Постанова від 17 травня 2026 р. у справі №607/6269/26 — Тернопільський апеляційний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/6269/26Головуючий у 1-й інстанції Черніцька І.М.

Провадження № 22-ц/817/703/26 Доповідач - Хома М.В.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 травня 2026 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючої - Хома М.В.

суддів - Костів О. З., Храпак Н. М.,

секретар - Панькевич Т.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 — адвоката Братівника Ігоря Васильовича на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 березня 2026 року про відмову у відкритті провадження, постановлену суддею Черніцькою І.М. у цивільній справі №607/6269/26 за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства “Державний ощадний банк України”, третя особа: Тернопільський відділ державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, про зняття арешту з майна,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом, у якому просила зняти арешт з її майна, накладений на підставі постанов державного виконавця про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження №41651393 від 01 грудня 2014 року, №60716086 від 26 листопада 2019 року та №29860426 від 17 листопада 2011 року, на виконання судового рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області у справі №2-8441/10 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ВАТ «Державний ощадний банк України» заборгованості за договором кредитної лінії у розмірі 346 577,50 грн.

В обґрунтування позовних вимог вказувала, що на виконанні у Другому відділі державної виконавчої служби Тернопільського міського управління юстиції перебувало виконавче провадження ВП №29860426 з виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області у справі №2-8441/10. 17 листопада 2011 року постановою державного виконавця в межах виконавчого провадження накладено арешт на все майно боржника.

Надалі стягувач виконавчий лист у справі №2-8441/10 повторно та неодноразово пред`являв до виконання, у зв`язку з чим у процесі виконання одного й того самого виконавчого документа були зареєстровані обтяження: №7889633, зареєстроване 01 грудня 2014 року на підставі постанови №41651393 від 01 грудня 2014 року; №34700645, зареєстроване 17 грудня 2019 року на підставі постанови №60716086 від 26 листопада 2019 року; №11857393, зареєстроване 17 листопада 2011 року на підставі постанови №29860426 від 17 листопада 2011 року.

Виконавчий лист, виданий 28 січня 2011 року Тернопільським міськрайонним судом на виконання рішення суду у справі №2-8441/10 постановою державного виконавця Відділу державної виконавчої служби у місті Тернополі Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 24 листопада 2022 року повернуто стягувачу без виконання. Арешт з майна та коштів, накладений у межах виконавчого провадження, не знято.

27 січня 2026 року ОСОБА_1 звернулась до Тернопільського відділу державної виконавчої служби з клопотанням про зняття арешту з майна боржника. Листом від 11 лютого 2026 року орган державної виконавчої служби повідомив про відсутність визначених статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження» підстав для зняття арешту, в тому числі за рішенням суду.

Посилається на те, що за даними Автоматизованої системи виконавчого провадження виконавчий документ повторно до примусового виконання не пред`являвся, строк пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив, а відповідно до рішення комітету з управління заборгованістю АТ «Державний ощадний банк України» заборгованість за кредитним договором, за яким видано виконавчий документ, подано на списання. Отже, подальше збереження арешту без чинного виконавчого провадження є невиправданим втручанням у право власності та мирне володіння майном.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 березня 2026 року у відкритті провадження у справі відмовлено на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України та роз`яснено ОСОБА_1 право на оскарження рішення, дій чи бездіяльності державного виконавця у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Братівник І.В. просить ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 березня 2026 року скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Вказує, що станом на момент звернення до суду підстави для існування обтяження у вигляді арешту майна відсутні більше трьох років, а подальше збереження такого арешту порушує право власності ОСОБА_1 , гарантоване, зокрема, статтею 319 ЦК України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зазначає, що питання щодо правомірності подальшого існування арешту майна повинні вирішуватися з урахуванням фактичних обставин виконавчого провадження та можуть бути встановлені лише під час розгляду справи по суті.

Обраний спосіб захисту відповідає статті 16 ЦК України, оскільки спрямований на усунення перешкод у здійсненні права власності, тоді як запропонований судом першої інстанції спосіб захисту шляхом оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є неефективним з огляду на положення статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Відзиву на апеляційну скаргу не подано, що відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, однак в судове засідання не з`явилися.

15 травня 2026 року від представника ОСОБА_1 - адвоката Братівника І.В. надійшла заява про розгляд справи без його участі.

За таких обставин колегія суддів вважає за можливе здійснювати розгляд справи без участі учасників справи.

Ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 є боржником у виконавчому провадженні, а арешт на її майно накладено постановами державного виконавця з метою забезпечення виконання судового рішення. За таких обставин, ОСОБА_1 як боржник не може пред`являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законом передбачений інший порядок судового захисту - оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) є сукупністю дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, а також позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Отже, позов про визнання права власності на майно і зняття з нього арешту є способом захисту особи, яка не є боржником у виконавчому провадженні та вважає, що арешт накладено на майно, яке належить їй, а не боржникові.

Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

У разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем або приватним виконавцем у межах виконавчого провадження, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками чи володільцями майна і вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

У цій справі з вимогою про зняття арешту звернулася сама боржниця у виконавчому провадженні, в межах якого накладено арешт на її майно. Із змісту позовної заяви не вбачається існування спору щодо належності цього майна іншій особі або спору про право власності на майно між ОСОБА_1 та відповідачем.

Саме по собі посилання позивачки на норми цивільного законодавства щодо захисту права власності не змінює процесуальної природи заявленої вимоги, оскільки фактично оскаржується подальше існування арешту, накладеного державним виконавцем у межах виконавчого провадження, тобто йдеться про судовий контроль за виконанням судового рішення.

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі №904/51/19 (провадження №12-122гс19), постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі №712/12136/18 (провадження №61-4726сво19), постановах Верховного Суду від 29 липня 2020 року у справі №161/3171/19, від 20 січня 2021 року у справі №157/298/19 та від 18 травня 2022 року у справі №642/4263/21.

За наведених обставин, суд першої інстанції правильно встановив, що ОСОБА_1 є боржником у виконавчому провадженні, а тому не може пред`являти позов про зняття арешту з майна, накладеного у межах цього виконавчого провадження з метою забезпечення виконання судового рішення. Для боржника законом передбачений інший спосіб судового захисту - звернення зі скаргою у порядку, визначеному розділом VII ЦПК України.

Доводи апеляційної скарги про те, що обраний позивачкою спосіб захисту відповідає статті 16 ЦК України, оскільки спрямований на усунення перешкод у здійсненні права власності, колегія суддів оцінює критично.

Обрання способу захисту не може здійснюватися всупереч спеціальній процесуальній процедурі, визначеній законом для сторони виконавчого провадження. Наявність у боржника права на захист не означає можливості звернення з будь-якою процесуальною формою захисту, якщо законом для відповідних правовідносин передбачено спеціальний порядок.

Посилання апеляційної скарги на частину п`яту статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» також не спростовує висновків суду першої інстанції. Вказана норма визначає матеріальну можливість зняття арешту за рішенням суду в інших випадках, однак не змінює процесуального порядку звернення боржника, права якого порушені рішеннями, діями чи бездіяльністю виконавця під час виконання судового рішення. Такий порядок установлено розділом VII ЦПК України.

Щодо посилання в апеляційній скарзі на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2025 року у справі №2/1522/11652/11 колегія суддів зазначає, що у цій справі судами розглядалася скарга боржника у виконавчому провадженні на бездіяльність органу державної виконавчої служби щодо незняття арешту з майна боржника. Тобто така вимога розглядалася саме у порядку, визначеному розділом VII ЦПК України, а не в порядку позовного провадження за позовом боржника. Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові не відступала від висновків щодо розмежування позовного провадження та судового контролю за виконанням судових рішень.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції допустив порушення права ОСОБА_1 на доступ до суду, колегія суддів також оцінює критично. Право на доступ до суду, гарантоване статтею 55 Конституції України та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним і може підлягати допустимим процесуальним обмеженням, зокрема щодо належної форми та порядку звернення до суду.

У даному випадку ОСОБА_1 не позбавлена права на судовий захист, а лише повинна реалізувати його у спеціальному процесуальному порядку, встановленому законом, - шляхом подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця.

Встановлення законодавцем окремої процедури судового контролю за виконанням судових рішень має на меті забезпечення ефективності та оперативності такого контролю і не може розцінюватися як позбавлення особи права на суд.

Аргументи апеляційної скарги щодо тривалості існування арешту, повернення виконавчого документа стягувачу без виконання, непред`явлення виконавчого документа до повторного виконання та списання банком заборгованості можуть мати значення для вирішення питання про наявність підстав для зняття арешту, однак ці обставини підлягають оцінці судом у належному процесуальному порядку, передбаченому для сторони виконавчого провадження. Вони не змінюють висновку про те, що заявлена боржником вимога не підлягає розгляду в порядку позовного провадження.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки ухвала суду першої інстанції постановлена з додержанням норм процесуального права, підстав для її скасування немає.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 141, 367, 375, 382-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 — адвоката Братівника Ігоря Васильовича — залишити без задоволення.

Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 березня 2026 року — залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 20 травня 2026 року.

Головуюча Хома М.В.

Судді Костів О.З.

Храпак Н.М.