Рішення від 18 травня 2026 р. у справі №522/4874/26-Е — Приморський районний суд м. Одеси

Провадження № 2/522/6706/26

Справа № 522/4874/26-Е

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 травня 2026 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси

у складі: судді - Бондар В.Я.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР Україна» про стягнення заборгованості по заробітній платі,

ВСТАНОВИВ:

Позивач 27.03.2025 через систему «Електронний суд» звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР Україна» про стягнення заборгованості по заробітній платі за сумісництвом за період з квітня 2025 року по березень 2026 року включно у розмірі 48 000 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 05.06.2020 позивача прийнято на роботу до ТОВ «БІІР Україна» за сумісництвом на посаду директора виконавчого з 09.06.2020. Трудові відносини між сторонами є триваючими, наказу про звільнення відповідач не видавав, остаточного розрахунку не проводив, що підтверджено рішеннями у справах №947/26680/23 та 522/5420/25-Е. З березня 2022 року нарахування заробітної плати позивачу припинилися. Рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 22.12.2025 у справі №522/5420/25-Е стягнуто з ТОВ «БІІР Україна» на користь позивача 129 900 грн заборгованості по заробітній платі за період з березня 2022 року по березень 2025 року. У період з квітня 2025 року по березень 2026 року відповідач продовжує не нараховувати та не виплачувати позивачу заробітну плату за сумісництвом, у зв`язку з чим позивач звертається до суду за захистом своїх трудових прав. Позивач проводить розрахунок за період квітень 2025 року – березень 2026 року виходячи з половини мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством України.

Позовну заяву на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями 27.03.2026 передано судді Бондарю В.Я. 30.03.2026.

Ухвалою Приморського районного суду м.Одеси від 31.03.2026 відкрито провадження у справі, встановлено, що розгляд справи буде проводитися в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. Задоволено клопотання позивача про витребування доказів.

Ухвалою від 20.04.2026 клопотання ТОВ «БІІР Україна» в особі представника Сердюкова Б.Л. про розгляд справи за правилами загального позовного провадження залишено без задоволення.

До суду 20.04.2026 надійшов відзив ТОВ «БІІР Україна» в особі представника Сердюкова Б.Л., згідно якого відповідач заперечує проти позову.

На обґрунтування відзиву зазначено, що на підприємстві на посаді виконавчого директора обліковується працівник – ОСОБА_1 , проте останній не з`являється на робочому місці та не виконує свої посадові обов`язки протягом трьох років. Підприємством щоденно складаються акти про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці, на зв`язок позивач не виходить, на роботі не з`являвся. Час прогулів не підлягає оплати, оскільки праця фактично не виконувалася.

У відзиві відповідач заявив клопотання про продовження процесуального строку на подання доказів: відповідей з органів державної влади, місцевого самоврядування, контролюючих та перевіряючих інстанцій, до яких відповідачем зроблено запити та які містять інформацію щодо предмету доказування.

Таке клопотання задоволенню не підлягає, адже на підтвердження звернення до державних органів з адвокатськими запитами, про що вказує представник відповідача, суду інформації не надано. Відтак, за відсутності звернень, які розглядаються органами державної влади в 30-денний строк, відсутні підстави для продовження строку на подання додаткових доказів.

Вимоги у відзиві про розгляд справи за правилами загального позовного провадження та визнання явки позивача обов`язковою є безпідставними, адже клопотання про перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження вже розглянуто судом, а визнання явки позивача обов`язковою неможливе з огляду на розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні докази в їх сукупності, дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що 09 червня 2020 року ОСОБА_1 прийнято на роботу за сумісництвом до ТОВ «БІІР Україна», на підставі наказу 264/К, на посаду виконавчого директора, про що свідчять відомості ПФУ про трудову діяльність з реєстру застрахованих осіб. Відомості про припинення трудових відносин не вказані та не заперечується відповідачем перебування сторін у трудових відносинах.

З довідки по формі ОК-7 Реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, вбачається, що ОСОБА_1 не отримує заробітну плату з 2022 року від ТОВ «БІІР Україна».

Пенсійний фонд України на виконання ухвали про витребування доказів надав до суду 24.04.2026 лист у якому повідомив, що до бази даних реєстру страхування відомості стосовно ОСОБА_1 за період з 01.04.2025 по 31.03.2026 надходили від страхувальників ТОВ «БІІР Україна» та ТОВ «БІІР Проперті», без нарахування заробітної плати / доходу.

Рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 22 грудня 2025 року у справі №522/5420/25-Е стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР Україна» на користь ОСОБА_1 129 900,00 грн заборгованості по заробітній платі за період з березня 2022 року до березня 2025 року. У задоволенні зустрічного позову ТОВ «БІІР Україна» до ОСОБА_1 про стягнення збитків у розмірі 1 100 000,00 грн відмовлено.

Таке рішення не набрало законної сили, адже Одеський апеляційний суд розглядає апеляційну скаргу ТОВ «БІІР Україна» на вищевказане рішення Приморського районного суду м.Одеси від 22 грудня 2025 року у справі №522/5420/25-Е.

Разом з тим, у цій справі ОСОБА_1 просить стягнути заборгованість по заробітній платі за період квітень 2025 року - березень 2026 року, тобто період, який не врахований у справі №522/5420/25-Е.

Заперечуючи проти позову ТОВ «БІІР України» надає акти про відсутність працівника на робочому місці складені кожного робочого дня з 01.04.2025 по 31.03.2026 про відсутність ОСОБА_1 протягом чотирьох годин кожного дня. Також відповідач надає листи направленні позивачу щодо необхідності надання щотижневого звіту про виконану роботу та доказів перебування на робочому місці у період з 01.04.2025 по 01.04.2026.

По-перше, щодо строків звернення до суду.

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом «ex officio», незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18 (провадження № 61-5845св19), від 03 жовтня 2022 року у справі № 204/1724/20 (провадження № 61-18714св20).

Відповідно до ч. 1 статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, згідно з рішенням Конституційного Суду № 1-р/2025 від 11.12.2025 року.

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин (абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012); „реалізація права на судовий захист невід`ємно пов`язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права (перше речення абзацу другого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013).

В рішенні Конституційного Суду № 1-р/2025 від 11.12.2025 зазначено, що строки звернення до суду є потрібним елементом законодавчого регулювання, проте вони не можуть бути встановлені так, щоб істотно обмежувати право на судовий захист.

Строк звернення до суду - це встановлений законом проміжок часу, протягом якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права; після закінчення строку звернення до суду право не зникає, але не може бути належно реалізоване в разі неможливості поновлення цього строку.

Отже, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.

Враховуючи предмет спору, позивач має право звернутися до суду з позовом про стягнення заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

По суті заявлених вимог суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначено КЗпП України.

Згідно з частиною першою статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються з частиною першою статті 1 ЗУ «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30.06.1961, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У рішенні від 15.10.2013, № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

КЗпП України передбачено такі форми організації праці як сумісництво та суміщення професій (посад), а також врегульовано порядок оплати такої праці (статі 102-1, 105).

Так, сумісництвом вважається виконання працівником, крім основної, іншої оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації або у роботодавця - фізичної особи.

Працівники, які працюють за сумісництвом, одержують заробітну плату за фактично виконану роботу (стаття 102-1 КЗпП України).

Отже, робота за сумісництвом - це виконання роботи в додатковий час (вільний від основної роботи), а робота за суміщенням здійснюється в той самий проміжок робочого часу, що відведений для основної роботи.

Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Суд відхиляє доводи відповідача про те, що ОСОБА_1 не виконував роботу за яку має отримувати платню, оскільки прогул має наслідком розірвання трудового договору, систематичне невиконання обов`язків має наслідком притягнення до дисциплінарної відповідальності працівника, тоді як ТОВ «БІІР Україна» жодних дій щодо позивача не вчиняє, окрім складення актів про відсутність позивача протягом 4 годин.

При тому, суд зауважує, що у справах, що випливають з трудових відносин тягар доказування правомірності прийнятих рішень, вчинених дій покладається, як правило, на роботодавця (див. постанову Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №207/1385/16-ц).

Однак, відповідачем не надано укладеного з позивачем контракту (про існування якого йдеться в листах адресованих ОСОБА_1 щодо необхідності надання щотижневого звіту) і суд не може проаналізувати умови праці позивача, яка в теперішній час не передбачає обов`язкової присутності на робочому місці.

Відповідно до ч. 1 ст. 21, ч. 1 ст. 24 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Статтею 115 Кодексу законів про працю України передбачено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Розраховуючи заборгованість по заробітній платі ОСОБА_1 виходить з половини розміру мінімальної заробітної плати, рахуючи роботу за сумісництвом як 0,5 ставки.

Суд погоджується з таким розрахунком позивача, відповідно до якого за період з 01.04.2025 по 31.03.2026 заробітна плата складає 48 970,50 грн, виходячи з наступного.

По-перше, мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов`язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці (ч.3 ст.3 Закону України «Про оплату праці»).

По-друге, відповідачем на спростовування розрахунку позивача контррозрахунку представлено не було.

Згідно з частинами першою третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.

У постанові від 29 січня 2021 року у справі №922/51/20 Верховний Суд також наголосив на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню так, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Отже, на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, адже він працює за сумісництвом на посаді виконавчого директора ТОВ «БІІР Україна» та не отримує заробітної плати, а доводи відповідача є безпідставними, адже сама претензія про невиконання трудової функції протягом декількох років за відсутності заходів реагування не може бути доказом не виконання трудової діяльності, відсутність на робочому місці за умов ненадання відповідачем умов контракту, не може розцінюватися як невиконання трудових обов`язків.

Відповідно до ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно ч. 1 ст. 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.

Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір за одну вимогу майнового характеру, що становить 1 064,96 грн (застосовано коефіцієнт 0,8 у зв`язку з поданням позову фізичною особою через систему «Електронний суд»).

Керуючись ст.ст. 1, 2, 5, 12, 30, 43, 76, 81, 84, 89, 95, 258, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР Україна» про стягнення заборгованості по заробітній платі – задовольнити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР України» (код ЄДРПОУ 38819672, м.Одеса, вул. Приморська, буд.3-Б) на користь ОСОБА_1 (РНКОПП НОМЕР_1 , м.Луганськ) заборгованість по заробітній платі за сумісництвом за період з 01.04.2026 по 31.03.2026 у розмірі 48 970 (сорок вісім тисяч дев`ятсот сімдесят) гривень 50 (п`ятдесят) копійок.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР України» (код ЄДРПОУ 38819672, м.Одеса, вул. Приморська, буд.3-Б) на користь держави судовий збір у розмірі 1 064 (одна тисяча шістдесят чотири) гривні 96 (дев`яносто шість) копійок.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.

Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Повний текст рішення суду складено 19 травня 2026 року.

Суддя: В.Я. Бондар