Постанова від 18 травня 2026 р. у справі №160/29118/25 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

19 травня 2026 року м. Дніпросправа № 160/29118/25

Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача: Шальєвої В.А.,

суддів: Чередниченка В.Є., Іванова С.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження у м. Дніпрі апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 січня 2026 року (суддя Дєєв М.В.) в справі № 160/29118/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (далі - ГУ ПФУ) про:

визнання протиправним рішення №047150032313 від 19 червня 2025 року про відмову у поновленні йому пенсії;

зобов`язання розглянути повторно заяву про призначення/перерахунок пенсії щодо поновлення виплати йому пенсії за віком та поновити виплату належної пенсії відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», з проведенням індексації і компенсації втрати частини доходів.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 січня 2026 року позов задоволено частково.

Визнано протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області №047150032313 від 19.06.2025 року про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 .

Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області розглянути повторно заяву про призначення/ перерахунок пенсії щодо поновлення виплати пенсії за віком та поновити виплату належної пенсії ОСОБА_1 відповідно до норм Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування”, з дати припинення такої виплати, а саме з 01.03.2013 року.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення з підстав неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Апелянт вказує, що законодавством передбачено спеціальний порядок призначення/ перерахунку/поновлення пенсії, який передбачає дві обов`язкові складові - особисте звернення особи з відповідною заявою про призначення/перерахунок/поновлення пенсії та прийняття органами Пенсійного фонду відповідного рішення за наслідками розгляду такої заяви, тому відповідач діяв правомірно.

Справа судом розглянута без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами на підставі п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України у зв`язку з поданням апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд доходить висновку, що апеляційна скарга не може бути задоволена з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 12.06.2025 року ОСОБА_1 звернувся до територіального органу Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії, в якій зокрема просив поновити виплату пенсії з 2013 року.

Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області №047150032313 від 19.06.2025 року відмовлено у призначенні пенсії, оскільки відсутня довідка про реєстрацію місця проживання та відсутній необхідний страховий стаж.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у 2012 році виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю, де був прийнятий на консульський облік.

До моменту виїзду за кордон мешкав за адресою: АДРЕСА_1 , перебував на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області і з 03.12.2011 отримував пенсію за віком. Пенсію виплачено за 6 місяців наперед по 28 лютого 2013 року включно, з 01.03.2013 припинено виплату пенсії у зв`язку із виїздом на постійне місце проживання до Ізраїлю.

Відповідно до протоколу №453 від 14.12.2011 року страховий стаж позивача склав 34 роки 3 місяці 24 дні.

Зважаючи на те, що нарахування пенсії у повному обсязі ("правильному" розмірі) покладається на відповідний територіальний орган Пенсійного фонду, суд першої інстанції вважав, що непроведення відповідачем поновлення виплати пенсії позивачу після 07.10.2009 свідчить про те, що його бездіяльність призвела до триваючого порушення права позивача на отримання пенсійних виплат, яке було відновлено на підставі зазначеного Рішення Конституційного Суду України, а обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. При цьому відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 07.10.2009 у справі № 25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками.

Суд першої інстанції вказав, що відповідач мав інформацію щодо призначення пенсії позивачу з 2011 року та попередньо було розраховано страховий стаж, який є достатнім для призначення пенсії, при цьому при винесенні спірного у цій справі рішення відповідачем вказано про відсутність такого стажу, що суперечить наявним матеріалам пенсійної справи позивача, тобто позивач, який отримував пенсію за віком, мав необхідний стаж та виїхав за межі України, у зв`язку з чим йому припинено виплату пенсії, має гарантоване право на її поновлення.

Також суд першої інстанції зауважив, що відмова у поновленні позивачеві виплати пенсії з підстав того, що позивач повинен особисто подати довідку про місце проживання (реєстрації) пенсіонера, є безпідставною.

Врахувавши наведене, суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення відповідача №047150032313 від 19.06.2025 року про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 є протиправним, а з дня набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009 відсутні підстави для зупинення виплати пенсії позивача у зв`язку із виїздом за кордон, а відповідач зобов`язаний поновити позивачу виплату пенсії з дні її припинення – 01.03.2013 року.

Разом з тим, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог в частині зобов`язання відповідача провести виплату поновленої пенсії позивачу з проведенням індексації та з нарахуванням компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати пенсії, оскільки на час розгляду справи права позивача в цій частині не є порушеними, тому є передчасними та необґрунтованими.

Суд визнає висновок суду першої інстанції обґрунтованим, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянином України.

ОСОБА_1 у 2012 році виїхав на постійне місце проживання до держави Ізраїль, де був прийнятий на консульський облік.

До моменту виїзду на постійне проживання за кордон ОСОБА_1 мешкав у м. Кривий Ріг, з 03 грудня 2011 року отримував пенсію за віком, перебував на обліку в ГУ ПФУ в Дніпропетровській області.

У зв`язку з виїздом на постійне проживання на кордон позивачу виплачено пенсію за 6 місяців наперед по 28 лютого 2013 року включно, з 01 березня 2013 року припинено виплату пенсії.

ОСОБА_1 12 червня 2025 року звернувся до територіального органу Пенсійного фонду із заявою про поновлення виплати пенсії з 2013 року.

Рішенням ГУ ПФУ в Дніпропетровській області №047150032313 від 19 червня 2025 року відмовлено у призначенні пенсії з підстав відсутності довідки про реєстрацію місця проживання, відсутність необхідного страхового стажу.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд виходить з наступного.

Відповідно до положень статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Тобто, право на отримання пенсії в Україні є конституційним правом громадянина України.

Частиною третьою статті 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини визначено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Таким чином, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

Отже, враховуючи викладене, позивач як громадянин України, незалежно від країни свого проживання, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, в тому числі, і правом на пенсійне забезпечення.

Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов`язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» №1058-ІV від 09 липня 2003 року (далі – Закон №1058-ІV) виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 Закону №1058-ІV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Таким чином, проживаючи в Ізраїлі як громадянин України, позивач має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 20 травня 2020 року в справі № 815/1226/18 висловлено правовий висновок, за яким особи, які виїхали на постійне місце проживання за кордон та яким у зв`язку з цим припинено виплату пенсії, мають право на поновлення виплати пенсії саме з дня ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року.

При цьому Велика Палата Верховного Суду в цій постанові вказала, що статті 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) не підлягають застосуванню до спорів, які виникли у зв`язку поновленням виплати раніше призначених (нарахованих) пенсій громадянам України, які проживають за її межами, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009. Зважаючи на те, що непроведення виплати пенсії таким особам відбулося з вини держави в особі її компетентних органів, поновлення виплати пенсії має проводитися без обмеження будь-яким строком.

Такий висновок Великої Палати Верховного Суду є застосовним при розгляді подібних справ і щодо статей 122, та 123 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), які за змістом є аналогічними статтям 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).

Враховуючи приведені правові висновки Великої Палати Верховного Суду, суд погоджує висновок суду першої інстанції, що оскільки позивач виїхав на постійне місце проживання до держави Ізраїль, а виплата пенсії йому припинена в період проживання за кордоном, то, враховуючи той факт, що позивач не втратив громадянство України, він має право на поновлення виплати пенсії з року.

Отже, суд визнає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про протиправність дій відповідача щодо не поновлення виплати позивачу пенсії за віком та, відповідно, зобов`язання відповідача поновити виплату позивачу пенсію з 01 березня 2013 року.

Доводи апелянта про відсутність факту особистого звернення позивача із заявою про призначення/перерахунок/поновлення пенсії, відсутність довідки про реєстрацію місця проживання та необхідного страхового стажу суд відхиляє.

Відповідно до пункту 1.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України 25 листопада 2005 року № 22-1 (далі - Порядок № 22-1), заява про призначення, перерахунок, поновлення пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший (заява про призначення/перерахунок пенсії - додаток 1); заява про припинення перерахування пенсії на поточний рахунок пенсіонера в банку та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, продовження виплати пенсії за довіреністю, виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім`ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, виплату пенсії за шість місяців наперед у зв`язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, переведення виплати пенсії за новим місцем проживання (заява про виплату пенсії - додаток 2); заява про працевлаштування (звільнення), початок (припинення) діяльності, пов`язаної з отриманням доходу, що є базою нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (додаток 3); заява про виплату недоотриманої пенсії у зв`язку зі смертю пенсіонера (додаток 4) подається заявником до територіального органу Пенсійного фонду України (далі - орган, що призначає пенсію).

Верховний Суд у постанові від 20 січня 2022 року у справі № 280/4551/21 дійшов висновку, що жоден з пунктів Порядку №22-1 (у редакції постанов правління Пенсійного фонду України від 07.07.2014 року № 13-1 та від 16 грудня 2020 року № 25-1) не містить обов`язку пенсіонера звертатись із заявою про поновлення виплати пенсії особисто. Вжитий у пункті 1.1 термін "заявник", на переконання колегії суддів, дає підстави стверджувати, що таким заявником може бути і представник за довіреністю. Наразі відсутній чіткий механізм щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, а тому існуючі "загальні" норми не повинні тлумачитись Пенсійним фондом з надмірним формалізмом, зважаючи на те, що не проведення виплати пенсії таким особам відбулося з вини держави в особі її компетентних органів. Необхідність приїзду людей похилого віку, які виїхали на постійне проживання за межі України, виключно з метою особистого звернення до Пенсійного органу задля виправлення помилки, допущеної державою, є додатковим тягарем для таких осіб і не сприяє відновленню їх порушеного права. Такий підхід суперечить тезам, покладеним Конституційним судом України в основу рішення від 07.10.2009 № 25-рп/2009. Верховний Суд у зазначеній вище постанові сформулював наступний правовий висновок: "подання заяви про поновлення виплати пенсії пенсіонеру, який виїхав на постійне проживання за межі України, у період дії Порядку №22-1 у редакції постанов правління Пенсійного фонду України від 07.07.2014 р. № 13-1 та від 16.12.2020 р. № 25-1 допускається, у тому числі, представником такого пенсіонера за довіреністю і така заява повинна бути розглянута Пенсійним органом з урахуванням інших вимог Порядку № 22-1".

Отже, вимога органу Пенсійного фонду про необхідність подання пенсіонером особисто заяви про поновлення виплати пенсії є необґрунтованою.

Крім того, судом першої інстанції правильно зауважено, що Закон №1058-ІV та Порядок №22-1 не містять вимоги стосовно особистого подання довідки про місце проживання (реєстрації), проте передбачають право пенсіонера на звернення до органу Пенсійного фонду із відповідною заявою як особисто, так і через уповноваженого представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої у порядку, визначеному законодавством.

Стосовно питання відсутності у позивача необхідного страхового стажу суд вказує, що протокол №453 від 14 грудня 2011 року містить інформацію про те, що страховий стаж позивача склав 34 роки 3 місяці 24 дні.

Отже, відповідач мав інформацію про призначення позивачу у 2011 року пенсії та розрахований страховий стаж, який був достатнім для призначення пенсії за віком, тому ця обставина не може слугувати підставою для відмови у поновленні позивачу пенсії.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди не оскаржене, тому судом в цій частині рішення суду першої інстанції не переглядається.

З урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення.

Оскільки предметом позову в цій справі є дії (рішення) суб`єкта владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, тобто ця справа є справою незначної складності у розумінні п. 3 ч. 6 ст. 12 КАС України, судове рішення суду апеляційної інстанції згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених цим пунктом.

Керуючись ст. ст. 6, 7, 8, 9, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 січня 2026 року в справі № 160/29118/25 залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 січня 2026 року в справі № 160/29118/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати ухвалення 19 травня 2026 року та відповідно п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим пунктом.

Повне судове рішення складено 19 травня 2026 року.

Суддя-доповідач В.А. Шальєва

суддя В.Є. Чередниченко

суддя С.М. Іванов