Постанова від 29 квітня 2026 р. у справі №372/373/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

вул. Солом`янська, 2-а, м. Київ, 03110

e-mail: inbox@kia.court.gov.ua

Унікальний номер справи 372/373/25 Апеляційне провадження № 22-ц/824/9403/2026Головуючий у суді першої інстанції - Зінченко О.М., Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 квітня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі:

суддя-доповідач Оніщук М.І.,

судді Шебуєва В.А., Кафідова О.В.,

секретар Цалко Д.М.,

за участю:

прокурора Шелест М.Б.,

представника відповідачів ОСОБА_1 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Київської обласної прокуратури на рішення Обухівського районного суду Київської області від 04 лютого 2026 року в цивільній справі за позовом Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Державне спеціалізоване господарське підприємство "Ліси України", про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2025 року Керівник Обухівської окружної прокуратури Київської області звернувся до Обухівського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , згідно з яким просив:

- витребувати на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації в категорію лісогосподарського призначення із незаконного володіння: ОСОБА_2 - земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3223185100:07:006:0065; ОСОБА_3 - земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3223185100:07:006:0092; ОСОБА_4 - земельну ділянку площею 0,1201 га з кадастровим номером 3223185100:07:006:0104;

- стягнути з відповідачів на користь Київської обласної прокуратури судовий збір.

Позовні вимоги обгрунтовано тим, що Розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації №608 від 19.05.2009 було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 81-му громадянину для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Красненської сільської ради Обухівського району Київської області.

На підставі вказаного розпорядження громадянам видано державні акти на право власності на земельні ділянки, серед інших: ОСОБА_2 - на земельну ділянку площею 0,12 га, з кадастровим номером 3223185100:07:006:0065 - державний акт серії ЯИ №493642, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010833100021 від 27.10.2009; ОСОБА_3 - на земельну ділянку площею 0,12 га.,з кадастровим номером 3223185100:07:006:0092 - державний акт серії ЯИ №493669, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011095001403 від 29.06.2010; ОСОБА_4 - на земельну ділянку площею 0,12 га, з кадастровим номером 3223185100:07:006:0104 - державний акт серії ЯИ №493681, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011095001403 від 29.06.2010.

На даний час земельні ділянки зареєстровані та перебувають у власності відповідачів.

Разом з тим, прокурор вказував, що вищевказане розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області було прийнято з порушенням вимог земельного та лісового законодавства, а тому просить витребувати на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації в категорію лісогосподарського призначення із незаконного володіння відповідачів земельні ділянки та стягнути з них судові витрати.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 04.02.2026 у задоволенні позову відмовлено (т. 1, а.с. 228-234).

В апеляційній скарзі прокурор, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

В обгрунтування апеляційної скарги вказує на неврахування судом першої інстанції того, що матеріали лісовпорядкування, копії яких долучено прокурором до позовної заяви, затверджені у встановленому законом порядку та є належними та допустимими доказами на підтвердження факту приналежності спірних земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення.

Також, за інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання "Укрдержліспроект" від 23.06.2023 № 576 спірні земельні ділянки відповідно матеріалів лісовпорядкування 2014 року відносяться до лісів Обухівського лісництва ДП "Київське лісове господарство" і повністю розташовані у кварталі 81 вказаного лісництва.

Крім того, відомості про приналежність спірних земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення підтверджується інформацією з кадастрової карти Національної кадастрової системи України, згідно з якою спірні земельні ділянки повністю знаходяться в межах шару "Ліси".

За вказаних обставин, вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про те, що надані прокурором докази у вигляді листів ДП "Київське лісове господарство", фрагментів кадастрової карти та матеріалів лісовпорядкування не підтверджують, що саме спірні земельні ділянки відповідачів відносяться до земель державного лісового фонду або що вони були надані у власність з порушенням земельного та лісового законодавства (т. 2, а.с. 1-12).

У судовому засіданні прокурор апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити.

Представник відповідачів у судовому засіданні щодо апеляційної скарги заперечував, посилаючись на її безпідставність та необгрунтованість.

Третя особа у судове засідання не з`явилася, про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомила.

Суд апеляційної інстанції визнав за можливе розглянути справу за відсутності третьої особи, оскільки її неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).

Заслухавши доповідь судді, вислухавши пояснення учасників судового розгляду, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації №608 від 19.05.2009 було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 81-му громадянину для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Красненської сільської ради Обухівського району Київської області та передано у власність земельні ділянки для ведення індивідуального садівництва 81-му громадянину (згідно з додатком) площею 9,72 га.(т. 1, а.с.26-31).

27 жовтня 2009 року в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010995002145 було зареєстровано державний акт серії ЯИ №493642 на земельну ділянку площею 0,12 га. з кадастровим номером 3223185100:07:006:0065, цільовим призначенням - для ведення індивідуального садівництва на ім`я ОСОБА_2 на території Красненської сільської ради Обухівського району Київської області, виданий на підставі розпорядження голови Обухівської районної державної адміністрації №608 від 19 травня 2009 року (т. 1, а.с.32).

29 червня 2010 року в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за №0101101334 було зареєстровано державний акт серії ЯИ №493669 на земельну ділянку площею 0,12 га. з кадастровим номером 3223185100:07:006:0092, цільовим призначенням - для ведення індивідуального садівництва на ім`я ОСОБА_3 на території Красненської сільської ради Обухівського району Київської області, виданий на підставі розпорядження голови Обухівської районної державної адміністрації №608 від 19 травня 2009 року (т. 1, а.с.33).

29 червня 2010 року в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за №01095001383 було зареєстровано державний акт серії ЯИ №493681 на земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3223185100:07:006:0104, цільовим призначенням - для ведення індивідуального садівництва на ім`я ОСОБА_4 на території Красненської сільської ради Обухівського району Київської області, виданий на підставі розпорядження голови Обухівської районної державної адміністрації №608 від 19 травня 2009 року (т. 1, а.с.34).

Так, серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов). Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), пункт 90). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України), незалежно від того, є він фактичним володільцем майна чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), пункти 65-67).

Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), пункти 70, 71).

Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема, неправомірного) земельною ділянкою.

З урахуванням наведеного, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном.

Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) (пункт 89), від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18) (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19) (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19) (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21) (пункт 37)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) у порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21)).

Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірних земельних ділянок, але як власник має право володіння ними (частина перша статті 317 ЦК України). Тому права держави підлягають захисту шляхом витребування таких ділянок з володіння кінцевих набувачів. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірних земельних ділянок та внесення до відповідного державного реєстру записів про право власності держави на ці ділянки.

Аналогічні за змістом висновки викладені в постановах Верховного Суду від 01 травня 2024 року у справі № 369/2869/22 (провадження № 61-15246св23), від 03 липня 2024 року у справі № 369/4575/22 (провадження № 61-17205св23).

Разом з тим, відповідно до статті 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земельний кодекс України та Лісовий кодекс України визначають особливий правовий режим земель лісогосподарського призначення, який передбачає обмеження щодо їх вилучення, передачі у приватну власність, а також особливу процедуру встановлення статусу таких земель.

Частина друга статті 84 Земельного кодексу України передбачає, що право державної власності на землю реалізується виключно органами виконавчої влади в межах визначених законом повноважень. Згідно з частинами другою і третьою статті 56 цього ж кодексу, передача земель лісогосподарського призначення у приватну власність можлива лише в окремих, чітко визначених випадках (наприклад, щодо деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення), інші випадки законом не передбачені.

У свою чергу, статтею 5 Лісового кодексу України встановлено, що до земель лісогосподарського призначення належать як лісові, так і нелісові землі, що передані для потреб лісового господарства.

Облік таких земель здійснюється на підставі матеріалів лісовпорядкування, які, згідно з нормами статей 45, 47, 48, 54 ЛК України, є основним доказом на підтвердження статусу земель як лісового фонду.

Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1. Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11.12.1986, лісовпорядкувальні планшети належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування.

Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України (пункт 42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц).

Так, на підтвердження лісового статусу земель прокурором було надано до суду фрагменти планшетів лісовпорядкування та листи ДП "Київське лісове господарство", в яких зазначено, що спірні ділянки розташовані в межах відповідного кварталу лісництво.

Разом з тим, як вірно встановлено судом першої інстанції, вказані документи не можуть вважатися належними та допустимими доказами у розумінні чинного законодавства, адже подані планшети лісовпорядкування не містять ознак їх офіційного затвердження, цього вимагає Лісовий кодекс України. Вони не містять підписів, відтисків печаток, відміток про погодження з відповідними органами виконавчої влади, що виключає їх юридичну силу як офіційного документа.

Крім того, у матеріалах справи відсутні докази погодження таких матеріалів із центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, що є обов`язковим елементом процедури включення земель до складу державного лісового фонду

Натомість, матеріали лісовпорядування мають юридичну силу лише за умови їх затвердження в установленому порядку.

Однак, надані прокурором фрагменти є лише копіями частин планшетів, не містять повної інформації, підписів, посвідчень або відміток про їх офіційне походження, що унеможливлює встановлення їх автентичності.

Таким чином, оцінюючи надані прокурором письмові докази в їх сукупності з іншими доказами, що містяться в матеріалах справи, апеляційний суд вважає їх недостатніми для підтвердження обставин щодо належності спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 21.09.2022 року у справі №369/1872/18.

У свою чергу, згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно з практикою ЄСПЛ, змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Також, слід зауважити, що у постанові від 15.06.2021 у справі № 916/585/18 (916/1051/20) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. При цьому зазначені норми є загальними, стосуються майна в цілому, тобто регулюють правовідносини щодо і рухомого, і нерухомого майна.

Водночас можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (такий правовий висновок сформульовано в пункті 6.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.

Таким чином, у спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з`ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (див. пункт 7.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/73/17).

З урахуванням викладеного, а також встановивши, що відповідачі діяли добросовісно при набутті права власності на майно, володіють ним більше 15 років, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність у справі належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження заявлених позовних вимог до відповідачів.

З вищенаведеного вбачається, що доводи апелянта щодо незаконності рішення не грунтуються на вимогах закону, суперечать наявним у справі доказам та фактичним обставин справи, а отже не спростовують та не впливають на законність і обгрунтованість ухваленого судом рішення.

Крім цього, наведені в апеляційній скарзі доводи, які на думку скаржника, є підставою для скасування рішення суду, є тотожними із його поясненнями на обгрунтування позовних вимог, ці доводи були предметом судового розгляду в суді першої інстанції, яким суд надав грунтовну оцінку, яка узгоджується з вимогами закону і з якою у суду апеляційної інстанції відсутні підстави не погодитися.

Таким чином, суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам сторін належну правову оцінку, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності та постановив законне, правильне по суті і справедливе рішення.

При апеляційному розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування рішення, в справі не виявлено.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду без змін.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 372, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Київської обласної прокуратури - залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 04 лютого 2026 року в цивільній справі за позовом Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Державне спеціалізоване господарське підприємство "Ліси України", про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.

Повний текст постанови складений 18 травня 2026 року.

Суддя-доповідач М.І. Оніщук

Судді В.А. Шебуєва

О.В. Кафідова