Постанова від 20 квітня 2026 р. у справі №160/15427/25 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

21 квітня 2026 року м. Дніпросправа № 160/15427/25

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Дурасової Ю.В. (доповідач),

суддів: Лукманової О.М., Божко Л.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Дніпрі апеляційну скаргу Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю

на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 01.09.2025 року (головуючий суддя Озерянської С.І.)

в адміністративній справі за позовом Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «ТОКМАК ДИЗЕЛЬ МАШ» про стягнення адміністративно-господарських санкцій, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Дніпропетровське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, 27.05.2025 року звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОКМАК ДИЗЕЛЬ МАШ" про стягнення адміністративно-господарських санкцій, просить:

- стягнути з відповідача на користь держави в особі позивача адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2024 рік у розмірі 33 758,78грн.

В обґрунтування позову зазначено, що відповідач не виконав норматив щодо створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, встановлений статтею 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", не забезпечив працевлаштування осіб з інвалідністю у кількості 1 особи та не сплатив у добровільному порядку адміністративно-господарські санкції за не працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі 33758,78 грн. Несплата відповідачем адміністративно-господарських санкцій до Фонду завдає значної шкоди державним інтересам, не дозволяє в повній мірі створити особам з інвалідністю необхідні умови, які дають можливість вести повноцінний спосіб життя у зв`язку з чим, позивач просить стягнути зазначену суму санкцій з відповідача у судовому порядку.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 01.09.2025 року в задоволенні позову - відмовлено.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОКМАК ДИЗЕЛЬ МАШ" судові витрати на правничу допомогу у розмірі 3000 грн.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову. Посилається на доводи, що викладені в позові.

Ухвалами Третього апеляційного адміністративного суду від 02.02.2026 року відкрито апеляційне провадження у справи та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.

Ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 02.04.2026 року продовжено строк розгляду апеляційної скарги на п`ятнадцять днів.

У період з 06.04.2026 до 10.04.2026 суддя Дурасова Ю.В. брала участь у онлайн-підготовці суддів апеляційних адміністративних судів згідно Календарного плану підготовки суддів для підтримання кваліфікації на 2026 рік.

У період з 14.04.2026 до 15.04.2026 суддя Дурасова Ю.В. перебувала у відрядженні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає про наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідач ТОВ «ТОКМАК ДИЗЕЛЬ МАШ» перебуває на обліку у Дніпропетровському обласному відділенні Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю.

Відповідно до розрахунку сум адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв`язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2024 рік, надісланого відповідачу, середньооблікова чисельність штатних працівників, що працювали у відповідача, за рік склала 13 осіб, таким чином, середньооблікова чисельність осіб з інвалідністю, відповідно до нормативу, встановленого частиною 1 статті 19 Закону №875-ХІІ, відповідача повинна складати 1 особу.

Середньооблікова чисельність штатних працівників осіб з інвалідністю роботодавця склала 0 осіб, що є менше ніж встановлено нормативом.

Враховуючи інформацію за розрахунком сум адміністративно-господарських санкцій, який був надісланий у формі електронного документа через електронний кабінет відповідача на веб-порталі електронних послуг Пенсійного фонду України вбачається невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2024 році.

Таким чином, за 1 робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю у 2024 році, відповідач до 15.04.2025 року повинен був самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 33758,78 грн.

Відповідачем адміністративно-господарські санкції в добровільному порядку сплачені не були, що й стало підставою для звернення позивача з позовом до суду.

Позивач вважає, що наявні підстави для стягнення з відповідача на користь держави в особі позивача адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2024 рік у розмірі 33 758,78грн.

Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив.

Досліджуючи правильність прийняття судом першої інстанції рішення, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне дослідити ряд норм законодавства, що регулюють дані правовідносини та обставини справи.

Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, суб`єкти владних повноважень (до яких відноситься відповідач) мають діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином межі дій відповідача чітко визначені Конституцією та законами України.

Правовідносини, що виникли між сторонами врегульовано нормами Конституції України, Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», Закону України «Про зайнятість населення».

Статтею 43 Конституції України задекларовано право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Законом, що визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами є Закон України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" №875-XII від 21.03.1991.

Відповідно до статті 18 Закону № 875, підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для таких осіб умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За змістом статті 18-1 Закону № 875-ХІІ пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.

Таким чином, обов`язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов`язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 50 Закону України від 05.07.2012 року №5067-VІ «Про зайнятість населення» (набрав чинності з 01 січня 2013 року) роботодавці зобов`язані, зокрема, своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Отже, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії підприємство, фактично, вживає усіх залежних від нього передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Слід взяти до уваги, що обов`язок підприємств подавати центрам зайнятості дані про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів саме щомісяця був встановлений Законом України від 01.03.1991 року № 803-XII «Про зайнятість населення», який втратив чинність 01 січня 2013 року, а тому до спірних правовідносин не застосовується.

Отже, з 01 січня 2013 року періодичність подання звітів 3-ПН не була регламентована законом.

Вказане питання врегульоване з прийняттям Порядку подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», затвердженого Наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 року № 316 (Наказ № 316).

Згідно з Наказом № 316 форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Тобто, на момент розгляду справи, законодавець не покладав на підприємства обов`язок подавати форму 3-ПН щомісячно чи з будь-якою іншою періодичністю.

Натомість, існував обов`язок підприємств одноразово подавати форму 3-ПН, а саме не пізніше через три робочі дні з дати відкриття вакансії.

Статтею 19 Закону №875 встановлено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі 4 відсотки середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті та з урахуванням вимог статті 18 цього Закону, і здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативу робочих місць.

При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Відповідно вимог статті 20 Закону №875 підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю.

Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

В даному випадку, судом встановлено, що відповідачем було виконано вимоги статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», тобто ним було вжито заходи для відповідності середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю установленим нормативам та працевлаштовано одну особу з інвалідністю – ОСОБА_1 , якому встановлено третю групу інвалідності.

Працевлаштування особи з інвалідністю відповідачем підтверджується наданими суду доказами.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги, що відповідачем було надано:

копію наказу №15 від 26.08.2024 року про прийняття на роботу ОСОБА_1 ;

копію повідомлення про прийняття працівника на роботу ОСОБА_1 ;

копію паспорту громадянина України (ID картка) та довідки про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 ;

копію довідки МСЕК ОСОБА_1 ; копію довідки за формою ОК-5 ОСОБА_1 .

Частиною першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Втім, Дніпропетровське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, не надало суду жодного доказу на підтвердження порушення ТОВ «ТОКМАК ДИЗЕЛЬ МАШ» статті 19 Закону №875-XII в частині не забезпечення нормативу працевлаштування у 2024 році осіб з інвалідністю, у зв`язку з чим суд вважає доводи позивача необґрунтованими, а позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню.

Щодо клопотання відповідача про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю витрат на правничу допомогу на користь ТОВ «ТОКМАК ДИЗЕЛЬ МАШ» у розмірі 12000 грн., суд першої інстанції зазначив наступне.

Згідно з положеннями статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно пункту 1 частини третьої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Частиною третьою та четвертою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку її до розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Аналіз вимог статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України дає підстави для висновку, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Згідно із частиною дев`ятою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

На підтвердження понесених відповідачем витрат на правничу допомогу надано:

договір №370 від 05.06.2025 року про надання правничої допомоги, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю Серії ДП №3073, додаток №1 від 05.06.2025 року до договору №370 від 05.06.2025 року про надання правничої допомоги, акт приймання-передачі наданих послуг №1 від 19.06.2025 року, звіт про надану правничу допомогу від 19.06.2025 року, рахунок на оплату №454 від 05.06.2025 року на суму 12000 грн. та платіжну інструкцію №1180 від 19.06.2025 року на суму 12000 грн.

Отже, документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

В свою чергу наведені норм чинного законодавства покладають обов`язок доведення неспівмірності понесених витрат на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Позивачем зазначено, що витрати на правничу допомогу у розмірі 12000 грн. є завищеними щодо іншої сторони спору, якою у цій справі є неприбуткова бюджетна установа, діяльність якої направлена на фінансове забезпечення заходів щодо соціальної захищеності осіб з інвалідністю.

Враховуючи критерії співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи, приймаючи до уваги, що справа не є складною, а також те, що витрати на оплату послуг адвоката мають бути дійсні, необхідні та обґрунтовані, приймаючи до уваги принципи добросовісності, розумності та справедливості, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність стягнення на користь відповідача витрат на правничу допомогу у розмірі 3000грн, з чим колегія суддів апеляційної інстанції погоджується.

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у задоволенні позову.

Вищезазначене є мотивом для відхилення судом апеляційної інстанції аргументів, викладених в апеляційній скарзі, оскільки аргументи позивача спростовуються доводами, викладеними відповідачем та нормами законодавства, що регулює дані правовідносини.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правового обґрунтування, покладене в основу рішення суду першої інстанції, тому не можуть бути підставою для його скасування.

Керуючись 241-245, 250, 311, 316, 321, 322, 327, 328, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю – залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 01.09.2025 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття 21.04.2026 та в силу ст. 328 КАС України постанова може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів згідно ст. 329 КАС України з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.

Головуючий - суддя Ю. В. Дурасова

суддя О.М. Лукманова

суддя Л.А. Божко