Постанова від 11 травня 2026 р. у справі №522/10748/23 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/1231/26

Справа № 522/10748/23

Головуючий у першій інстанції Свячена Ю.Б.

Доповідач Кострицький В. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.05.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий суддя Кострицький В.В. (суддя - доповідач),

судді Назарова М.В., Коновалова В.А.,

за участю секретаря судового засідання Булацевської Я.В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

представник позивача – ОСОБА_2

відповідачі - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , (яка є правонаступником ОСОБА_5 )

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Приморська державна нотаріальна контора у місті Одеса

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 листопада 2024 року, ухвалене у складі судді Свяченої Ю.Б., у приміщенні того ж суду,

у цивільний справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , (яка є правонаступником ОСОБА_5 ), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Приморської державної нотаріальної контори у місті Одеса про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу,-

установив:

Короткий зміст обставин справи.

05.06.2023 ОСОБА_1 звернулася до Приморського районного суду м. Одеси із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , в якому просила встановити факт, що вона та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , померлий ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживали разом однією сім`єю як жінка та чоловік без реєстрації шлюбу в період з липня 2017 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що у період з липня 2017 року по 14 березня 2023 року позивач та спадкодавець підтримували фактичні шлюбні відносини, були пов`язані спільним побутом та проживанням, між ними були усталені відносини, які притаманні подружжю. Позивач зазначає, що за період спільного проживання був зроблений капітальний ремонт у будинку за адресою: АДРЕСА_1 та квартирі за адресою: АДРЕСА_2 .

Позивач посилається на те, що вказані ремонтні роботи здійснювалися за спільні кошти, оскільки дохід ОСОБА_6 не дозволяв проведення такого роду ремонтних робіт. Після смерті ОСОБА_6 позивач звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Листом від 20.03.2023 Приморська державна нотаріальна контора у м.Одеса роз`яснено, що позивачу необхідно надати відповідне рішення суду про встановлення факт проживання однією сім`єю. У зв`язку із вказаними обставинами позивач звернулася до суду.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 листопада 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Приморської державної нотаріальної контори у місті Одеса про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу – відмовлено.

В обґрунтування свого рішення суд зазначив, що у своїй сукупності докази, які наявні у вказаній справі, можуть довести факт знайомства позивача та спадкодавця влітку 2017 року, однак вказані докази не доводять ведення позивача та спадкодавця спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці з липня 2017 року.

Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.

Не погодившись з вказаним рішенням, представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25.11.2024 та постановити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Приморської державної нотаріальної контори у місті Одеса, про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу - задовольнити повністю.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що сторона позивача не погоджується з вищевказаним рішенням Приморського районного суду міста Одеси, вважає його необґрунтованим та таким, що прийняте із порушенням норм процесуального права та висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, судом неповністю з`ясовані обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального права.

Вказує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недопустимість акту від 28.05.2023 як доказу факту проживання позивача та спадкодавця однією сім`єю, посилаючись на те, що особи, які його підписали, не були допитані у судовому засіданні. Однак такі висновки не відповідають матеріалам справи, оскільки частина осіб, які підписали зазначений акт, а саме ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , були допитані судом та підтвердили обставини спільного проживання сторін як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу.

Отже, судом надано неналежну оцінку вказаному доказу у сукупності з іншими доказами у справі.

Також безпідставним є висновок суду про неналежність письмових доказів, а саме чеків, накладних та квитанцій щодо придбання будівельних матеріалів, меблів, сантехніки та здійснення ремонтних робіт.

Суд помилково виходив з того, що частина документів датована 2022 роком та не підтверджує існування сімейних відносин у попередній період. Разом з тим зазначені документи у своїй сукупності охоплюють період з 2018 по 2023 рік та підтверджують ведення сторонами спільного господарства, наявність спільного бюджету, здійснення спільних витрат та придбання майна в інтересах сім`ї, що відповідає ознакам проживання однією сім`єю у розумінні статті 3 СК України.

Крім того, суд першої інстанції не надав належної оцінки показанням свідків, які підтвердили факт спільного проживання позивача та спадкодавця, ведення ними спільного побуту, проведення ремонтних робіт, наявність спільного бюджету та фактичне виконання прав і обов`язків подружжя. Показання свідків є послідовними, узгоджуються між собою та іншими доказами у справі, а також надані з дотриманням вимог процесуального закону, у зв`язку з чим відсутні підстави для їх відхилення.

Суд також безпідставно залишив поза увагою фотоматеріали, які підтверджують спільне проведення сторонами сімейних заходів та їх сприйняття оточуючими як подружжя, а також документи щодо лікування спадкодавця, які свідчать про постійний догляд та турботу позивача про його стан здоров`я.

Вказані обставини мають істотне значення для правильного вирішення спору та підтверджують наявність між сторонами реальних сімейних відносин.

Таким чином, суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, та дійшов висновків, які не відповідають фактичним обставинам і наявним у справі доказам, унаслідок чого неправильно застосував норми матеріального права, зокрема статті 3 СК України та статтю 1264 ЦК України.

Сукупність наданих позивачем доказів підтверджує факт проживання зі спадкодавцем однією сім`єю без реєстрації шлюбу протягом не менше п`яти років до часу відкриття спадщини, що є підставою для виникнення у позивача права на спадкування за законом у четверту чергу.

Щодо явки сторін.

Сторона позивача з`явилась до судового засідання та надала свої пояснення, інші учасники справи належним чином повідомлені про час, місце та дату судового засідання, однак до судового засідання не з`явились, заяв про відкладення не подавали, що не перешкоджає апеляційному перегляду справи відповідно до ст. 372 ЦПК України.

Позиція апеляційного суду.

Заслухавши суддю-доповідача, оцінивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить наступного.

Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).

Колегією суддів встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .

20.03.2023 року ОСОБА_1 звернулася до Приморської державної нотаріальної контори в м. Одеса із заявою про прийняття спадщини. За її заявою була заведена спадкова справа №148с/2023.

22.03.2023 ОСОБА_5 звернувся до Приморської державної нотаріальної контори в м.Одеса із заявою про прийняття спадщини. В заяві зазначив, що він є онуком померлого та зазначив про наявність іншого спадкоємця ОСОБА_3 , який є сином померлого відповідно.

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 ОСОБА_5 його батьком є ОСОБА_3 . Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 батьком ОСОБА_3 є спадкодавець ОСОБА_6 . Відповідно до матеріалів спадкової справи ОСОБА_6 заповіту не залишив.

Надаючи оцінку доказам, які наявні в матеріалах справи, що надавалися позивачем, суд виходить із такого.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Суд зазначає, що наявний акт від 28.05.2023, яким, фактично, зафіксовано показання осіб, які його підписали. В даному випадку вказаний доказ є недопустимим, оскільки особи, які його підписали не допитувалися в суді як свідки. Вказаний доказ не визначений ЦПК України як допустимий, оскільки процедура допиту свідків визначена ст.230 ЦПК України із відповідним попередженням про кримінальну відповідальність.

Рахунок від 01.01.2022 року. Вказаний доказ є неналежним до подій, які відбулися раніше 01.01.2022 року. На а.с.20 наявний розхідна накладна на 21990,00 гривень. Однак, вказана накладна не містить підпису щодо фактичного отримання товару, який у ній зазначений. Квитанція ж на 12796.23 гривні датована 22.07.2022 року та є неналежним доказом до подій, які відбулися пізніше 22.07.2022 року. На а.с.17 наявна квитанція від 14.05.2022 року на 7500 гривень та від 22.11.2022 року, що є неналежним доказом до подій, які відбувалися пізніше. Вказане стосується із придбання вікон (а.с. 18 - 20). На а.с.31 – 32 наявні фіскальні чеки та чеки із ломбарду, які датовані 2022 роком та не підтверджують обставини, які виникли раніше. Вказані докази жодним чином не доводять одну із ключових ознак проживання однією сім`єю – наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування.

25.07.2024 ОСОБА_1 надала пояснення, відповідно до яких вона навесні 2017 року познайомилася зі спадкодавцем. В подальшому почала проживати з спадкодавцем, піклувалася про нього, лікувала його, вкладала особисті кошти в ремонт квартири і будинку. Пояснила, що планували одружитися, однак у зв`язку із карантином і війною відклали цю подію. ОСОБА_1 повідомила, що вона проживала із спадкодавцем, готувала їсти, лікувала його. Позивач зазначила, що перед смертю онук забороняв спілкуватися із спадкодавцем. Разом із тим, пояснення позивача не є доказом в розумінні ЦПК.

Свідок ОСОБА_10 пояснила, що знала спадкодавця як чоловіка ОСОБА_11 , знала його з 2017 року. Вона його представила як ОСОБА_12 . Позивач є подругою свідка. Він запрошував у гості. Неодноразово була у гостях. Одразу там жах, все було брудне, однак, в подальшому все стало краще. Про шлюб між сторонами невідомо, однак вони про нього говорили. Свідок знає, що є син та була дружина. ОСОБА_11 та ОСОБА_12 робили ремонт. На святах була донька ОСОБА_11 . Була там на дні народження ОСОБА_13 і ОСОБА_11 .

Свідок ОСОБА_14 пояснив, що робив ремонт у квартирі на Успенській та ОСОБА_15 . Ремонт робився в 2022 року. В 2017 – 2018 році робив ремонт на Бернардаці, робив кухню. Стан був житловий, однак умови були не нормальні. З ОСОБА_11 і ОСОБА_16 познайомився одночасно, бачив їх разом на Бернардаці. Вибирали товар і оплачували разом в 2022 році, в 2017 році не пам`ятає.

Свідок ОСОБА_17 пояснила, що знає ОСОБА_11 з 2017 року. Була присутня при знайомстві ОСОБА_11 і спадкодавця в 2017 році. Відносини між спадкодавцем та ОСОБА_11 були як чоловік і дружина. Була в гостях, але не часто. Останній раз була в 2021 році.

Свідок ОСОБА_8 пояснив, що знає ОСОБА_11 , була в гостях з спадкодавцем в 2017 році. Привезла спадкодавця на машині, а ми із ним дружили. Знає ОСОБА_18 з 1989 року. В 2017 році померла ОСОБА_19 , орієнтовно восени. Представив її через тиждень після смерті ОСОБА_20 як подругу.

Свідок ОСОБА_7 пояснила, що знає ОСОБА_11 як подругу. Прийшла в суд підтвердити, що ОСОБА_11 проживає з 2017 року із спадкодавцем. Познайомилася в травні 2017 року. ОСОБА_11 і ОСОБА_18 познайомилися літом в 2017 році. Знає, що у ОСОБА_18 була дружина, яка померла від онкології. Декілька разів була в гостях.

Свідок ОСОБА_9 пояснила, що знає ОСОБА_11 як подругу, дружимо більше 25 років. Літом 2017 році ОСОБА_11 познайомилася із ОСОБА_16 . ОСОБА_11 робила ремонт в 2018 році. Ремонт робили за спільний рахунок.

Надаючи оцінку письмовим доказам та показань свідків суд керуються наступними нормами.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 № 5-рп/99 установлено, що до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п.

Згідно з частинами першою, другою статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до частини першої статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до статей 12, 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Доказування не можуть ґрунтуватись на припущеннях.

Встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи).

Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо. До прав та обов`язків, притаманних подружжю, слід віднести зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України, тощо.

При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.

Наведені правові висновки суду повністю узгоджуються із правовими позиціями, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 244/4801/13-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 127/11013/17, від 16 січня 2019 року у справі № 343/1821/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 354/693/17-ц, від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 23 вересня 2019 року у справі № 279/2014/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 748/897/18, від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц, від 12 грудня 2019 року у справі № 490/4949/17, від 18 грудня 2019 року в справі № 761/3325/17-ц, від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц, від 09 листопада 2020 року у справі № 757/8786/15-ц та від 03 листопада 2022 року у справі № 361/4744/19.

Належними і допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу можуть бути, зокрема, але не виключно: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства та ін. Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 524/10054/16.

В контексті визначення можливих доказів, їх оцінки як достатніх слід також зазначити, що згідно з усталеною судовою практикою самі лише показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу (постанова Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16-ц).

Таким чином, показання свідків містять відомості про те, що дійсно позивач та спадкодавець підтримували певні відносини. Однак, про питання ведення спільного господарства та витрат свідки посилаються лише на слова позивача, що є показаннями із чужих слів. Свідкам відомо про проведення певних ремонтних робіт, однак свідки не надали показання щодо джерел фінансування такого ремонту.

У своїй сукупності докази, які наявні у вказаній справі, можуть довести факт знайомства позивача та спадкодавця влітку 2017 року, однак вказані докази не доводять ведення позивача та спадкодавця спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці з липня 2017 року.

Судова колегія погоджується з проаналізованими судом першої інстанції в сукупності дослідженими доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку, що стороною позивача не доведено тих обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а тому заявлені вимоги задоволенню не підлягають.

Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди позивача із наданою судом оцінкою доказів та необхідності їх переоцінки, що саме по собі не є підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення суду.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що принцип змагальності не створює для суду обов`язку вважати доведеною ту обставину, про яку стверджує сторона, а така обставина підлягає доведенню із застосуванням стандарту більшої переконливості доказів.

При цьому апеляційний суд не вправі підміняти собою суд першої інстанції виключно з мотивів іншого суб`єктивного сприйняття тих самих доказів, якщо оцінка доказів здійснена судом відповідно до вимог статті 89 ЦПК України та є належно мотивованою.

Посилання представника позивача на те, що суд безпідставно визнав недопустимим акт від 28.05.2023 року, колегія суддів відхиляє.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, вказаний акт фактично містить письмові пояснення осіб щодо обставин проживання позивача та спадкодавця, однак не є самостійним належним доказом у розумінні процесуального закону, оскільки ЦПК України визначає спеціальний порядок отримання та дослідження показань свідків.

При цьому суд першої інстанції не залишив поза увагою пояснення осіб, які були допитані безпосередньо у судовому засіданні, а надав їм оцінку у сукупності з іншими доказами у справі.

Твердження про те, що частина осіб, які підписали акт, була допитана як свідки, не спростовує правильності висновків суду першої інстанції, оскільки сам по собі факт допиту свідків не свідчить про доведеність усіх необхідних юридично значимих обставин для встановлення факту проживання однією сім`єю.

Також колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги щодо неналежної оцінки письмових доказів, а саме квитанцій, накладних, чеків та рахунків на придбання будівельних матеріалів, меблів та сантехніки.

Надані позивачем документи підтверджують лише факт придбання певних товарів у різні проміжки часу, однак не містять відомостей щодо спільності коштів сторін, ведення ними спільного бюджету чи здійснення таких витрат саме як членами сім`ї.

Колегія суддів звертає увагу, що факт участі сторін у ремонтних роботах або придбанні майна не є безумовним та достатнім доказом існування між ними сімейних відносин у розумінні статті 3 СК України.

Крім того, суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу на те, що частина письмових доказів датована 2022 роком, тоді як позивач просила встановити факт проживання однією сім`єю починаючи з липня 2017 року. Таким чином, наведені документи не підтверджують безперервності існування між сторонами сімейних відносин протягом усього заявленого періоду.

Посилання на чеки ломбарду та твердження про вкладення позивачем особистих коштів у ремонт житла також не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки такі обставини не свідчать про наявність між сторонами взаємних прав та обов`язків, характерних саме для подружжя.

Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги щодо неналежної оцінки показань свідків, оскільки із матеріалів справи вбачається, що суд першої інстанції надав оцінку показанням усіх свідків, допитаних у судовому засіданні. При цьому суд дійшов обґрунтованого висновку, що показання свідків переважно підтверджують факт знайомства сторін, їх спільного проведення часу, спілкування та виконання ремонтних робіт, однак не підтверджують належними та допустимими доказами існування між сторонами спільного бюджету, ведення спільного господарства та взаємних прав і обов`язків, характерних для сім`ї.

Крім того, частина показань свідків ґрунтувалася переважно на інформації, отриманій зі слів позивача, а не на безпосередньому сприйнятті відповідних обставин.

Сама по собі обставина, що свідки були присутні на святкових заходах чи бачили сторін разом, не є достатньою для встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Такі висновки суду першої інстанції узгоджуються із усталеною практикою Верховного Суду, відповідно до якої самі лише показання свідків, фотографії та факти спільного проведення часу не можуть бути достатньою підставою для встановлення факту проживання однією сім`єю.

Доводи апеляційної скарги щодо того, що суд не надав оцінки фотографіям та документам про лікування спадкодавця, також не є підставою для скасування рішення суду.

Фотографії сторін підтверджують підтримання між ними стосунків та спільне проведення часу, однак не є належними та достатніми доказами наявності між сторонами саме сімейних правовідносин у розумінні статті 3 СК України.

Так само документи щодо супроводу спадкодавця під час лікування та придбання лікарських засобів свідчать про надання допомоги та піклування, однак самі по собі не доводять існування між сторонами усталених сімейних відносин, спільного господарства та спільного бюджету.

Колегія суддів зазначає, що встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу не може ґрунтуватися виключно на припущеннях, загальних твердженнях або окремих фактах близьких взаємин між чоловіком та жінкою, необхідною є наявність достатньої сукупності взаємопов`язаних, належних та допустимих доказів, які у своїй сукупності підтверджують існування між особами саме сімейних відносин, притаманних подружжю.

Однак таких беззаперечних доказів позивачем суду не надано.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, правильно визначив характер спірних правовідносин, надав належну оцінку доказам у справі та ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньої аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").

Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.

Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.

З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Докази та обставини, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.

З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням вищезазначеного колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,-

ухвалив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 листопада 2024 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.

Головуючий суддя В.В. Кострицький

Судді М.В. Назарова

В.А. Коновалова