Рішення від 19 травня 2026 р. у справі №348/138/25 — Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Справа №348/138/25

Провадження № 2/348/27/26

20 травня 2026 року м.Надвірна

Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області

у складі: головуючого судді Бурдун Т.А.

за участю секретаря судового засідання Лейб`юк Є.В.,

представника позивача – адвоката Голіней Л.Д.,

відповідача – ОСОБА_1 ,

представника відповідача – адвоката Госедла О.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Надвірна в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя,

в с т а н о в и в:

Позивач ОСОБА_2 , інтереси якої представляє адвокат Голіней Л.Д., звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.

В обґрунтування позовних вимог (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог) зазначено, що з позивач з 23.11.1986 року перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_1 , який розірваний заочним рішенням Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 20.01.2019 року. Після укладення шлюбу подружжя почало будувати житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Будівництво домоволодіння було завершене до 1991 року, проте сторони юридично не оформили право власності на нього. Право власності на домоволодіння зареєстроване за ОСОБА_1 14.08.2024. також відповідач 03.10.2024 зареєстрував за собою право власності на земельну ділянку, на якій побудований будинок. Вважає, що земельна ділянка та домоволодіння є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, тому підлягає поділу між нею та відповідачем у рівних частках. Зазначає, що у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби, а в подальшому дії воєнного стану строк позовної давності позивачем не пропущений.

На підставі наведеного, просить визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 житловий будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, розташований в АДРЕСА_1 та земельну ділянку, розташовану за тією ж адресою, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 2624056200:005:001:0069.

Скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про речове право № 56297231 від 14.08.2024 року про право власності ОСОБА_1 на об`єкт житлової нерухомості: житловий будинок садибного типу з господарськими будівлями і спорудами, розташований в АДРЕСА_1 ; запис про речове право № 56996691 від 03.10.2024 року про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, розташовану в АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 2624056200:005:001:0069. Визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 по частці вищезазначеного житлового будинку та земельної ділянки. Також просить стягнути з відповідача понесені позивачем судові витрати.

Ухвалою Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 22 січня 2025 року відкрито загальне позовне провадження у цивільній справі, призначено підготовче судове засідання, та за клопотанням представника позивача витребувано від державного реєстратора Делятинської селищної ради копію реєстраційної справи, згідно якої зареєстроване право власності на житловий будинок за ОСОБА_1 ; у Ланчинській селищній раді розширену інформацію щодо будинку та земельної ділянки; від АТ «Прикарпаттяобленерго» інформацію про те, з якого часу здійснюється електропостачання у домоволодінні.

08.04.2025 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач ОСОБА_1 просив застосувати позовну давність та відмовити у позові повністю. В обґрунтування заперечення на позов зазначив, що з дружиною вони не проживають спільно з січня 2012 року З часу одруження та до припинення фактичних шлюбних відносин, а саме до 2008 року, вони проживали у будинку його батьків в АДРЕСА_1 . З 2008 року позивач перебуває на заробітках за межами України. Під час перебування у відпустках позивач проживала у його батьків, у сина та знайомих. Зареєстрована позивач була до червня 2021 року також за місцем проживання його батьків. Будівництво житлового будинку почалося ще в 1990-1991 роках, завершене в 2024 році, після завершення будівництва він зареєстрував право власності на своє ім`я. Електроенергію до будинку під`єднано в 2024 році. На час реєстрації права власності він у шлюбі з позивачем не перебував, отже будинок є його особистою власністю. Також у жовтні 2024 року він набув право власності на земельну ділянку, в порядку безоплатного отримання частини земельного фонду, отже вказана ділянка є його особистою власністю, на яку не розповсюджується режим спільної сумісної власності подружжя. Коштів на будівництво житлового будинку позивач не надавала. Допоки будівництво не було завершене, позивач не бажала ділити будівельні матеріали. Вважає, що позивач знає про порушення свого права з моменту розірвання шлюбу, тобто з січня 2019 року. Посилання на ті обставини, що на території України було встановлено карантин, а в подальшому введено воєнний стан не можуть братися до уваги, оскільки будь-яких доказів, які б заважали останній подати позов, пов`язаних із встановленням карантину, позивач не надала. Також не надала доказів, які б заважали їй подати позов про поділ спільного майна подружжя, пов`язаних з введенням воєнного стану, адже на території Івано-Франківської області не велися бойові дії, а сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Зазначив, що орієнтовні судові витрати, пов`язані з розглядом справи становлять 6000 грн, детальний розрахунок буде наданий впродовж п`яти днів після ухвалення судом рішення.

30.04.2025 представник позивача подала заяву про збільшення позовних вимог.

Ухвалою Надвірнянського районного суду від 16.05.2025 була призначена комплексна судова будівельно-оціночна та земельно-оціночна експертиза.

Ухвалою суду від 04.09.2025 провадження поновлене, експертне дослідження не проведене.

Ухвалою Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 30 вересня 2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Ухвалою від 14.04.2026 витребувана інформація від Державної прикордонної служби України.

Представник позивача - адвокат Голіней Л.Д. підтримала позовні вимоги з урахуванням заяви про збільшення, просила їх задовольнити. Додатково зазначила, що сторони за час шлюбу спільними зусиллями побудували спірний будинок, та деякий час проживали у ньому. Будівництво домоволодіння завершене у 1991 році, що підтвердили свідки. Сторони були в неприязних відносинах. Позивач приїздила влітку 2024 року, між сторонами виник скандал з приводу реєстрації будинку за відповідачем. Письмових заяв до поліції вона не подавала, оскільки їй було соромно говорити про це відкрито. Вважає, що позивач не пропустила строк позовної давності, оскільки спір фактично виник з літа 2024 року, коли позивач дізналася, що відповідач зареєстрував право власності на себе. Також зазначила, що позивач має право і на частину земельної ділянки, оскільки згідно ст. 120 ЗК України до особи, яка набула право власності на нерухоме майно переходить і право власності на земельну ділянку, на якій воно розташоване.

Відповідач ОСОБА_1 в судовому засіданні позов не визнав. Зазначив, що після реєстрації шлюбу вони з позивачем деякий час проживали у будинку батьків, потім проживали в будинку сестри. У 1991 році був закладений фундамент, після цього у 2000-2001 роках вони почали будівництво. Він працював на крані, позивач – у дитячому садочку, вони мали спільний бюджет, його батько допомагав з будівництвом. У 2008 році позивач виїхала за кордон і там постійно проживає. Він теж їздив за кордон на заробітки, діти в цей час залишалися з його батьками. У 2024 році він закінчив будівництво та оформив право власності на себе. Але 6-7 років він вже проживав у цьому будинку, син проживав у будинку. Право власності на земельну ділянку він оформив ще до реєстрації шлюбу. З позивачем вони не спілкуються навіть по телефону, вони не змогли домовитися про мирний розподіл майна. З 2022 року він не бачив позивача. Зауважив, що він путається у роках і датах.

Представник відповідача – адвокат Госедло О.Д. зазначив, що відповідач позов не визнає з підстав, зазначених у відзиві. Додатково зазначив, що рішення про розірвання шлюбу позивач не оскаржувала. Будівництво будинку почали батьки відповідача, остаточно у 2024 році він завершив його самостійно. На час реєстрації права власності на будинок ніяких сімейних відносин сторони вже не мали. Фактично з січня 2012 року сторони разом не проживають, спільне господарство не ведеться. З 2008 по 2012 роки позивач їздила за кордон на заробітки. Відповідач теж виїжджав за кордон у цей період. Земельна ділянка належала його батькам, він зареєстрував право власності на ділянку у жовтні 2024 року, тому земельна ділянка є його особистою власністю. Жодних коштів на будівництво та утримання будинку позивач не надавала. Жодного доказу про те, що вона не могла вчасно подати позов, нею не надано. В сел. ОСОБА_3 бойових дій не велося, тому посилання на воєнний стан це не підстава поновлення строку.

Свідок ОСОБА_4 надала суду покази про те, що з позивачем вона знайома з 1984-1985 років, відповідача знає з дитинства. Після одруження сторони проживали у будинку сестри, потім у батьків, разом будували будинок з фундаменту, після чого почали там жити. Остаточно будинок був добудований у 90-91 роках. ОСОБА_5 працювала вихователем у дитячому садочку, а ОСОБА_6 водієм. Вона бачила, як вони здійснювали будову. Коли вона була у них в будинку, будинок був жилий, а їх діти були шкільного віку. ОСОБА_5 та ОСОБА_6 разом були на весіллі дітей. На теперішній час ОСОБА_6 проживає у будинку з іншою жінкою. Щодо розірвання шлюбу вона ОСОБА_5 нічого не питала. Коли позивач приїздить у ОСОБА_3 , вона проживає у сина. Останній раз вона була у 2025 році на цвинтарі у с.Ланчині.

Свідок ОСОБА_7 надала суду покази про те, що зі сторонами знайома з 1989 року, проживає на одній вулиці. Після весілля сторони проживали у сестри відповідача, потім перейшли проживати до цього будинку, який був майже збудований. Вона була у сторін вдома дуже часто. ОСОБА_8 допомагав їм з будівництвом, вони з чоловіком їм допомагали, Вона білила стіни в їх будинку з ОСОБА_6 , ОСОБА_5 в цей час була вдома. ОСОБА_5 в 90-95 роках працювала вихователем у дитячому садочку. Приблизно до 2006 року вони проживали разом у будинку, він був придатний для проживання, світло в будинку точно було. Одна кімната була не добудована, баня добудовувалася, будинок був накритий бляхою, двері, вікна вставлені, сходи були, був сарай, чи була огорожа, вона не пам`ятає. Потім ОСОБА_5 поїхала до Бельгії на заробітки, ОСОБА_6 пізніше поїхав також з нею за кордон. На весілля сина ОСОБА_5 зичила у неї гроші, віддавав ОСОБА_6 . Останні роки вона вже не була в їх будинку.

Суд, вислухавши пояснення представника позивача, відповідача та його представника, допитавши свідків, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення на них, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, застосувавши до спірних правовідносин відповідні норми матеріального та процесуального права, встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що з 23.11.1986 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 30.01.2019 року ( а.с.6,8-9).

З довідки Ланчинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області № 18.03.2019 № 409/02.2-09 вбачається, що позивач ОСОБА_2 з 01.09.1989 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , а з 1999 року проживає в самовільно побудованому житловому будинку по АДРЕСА_1 (а.с.7).

З листа Ланчинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області № 13.11.2024 № 908/02.2-09 вбачається, що ОСОБА_2 з 01.09.1989 року по 01.11.2021 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ; в будинку по АДРЕСА_1 станом на 1990 рік та станом на 01.02.2019 рік зареєстрованих осіб не було (а.с.13).

Під час спільного проживання сторони розпочали будівництво житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

З виписки з погосподарської книги (земельно-кадастрової книги), виданої Ланчинською селищною радою Надвірнянського району Івано-Франківської області № 613/02.2-09 від 30.07.2024 вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 . житловий будинок побудований: рік побудови-1991 рік, земельною ділянкою для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд за вказаною адресою користується ОСОБА_1 , згідно записів земельно-кадастрових книг, площа – 0,1260 га, підстава: земельно-кадастрова книга, технічний паспорт; ОСОБА_1 присвоєно особовий рахунок - НОМЕР_1 /06-2 (а.с.40).

Відомості щодо зазначеного житлового будинку внесено до Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва за №ТІ01:3499-2093-1827-0832 (а.с.41).

На замовлення відповідача ОСОБА_1 29.07.2024 ФОП ОСОБА_9 було виготовлено технічний паспорт на житловий будинок садибного типу за адресою: АДРЕСА_1 , з якого вбачається, що домоволодіння складається з: житлового будинку, загальною площею 102,4 кв.м, житловою площею 74,6 кв.м, вбиральні, криниці та огорожі. Будинок завершений будівництвом у 1991 році; підстава проведення технічної інвентаризації: перед проведенням державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, що закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року; право власності на земельну ділянку площею 0,126 га не оформлено (а.с.42-47).

Згідно відповіді ОКП «Івано-Франківське обласне бюро технічної інвентаризації» № 33/16-10 від 05.11.2024 вбачається, що інвентарна та реєстраційна справи на будинковолодіння АДРЕСА_1 , не заведені (а.с.14).

14.08.2024 відповідач ОСОБА_1 звернувся із заявою про державну реєстрацію прав на закінчений будівництвом об`єкт – житловий будинок садибного типу за адресою: АДРЕСА_1 . Вказана заява була зареєстрована Державним реєстратором Делятинської селищної ради Івано-Франківської області Гринюком В.М. 14.08.2024 та згідно рішення про державну реєстрацію прав № 74617227 від 16.08.2024 Державний реєстратор Гринюк В.М. вирішив провести державну реєстрацію прав за заявою (а.с.34-38).

Як вбачається з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 401759449 від 31.10.2024, державним реєстратором Делятинської селищної ради Івано-Франківської області Гринюком В.М. 14.08.2024 за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на закінчений будівництвом об`єкт- житловий будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 102,4 кв.м, житлова площа 74,6 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі виписки з погосподарської книги, № 61302.2-09, виданої Ланчинською селищною радою 30.07.2024, технічного паспорту ТІ01: НОМЕР_2 , виданого ЄДЕССБ 13.08.2024 (а.с.10,39).

З відповіді ПАТ «Прикарпаттяобленерго» № 00000058/24 від 31.01.2025 вбачається, що АТ «Прикарпаттяобленерго», будучи оператором системи розподілу, надає послуги з розподілу електричної енергії по об`єкту, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (особовий рахунок № НОМЕР_3 , споживач ОСОБА_1 ); даний об`єкт приєднано до мереж АТ «Прикарпаттяобленерго» 23 березня 2004 року (а.с.49).

На виконання ухвали суду від 22.01.2025 Ланчинська селищна рада Надвірнянського району Івано-Франківської області надала інформацію № 1321/02.2-09 від 10.022025 року, з якої вбачається, що рік побудови житлового будинку в АДРЕСА_1 – 1991 рік; Ланчинською селищною радою рішення про надання у користування земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку за вказаною адресою не приймалося; згідно записів поземельної книги (яка ведеться в селищі Ланчин з 1995 року) земельна ділянка обліковується за ОСОБА_1 ; Ланчинською селищною радою не приймалося рішення про присвоєння адресного номера житловому будинку в АДРЕСА_1 . Згідно інформації, наданої Управлінням фінансів Ланчинської селищної ради платником земельного податку за земельну ділянку за вищевказаною адресою є ОСОБА_1 (а.с.51).

З відповіді Ланчинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області № 297/2.2-10 від 19.02.2025 вбачається, що генеральний план сел. Ланчин Надвірнянського району Івано-Франківської області виготовлений та затверджений в 2000 році та використовується по даний час (за наявність генплану у 1991 році інформація відсутня). З долученого викопіювання з генплану АДРЕСА_1 вбачається, що за цією адресою розташована земельна ділянка ОСОБА_1 (на плані позначена зеленим кольором), на земельній ділянці розміщено графічне зображення будинку (а.с. 58,219).

На замовлення відповідача ОСОБА_1 ФОП ОСОБА_10 було виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за адресою: АДРЕСА_1 територіальної громади, визначені координати поворотних точок, встановлені межові знаки на земельну ділянку площею 01260 га з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). З витягу з Державного земельного кадастру на земельну ділянку № НВ-5600826992024 від 19.08.2024 вбачається, що земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 2624056200:05:001:0069, цільове призначення: 02.01 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

З витягу з Державного реєстру речових прав № 398155557 від 07.10.2024 вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 2624056200:05:001:0069 належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 75422989 від 07.10.2024, документи подані для реєстрації: рішення Ланчинської селищної ради № 1207-34/2024 від 23.09.2024 «Про затвердження документації із землеустрою щодо формування земельної ділянки та передачу її у власність» (а.с.79-95).

Згідно звіту про оцінку майна, вартість житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , станом на дату проведення оцінки- 28.07.2025, становить 790519,00 грн (а.с.112-133).

Вартість земельної ділянки з кадастровим номером 2624056200:05:001:0069 станом на дату проведення експертної грошової оцінки – 28.07.205, становить 28254,00 грн, що підтверджується звітом про експертну грошову оцінку (а.с.134-154).

З долучених представником позивача фотознімків вбачається, що сім`я ОСОБА_11 разом з дітьми шкільного віку зафіксована в кімнатах та на фоні спірного будинку, також 25.02.2017 року родина разом зображена під час святкування дня народження (а.с.200-203).

З відповіді Державної прикордонної служби України від 22.04.2026 вбачається, що позивач ОСОБА_2 неодноразово перетинала державний кордон України у напрямку на «виїзд» та «в`їзд» у 2019, 2020, 2021 році, 13.07.2024 – «в`їзд», 24.07.2024 – «виїзд» (а.с.230-231).

Розглядаючи даний спір, суд виходить із того, що між сторонами виникли правовідносини, які регулюються Главою 26 ЦК України та Главою 8 СК України.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ч. 1 та 3 ст. 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Статтею 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Статтею 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Відповідно до статті 69 СК України дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.

Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно роз`яснень даних в п.п. 23, 30 Постанови пленуму ВСУ від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

Відповідно до статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Згідно з вимогами частин першої, другої, четвертої, п`ятої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв`язку з викладеним у разі придбання майна, хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Суд зауважує, що особистими коштами є кошти, які були отримані одним з подружжя до реєстрації шлюбу, або ж отримані у спадок, подарунок, а також страхові виплати. Це має підтверджуватися доказами, а отже, джерело походження коштів на придбання спірного майна має бути повністю розкрите. Наприклад, суду слід надати договір купівлі-продажу майна, яке належало одному з подружжя до реєстрації шлюбу та було продане в подальшому для придбання іншого майна або реєстрації підприємства, а також виписку з банківського рахунку, яка підтверджує наявність коштів на момент купівлі та їх рух.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Тобто той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.

Так, матеріалами справи підтверджено, що у період перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у шлюбі, за відповідачем ОСОБА_1 (згідно записів поземельної книги) обліковувалася земельна ділянка по АДРЕСА_1 .

Так, у витягу з Державного реєстру речових прав № 398155557 від 07.10.2024 зазначено, що підставою для реєстрації стало рішення Ланчинської селищної ради № 1207-34/2024 від 23.09.2024 «Про затвердження документації із землеустрою щодо формування земельної ділянки та передачу її у власність». В повідомленні Ланчинської селищної ради № 132/022-09 від 10.02.2025 року зазначено, що «Згідно записів поземельної книги (яка ведеться у селищі Ланчині з 1995 року) земельна ділянка по АДРЕСА_1 обліковується за ОСОБА_1 , та саме ОСОБА_1 є платником земельного податку за вказану земельну ділянку».

Крім того, у відзиві на позовну заяву зазначено, що «відповідач набув право власності на вказану вище земельну ділянку, площею 0,1260 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд за кадастровим номером № 2624056200:05:001:0069, яка розташована в АДРЕСА_1 , в порядку безоплатного отримання частини земельного фонду 03.10.2024 року, що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав від 07.10.2024 та копією рішення Ланчинської селищної ради № 1207-34/2024 від 23.09.2024 «Про затвердження технічної документації із землеустрою та передачу земельної ділянки у власність».

Тому реєстрація права власності на земельну ділянку за відповідачем 03.10.2024, тобто після припинення шлюбних відносин та розірвання шлюбу у 2019 році, не спростовує тієї обставини, що земельна ділянка була виділена відповідачу у період перебування у шлюбі з позивачем.

Також суд бере до уваги ту обставину, що будинок був закінчений будівництвом у 1991 році, тому логічним є те, що будинок був побудований саме на землі, яка вже була у користуванні родини ОСОБА_11 ,

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що земельна ділянка, площею 0,1260 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд за кадастровим номером № 2624056200:05:001:0069, є об`єктом права спільної сумісної власності.

Окрім цього, судом встановлено, що за час перебування сторін у шлюбі за адресою: АДРЕСА_1 був побудований житловий будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами.

Так, вказане підтверджується відомостями зазначеними у Технічному паспорті на житловий будинок садибного типу, в якому вказано, що «будинок завершений будівництвом у 1991 році»; у виписці з погосподарської книги (земельно-кадастрової книги), виданої Ланчинською селищною радою від 30.07.2024 також зазначено, що «житловий будинок побудований у 1991 році»; у листі Ланчинської селищної ради від 10.02.2025 зазначено, що «рік побудови будинку – 1991»; будинок приєднано до мереж АТ «Прикарпаттяобленерго» 23 березня 2004 року. Також свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_7 ствердили, що будинок сторін був добудований у 90-91 роках, під час спільного проживання сторін у шлюбі, подружжя спільними зусиллями будували будинок, виховували дітей, позивач працювала вихователем у дитячому садочку, відповідач водієм на різних підприємствах.

Однак у період шлюбу сторін вищевказаний садовий будинок офіційно не введено в експлуатацію і право власності на нього не було зареєстровано, натомість право власності на нього за відповідачем ОСОБА_1 було зареєстровано після розірвання шлюбу з позивачем ОСОБА_2 , а саме 14.08.2024.

Поряд з цим суд зауважує, що майно, що збудоване у шлюбі, але введене в експлуатацію одним із подружжя після його розірвання, підлягає поділу як нерухоме майно, оскільки сам по собі факт розірвання шлюбу не впливає на правовий статус такого майна, оскільки його будівництво закінчено до розірвання шлюбу.

Так, відповідно до ч. 2 ст.331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Тобто під час шлюбу сторони створили майно - збудували будинок, а введення його в експлуатацію це вимога закону, як і державна реєстрація, що необхідна для юридичного оформлення права власності на цей об`єкт нерухомості.

Введення об`єкта в експлуатацію це завершальний етап зведення об`єкта, що дозволяє отримати право власності і надає можливість підключення до інженерних мереж (обов`язкових для його повноцінного функціонування). Готовим до введення в експлуатацію вважається об`єкт архітектури або інженерна споруда, щодо якого закінчені всі роботи (будівельно-монтажні, оздоблювальні, пуско-налагоджувальні) і підготовлена (оформлена) належним чином вся виконавча документація.

За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Таким чином, виходячи зі змісту цієї норми, самочинним є будівництво об`єкта нерухомого майна за наявності будь-якої із зазначених умов. Відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.

За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 14.08.2024 проведено державну реєстрацію права власності на спірний житловий садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, закінчений будівництвом об`єкт за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 102,4 кв.м. на підставі, зокрема, на підставі технічного паспорту ТІ01:3499-2093-1827-0832, виданого ЄДЕССБ 13.08.2024, що свідчить про узаконення будівництва спірного будинку та унеможливлює визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.

Зазначене свідчить про те, що садовий будинок не є самочинним будівництвом, його введено в експлуатацію, а тому воно може бути об`єктом поділу між подружжям.

Отже, введений в експлуатацію після розірвання шлюбу будинок, але побудований за час шлюбу, є об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя і підлягає поділу як будинок між колишнім подружжям.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 372/2118/16-ц (провадження № 61-21171св21) та від 04 грудня 2023 року у справі № 635/6423/18 (провадження № 61-11677св23).

На переконання суду сторона відповідача не спростувала презумпцію спільності сумісної власності подружжя земельної ділянки з кадастровим номером 2624056200:005:001:0069, площею 0,1260 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд у сел. Ланчин Надвірнянського району Івано-Франківської області та житлового будинку садибного типу, загальною площею 102,4 кв.м., з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Так, посилання сторони відповідача на те, що позивач жодних коштів на будівництво та утримання будинку не надавала, суд до уваги не приймає, оскільки така обставина належними доказами не підтверджена, та суду не надано доказів того, що спірний будинок був збудований виключно за особисті кошти відповідача ОСОБА_1 .

Так само суд вважає, що доводи відповідача про те, що земельна ділянка є спадковим майном після батька та є його особистим майном, є голослівними, оскільки жодних доказів на підтвердження такої обставини суду не надано.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно ч.1, 2 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно ч.1, 2, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.

Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Отже, враховуючи встановлені у ході розгляду справи обставини, суд приходить до висновку, що земельна ділянка з кадастровим номером: 2624056200:005:001:0069, площею 0,1260 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд у сел. Ланчин Надвірнянського району Івано-Франківської області та житловий будинок садибного типу, загальною площею 102,4 кв.м., з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , є спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , оскільки набуті сторонами у шлюбі, в інтересах сім`ї, а відтак підлягають поділу між ними.

Доказів на спростування вказаних обставин в процесі розгляду справи суду подано не було.

Також суд враховує, що відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Частиною першою статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Частиною четвертою статті 120 ЗК України визначено, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Згідно з положеннями частини першою статті 81, частини третьої статті 116 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування.

У пункті 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2) судам роз`яснено, що відповідно до положень статей 81, 116 ЗК України окрема земельна ділянка, земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року в справі 686/9580/16-ц (провадження № 61-3478св18) зроблено висновок, що "земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України".

Враховуючи те, що у кожного із подружжя, який має частку у спільно набутому будинку, у такій самій частці виникає й право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку, тому є необхідність у визнанні за позивачем права власності на 1/2 частину спірної земельної ділянки.

З приводу заяви відповідача про застосування строків позовної давності, суд зазначає наступне.

За змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому і в разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18).

Це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 цього Кодексу. У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до Цивільного кодексу України, якщо інше не передбачено цим Кодексом (частини перша - друга статті 20 СК України).

Позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (стаття 72 СК України).

У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15 зроблено висновок, що «згідно зі статтею 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила. Частиною третьою статі 29 КпШС передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі статтею 11 КпШС у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено позовну давність, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною другою статті 72 СК України. Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2020 року у справі №320/3072/18 (провадження №61-5819св19) зазначено: «до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15). Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109,110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України). Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними».

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (близька за змістом позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах 23.06.2020 у справі № 536/1841/15-ц, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

Суд відхиляє доводи відповідача про пропуск позивачем строку позовної давності, оскільки судом встановлено, що між сторонами виник конфлікт під час останнього приїзду відповідача до сел. Ланчин влітку 2024 року, коли позивач дізналася, що відповідач зареєстрував право власності на себе.

Таким чином, оскільки позивач дізналась про порушення свого права на спірне нерухоме майно влітку 2024, відтак на переконання суду, саме з цього часу слід відраховувати позовну давність на звернення позивача з позовом до суду за захистом порушеного права.

Позивач звернулась із зазначеним позовом до суду у 21.01.2025, тобто в межах строку позовної давності, а тому суд відмовляє відповідачу у застосуванні строку позовної давності.

Таким чином, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_2 підлягає до задоволення.

З приводу судових витрат слід зазначити наступне.

Відповідно до положень пунктів 1, 2 частини 1 статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.

Згідно з положеннями частин 1-4 статті 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Згідно з правилами пункту 3 частини 2 статті 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини 3 статті 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Частиною 8 статті 141 ЦПК України, визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Згідно з ч.4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з вимогами ч.5, 6 ст. 137 ЦПК України, у разі недотримання вимог частини 4 цієї статті, суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, які підлягають розподілу між сторонами.

При стягненні витрат на правничу допомогу необхідно враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору.

Розмір витрат на оплату правничої допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правничу допомогу.

Пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до ст.26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. За приписами ч.3 ст.27 ЗУ «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

На підтвердження витрат на правничу допомогу представником позивача надано наступні документи: договір про надання правничої допомоги № 94 від 04.10.2024, в розділі 4 якого визначена фіксована сума гонорару у розмірі 12000,00 грн, копію ордеру серії АТ № 1090436 від 04.10.2024, та квитанцію серії АЕ № 0460 від 30.07.2025 про сплату позивачем ОСОБА_2 адвокату Голіней Л.Д. за надання правничої допомоги у справі про поділ майна подружжя № 348/138/25 коштів на суму 12000,00 грн. (а.с.18,221-223).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/WestAllianceLimited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, (провадження № 14-382цс19) та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19).

Таким чином, оцінивши усі необхідні аспекти цієї справи: складність та обсяг виконаних адвокатом робіт, витрачений час, значення справи для сторони, суд дійшов висновку, що наявні в матеріалах справи докази на підтвердження цих витрат є підставою для їх стягнення судом у визначеному розмірі з відповідача, адже цей розмір відповідає критерію розумної необхідності цих витрат, та є співмірними по відношенню до обставин справи, а тому з відповідача у користь позивача слід стягнути витрати на правничу (правову) допомогу у розмірі 12000,00 грн.

Також, згідно з платіжною інструкцією №96Х2-58В4-7Н0Т-ОТ75 від 11.08.2025 позивачем за подання даної позовної заяви до суду сплачений судовий збір у сумі 6976,53 грн, відповідно до квитанції до прибуткового касового ордера № 1 від 31.07.2025 позивачем здійснено ТзОВ «Базіс Центр» оплату за експертну оцінку майна у розмірі 4000,00 грн

Враховуючи, що позовні вимоги задоволено у повному обсязі, з відповідача на користь позивача необхідно стягнути судовий збір в розмірі 6976,53 грн та витрати за проведення експертної оцінки майна у розмірі 4000,00 грн, а всього на загальну суму 10976,53 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 12,13,76-81, 259,261-265,273,354-355 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в:

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя – задовольнити.

Визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 житловий будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, розташований в АДРЕСА_1 та земельну ділянку, розташовану в АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 2624056200:005:001:0069.

Скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно:

запис про речове право № 56297231 від 14.08.2024 року про право власності ОСОБА_1 на об`єкт житлової нерухомості: житловий будинок садибного типу з господарськими будівлями і спорудами, розташований в АДРЕСА_1 ;

запис про речове право № 56996691 від 03.10.2024 року про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, розташовану в АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 2624056200:005:001:0069.

Визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 : по частці житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями і спорудами, розташованого в АДРЕСА_1 ;

по частці земельної ділянки, розташованої в АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 2624056200:005:001:0069.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на оплату судового збору у розмірі 6976,53 грн. витрати за проведення експертної оцінки майна у розмірі 4000,00 грн, витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12000,00 грн, а всього на загальну суму 22976 (двадцять дві тисячі дев`ятсот сімдесят шість) грн 53 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Івано-Франківського апеляційного суду.

Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , адреса місяця реєстрації: АДРЕСА_2 .

Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_5 , адреса місяця реєстрації: АДРЕСА_3 .

Представник позивача: адвокат Голіней Лілія Дмитрівна, адреса місцезнаходження: 78405, Івано-Франківська область, м. Надвірна, вул. Гетьмана Мазепи, 25А.

Представник відповідача: адвокат Госедло Олексій Дмитрович, адреса місцезнаходження: вул. Шевченка, буд. 1, літ А, оф.2 м. Надвірна Івано-Франківської області.

Повний текст рішення складений та підписаний 20.05.2026.

Суддя Т.А. Бурдун