонденцією Шевченківського районного суду м. Києва, що міститься в матеріалах справи, яка надсилалась ОСОБА_4 проте так і не була отримана останньою. Інші докази, які б підтверджували дату отримання захисником або ОСОБА_4 постанови суду першої інстанції, у матеріалах справи відсутні. Наведені обставини залишились поза увагою суду апеляційної інстанції. Ураховуючи наведене вище, Велика Палата зробила висновок, що постанова суду апеляційної інстанції, якою відмовлено в поновленні строку на апеляційне оскарження та повернуто апеляційну скаргу, суперечить вимогам закону, оскільки ухвалена з порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції у зв?язку з відмовою в доступі до суду вищої інстанції.

У справі, що переглядається, встановлені подібні обставини, та апеляційний суд не врахував, що відповідачеві (чи його захиснику) повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення.Загалом повний текст рішення суду першої інстанції надіслано судом до Єдиного державного реєстру судових рішень лише 27 серпня 2025 року, загальний доступ забезпечено 28 серпня 2025 року, а поштовим зв`язком рішення суду надійшло заявнику лише 30 серпня 2025 року.

Апеляційний суд не вказав дати ознайомлення відповідача з повним текстом оскаржуваного рішення, однак саме така дата є визначальною для правильного застосування частини другої статті 358 ЦПК України та визначення виключних випадків для відкриття апеляційного провадження у разі спливу одного року після складення повного тексту рішення суду.

ЄСПЛ у рішенні «Лазаренко та інші проти України» від 27 вересня 2017 року зазначив, що національне законодавство містить спеціальні норми щодо забезпечення інформування сторін про ключові процесуальні дії і дотримання принципу рівності сторін, та зберігання відповідної інформації. Відповідні норми вимагають, щоб у випадку надсилання судових документів поштою, вони надсилались рекомендованою кореспонденцією. Більше того, особа, яка вручає документ, мала повернути до суду розписку про одержання, а національне законодавство чітко вимагало, щоб таку розписку було долучено до матеріалів справи (пункти 15 та 21). Якби цю процедуру було дотримано, то в матеріалах справи містилось би підтвердження про отримання. Дотримання такої процедури дозволило б уникнути труднощів, викликаних знищенням реєстрів вихідної кореспонденції, що завадило державі надати докази повідомлення заявників (пункти 19 та 33).

Колегія суддів ураховує, що обов`язку сторони у справі кореспондує обов`язок суду повідомляти про рух справи у суді, тобто про призначення справи до розгляду, а також повідомляти про наслідки розгляду справи. Цей обов`язок є гарантією права на справедливий суд, оскільки в протилежному випадку може мати наслідком свавілля з боку суду і фактично позбавлення сторони можливості оскаржити судове рішення.

У спірних правовідносинах інтереси ОСОБА_2 у суді першої інстанції представляв адвокат, який відповідно до статті 14 ЦПК України мав електронний кабінет у підсистемі «Електронний суд».

Матеріали справи не містять доказів про направлення копії судового рішення засобами електронного зв`язку адвокату. Тому вважати, що суд діяв у цій ситуації відповідно до вимог ЦПК України щодо належного повідомлення сторони про судове рішення та забезпечив можливість його апеляційного оскарження, не можна.

Сам відповідач отримав копію рішення, про що є відповідні докази, лише 30 серпня 2025 року, тобто після спливу одного року з дня ухвалення рішення судом першої інстанції.

Апеляційний суд у цій справі передчасно виснував про відсутність підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження, що зумовило необґрунтовану відмову у відкритті апеляційного провадження.

Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження без належної оцінки обставин обізнаності заявника із повним текстом оскаржуваного рішення суду першої інстанції та дати його складення, суд апеляційної інстанції порушив право відповідача на апеляційне оскарження судового рішення як складової частини права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Конвенції.

Ураховуючи викладене, оскаржувана ухвала апеляційного суду підлягала скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для вирішення питання відкриття апеляційного провадження.

Суддя О. М. Ситнік