Рішення від 18 травня 2026 р. у справі №344/22548/25 — Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

Справа № 344/22548/25

Провадження № 2/344/2359/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:

головуючого судді Татарінової О.А.,

секретаря Гарасимів А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Івано-Франківська міська рада про визнання права власності,–

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Івано-Франківська міська рада про визнання права власності.

В обґрунтування позову зазначила, що вона звернулася до нотаріуса для видачі свідоцтва про право на спадщину на квартиру АДРЕСА_1 , яка по праву належала як спільна сумісна власність громадянці ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спадкоємцем померлої ОСОБА_6 , був її чоловік, ОСОБА_7 , та дочка, ОСОБА_2 , які прийняли спадщину, але не оформили своє спадкове право. ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . У відповіді на звернення позивача, Квочак Л.Т., приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу, зазначила про необхідність звернутися до суду для визнання права власності на зазначене майно. На сьогодні, через сімейні обставини, позивачка з зареєстрованими особами в квартирі спілкування фактично не підтримують. Їхнє фактичне місцеперебування їй не відоме. Таким чином, позивачці доводиться проживати, одночасно утримувати та володіти об`єктом нерухомого майна, а саме квартирою АДРЕСА_1 , а саме: з 18.11.2014 року, на протязі більше 10 років, що підтверджується сплаченими комунальними платежами за користування квартирою. Проживаючи безперервно, відкрито і добросовісно зі своїми дітьми, вона оплачувала всі комунальні платежі за електроенергію, газ, водопостачання, вивіз сміття, несе інші витрати для забезпечення нормального існування та схоронності квартири, підтримує чистоту і порядок. Враховуючи вищезазначені обставини, у зв`язку з безперервним володінням вказаною вище квартирою більш ніж 10 років, у позивачки виникло право на цю квартиру за набувальною давністю у порядку ст.344 ЦК України. Необхідність звернення позивачки до суду викликана тим, що іншим шляхом, ніж звернутися до суду з вимогою визнати право власності на зазначене вище майно, не можливо, а тому її майнові інтереси в силу приписів ст.4 ЦПК України та 15 ЦК України підлягають судовому захисту. Враховуючи наведене, просить суд визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Представник позивача в судовому засіданні підтримав позовні вимоги з підстав наведених у позовній заяві, просив їх задовольнити.

Відповідач в судове засідання не з"явилася, подала заяву про визнання позову.

Треті особи в судове засідання не з"явилися.

Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, об`єктивно оцінивши докази у їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи, приходить до наступного.

Згідно ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею ч.1 ст.5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Кожна особа має право на судовий захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, такий захист здійснюється у спосіб, передбачений у частині другій статті 16 ЦК України.

Згідно ст.ст. 12, 81, 82 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини, визнанні сторонами, не підлягають доказуванню.

Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.

20.06.1961 року ОСОБА_6 було видано ордер на право зайняття житлової площі у комунальних будинках за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі якого був укладений договір найму житлового приміщення, що підтверджується наданою копією договору.

ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_6 .

ОСОБА_1 з 22.03.2004 року проживає та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується копією паспорта позивача та Довідкою № 682 від 30.04.2025 року про зареєстрованих осіб.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_7 .

Згідно заяви № 02-02/00029 від 28.11.2017 року відповідач ОСОБА_2 та третя особа ОСОБА_4 в квартирі за адресою: АДРЕСА_2 не проживають.

ІНФОРМАЦІЯ_4 помер ОСОБА_8 .

Так, позивач ОСОБА_1 здійснювала оплату комунальних послуг за квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується випискою з АТ «ПриватБанк».

В 2025 році ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса Івано-Франківського міського нотаріального округу Квочак Л.Т .із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, на квартиру АДРЕСА_1 .

Листом приватного нотаріуса Івано-Франківського міського нотаріального округу Квочак Л.Т. № 57-01/16 від 25.03.2025 року позивачу рекомендовано звернутися до суду про визнання права власності на спадкове майно.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до

статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Отже йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Для нерухомого майна тривалість володіння складає десять років.

Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження

№ 12-291гс18), а також у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18), від 27 червня 2019 року у справі № 175/2338/16-ц (провадження № 61-2017св18).

Звертаючись до суду з позовом позивач ОСОБА_1 зазначила, що квартира АДРЕСА_1 , по праву належала як спільна сумісна власність громадянці ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спадкоємцем померлої ОСОБА_6 , був її чоловік, ОСОБА_7 , та дочка, ОСОБА_2 , які прийняли спадщину, але не оформили своє спадкове право. ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

В той же час, згідно листа директора Департаменту інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради від 16.02.2026 року квартира АДРЕСА_1 є комунальною власністю Івано-Франківської МТГ.

Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Частиною 1 ст.345 ЦК України передбачено, що фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

Відповідно до ч.6 ст.3 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» приватизація (відчуження) майна, що перебуває у комунальній власності, здійснюється органами місцевого самоврядування відповідно до вимог цього Закону.

Позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження підстав, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття спірної квартири у власність за набувальною давністю.

Крім того, згідно з частиною першою статті 48 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач.

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

За змістом норм процесуального права з урахуванням принципів диспозитивності цивільного судочинства та змагальності сторін,саме на позивача покладено обов`язок визначати відповідача/відповідачів у справі. При цьому,суд під час розгляду справи має виходити зі складу тих осіб,які залучені до участі у справі позивачем.Суд повинен вирішити справу за тим позовом,що пред`явлений,і щодо тих відповідачів,які зазначені в ньому. Суд з власної ініціативи позбавлений права залучати до участі у справі належного відповідача.

Позивачем відповідно до статті 51 ЦПК України не було заявлено клопотання про заміну неналежного відповідача чи залучення співвідповідача.

Таким чином, якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача або залучення інших співвідповідачів, це є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Визначення відповідачів, предмета спору та підстав позову є правом позивача. Разом з тим, установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Встановивши, що позов пред`явлений до неналежного відповідача, суд відмовляє у позові до такого відповідача.

Аналогічні висновки викладені Великою Палати Верховного Суду в постановах від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року в справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року в справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року в справі № 570/3439/16-ц, від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц, від 05 травня 2019 року в справі № 554/10058/17.

З огляду на вказані норми чинного законодавства та заявлені позовні вимоги, суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 76-81, 128, 258, 259, 263-265 ЦПК України, суд,

У Х В А Л И В :

В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Івано-Франківська міська рада про визнання права власності відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подачі апеляційної скарги.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Івано-Франківського Апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.

Суддя О.А. Татарінова

Повний текст рішення складено 19 травня 2026 року