Постанова від 19 травня 2026 р. у справі №640/22970/19 — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 травня 2026 року

м. Київ

справа №640/22970/19

адміністративне провадження № К/990/28806/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мельник-Томенко Ж. М.,

суддів - Жука А. В., Загороднюка А. Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Служби зовнішньої розвідки України про визнання протиправним та скасування рішення, поновлення на військовій службі та посаді, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокат Безуєвський Юрій Маркович, на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 05.03.2025 (суддя - Руденко А. В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11.06.2025 (колегія суддів у складі: Сорочка Є. О., Аліменка В. О., Коротких А. Ю.),

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їхнє обґрунтування

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Служби зовнішньої розвідки України (далі - СЗРУ, відповідач), у якому, з урахуванням заяви про зміну предмета та підстав позову від 20.05.2021, просив: визнати протиправним та скасувати наказ тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ від 30.08.2019 № 936-ОС щодо звільнення позивача з військової служби за підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 (у зв`язку із закінченням строку контракту) в запас СЗРУ та виключення його зі списків особового складу з 03.09.2019; поновити ОСОБА_1 на військовій службі за контрактом від 31.07.2018 в СЗРУ та відновити його у списках особового складу з дня звільнення - 03.09.2019; поновити позивача на посаді з 13.04.2019; стягнути з відповідача на користь позивача грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу за період з 03.09.2019 по день поновлення на військовій службі.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 31.07.2018 між ним та СЗРУ був укладений контракт на проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ, згідно з яким позивач був зарахований на військову службу. Указом Президента України від 12.04.2019 позивач був звільнений з посади. На виконання Указу тимчасово виконуючим обов`язки Голови СЗРУ був виданий наказ від 19.04.2019 № 425-ОС, яким позивача зараховано у розпорядження Голови СЗРУ за підпунктом «а» пункту 44-1 Положення про проходження військової служби військовослужбовцями СЗРУ, затвердженого Указом Президента України від 17.07.2006 № 619/2006 (далі - Положення № 619) за займаною посадою зі збереженням встановленого законодавством України грошового забезпечення з 12.04.2019. Наказом тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ від 30.08.2019 № 936-ОС позивача звільнено з військової служби в запас СЗРУ та виключено зі списків особового складу за підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) з 03.09.2019.

На думку позивача, наказ від 30.08.2019 № 936-ОС прийнятий за відсутності законних підстав та з порушенням процедури його звільнення, передбаченої чинним законодавством, шо призвело до грубого порушення його права на працю. Зазначає, що строк, на який укладається контракт про проходження військової служби в СЗРУ, визначається Положенням № 619, пунктом 13 якого передбачено, що перший контракт про проходження військової служби в СЗРУ укладається на 5 років. З огляду на дату укладення контракту від 31.07.2018 строк його закінчення припадає на 30.07.2023. Проте усупереч вимогам Положення № 619 позивач звільнений з військової служби у зв`язку із закінченням строку контракту через 1 рік.

Уважає, що посилання у контракті від 31.07.2018 на підпункт «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII є безпідставним, оскільки застосуванню підлягає підпункт «а» пункту 64 Положення № 619 як спеціального нормативного акту, що визначає порядок проходження військової служби за контрактом особами офіцерського складу СЗРУ.

Також, на думку позивача, відповідач порушив абзац 2 пункту 61 Положення № 619, який передбачає, що в цілому строк безперервного перебування на лікуванні у лікувальних закладах і у відпустці у зв`язку з хворобою не повинен перевищувати чотирьох місяців підряд, та абзац 4 пункту 61 Положення № 619, який передбачає, що звільнення у запас або у відставку військовослужбовців у період перебування їх на лікуванні в лікувальних закладах та у відпустці у зв`язку з хворобою в межах строків, передбачених цим пунктом, не здійснюється. Водночас позивач у період з 27 серпня по 11 листопада 2019 року із незначними перервами перебував на лікарняному у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.

Окрім цього, позивач зазначає, що відповідачем порушено процедуру його звільнення з військової служби, оскільки усупереч вимогам абзацу 1 пункту 7.3 Інструкції про застосування окремих норм Положення про проходження військової служби військовослужбовцями СЗРУ, затвердженої наказом СЗРУ від 28.03.2012 № 75, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 20.04.2012 за № 592/20905 (далі - Інструкція № 75) з позивачем не проведено не менше двох індивідуальних співбесіди; усупереч пункту 7.7 указаної Інструкції позивач не був направлений на огляд до військово-лікарської комісії з метою визначення ступеня придатності до військової служби за станом здоров`я; усупереч пункту 7.10 указаної Інструкції наказ про звільнення не був оголошений йому прямим начальником. Стверджує, що порушення процедури звільнення є самостійною підставою для скасування наказу про його звільнення з військової служби.

Щодо поновлення на посаді позивач зазначив, що 13.01.2021 Верховним Судом прийнято рішення у справі № 9901/277/19, залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 17.03.2021, яким Указ Президента України від 12.04.2019 про звільнення позивача з посади визнано протиправним та скасовано. Уважає, що за відсутності передбачених законом підстав та визнання протиправним і скасування Указу Президента України від 12.04.2019 про звільнення позивача з посади, а також висновків Європейського суду з прав людини, викладених у справах «Чуйкіна проти України», «Афанасьєв проти України», «Чахал проти Об`єднаного королівства», частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 09.11.2018 у справі № 263/15749/16-а, поновлення на військовій службі та на посаді є ефективним способом захисту порушеного права позивача.

Також стверджує, що відповідно до вимог пункту 2 статті 8 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII) та пункту 1.9 Інструкції про виплату грошового забезпечення військовослужбовцям СЗРУ, затвердженої наказом СЗРУ від 28.02.2008 № 45 (далі - Інструкція № 45), у разі поновлення на військовій службі (посаді) має право на виплату матеріального і грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, яке він недоотримав внаслідок незаконного звільнення.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

31.07.2018 між СЗРУ та позивачем укладений контракт про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ, за яким ОСОБА_1 було зараховано на військову службу.

Указом Президента України від 31.07.2018 № 225/2018 ОСОБА_1 призначено на посаду.

Згідно з пунктом 5 контракту про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ від 31.07.2018 контракт укладений на строк, який відповідно до пункту 17 статті 106 Конституції України визначається Президентом України.

Указом Президента України від 12.04.2019 № 143/2019 позивача звільнено з посади.

У період з 27 серпня по 20 листопада 2019 року позивач перебував на лікарняному у зв`язку із захворюванням та тимчасовою непрацездатністю.

Наказом тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ від 30.08.2019 № 936-ОС позивача звільнено з військової служби в запас СЗРУ та виключено зі списків особового складу з 03.09.2019 за підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII.

Рішенням Верховного Суду від 13.01.2021 у справі № 9901/277/19, залишеним без змін постановою Великої Палати України від 17.03.2021, визнано протиправним та скасовано Указ Президента України від 12.04.2019 № 143/2019 про звільнення позивача з посади. У задоволенні позовної вимоги про поновлення на посаді відмовлено.

Уважаючи, що наказ від 30.08.2019 № 936-ОС прийнятий протиправно, та урахувавши рішення Верховного Суду від 13.01.2021 у справі № 9901/277/19 про визнання протиправним та скасування Указу Президента України від 12.04.2019 № 143/2019, позивач звернувся до суду з цим позовом про поновлення на військовій службі, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.08.2021 позов задоволено.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 03.02.2022 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.08.2021 скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2024 рішення Окружного адміністративного суд міста Києва від 11.08.2021 та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 03.02.2022 скасовані, справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направляючи справу на новий судовий розгляд, Велика Палата Верховного Суду щодо предмета і підстав позову дійшла висновку, що місцевий суд не виконав вимог закону щодо належної підготовки справи до судового засідання для розгляду її по суті. Так, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що виключно до дискреційних повноважень глави держави належить право призначати (поновлювати на посаді) чи звільняти вище керівництво СЗРУ.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, вирішуючи питання про призначення справи до розгляду, за результатами підготовчого засідання Окружний адміністративний суд міста Києва зазначив, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі. Хоча насправді питання про порушення трудових прав у цій справі не ставилося, а позивач однозначно стверджував, що він проходив військову службу. Указане, на думку Великої Палати Верховного Суду, свідчить про неналежний підхід суду першої інстанції до остаточного визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин у цій справі. Також зазначає про те, що місцевий суд не обговорив і не вирішив питання про залучення до участі у справі осіб, на права і обов`язки яких може вплинути судове рішення. Поза увагою суду залишилося і питання об`єднання справ і роз`єднання позовних вимог, і, відповідно, не було належно вирішено й питання про повноваження місцевого суду розглядати справу у тій частині вимог, що фактично стосуються повноважень Президента України.

Щодо поновлення позивача на військовій службі за контрактом, порядку визначення строку дії контракту та порядку звільнення з військової служби Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, аналізуючи обґрунтованість позовних вимог та роблячи висновки про законність звільнення позивача з військової служби за контрактом, суд не звернув уваги на те, що Положенням № 619 звільнення військовослужбовців з військової служби взамопов`язується із проходженням ними військово-лікарської комісії та вирішенням питання про непридатність особи до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час або обмежену придатність до військової служби. У залежності від цього командування вирішує питання про підстави звільнення особи - в запас чи у відставку.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що Законом № 2232-XII надано право укладати зазначені контракти на строк від 1 до 5 років, а Положенням № 619 звужено можливість вибору та чітко встановлено, на який строк має бути укладено перший контракт саме для проходження служби у СЗРУ - 5 років. При цьому Положення № 619 не суперечить Закону № 2232-XII та не виходить за межі визначених цим законом строків дії контракту.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд апеляційної інстанції наведеного не урахував та дійшов передчасного висновку про обмеження одним роком строку дії контракту із позивачем. Суд не дав належної правової оцінки тому, що в контракті про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ, підписаному ОСОБА_1 , передбачено, що його укладено відповідно до пунктів 9-16 Положення № 619 та на строк, який відповідно до пункту 17 статті 106 Конституції України визначається Президентом України, а також тому, що укладений між сторонами контракт є першим контрактом, укладеним між позивачем та СЗРУ.

Щодо перебування позивача на лікуванні в лікувальних закладах та у відпустці у зв`язку з хворобою Велика Палата Верховного Суду звернула увагу і на те, що суди належним чином не перевірили доводів позивача про його перебування на стаціонарному лікуванні і не з`ясували, чи було дотримано при цьому порядку проходження такого лікування, не перевірили наслідків такого лікування та рішення командування у зв`язку із цим.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, роблячи висновки щодо тієї частини позовних вимог, у яких ОСОБА_1 указував на перебування на лікуванні, суди не урахували, що Статут внутрішньої служби Збройних Сил України, затверджений Законом України від 24.03.1999 № 548-XIV (далі - Статут), визначає загальні права та обов`язки військовослужбовців Збройних Сил України і їх взаємовідносини, обов`язки основних посадових осіб полку і його підрозділів, правила внутрішнього порядку у військовій частині та її підрозділах. Статутом керуються всі військові частини, кораблі, управління, штаби, організації, установи і військові навчальні заклади Збройних Сил України. Обов`язки посадових осіб, не зазначені в цьому Статуті, визначаються відповідними порадниками та положеннями. Дія Статуту поширюється на Державну прикордонну службу України, Службу безпеки України, Національну гвардію України та на інші військові формування, створені відповідно до законів України.

Велика Палата Верховного Суду, ухвалюючи рішення у цій справі, уважала за необхідне звернути увагу місцевого та апеляційного судів на необхідність урахування усіх положень військового законодавства України у тій частині, яка стосується спірних правовідносин.

Відповідно до Закону України від 13.12.2022 № 2825-ІХ «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» (далі - Закон № 2825-ІХ) ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва; утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві; визначено територіальну юрисдикцію Київського міського окружного адміністративного суду, яка поширюється на місто Київ.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2825-ІХ до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.

Відповідно, адміністративна справа № 640/22970/19 надіслана Верховним Судом до Київського окружного адміністративного суду.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 06.08.2024 адміністративну справу № 640/22970/19 передано на розгляд до Черкаського окружного адміністративного суду.

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 05.03.2025, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 11.06.2025, відмовлено у задоволенні позову повністю.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що відповідачем належними та допустимими доказами доведено правомірність звільнення позивача з військової служби, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційних скарг

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 05.03.2025 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11.06.2025 у справі № 640/22970/19 скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження скаржник зазначає пункти 1, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Обґрунтовуючи посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні при застосуванні норм права не урахував висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.03.2023 у справі № 9901/494/21, відповідно до яких: за владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних; індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, у яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією; нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права.

На думку скаржника, Укази № 225/2018 та № 143/2019 є ненормативними правозастосовними індивідуальними актами Президента України, які, на відміну від Положення № 619, не містять загальнообов`язкових правил поведінки (норм права) та вичерпали свою дію після реалізації, що взагалі виключає можливість їх врахування при виборі і застосуванні норм права та надання їм переваги перед нормативно-правовим актом. Незастосування судом апеляційної інстанції приписів пункту 13 Положення № 619 внаслідок надання переваги перед ними Указам № 225/2018 та № 143/2019 суперечить нормам чинного законодавства та є безпідставним.

Скаржник уважає, що при визначенні строку дії контракту підлягали застосуванню приписи пункту 13 Положення № 619, якими Президентом України у визначений законом спосіб встановлено строк дії першого контракту про проходження військової служби в СЗРУ тривалістю 5 років, а положення частини другої статті 23 Закону № 2232-XII застосуванню не підлягали, що, на його думку, свідчить про неправильне застосування судом норм матеріального права.

Крім того, скаржник зазначає, що такий вибір та застосування норм права при визначенні строку контракту у повній мірі узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 02.11.2023 у цій справі, відповідно до якого законодавець у Законі № 2232-XII унормував загальні вимоги щодо строку дії контракту, який укладається із громадянами України, які приймаються на військову службу та призначаються на офіцерські посади, надавши при цьому органам, які здійснюють керівництво військовими формуваннями, можливість визначати деталі таких контрактів, що й було зроблено у Положенні № 619. Так, Законом № 2232-XII надано право укладати зазначені контракти на строк від 1 до 5 років, а Положенням № 619 звужено можливість вибору та чітко встановлено, на який строк має бути укладено перший контракт саме для проходження служби у СЗРУ - 5 років.

Також скаржник посилається на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 06.11.2018 у справі № 812/292/18, відповідно до якого норми законодавства, які допускають неоднозначне або множинне тлумачення, завжди трактуються на користь особи.

Крім того, зазначає про застосування судом апеляційної інстанції норм права без врахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 24.10.2019 у справі № 826/26589/15, від 31.08.2018 у справі № 822/1815/16, від 08.02.2022 у справі № 1540/3828/18, від 16.03.2021 у справі № 140/2819/19, від 20.07.2021 у справі № 826/3465/18 щодо поновлення на попередній роботі, від 22.09.2021 у справі № 826/10399/17, що кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду.

Обґрунтовуючи посилання на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 17 статті 106 Конституції України та частини третьої статті 6 Закону України від 01.12.2005 № 3160-IV «Про Службу зовнішньої розвідки України» (далі - Закон № 3160-IV) у подібних правовідносинах.

На думку скаржника, зазначеними нормами закону, як і будь-якими іншими нормами чинного законодавства, не передбачено повноважень Президента України визначати строк дії контракту про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ шляхом видання індивідуально-правових актів та не пов`язано цей строк з призначенням військовослужбовця на посаду або зі строком його перебування на посаді, що свідчить про неправильне тлумачення закону судом апеляційної інстанції. До того ж, саме укладення Контракту передувало призначенню позивача на посаду, а не навпаки, як зазначено в оскаржуваній постанові, що у повній мірі підтверджується установленим частиною третьою статті 6 Закону № 3160-IV порядком призначення на посаду, який передбачає таке призначення Президентом України за поданням Голови СЗРУ, а отже, обумовлює перебування особи, щодо якої складається подання, на військовій службі в СЗРУ. При цьому, застосовані судом апеляційної інстанції положення частини третьої статті 6 Закону № 3160-IV, на думку скаржника, взагалі не пов`язані із встановленням строків військової служби, а відтак, не підлягали застосуванню до спірних правовідносин.

Також скаржник наголошує, що у підписаному позивачем контракті, дослідженому судами попередніх інстанцій, зазначено, що його укладено відповідно до пунктів 9-16 Положення № 619, а відтак, позивач обґрунтовано розраховував, що однією з узгоджених сторонами умов контракту, як першого контракту про проходження військової служби в СЗРУ, є його строк, передбачений пунктом 13 Положення № 619, який складає 5 років. За таких обставин, позивач не міг та не повинен був передбачати, що його подальше призначення на посаду та звільнення з цієї посади стане підставою для іншого, ніж передбачене чинним законодавством, обчислення строку контракту та його розірвання до закінчення цього строку внаслідок хибного тлумаченням відповідачем умов контракту.

Окрім цього, скаржник посилається на те, що допущені відповідачем порушення, передбаченої законом процедури є істотними, а відтак необхідність дотримання вимог до процедури звільнення з військової служби не може уважатися надмірним формалізмом, у зв`язку з чим, на його думку, висновки судів попередніх інстанцій у цій частині не відповідають обставинам справи та суперечать приписам частини другої статті 19 Конституції України. Крім того, на думку скаржника, у порушення вимог статті 322 КАС України в оскаржуваній постанові наведені лише доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, у той час, як мотиви відхилення аргументів позивача, які свідчать про наявність самостійної підстави для скасування оскаржуваного наказу, не зазначені, що призвело до ухвалення незаконного рішення.

Скаржник також наголошує на тому, що поновлення позивача на посаді безпосередньо залежить від його поновлення на військовій службі, а не навпаки, як про то зазначили суди попередніх інстанцій. Крім того, зазначає, що жодної вимоги з питань призначення чи звільнення з посади, які законом дійсно віднесено до виключної компетенції Президента України, адміністративний позов не містить, а відтак, зазначені питання взагалі не є предметом спору у цій справі.

Скаржник зазначає, що на даний момент (як і на момент розгляду даної справи судом першої інстанції), питання правомірності звільнення позивача з посади вже вирішене Верховним Судом, який своїм рішенням від 13.01.2021 у справі № 9901/277/19, залишеним без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 17.03.2021, визнав протиправним та скасував Указ Президента України про звільнення позивача з посади. Таким чином, разом із встановленням рішенням Верховного Суду від 13.01.2021 у справі № 9901/277/19 протиправності Указу Президента України від 12.04.2019 № 143/2019 та його скасуванням усунуто підстави для перебування позивача у розпорядженні Голови СЗРУ, а видання відповідного наказу та поновлення позивачу доступу до виконання обов`язків за попередньою посадою належить до повноважень саме Голови СЗРУ, а не Президента України.

Позиція інших учасників справи

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Рух касаційної скарги

07.07.2025 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокат Безуєвський Ю. М., на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 05.03.2025 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11.06.2025.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.07.2025 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючу суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів: Жука А. В., Загороднюка А. Г. для розгляду судової справи № 640/22970/19.

Ухвалою Верховного Суду від 24.07.2025 відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокат Безуєвський Ю. М., на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 05.03.2025 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11.06.2025.

Ухвалою Верховного Суду від 28.04.2026 закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Позиція Верховного Суду

Релевантні джерела права та акти їхнього застосування

Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом (стаття 17 Конституції України).

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону (стаття 65 Конституції України).

Згідно з пунктом 17 статті 106 Конституції України Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави.

За змістом статті 10 Закону України від 06.12.1991 № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон № 1932-XII) порядок організації розвідувальної діяльності в інтересах оборони держави визначається законом.

Статтею 13 Закону № 1932-XII передбачено, що функції органів, які проводять розвідувальну та інформаційно-аналітичну діяльність в інтересах національної безпеки, визначаються Положенням про ці органи, яке затверджується Президентом України.

Частиною першою статті 2 Закону № 2232-XII передбачено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Згідно із частиною четвертою статті 2 Закону № 2232-XII порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

За приписами статті 3 Закону № 2232-XII правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 2232-XII збройні Сили України та інші військові формування комплектуються військовослужбовцями шляхом: призову громадян України на військову службу; прийняття громадян України на військову службу за контрактом.

Частиною першою статті 19 Закону № 2232-XII передбачено, що військовослужбовці, які проходять кадрову або строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, громадяни призовного віку, які мають вищу, професійно-технічну, повну або базову загальну середню освіту і не проходили строкової військової служби, військовозобов`язані, а також жінки, які не перебувають на військовому обліку, укладають контракт про проходження військової служби за контрактом з додержанням умов, передбачених статтею 20 цього Закону.

Згідно з частиною четвертою статті 19 Закону № 2232-XII передбачено, що форма, порядок і правила укладення контракту, припинення (розірвання) контракту та наслідки припинення (розірвання) контракту визначаються положеннями про проходження військової служби громадянами України та нормативно-правовими актами Міністерства оборони України та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до частини другої статті 20 Закону № 2232-XII на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу у Службу безпеки України, розвідувальні органи України, Державну службу спеціального зв`язку та захисту інформації України та Управління державної охорони України приймаються також громадяни України, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки не нижче бакалавра, що відповідає профілю службової діяльності, і не досягли граничного віку перебування на військовій службі осіб офіцерського складу, із числа військовослужбовців строкової служби, які прослужили не менше шести місяців, осіб рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, військовозобов`язаних, а також жінок, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі військовослужбовців офіцерського складу.

Частиною другою статті 23 Закону № 2232-XII передбачено, що для громадян України, які приймаються на військову службу за контрактом та призначаються на посади, установлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні: для осіб рядового складу - 3 роки; для осіб сержантського і старшинського складу - від 3 до 5 років; для курсантів вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів - час навчання у вищому військовому навчальному закладі або військовому навчальному підрозділі вищого навчального закладу; для осіб офіцерського складу: для громадян, яким первинне військове звання присвоєно після проходження повного курсу військової підготовки за програмою підготовки офіцерів запасу або в порядку атестування осіб до присвоєння первинних військових звань офіцерського складу запасу, - від 2 до 5 років; для інших громадян - від 1 до 5 років.

Згідно з підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах під час дії особливого періоду (крім періодів з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) у зв`язку із закінченням строку контракту.

Відповідно до частини сьомої статті 26 Закону № 2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Статтею 1 Закону України від 22.03.2001 № 2331-III «Про розвідувальні органи України» (далі - Закон № 2331-III) визначено, що розвідувальні органи України - спеціально уповноважені законом органи на здійснення розвідувальної діяльності. Розвідувальний орган України може функціонувати як самостійний державний орган, так і у складі центрального органу виконавчої влади.

За змістом статті 6 Закону № 2331-III СЗРУ здійснює розвідувальну діяльність у політичній, економічній, військово-технічній, науково-технічній, інформаційній та екологічній сферах.

Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 7 Закону № 2331-III загальне керівництво розвідувальними органами України відповідно до Конституції України та цього Закону здійснює Президент України. Керівники центральних органів виконавчої влади, до складу яких входять розвідувальні органи, здійснюють керівництво ними в межах повноважень, визначених законом і положеннями про відповідні розвідувальні органи, затвердженими Президентом України, та створюють необхідні умови для їх функціонування. Безпосереднє керівництво розвідувальними органами України здійснюють їх керівники, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням керівників відповідних центральних органів виконавчої влади. Голову Служби зовнішньої розвідки України призначає Президент України. У межах своїх повноважень керівники розвідувальних органів України можуть видавати накази, розпорядження, а у випадках, передбачених законом, або на вимогу Президента України доводять до його відома у визначеному ним порядку інформацію щодо зовнішніх загроз Україні.

Співробітниками розвідувальних органів України є військовослужбовці та службовці кадрового складу розвідувальних органів України, а також військовослужбовці, службовці та працівники, які не належать до кадрового складу цих органів. На військовослужбовців розвідувальних органів, у тому числі тих, які не належать до кадрового складу розвідувальних органів, поширюється дія законодавства України про проходження військової служби з урахуванням особливостей, що обумовлені специфікою завдань, які виконуються зазначеними військовослужбовцями. Особливості проходження військової служби в розвідувальних органах України визначаються Президентом України. Порядок проходження військової служби та присвоєння військових звань особам, які мають спеціальні звання (класні чини) та направляються (приймаються) для подальшого проходження військової служби в розвідувальних органах України, визначається Президентом України. (стаття 16 того ж Закону).

Статус СЗРУ визначений статтею 1 Закону № 3160-IV. СЗРУ, як вбачається із цієї норми права, є державним органом, що здійснює розвідувальну діяльність у політичній, економічній, військово-технічній, науково-технічній, інформаційній та екологічній сферах. СЗРУ підпорядкована Президентові України та підконтрольна Президентові України і Верховній Раді України. До співробітників СЗРУ як військового формування належать військовослужбовці, службовці та працівники СЗРУ. Положення про проходження військової служби військовослужбовцями СЗРУ затверджується Президентом України.

Правову основу діяльності СЗРУ становлять Конституція України, Закон України «Про розвідувальні органи України», цей та інші закони України, видані на їх виконання акти Президента України, інші нормативно-правові акти, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону № 3160-IV).

Статтею 7-1 Закону № 3160-IV визначено, що військовослужбовці Служби зовнішньої розвідки України, які вислужили встановлені строки військової служби і звільнені з військової служби у Службі зовнішньої розвідки України, зараховуються у запас Служби зовнішньої розвідки України або Збройних Сил України у порядку, визначеному Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу».

17.07.2006 Указом Президента України № 619 затверджено Положення про проходження військової служби військовослужбовцями СЗРУ. Це Положення визначає порядок проходження військової служби за контрактом особами офіцерського складу СЗРУ та особливості проходження військової служби у воєнний час.

Згідно з пунктами 4, 5 Положення № 619 комплектування СЗРУ військовослужбовцями здійснюється шляхом прийняття громадян на військову службу за контрактом. Для військовослужбовців СЗРУ встановлено такі види військової служби: військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу.

Відповідно до пункту 9 Положення № 619 контракт про проходження військової служби у СЗРУ - письмова угода, що укладається між громадянином України і державою, від імені якої виступає СЗРУ, для встановлення правових відносин між сторонами під час проходження військової служби. Контракт укладається за зразком, що додається, у двох примірниках, підписується особою, яка вступає на військову службу, і відповідною посадовою особою СЗРУ згідно з пунктами 11 і 14 цього Положення, скріплюється гербовою печаткою і зберігається у кожної із сторін. Контракт є підставою для видання наказу про прийняття особи на військову службу за контрактом.

Згідно з підпунктом «б» пункту 10 положення № 619 на військову службу за контрактом у СЗРУ приймаються, зокрема, особи офіцерського складу Збройних Сил України та інших військових формувань, які проходять військову службу за контрактом, перебувають на кадровій військовій службі або на військовій службі за призовом і не досягли граничного віку перебування на військовій службі осіб офіцерського складу.

У пункті 13 цього Положення указано, що перший контракт про проходження військової служби в СЗРУ укладається на 5 років. Строк контракту обчислюється повними роками.

Відповідно до пункту 38 Положення № 619 перший заступник Голови та заступники Голови СЗРУ призначаються на посади і звільняються з посад відповідно до закону.

За приписами пункту 61 Положення № 619 звільнення в запас або у відставку військовослужбовців у період перебування їх на лікуванні в лікувальних закладах та у відпустці у зв`язку з хворобою в межах строків, передбачених цим пунктом, не здійснюється.

Про звільнення з військової служби військовослужбовці повідомляються, як правило, не пізніше ніж за два місяці перед поданням до звільнення. Безпосередні та інші прямі начальники проводять з ними співбесіди. Порядок звільнення військовослужбовців з військової служби визначається Головою СЗРУ (пункт 63 Положення № 619).

Контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби в запас, зокрема: а) у зв`язку із закінченням строку контракту; б) за станом здоров`я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час або обмежену придатність до військової служби (пункт 64 Положення).

Військовослужбовці, які проходять службу за контрактом, звільняються з військової служби у відставку, зокрема: а) за віком - у разі досягнення граничного віку перебування в запасі; б) за станом здоров`я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку (пункт 65 Положення № 619).

Звільнення з військової служби осіб офіцерського складу у військових званнях до генерал-лейтенанта включно здійснюється Головою СЗРУ (пункт 72 Положення № 619).

Пунктом 74 Положення № 619 визначено, що днем звільнення військовослужбовців з військової служби в запас або у відставку вважається день, з якого їх наказом виключено зі списків особового складу.

Пунктом 1.1 Інструкції № 75 визначено, що ця Інструкція визначає порядок застосування окремих норм Положення № 619, та організацію роботи з кадрами.

Абзацом першим пункту 1.2 Інструкції № 75 передбачено, що застосування вимог Положення до військовослужбовців здійснюється рішеннями прямих начальників, яким надано таке право Положенням і наказами Голови СЗРУ. Ці рішення оформляються наказами по підрозділу (закладу).

Згідно з абзацом першим пункту 7.2 Інструкції № 75 перед підготовкою подання до звільнення військовослужбовців з військової служби документи (рапорти та аркуші співбесід) щодо їх звільнення з військової служби подаються начальникам, яким надано право звільнення відповідних категорій військовослужбовців з військової служби.

Відповідно до пункту 7.3 Інструкції № 75 з військовослужбовцями перед звільненням з військової служби проводиться не менше двох індивідуальних співбесід.

Перша співбесіда проводиться завчасно перед поданням до звільнення, під час якої роз`яснюються підстави і строки подання до звільнення, пільги та переваги з працевлаштування і матеріально-побутового забезпечення, надаються необхідні роз`яснення з інших питань, встановлюється військовий комісаріат (регіональний орган Служби безпеки України) для направлення військовослужбовця на військовий облік та місце його проживання після звільнення, з`ясовуються прохання військовослужбовця. При цьому з військовослужбовцями, які підлягають звільненню з військової служби у зв`язку з досягненням граничного віку перебування на військовій службі чи у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, співбесіди проводяться не пізніше ніж за два місяці перед поданням до звільнення. Військовослужбовці, визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби з виключенням з військового обліку, подаються до звільнення не пізніше місячного строку з дня отримання підрозділом висновку (постанови) військово-лікарської комісії.

Співбесіди перед звільненням проводяться: з особами сержантського і старшинського складу - безпосередніми (прямими) начальниками з числа осіб офіцерського складу; з особами офіцерського складу до полковника включно - безпосередніми (прямими) начальниками, керівником структурного підрозділу СЗРУ або його заступником, а з особами офіцерського складу, які проходять військову службу у підрозділах 7, 8 служб 1 управління 2 департаменту 55 Центру, - безпосередніми (прямими) начальниками, начальниками цих служб або їх заступниками; з особами вищого офіцерського складу - безпосереднім начальником, а також, як правило, заступником Голови СЗРУ.

До участі у співбесідах за потреби залучаються співробітники кадрових, фінансових та юридичних підрозділів.

Якщо під час співбесіди військовослужбовцями, що звільняються, порушені питання, які не можуть бути вирішені начальниками, що проводять співбесіди, останні доповідають їх для вирішення старшому прямому начальнику з викладенням суті питання.

Друга співбесіда проводиться безпосереднім начальником безпосередньо перед подачею подання до звільнення, під час якої надаються відповіді на запитання і прохання, висловлені військовослужбовцем під час першої співбесіди, уточнюються підстави звільнення з урахуванням висновку (постанови) військово-лікарської комісії та інші питання, пов`язані зі звільненням.

Зміст проведених співбесід відображається в аркушах співбесід, що підписують начальники, які проводили співбесіди, та військовослужбовець, що звільняється. Аркуші співбесід долучаються і зберігаються в особовій справі.

Пунктом 7.7 Інструкції № 75 передбачено, що військовослужбовці перед поданням до звільнення в запас або у відставку направляються для визначення ступеня придатності до військової служби за станом здоров`я на огляд до військово-лікарської комісії, висновки якої враховуються при визначенні підстави звільнення. На огляд до військово-лікарської комісії з цією метою можуть не направлятися військовослужбовці на їх прохання, про що вони подають рапорти у порядку підпорядкування.

Відповідно до пункту 7.10 Інструкції № 75 накази про звільнення військовослужбовців у запас або у відставку готуються Управлінням кадрів (кадровими підрозділами) після отримання відповідних документів (у тому числі обхідних листків) та оголошуються їм прямими начальниками від начальника управління (структурного підрозділу СЗРУ) і вище.

Військовослужбовці самостійно відрекомендовуються своєму безпосередньому начальникові у разі, зокрема, відбуття чи повернення з лікування (стаття 40 Статуту).

Військовослужбовці зобов`язані негайно повідомити про захворювання безпосередньому начальникові, який зобов`язаний направити хворого до медичного пункту частини (стаття 254 Статуту).

Офіцери та військовослужбовці військової служби за контрактом, за висновком лікаря можуть залишатися для лікування на квартирах (удома). Про результати огляду хворих, характер поданої допомоги і призначення лікар робить відповідні відмітки в медичних книжках та видає довідки про стан здоров`я (стаття 256 Статуту).

Висновок про часткове або повне звільнення військовослужбовців строкової служби від занять, робіт, несення служби у наряді, а офіцерів та військовослужбовців військової служби за контрактом, - від виконання службових обов`язків дається лікарем, а у військових частинах, де лікар за штатом не передбачений, - фельдшером не більше ніж на шість діб. У разі потреби термін звільнення може бути продовжено. Рекомендації лікаря (фельдшера) про часткове або повне звільнення від виконання обов`язків підлягають виконанню посадовими особами. По закінченні терміну звільнення за висновком лікаря військовослужбовці мають бути направлені у разі потреби на повторний медичний огляд. Про звільнення від виконання службових обов`язків офіцерів і військовослужбовців військової служби за контрактом на підставі довідки лікаря (фельдшера) і про вихід їх на службу після хвороби оголошується в наказі по військовій частині. (стаття 257 Статуту).

На стаціонарне лікування поза розташуванням військової частини військовослужбовці направляються за висновком лікаря військової частини, а для подання невідкладної допомоги за відсутності лікаря - черговим фельдшером (санітарним інструктором) медичного пункту з одночасним доповіданням про це начальникові медичної служби і черговому військової частини. До лікувальних закладів хворі доставляються у супроводі фельдшера (санітарного інструктора). У разі направлення на лікування поза розташуванням частини військовослужбовці повинні бути одягнені відповідно до пори року і мати при собі направлення, підписане командиром військової частини, медичну книжку, документ, який посвідчує особу, необхідні особисті речі, атестат на продовольство, довідку про травму (каліцтво, поранення, контузію) і медичну характеристику, а в разі вибуття на лікування за межі гарнізону - додатково атестат на речове і грошове забезпечення, проїзні документи до місця розташування лікувального закладу і назад (стаття 260 Статуту).

Про всіх військовослужбовців, яких направлено на стаціонарне лікування поза частиною, начальник (командир) лікувального закладу (частини) зобов`язаний у той же день повідомити командирові частини, з якої ці військовослужбовці прибули. Про хворих з отруєнням чи травмами начальник (командир) лікувального закладу (частини) зобов`язаний негайно доповісти командирові військової частини, з якої прибув хворий (хворі), а з інфекційними захворюваннями, крім того, - у найближчий санітарно-епідеміологічний заклад. Військовослужбовці, які захворіли в період відпустки або у відрядженні, на стаціонарне лікування направляються військовими комендантами або військовими комісарами (стаття 261 Статуту).

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Позивач, уважаючи, що наказ від 30.08.2019 № 936-ОС прийнятий протиправно, та урахувавши рішення Верховного Суду від 13.01.2021 у справі № 9901/277/19, звернувся до суду з вимогами про визнання протиправним та скасування наказу тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ від 30.08.2019 № 936-ОС, поновлення на військовій службі за контрактом, а також просив поновити його на посаді.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що відповідачем належними та допустимими доказами доведено правомірність звільнення позивача з військової служби, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

Надаючи оцінку обґрунтованості касаційної скарги і судовим рішенням судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд, з огляду на приписи статті 341 КАС України, ураховуючи положення статей 2, 4, 7 Закону України «Про доступ до судових рішень», виходить із такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Повноваження Президента України визначені статтею 106 Конституції України, відповідно до пункту 17 частини першої якої Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави.

Частиною третьою вказаної статті визначено, що Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України.

Правовий статус, загальну структуру, засади керівництва та загальну чисельність СЗРУ визначено Законом № 3160-IV.

Статтею 2 Закону № 3160-IV визначено, що правову основу діяльності СЗРУ становлять Конституція України, Закон України «Про розвідувальні органи України», цей та інші закони України, видані на їх виконання акти Президента України, інші нормативно-правові акти, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Організаційна структура СЗРУ визначається Президентом України (стаття 5 Закону № 3160-IV).

Згідно зі статтею 6 Закону № 3160-IV загальне керівництво СЗРУ здійснюється Президентом України. Безпосереднє керівництво СЗРУ здійснює її Голова, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України. Перший заступник Голови та заступники Голови СЗРУ призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Голови СЗРУ.

Як установлено судами попередніх інстанцій, 31.07.2018 між СЗРУ та позивачем укладений контракт про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ, за яким ОСОБА_1 було зараховано на військову службу.

Указом Президента України від 31.07.2018 № 225/2018 позивача призначено на посаду.

Указом Президента України від 12.04.2019 № 143/2019 позивача звільнено із займаної посади.

Наказом тимчасового виконувача обов`язків Голови СЗРУ від 19.04.2019 № 425-ОС позивача, звільненого Указом з посади, зараховано в розпорядження Голови СЗРУ за підпунктом «а» пункту 44-1 Положення № 619 за посадою зі збереженням установленого законодавством України грошового забезпечення з 12.04.2019.

Наказом тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ від 30.08.2019 № 936-ОС позивача звільнено з військової служби за підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 (у зв`язку із закінченням строку контракту) Закону № 2232-XII в запас СЗРУ та виключено зі списків особового складу з 03.09.2019.

На обґрунтування висновку про правомірність видання спірного наказу суд першої інстанції, зокрема, послався на абзац сьомий частини другої статті 23 Закону № 2232-XII, відповідно до якого для осіб офіцерського складу, які приймаються на військову службу за контрактом та призначаються на посади, встановлено строк військової служби від 1 до 5 років в календарному обчисленні, та пункт 5 контракту, відповідно до якого контракт укладений на строк, який, відповідно до пункту 17 статті 106 Конституції України, визначається Президентом України.

Зважаючи на виключні повноваження Президента України щодо призначення та звільнення вищого командування СЗРУ, суд першої інстанції зазначив, що строком дії контракту про проходження позивачем військової служби є строк його перебування на указаній посаді, але не менше ніж 1 рік та не більше 5 років перебування на військовій службі, а відтак, спірний наказ про звільнення позивача з військової служби в запас у зв`язку із закінченням строку контракту видано після закінчення передбаченого законом мінімального строку контракту, тобто за наявності відповідних підстав.

При цьому, як зазначено в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції, приписи пункту 13 Положення № 619, якими встановлений п`ятирічний строк першого контракту про проходження військової служби в СЗРУ, не відповідають змісту статті 23 Закону № 2232-XII, у зв`язку чим, відповідно до положень частини третьої статті 7 КАС України, при вирішенні спору необхідно застосовувати саме положення Закону № 2232-XII, як нормативного-правового акту, який має вищу юридичну силу.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 02.11.2023 у цій справі, відповідно до якого Положення № 619 не суперечить Закону № 2232-XII та не виходить за межі визначених цим законом строків дії контракту.

За наведеним в оскаржуваній постанові обґрунтуванням, суд апеляційної інстанції виходив з того, що контракт був укладений у зв`язку з призначенням позивача на посаду та, з огляду на зміст пункту 5 контракту і відсутність у ньому відсилань до строку, визначеного Президентом України у пункті 13 Положення № 619, дійшов висновку про обмеження строку контракту періодом перебування позивача на посаді з 31.07.2018 по 12.04.2019, який у свою чергу визначений Президентом України в Указах від 31.07.2018 № 225/2018 та від 12.04.2019 № 143/2019 про призначення та звільнення позивача з указаної посади. При цьому, як зазначив суд апеляційної інстанції, п`ятирічний же строк укладення першого контракту про проходження військової служби у СЗРУ також визначений Президентом України в його іншому Указі - про затвердження Положення № 619.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що фактично Президентом України як органом, який визначає особливості проходження військової служби у розвідувальних органах, різними актами одного рівня (Указами) визначені різні строки дії контракту для цілей вирішення даного спору.

Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції у даному випадку перед загальним актом Президента України, який у Положенні № 619 визначив строк дії першого контракту про проходження військової служби в СЗРУ, надав перевагу спеціальним актам Президента України - Указам № 225/2018 та № 143/2019, як таким, що прийняті пізніше та визначають безпосередньо період перебування саме позивача на посаді, у зв`язку з чим, не застосував до спірних відносин приписи пункту 13 Положення № 619 щодо п`ятирічного строку дії контракту.

З огляду на невідповідність визначеного Указами № 225/2018 та № 143/2019 строку контракту, який склав менше дев`яти місяців, положенням частини другої статті 23 Закону № 2232-XII, відповідно до яких строк військової служби не може бути меншим одного року, в оскаржуваній постанові для цілей визначення строку дії контракту, відповідно до частини третьої статті 7 КАС України були застосовані строкові межі військової служби, що визначені Законом № 2232-XII, як такі, що мають вищу юридичну силу перед відповідними актами Президента України.

Верховний Суд зазначає про помилковість оцінки апеляційним судом Указів № 225/2018 та № 143/2019, як спеціальних актів Президента України, якими визначений строк контракту, та про безпідставність визначення строку дії контракту, відповідно до положень частини другої статті 23 Закону № 2232-XII, з огляду на таке.

Відповідно до частини четвертої статті 2 Закону № 2232-XII порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною четвертою статті 19 Закону № 2232-XII форма, порядок і правила укладення контракту, припинення (розірвання) контракту та наслідки припинення (розірвання) контракту визначаються положеннями про проходження військової служби громадянами України та нормативно-правовими актами Міністерства оборони України та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, якщо інше не передбачено законом.

Частиною першою статті 6 Закону № 3160-IV передбачено, що загальне керівництво СЗРУ здійснюється Президентом України.

Відповідно до частини третьої статті 16 Закону № 2331-III на військовослужбовців розвідувальних органів, у тому числі тих, які не належать до кадрового складу розвідувальних органів, поширюється дія законодавства України про проходження військової служби з урахуванням особливостей, що обумовлені специфікою завдань, які виконуються зазначеними військовослужбовцями. Особливості проходження військової служби в розвідувальних органах України визначаються Президентом України.

Отже, наведеними нормами закону Президенту України, уповноваженому визначати Порядок та особливості проходження військової служби в СЗРУ, зокрема порядок і правила укладення та припинення контракту, надано дискреційні повноваження щодо визначення для військовослужбовців СЗРУ строку військової служби за контрактом у діапазоні від 1 до 5 років, передбаченому частиною другою статті 23 Закону № 2232-XII, та встановлений спосіб реалізації цих повноважень - затвердження Указом Президента України положення про проходження військової служби в СЗРУ.

Зазначені повноваження були реалізовані Президентом України у передбачений законом спосіб шляхом видання Указу про затвердження спеціального нормативно-правового акту - Положення № 619, пунктом 13 якого, у передбачених загальною нормою закону строкових межах військової служби, установлений строк першого контракту для усіх військовослужбовців СЗРУ тривалістю у 5 років.

Таким чином, пункт 13 Положення № 619 не суперечить Закону № 2232-XII та не виходить за межі визначених цим законом строків дії контракту.

Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2023 у цій справі.

За таких обставин, при визначенні строку дії контракту підлягали застосуванню саме приписи пункту 13 Положення № 619, як спеціального нормативно-правового акту.

Разом з тим, як було зазначено, приписи Положення № 619 застосовані не були, з огляду на висновок суду апеляційної інстанції про необхідність надання переваги перед Положенням № 619 спеціальним актам Президента України того ж рівня - Указам № 225/2018 та № 143/2019, які прийняті пізніше та визначають строк дії контракту про проходження військової служби саме для позивача.

Однак, такий висновок ґрунтується на неправильному визначенні судом апеляційної інстанції владно-регулятивної природи Указів № 225/2018 і № 143/2019 та у повній мірі спростовується положеннями законодавства, що підлягали застосуванню при вирішенні спору, виходячи з такого.

Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України, викладеній у Рішенні від 03.10.1997 № 4-зп у справі № 18/183-97, про набуття чинності Конституцією України, конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини указаного Рішення).

Отже, визначення Президентом України іншого, ніж передбачений пунктом 13 Положення № 619, строку контракту можливе виключно шляхом видання Президентом України Указу про внесення змін до Положення № 619 або про його скасування та затвердження нового положення про проходження військової служби в СЗРУ, який на час виникнення спірних відносин видано не було.

Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.03.2023 у справі № 9901/494/21, на неврахування яких судом апеляційної інстанції посилається скаржник у касаційній скарзі: за владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних; індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, у яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією; нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права.

В абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23.06.1997 № 2-зп у справі № 3/35-313 вказано, що «… за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію».

Укази № 225/2018 та № 143/2019 є ненормативними правозастосовними індивідуальними актами Президента України, які, на відміну від Положення № 619, не містять загальнообов`язкових правил поведінки (норм права) та вичерпали свою дію після реалізації, що взагалі виключає можливість їх врахування при виборі і застосуванні норм права та надання їм переваги перед нормативно-правовим актом.

При цьому наведена в оскаржуваній постанові оцінка Указів № 225/2018 та № 143/2019, як спеціальних актів Президента України, що визначають строк дії контракту, свідчить про неправильне тлумачення закону судом апеляційної інстанції.

З огляду на викладене, незастосування судом апеляційної інстанції приписів пункту 13 Положення № 619 внаслідок надання переваги перед ними Указам № 225/2018 та № 143/2019 суперечить нормам чинного законодавства та є безпідставним.

З огляду на наведене, при визначенні строку дії контракту підлягали застосуванню приписи пункту 13 Положення № 619, якими Президентом України у визначений законом спосіб встановлено строк дії першого контракту про проходження військової служби в СЗРУ тривалістю 5 років, а положення частини другої статті 23 Закону № 2232-XII застосуванню не підлягали, що свідчить про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права.

Верховний Суд нагадує, що таке застосування норм права при визначенні строку контракту у повній мірі узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 02.11.2023 у цій справі, відповідно до якого законодавець у Законі № 2232-XII унормував загальні вимоги щодо строку дії контракту, який укладається із громадянами України, які приймаються на військову службу та призначаються на офіцерські посади, надавши при цьому органам, які здійснюють керівництво військовими формуваннями, можливість визначати деталі таких контрактів, що й було зроблено у Положенні № 619. Так, Законом № 2232-XII надано право укладати зазначені вище контракти на строк від 1 до 5 років, а Положенням № 619 звужено можливість вибору та чітко встановлено, на який строк має бути укладено перший контракт саме для проходження служби у СЗРУ - 5 років. При цьому Положення № 619 не суперечить Закону № 2232-XII та не виходить за межі визначених цим законом строків дії контракту.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.11.2018 у справі № 812/292/18 зазначила, що норми законодавства, які допускають неоднозначне або множинне тлумачення, завжди трактуються на користь особи.

З урахуванням викладеного, суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків, що строк дії укладеного із позивачем контракту про проходження військової служби становив період перебування його на посаді, визначений у відповідних Указах Президента України, але у силу Закону не міг бути менше 1 року та більше 5 років, а тому, оскільки позивача було звільнено з посади 12.04.2019, тобто менш як через дев`ять місяців з дня призначення (31.07.2018), то дія контракту, не зважаючи на звільнення, зберігалася до спливу одного року.

Щодо обґрунтування судом апеляційної інстанції висновку про визначення Президентом України строку контракту в Указах № 225/2018 та № 143/2019, якими позивача призначено на посаду та звільнено з неї, посиланням, як на встановлений факт, на укладення контракту у зв`язку із призначенням позивача на указану посаду, а також на пункт 5 контракту, згідно з яким контракт укладений на строк, що відповідно до пункту 17 статті 106 Конституції України визначається Президентом України, та частину третю статті 6 Закону № 3160-IV, Суд уважає їх безпідставними, оскільки зазначеними нормами закону не передбачено повноважень Президента України визначати строк дії контракту про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ шляхом видання індивідуально-правових актів та не пов`язано цей строк з призначенням військовослужбовця на посаду або зі строком його перебування на посаді, що свідчить про неправильне тлумачення закону судом апеляційної інстанції.

За таких обставин, висновки суду апеляційної інстанції про обмеження строку контракту періодом перебування позивача на посаді, визначеним Президентом України в Указах № 225/2018 та № 143/2019, ґрунтуються на неправильному тлумаченні закону судом апеляційної інстанції та є помилковими.

Крім того, судами попередніх інстанцій установлено, що наказом тимчасового виконувача обов`язків Голови СЗРУ від 19.04.2019 № 425-ОС позивача, звільненого Указом Президента України від 12.04.2019 № 143/2019 з посади, зараховано в розпорядження Голови СЗРУ за підпунктом «а» пункту 44-1 Положення № 619 за займаною посадою зі збереженням установленого законодавством України грошового забезпечення з 12.04.2019.

Відповідно до підпункту «а» пункту 44-1 Положення № 619 зарахування військовослужбовців СЗРУ у розпорядження відповідних начальників допускається за службовою потребою (після закінчення вищого навчального закладу, в разі переведення військовослужбовців до нового місця служби, в інших випадках за рішенням Голови СЗРУ) - на строк до 2 місяців.

Згідно з абзацом восьмим пункту 44-1 Положення № 619 після закінчення строку перебування військовослужбовця у розпорядженні відповідного начальника, а також у разі відсутності підстав для дальшого перебування у розпорядженні він призначається на посаду або в установленому порядку звільняється з військової служби.

За змістом пункту 44 Положення № 619 час перебування військовослужбовця на лікуванні, в щорічній основній та встановлених законодавством додаткових відпустках із загальної тривалості періоду перебування у розпорядженні відповідних начальників виключається. За військовослужбовцями, зарахованими у розпорядження відповідних начальників, зберігаються всі види матеріального та грошового забезпечення за посадами, що вони займали, якщо інше не передбачено законодавством.

Оскільки перебування в розпорядженні Голови СЗРУ є проходженням військової служби, на позивача з 12.04.2019 продовжували поширювати свою дію приписи Положення № 619.

Як установлено судами попередніх інстанцій, позивач у розпорядженні перебував з 12.04.2019 до 27.08.2019, ураховуючи час перебування у відпустках та на лікуванні.

30.08.2019 наказом тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ № 936-ОС «По особовому складу, по військовослужбовцях» позивача звільнено з військової служби за підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 (у зв`язку із закінченням строку контракту) Закону № 2232-XII в запас СЗРУ та виключено зі списків особового складу з 03.09.2019.

Водночас Верховний Суд звертає увагу на те, що рішенням Верховного Суду від 13.01.2021 у справі № 9901/277/19, залишеним без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 17.03.2021, визнано протиправним та скасовано Указ Президента України від 12.04.2019 № 143/2019 про звільнення позивача з посади.

Отже, разом із встановленням рішенням Верховного Суду від 13.01.2021 по справі № 9901/277/19 протиправності зазначеного Указу Президента України та його скасуванням усунуто підстави для перебування позивача у розпорядженні Голови СЗРУ.

Крім того, Верховний Суд відмовив позивачу у поновленні його на посаді, з огляду на те, що оскаржуваний Указ є актом індивідуальної дії і відновлює правове становище позивача з урахуванням певних процедур проходження військової служби.

Однак, відповідач, ураховуючи наведені висновки Верховного Суду, з дати набрання законної сили постановою Великої Палати Верховного Суду від 17.03.2021 у справі № 9901/277/19, якою залишено без змін рішення Верховного Суду 13.01.2021, ураховуючи певні процедури проходження військової служби, не вирішив питання щодо подальшого використання позивача як особи офіцерського складу на службі.

Також на обґрунтування відмови позивачу у поновленні його на посаді, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17.03.2021 у справі № 9901/277/19 послалася на передбачену чинним законодавством вимогу щодо заміщення цієї посади особою вищого офіцерського складу, що перебуває на військовій службі, що унеможливило застосування такого способу відновлення порушених прав позивача, як поновлення на цій посаді, внаслідок його звільнення з військової служби.

Отже, поновлення позивача на посаді безпосередньо залежить від його поновлення на військовій службі, у зв`язку з чим, є безпідставним висновок суду першої інстанції, що поновлення позивача на військовій службі безпосередньо залежить від його поновлення на посаді.

Надаючи оцінку доводам позивача, що порушення процедури його звільнення є самостійною підставою для скасування спірного наказу про звільнення з військової служби, суд першої інстанції послався на практику Верховного Суду, відповідно до якої під час оцінки рішень суб`єктів владних повноважень на їх відповідність критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, суди повинні уникати надмірного формалізму.

При цьому суд апеляційної інстанції також послався на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 16.12.2021 у справі № 640/11468/20, відповідно до якої межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб`єкта владних повноважень за умови безумовного дотримання ним передбаченої законом процедури прийняття такого рішення.

У підсумку, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що допущені відповідачем порушення є формальними, не призвели до порушення прав позивача в контексті заявлених позовних вимог, а тому не є підставою для скасування спірного наказу про звільнення позивача з військової служби.

Проте, з огляду на обставини справи та висновки, до яких Верховний Суд дійшов у цій справі, такий висновок судів попередніх інстанцій є помилковим, оскільки за умови дотримання відповідачем передбаченої законодавством процедури в частині своєчасного повідомлення про звільнення з військової служби та роз`яснення підстав і строків подання до звільнення для позивача могли настати різні правові наслідки з різним обсягом прав і обов`язків.

За таких обставин, необхідність дотримання наведених вимог до процедури звільнення з військової служби не може вважатися надмірним формалізмом, у зв`язку з чим висновки судів попередніх інстанцій в цій частині не відповідають обставинам справи та суперечать приписам частини другої статті 19 Конституції України.

З огляду на викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що, оскільки станом на 03.09.2019 один календарний рік з дня укладення контракту сплив, то відповідач мав правові підстави для звільнення позивача з військової служби за підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII у зв`язку із закінченням строку дії контракту та про правомірність оскаржуваного наказу про звільнення позивача з військової служби не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що в силу частини першої статті 351 КАС України є підставою для скасування судових рішень, і ухвалення нового рішення про часткове задоволення позову у частині визнання протиправним та скасування наказу тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ від 30.08.2019 № 936-ОС, поновлення позивача на військовій службі за контрактом від 31.07.2018 в СЗРУ та відновлення його у списках особового складу з 04.09.2019, оскільки позивача було звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу з 03.09.2019, тобто цей день був останнім днем проходження ним військової служби.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання поновити позивача на посаді, Суд зазначає таке.

У постанові від 02.11.2023 у справі № 640/22970/19 Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі і направляючи справу на новий судовий розгляд, вказала, що вирішуючи питання про призначення справи до розгляду, за результатами підготовчого засідання 06.07.2021 Окружний адміністративний суд міста Києва зазначив, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі. Хоча насправді питання про порушення трудових прав у цій справі не ставилося, а позивач однозначно стверджував, що він проходив військову службу. Вказане свідчить про неналежний підхід суду першої інстанції до остаточного визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин у цій справі. Також місцевий суд не обговорив і не вирішив питання про залучення до участі у справі осіб, на права і обов`язки яких може вплинути судове рішення. Поза увагою суду залишилося і питання об`єднання справ і роз`єднання позовних вимог, і, відповідно, не було належно вирішено й питання про повноваження місцевого суду розглядати справу у тій частині вимог, що фактично стосуються повноважень Президента України.

Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України підсудні Верховному Суду, як суду першої інстанції, однак про порушення місцевим судом визначених законом правил підсудності, як про встановлений факт, в постанові Великої Палати Верховного Суду не зазначено.

Отже, ураховуючи вимоги частини п`ятої статті 353 КАС України, обов`язковим при новому розгляді справи було належне вирішення у підготовчому засіданні питання щодо необхідності залучення до справи Президента України, та, відповідно, щодо повноважень місцевого суду розглядати справу в частині позовних вимог, що стосуються поновлення позивача на посаді.

Проте зазначені питання були у повній мірі вирішені судом першої інстанції, який за результатами підготовчого засідання, урахувавши предмет спору та характер спірних правовідносин, дійшов висновку, що рішення у цій справі не впливає на права та обов`язки Президента України, про що зазначив в ухвалі від 07.01.2025, якою підготовче провадження у справі закрито та справу призначено до розгляду по суті.

Як вже зазначалося, рішенням Верховного Суду від 13.01.2021 у справі № 9901/277/19, залишеним без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 17.03.2021, визнано протиправним та скасовано Указ Президента України від 12.04.2019 № 143/2019 про звільнення позивача з посади. Водночас Верховний Суд дійшов висновку, що вимоги про поновлення позивача на посаді не підлягають задоволенню, оскільки оскаржуваний Указ є актом індивідуальної дії і відновлює правове становище позивача з урахуванням певних процедур проходження військової служби.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2023 у цій справі виключно до дискреційних повноважень глави держави належить право призначати (поновлювати на посаді) чи звільняти вище керівництво СЗРУ.

В аспекті гарантування конституційного права на судовий захист, яке повинне бути не ілюзорним, а справжнім та повноцінно реалізованим, Конституційний Суд України зазначає в своїх рішеннях, що «правосуддя за своєю суттю визначається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах» (перше речення абзацу десятого пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30.01.2003 № 3-рп/2003).

Ефективним уважається такий спосіб захисту, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права; обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає завданню адміністративного судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04. 2018 у справі № 826/14016/16, від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12, від 11.02.2020 у справі № 0940/2394/18, від 01.06.2022 у справі № 620/5996/21).

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Відповідно до частини третьої статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

За такого правового регулювання та установлених у справі обставин, ураховуючи те що у цій справі Суд дійшов висновку про поновлення позивача на військовій службі, також ураховуючи висновки, викладені у рішенні Верховного Суду від 13.01.2021 у справі № 9901/277/19, яке залишено без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 17.03.2021, Верховний Суд дійшов висновку, що належним та ефективним способом захистом прав позивача є зобов`язання відповідача, відповідно до Закону України «Про Службу зовнішньої розвідки України», порядку поновлення на попередній посаді, визначеному Положенням про проходження військової служби військовослужбовцями Служби зовнішньої розвідки України, вирішити питання щодо поновлення позивача як особи офіцерського складу на попередній посаді, з урахуванням процедур проходження військової служби.

Щодо позовної вимоги про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, Суд зазначає таке.

Гарантії проти незаконного звільнення конституйовані в положеннях Основного Закону (стаття 43 Конституції України).

Статтею 6 Закону № 2331-III (який діяв у період спірних правовідносин до 24.10.2020) та пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України від 17.09.2020 № 912-IX «Про розвідку» (далі - Закон № 912-IX, який набув чинності 24.10.2020) СЗРУ віднесено до складу розвідувальних органів.

Згідно з частиною другою статті 28 Закону № 912-IX на співробітників розвідувальних органів, які є військовослужбовцями, поширюються положення законодавства про проходження військової служби, соціальний та правовий захист військовослужбовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до пункту 1.8 Інструкції № 45 розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний місяць, тиждень чи день, а за декілька днів чи годин службового часу дня, визначається, виходячи з кількості календарних днів у цьому місяці або тижні чи годин службового часу дня, пропорційно часу виконання службових обов`язків. Частина грошового забезпечення, яка підлягає виплаті у такому випадку, визначається наказами Голови СЗР України або його першого заступника.

Згідно з абзацом 1 пункту 1.9 Інструкції № 45 грошове забезпечення, що належить військовослужбовцю і своєчасно не виплачене йому або виплачене в меншому, ніж належало, розмірі, виплачується за весь період, протягом якого військовослужбовець мав право на нього.

З урахуванням приписів частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Оскільки суди попередніх інстанцій не встановлювали фактичних обставин справи, необхідних для розрахунку суми грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу позивача, справа у цій частині позовних вимог підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин першої-четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина п`ята статті 242 КАС України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

З урахуванням того, що фактичні обставини справи судами попередніх інстанцій встановлено повно, але неправильно застосовано норми матеріального права, а у питанні застосування та тлумачення норм матеріального права Верховний Суд є судом, який має повну юрисдикцію, то Верховний Суд за правилами частини першої статті 351 КАС України вважає за необхідне скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення у справі про часткове задоволення позовних вимог щодо: визнання протиправним та скасування наказу тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ від 30.08.2019 № 936-ОС та поновлення позивача на військовій службі за контрактом від 31.07.2018 в СЗРУ і відновлення його у списках особового складу з 04.09.2019; зобов`язання відповідача, відповідно до загальних правил поновлення на попередній посаді, вирішити питання щодо можливості поновлення позивача як особи офіцерського складу на попередній посаді, з урахуванням процедур проходження військової служби. Справу в частині стягнення на користь позивача грошового забезпечення за час вимушеного прогулу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції; в іншій частині позовних вимог - відмовити.

Колегія суддів уважає, що Судом надано відповідь на всі доводи, які можуть вплинути на правильність вирішення справи на цій стадії судового розгляду.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокат Безуєвський Юрій Маркович, задовольнити частково.

Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 05.03.2025 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11.06.2025 у справі № 640/22970/19 скасувати.

Ухвалити у справі № 640/22970/19 нове рішення, яким позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ тимчасово виконуючого обов`язки Голови Служби зовнішньої розвідки України від 30.08.2019 № 936-ОС про звільнення з військової служби за підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 (у зв`язку із закінченням контракту) в запас Служби зовнішньої розвідки України з правом носіння військової форми одягу ОСОБА_1 та виключення його зі списків особового складу з 03.09.2019.

Поновити ОСОБА_1 на військовій службі за контрактом від 31.07.2018 в Службі зовнішньої розвідки України та відновити його у списках особового складу з 04.09.2019.

Зобов`язати Службу зовнішньої розвідки України, відповідно до Закону України «Про Службу зовнішньої розвідки України», порядку поновлення на попередній посаді, визначеному Положенням про проходження військової служби військовослужбовцями Служби зовнішньої розвідки України, вирішити питання щодо можливості поновлення ОСОБА_1 як особи офіцерського складу на попередній посаді, з урахуванням процедур проходження військової служби.

Справу в частині позовних вимог про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу направити на новий розгляд до суду першої інстанції - Черкаського окружного адміністративного суду.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

Ж.М. Мельник-Томенко

А.В. Жук

А.Г. Загороднюк ,

Судді Верховного Суду