Вирок від 17 травня 2026 р. у справі №153/455/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 153/455/25

Провадження №11-кп/801/378/2026

Категорія: 285

Головуючий у суді 1-ї інстанції ОСОБА_1

Доповідач: ОСОБА_2

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 травня 2026 року м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого - ОСОБА_2 (суддя-доповідач),

суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

за участю секретаря судового засідання - ОСОБА_5 ,

прокурора - ОСОБА_6 ,

обвинуваченого - ОСОБА_7 ,

захисника в режимі відеоконференції - ОСОБА_8 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12025020170000051, внесене в Єдиний реєстр досудових розслідувань 14 березня 2025 року, за апеляційними скаргами адвоката ОСОБА_8 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 , прокурора у кримінальному провадженні - прокурора Ямпільського відділу Могилів-Подільської окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_9 на вирок Ямпільського районного суду Вінницької області від 29 січня 2026 року за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Бурлинський Жанаркинського району Карагандинської області Республіка Казахстан, громадянина України, із середньою спеціальною освітою, непрацюючого, одруженого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше несудимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України,

у с т а н о в и в :

Встановлені судом обставини та зміст оскарженого судового рішення

Вироком Ямпільського районного суду Вінницької області від 29 січня 2026 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_7 звільнено від відбування покарання з випробуванням на строк 2 (два) роки та покладено на нього обов`язки, передбачені ст. 76 КК України.

Ухвалено початок іспитового строку обчислювати з моменту проголошення вироку.

За обставин установлених судом та детально викладених у вироку суду, ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він будучи військовозобов`язаним, придатним за станом здоров`я для проходження військової служби відповідно до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», що підтверджується довідкою військово - лікарської комісії № 107/497 від 03 липня 2024 року, на виконання Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» № 65/2022 від 24 лютого 2022 року, Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24 лютого 2022 року, підлягав призову на військову службу за мобілізацією.

Так, 03 лютого 2025 року уповноваженою особою ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 вручено та роз`яснено зміст повістки про його виклик на 07:00 год 04 лютого 2025 року до указаного РТЦК та СП за адресою: АДРЕСА_2 , з метою призову на військову службу під час мобілізації для отримання мобілізаційного розпорядження та вибуття у пункт прийому особового складу військової частини, яку останній відмовився отримувати та ставити свій підпис в розписці про отримання повістки, про що уповноваженою особою складено акт відмови від отримання повістки.

Будучи ознайомленим зі змістом повістки, військовозобов`язаний ОСОБА_7 без поважних причин та правових підстав, з метою ухилення від призову на військову службу до Збройних Сил України під час загальної мобілізації, безпідставно та умисно, до місця призову в указані у повістці час та місце не прибув, про причини неявки у встановлений спосіб не повідомив.

05 березня 2025 року уповноваженою особою ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_7 вручено повістку про його виклик на 08:00 год 08 березня 2025 року до ІНФОРМАЦІЯ_3 за адресою: АДРЕСА_2 , яку останній відмовився отримувати та ставити свій підпис в розписці про її отримання, посилаючись на небажання проходження військової служби, у зв`язку зі своїм віросповіданням.

Уповноваженою особою ІНФОРМАЦІЯ_3 було зачитано зміст повістки, повідомлено про час, дату та місце, куди військовозобов`язаному ОСОБА_7 слід з`явитися, а також роз`яснено наслідки неприбуття по указаній повістці та складено акт відмови від її отримання.

Будучи ознайомленим зі змістом повістки, військовозобов`язаний ОСОБА_7 , без поважних причин та правових підстав, з метою ухилення від призову на військову службу до Збройних Сил України під час загальної мобілізації, безпідставно та умисно до місця призову у вказаний у повістці час та місце не прибув, про причини неявки у встановлений спосіб не повідомив.

Дії обвинуваченого ОСОБА_7 суд кваліфікував за ст. 336 КК України, як ухилення від призову на військову службу під час мобілізації.

Вимоги апеляційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

В апеляційній скарзі прокурор у кримінальному провадженні - прокурор Ямпільського відділу Могилів-Подільської окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_9 , не оспорюючи кваліфікацію дій обвинуваченого та доведеність його винуватості, просить вирок суду першої інстанції скасувати в частині призначення покарання через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м`якості.

Просить ухвалити у цій частині новий вирок, яким визнати ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки.

Початок строку відбування покарання рахувати з моменту затримання на виконання вироку.

В решті вирок залишити без змін.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

місцевий суд не у повній мірі урахував загальні підстави призначення покарання, унаслідок чого призначив покарання, яке за своєю м`якістю є явно несправедливим, не є достатнім для виправлення обвинуваченого ОСОБА_7 ;

законодавство України не передбачає виключення з обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у разі її ухилення від мобілізації у значенні ст. 336 КК України;

у поведінці ОСОБА_7 не відбулося позитивних змін, які свідчать про його намір стати на шлях виправлення, а сталість протиправної поведінки й небажання дотримуватись правових норм, є ознаками неможливості виправлення особи без відбування покарання;

указані обвинуваченим доводи та ураховані місцевим судом обставини, що характеризують особу обвинуваченого, свідчать про небажання останнього у подальшому проходити військову службу у Збройних Силах України з особистих мотивів за відсутності законних на те підстав, та не можуть бути достатньою підставою для застосування ст. 75 КК України.

В апеляційній скарзі захисник ОСОБА_8 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 просить:

повторно дослідити докази у справі: акт відмови від отримання повістки від 05 березня 2025 року; заяви ОСОБА_7 від 01 липня 2024 року; пояснення ОСОБА_7 від 22 березня 2025 року; довідку релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» № 10852 від 07 червня 2024 року; допитати свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 ;

вирок суду скасувати через невідповідність висновків суду фактичним обставинам провадження, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_7 визнати невинуватим у пред`явленому обвинуваченні та виправдати за відсутністю складу кримінального правопорушення.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

суд першої інстанції неправильно застосував конституційні гарантії України та обов`язкові міжнародні стандарти у сфері прав людини;

відмова обвинуваченого від проходження військової служби ґрунтується на його глибоких релігійних переконаннях як одного зі Свідків Єгови та усі наявні докази підтверджують щирість та послідовність його переконань;

згідно з ч. 4 ст. 35 Конституції України у разі, якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою;

указане конституційне право поширюється на усі складові військового обов`язки, включаючи військову службу за призовом під час мобілізації, та є нормою прямої дії;

суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що право на альтернативну (невійськову) службу застосовується виключно в мирний час і лише щодо строкової військової служби, а заміна військової служби за призовом під час мобілізації, в особливий період, на альтернативну (невійськову) службу законом не передбачена.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор ОСОБА_6 підтримав доводи апеляційної скарги сторони обвинувачення з підстав, викладених у ній та просив її задовольнити. Заперечив проти задоволення апеляційної скарги захисника.

Обвинувачений ОСОБА_7 та його захисник ОСОБА_8 підтримали доводи апеляційної скарги сторони захисту з підстав, викладених у ній та просили її задовольнити. Заперечили проти задоволення апеляційної скарги прокурора.

Мотиви суду

Заслухавши доповідача, виступи учасників провадження, дослідивши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційних скарг, апеляційний суд дійшов таких висновків.

Згідно з ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Щодо клопотання про повторне дослідження доказів

В апеляційній скарзі захисник обвинуваченого ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_8 , посилаючись на неповне дослідження доказів у справі та їх неправильну оцінку місцевим судом, просив:

повторно дослідити докази у справі: акт відмови від отримання повістки від 05 березня 2025 року; заяви ОСОБА_7 від 01 липня 2024 року; пояснення ОСОБА_7 від 22 березня 2025 року; довідку релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» № 10852 від 07 червня 2024 року;

повторно допитати свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 .

Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

За змістом указаної норми учасник судового провадження має право не лише формально заявити клопотання про повторне дослідження обставин або доказів, а й повинен зазначити, які конкретно обставини (докази) потрібно дослідити, та обґрунтувати, чому вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями чи взагалі не досліджені.

Апеляційний суд звертає увагу, що зміст такої засади, як безпосередність дослідження доказів судом апеляційної інстанції, відрізняється від змісту цієї засади в суді першої інстанції, оскільки апеляційний розгляд здійснюється згідно з правилами судового розгляду в суді першої інстанції з урахуванням особливостей, передбачених Главою 31 КПК України.

Ця відмінність зумовлена функцією суду апеляційної інстанції - перегляд вироку в апеляційному порядку, а не вирішення кримінального провадження по суті, що дублює функції суду першої інстанції.

Відсутність обґрунтованого клопотання сторони кримінального провадження про дослідження доказів, за умови того, що в оскаржуваному вироку суд надав оцінку всім доказам, на неправильну оцінку яких посилається сторона на стадії апеляційного оскарження вироку, не зумовлює обов`язку апеляційного суду повторно досліджувати обставини, встановлені під час кримінального провадження, та не створює передумов для використання апеляційним судом свого права дослідити нові докази за наявності підстав, регламентованих положеннями ч. 3 ст. 404 КПК України.

Отже, за відсутності мотивованого клопотання про повторне дослідження доказів, яке обов`язково має відповідати положенню ч. 3 ст. 404 КПК України, апеляційний суд не повинен досліджувати ці докази, оскільки протилежне, без дотримання принципів, закріплених у приписах указаної норми процесуального закону, може перетворити апеляційний перегляд судового рішення в повторний розгляд кримінального провадження по суті, що фактично нівелює принцип інстанційності судочинства.

Указане узгоджується з позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 11 січня 2023 року у справі № 286/628/20 (провадження № 51-2421км22).

Ураховуючи, що захисник ОСОБА_8 не навів переконливих мотивів для повторного дослідження обставин кримінального провадження, а його доводи по суті є незгодою з наданою оцінкою доказам судом першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про недоцільність повторного дослідження доказів у справі.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Частиною другою статті 94 КПК України встановлено, що жоден доказ не має наперед встановленої сили. При постановленні вироку суд за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин кримінального провадження в їх сукупності, керуючись законом, повинен оцінити кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного рішення та для вирішення питань, зазначених у ст. 374 КПК України.

Згідно зі ст. 368 КПК України суд, ухвалюючи вирок, повинен вирішити, зокрема, питання чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа, чи містить це діяння склад кримінального правопорушення та чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 КПК України сторона обвинувачення має довести винуватість особи поза розумним сумнівом.

Для додержання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який сумнів у версії обвинувачення був спростований фактами, встановленими на підставі доказів, і єдиною версією, якою безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною у пред`явленому обвинуваченні.

Обов`язок всебічного дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що для того, щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, що мають відношення до події, яка є предметом судового розгляду. Суд не може ігнорувати обставин, які встановлені під час судового розгляду, лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Встановлення в судовому розгляді таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення, є підставою для розумного сумніву в доведеності винуватості особи.

При цьому, відповідно до положень ст. ст. 91, 92 КПК України доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Обов`язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та, у встановлених КПК випадках, - на потерпілого. Саме сторона обвинувачення повинна доводити винуватість особи поза розумним сумнівом.

З оскаржуваного вироку слідує, що суд першої інстанції, з дотриманням положень ст. 337 КПК України, заслухавши показання обвинуваченого та свідків, повно, всебічно й неупереджено дослідивши надані сторонами докази та всі обставини цього кримінального провадження, об`єктивно та відповідно до свого внутрішнього переконанням оцінивши кожний поданий сторонами доказ з точки зору належності, допустимості та достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності й взаємозв`язку, детально навівши досліджені докази у вироку та надавши їм належну оцінку, правильно встановив фактичні обставини кримінального провадження та дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України за обставин, установлених місцевим судом.

Доводи апеляційної скарги захисника ОСОБА_8 в частині того, що вирок суду є незаконним через невідповідність висновків суду фактичним обставинам провадження є безпідставними з огляду на таке.

Згідно зі ст. 411 КПК України судове рішення вважається таким, що не відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, якщо:

1) висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими під час судового розгляду;

2) суд не взяв до уваги докази, які могли істотно вплинути на його висновки;

3) за наявності суперечливих доказів, які мають істотне значення для висновків суду, у судовому рішенні не зазначено, чому суд взяв до уваги одні докази і відкинув інші;

4) висновки суду, викладені у судовому рішенні, містять істотні суперечності.

Вирок підлягає скасуванню із зазначених підстав лише тоді, коли невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження вплинула на вирішення питання про винуватість або невинуватість обвинуваченого.

За результатами апеляційного розгляду указаних підстав для скасування вироку суду колегією суддів не встановлено, оскільки висновок суду про винуватість обвинуваченого ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України за обставин, викладених у вироку, є доведеним «поза розумним сумнівом», який слідує зі співвідношення достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою доказів безпосередньо досліджених місцевим судом.

З матеріалів кримінального провадження слідує, що обвинувачений ОСОБА_7 в суді першої інстанції свою винуватість у вчиненні інкримінованого йому злочину не визнав та пояснив, що завжди з`являвся за викликами до ТЦК та СП, зокрема у 2024-2025 роках, надавав необхідні документи та був готовий до співпраці. Повідомляв про свої релігійні переконання як члена релігійної організації Свідків Єгови (з 1996 року) і просив замінити військову службу на альтернативну (невійськову) відповідно до ст. 35 Конституції України, про що подавав письмові звернення до органу ТЦК та СП та місцевої адміністрації. Отримав відмову з посиланням на відсутність відповідного правового механізму.

Указав, що через свої релігійні переконання не може проходити військову службу, носити форму, складати присягу чи обіймати будь-які військові посади, у тому числі капелана. Водночас висловив готовність виконувати будь-яку цивільну роботу на користь держави. Повідомив, що з початку війни допомагав місцевій владі та внутрішньо переміщеним особам.

Щодо неявки 04 лютого 2025 року до ТЦК та СП пояснив, що не прибув і не повідомив причини, оскільки раніше під час вручення повістки відмовився її отримувати, одразу повідомивши про свої переконання, що зафіксовано на відео.

Незважаючи на невизнання ОСОБА_7 своєї вини, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що його винуватість повністю підтверджується доказами, безпосередньо дослідженими під час судового розгляду.

Зокрема, допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_12 суду показав, що працює поліцейським громади Ямпільського відділу Могилів-Подільського РВП ГУНП у Вінницькій області. До поліції надійшло звернення від РТЦК та СП щодо ухилення ОСОБА_7 від мобілізації у зв`язку з неявкою за повісткою.

Надалі, ОСОБА_7 у добровільному порядку було доставлено до РТЦК та СП, де йому вручили повторну повістку та роз`яснили наслідки неявки, зокрема можливість притягнення до кримінальної відповідальності. Від отримання повістки ОСОБА_7 відмовився, посилаючись на релігійні переконання та право на альтернативну службу. Факт вручення та відмови був зафіксований на відео, яке він здійснював особисто на мобільний телефон. Також працівники РТЦК та СП склали акт відмови.

Указав, що у визначений день ОСОБА_7 до РТЦК та СП не з`явився, після чого матеріали були передані до поліції для вирішення питання про відкриття кримінального провадження. Зазначив, що ОСОБА_7 перебував у розшуку як особа, яка ухиляється від мобілізації.

Свідок ОСОБА_13 у судовому засіданні показав, що ОСОБА_7 не має права на відстрочку від призову.

03 лютого 2025 року він особисто вручив ОСОБА_7 повістку про прибуття до РТЦК та СП на 07:00 04 березня 2025 року, яку останній відмовився отримувати. Зміст повістки було зачитано вголос, про що складено акт відмови. У призначений час 04 березня 2025 року ОСОБА_7 не з`явився, у зв`язку з чим було складено рапорт на ім`я начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 .

05 березня 2025 року ОСОБА_7 повторно вручено повістку на відправку 08 березня 2025 року о 08:00, від отримання якої він знову відмовився, що також зафіксовано актом. 08 березня 2025 року о 08:00 ОСОБА_7 на відправку не з`явився, про що складено відповідний рапорт.

Таким чином, ОСОБА_7 двічі не з`явився за повістками. Указані повістки останньому були вручені після проходження ним військово-лікарської комісії, за результатами якої його визнано придатним до військової служби без обмежень.

Відмову від отримання повісток фіксували на відео. ОСОБА_7 пояснював свою відмову релігійними переконаннями, що не є підставою для надання відстрочки.

Свідок ОСОБА_14 у судовому засіданні показав, що 03 лютого 2025 року та 05 березня 2025 року він отримував накази щодо оформлення та вручення ОСОБА_7 повісток на відправку до військової частини за мобілізацією.

В обох випадках ОСОБА_7 відмовився від отримання повісток, у зв`язку з чим були зафіксовані відповідні відмови. Зміст повісток зачитувався ОСОБА_7 : 03 лютого 2025 року - у присутності юриста ОСОБА_15 , 05 березня 2025 року - у присутності юриста ОСОБА_16 . Відмова від отримання повістки 05 березня 2025 року додатково фіксувалася на відео; щодо фіксації відмови 03 лютого 2025 року він не пам`ятає.

Указав, що ОСОБА_7 пояснював відмову своїми релігійними переконаннями, зазначаючи, що як віруюча людина не може брати до рук зброю, та посилався на можливість проходження альтернативної служби.

Свідок ОСОБА_16 у судовому засіданні показав, що він працює офіцером ІНФОРМАЦІЯ_3 .

05 березня 2025 року він був присутній під час вручення ОСОБА_7 повістки на відправку, від отримання якої останній відмовився. Факт відмови фіксувався на відео. Також під час вручення були присутні працівники поліції. ОСОБА_7 було роз`яснено правові наслідки відмови від отримання повістки, однак причин своєї відмови він не повідомив.

Під час вручення першої повістки він присутній не був, оскільки на той момент ще не працював у ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Зазначив, що у разі наявності підстав для відстрочки ОСОБА_7 повинен був повідомити про це та надати відповідні документи для її оформлення

Свідок ОСОБА_17 у судовому засіданні показала, що вона є дружиною ОСОБА_7 . Указала, що чоловік на всі виклики за повістками з`являвся добровільно, однак від отримання повісток на відправку відмовлявся, пояснюючи причини такої відмови.

Зокрема, 05 березня 2025 року до них прибув працівник поліції та повідомив про необхідність з`явитися до РТЦК та СП. Після цього ОСОБА_7 добровільно поїхав до відповідного органу, де перебував близько шести годин. Перша повістка була вручена 03 лютого 2025 року, а другу він отримав у відділі РТЦК та СП, куди його було доставлено.

Зазначила, що ОСОБА_7 проходив військово-лікарську комісію 15 липня 2024 року, за результатами якої у нього було виявлено хронічне захворювання. У лютому 2025 року йому видали висновок ВЛК із новою фотокарткою, однак із датою 15 липня 2024 року. Спочатку вони вважали, що він проходитиме ВЛК повторно, проте йому повідомили, що комісію вже пройдено.

Пояснила, що відмова ОСОБА_7 від мобілізації зумовлена його релігійними переконаннями, оскільки він з 1996 року є членом релігійної організації «Свідки Єгови».

Свідки ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 у судовому засіданні показали, що ОСОБА_7 є їх сусідом та є прихожанином релігійної організації «Свідки Єгови», тому, відповідно до своїх релігійних переконань, не може брати до рук зброю.

Свідок ОСОБА_21 у судовому засіданні показав, що є громадянином Республіки Молдова та з 1996 року здійснює служіння як священнослужитель релігійної громади «Свідки Єгови» у місті Сороки.

ОСОБА_7 знає з 1991 року, вони перебувають у дружніх стосунках. Йому відомо, що ОСОБА_7 обвинувачується в ухиленні від військової служби, однак відмова останнього пов`язана з його релігійними переконаннями. При цьому ОСОБА_7 відмовлявся від проходження військової служби, однак не відмовлявся від проходження альтернативної (невійськової) служби.

Пояснив, що релігійна організація «Свідки Єгови» є міжнародною та керується у своїй діяльності положеннями Біблії, її члени не беруть участі у збройних конфліктах.

Свідок ОСОБА_22 у судовому засіданні показав, що добре знає сім`ю ОСОБА_7 . Йому відомо, що ОСОБА_7 неодноразово з`являвся до ІНФОРМАЦІЯ_5 з метою оновлення облікових даних, де повідомляв про свою належність до релігійної організації «Свідки Єгови», надавав відповідну довідку та подавав заяву про заміну військової служби на альтернативну (невійськову).

Знає, що ОСОБА_7 було вручено повістку на відправку, після чого він повідомив про відмову від проходження військової служби з мотивів релігійних переконань, зазначивши, що будь-яка військова посада для нього є неприйнятною.

Указав, що ОСОБА_7 приймає активну участь у житті громади: долучається до благоустрою населеного пункту та надає допомогу, зокрема, в облаштуванні житла для внутрішньо переміщених осіб.

Показання указаних свідків, на думку апеляційного суду, є логічними, послідовними, узгодженими та відповідають обставинам кримінального правопорушення за пред`явленим ОСОБА_7 обвинуваченням.

На підтвердження доведеності вини обвинуваченого ОСОБА_7 суд першої інстанції послався і на досліджені в ході судового розгляду письмові докази, а саме:

витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань № 12025020170000051 від 14 березня 2025 року (а. с.113);

повідомлення про кримінальне правопорушення № 623 від 13 березня 2025 року (а. с.115-116);

акт відмови від отримання повістки від 03 лютого 2025 року, згідно якого ОСОБА_7 відмовився від отримання повістки про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_3 у зв`язку з релігійними переконаннями, текст повістки про явку на 07:00 год 04 лютого 2025 року було озвучено, оповіщення здійснювали: оператор ОСОБА_23 та діловод ОСОБА_14 (а. с.117);

повістку № 296 та розписку, згідно яких 03 лютого 2025 року на ім`я ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , жителя АДРЕСА_1 , виписано повістку про необхідність з`явитися до ІНФОРМАЦІЯ_2 04 лютого 2025 року о 07:00 год з метою призову на військову службу під час мобілізації для отримання мобілізаційного розпорядження та вибуття у пункт прийому особового складу військової частини. ОСОБА_7 від отримання повістки № 296 відмовився (а. с.118);

рапорт заступника начальника - начальник ІНФОРМАЦІЯ_2 майора ОСОБА_24 від 13 лютого 2025 року, відповідно до якого останній доповів начальнику ІНФОРМАЦІЯ_2 , що ОСОБА_7 без поважних причин не з`явився по повістці № 296 о 07:00 год 04 лютого 2025 року до ІНФОРМАЦІЯ_3 для взяття на військовий облік, оформлення військово-облікових документів, уточнення персональних даних, даних військово-облікового документу з військово-обліковими даними ЄДРПВР, проходження медичного огляду для визначення придатності до військової служби, хоча належним чином був повідомлений (а. с.119);

повістку № 310 та розписку, згідно яких 05 березня 2025 року на ім`я ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , жителя АДРЕСА_1 , виписано повістку про необхідність з`явитися до ІНФОРМАЦІЯ_2 08 березня 2025 року о 08:00 год з метою призову на військову службу під час мобілізації для отримання мобілізаційного розпорядження та вибуття у пункт прийому особового складу військової частини. ОСОБА_7 від отримання повістки № 310 відмовився (а.с.121);

акт відмови від отримання повістки від 05 березня 2025 року відповідно до якого ОСОБА_7 відмовився від отримання повістки про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_3 у зв`язку з релігійними переконаннями, текст повістки про явку на 14:00 год 05 березня 2025 року було озвучено, оповіщення здійснювали: діловод ОСОБА_14 та офіцер-юрист ОСОБА_16 (а.с.122);

рапорт заступника начальника - начальник ВОМР другого відділу ІНФОРМАЦІЯ_2 майора ОСОБА_24 від 11 березня 2025 року, згідно якого останній доповів начальнику ІНФОРМАЦІЯ_2 , що ОСОБА_7 без поважних причин не з`явився по бойовій повістці № 310 о 08:00 год 08 березня 2025 на збірний пункт до ІНФОРМАЦІЯ_3 для отримання мобілізаційного розпорядження та вибуття у пункт прийому особового складу військової частини, хоча належним чином був повідомлений (а. с. 120);

відеозаписи на яких зафіксовано факти вручення повісток та відмови ОСОБА_7 від їх отримання на 04 лютого 2025 року о 07.00 год, 08 березня 2025 року о 14.00 год, з метою призову на військову службу під час мобілізації для отримання мобілізаційного розпорядження та вибуття в пункт прийому особового складу військової частини (а. с.123, 128);

протоколами оглядів предметів від 22 березня та 24 березня 2025 року, відповідно до яких слідчим оглянуто компакт диски DVD-R, об`ємом 4,7 GB, марки «Fiesta» «DR5F60-PW104» та «Freestyle» із вмістом відеозаписів вручення повістки працівниками РТЦК та СП військовозобов`язаному ОСОБА_7 (а. с. 125, 129);

копію військово-облікового документа № 150720249374266100013 відповідно до якого ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є військовозобов`язаним, військове звання - рядовий, військово-облікова спеціальність - 501, приданий до військової служби (а. с.134);

картку обстеження та медичного огляду визначення ступеню придатності до військової служби по мобілізації військовозобов`язаного ОСОБА_7 та довідку військово-лікарської комісії № 107/497 від 03 липня 2024 року, згідно яких ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , придатний до військової служби (а. с.135-143, 144).

Аналізуючи указані докази в їх сукупності, оцінюючи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення, керуючись законом, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вони є достовірними, належними та допустимими, логічно узгодженими між собою та такими, які переконливо указують на вчинення ОСОБА_7 інкримінованого йому кримінального правопорушення.

Відтак апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вина обвинуваченого ОСОБА_7 у пред`явленому обвинуваченні знайшла своє підтвердження в судовому засіданні під час розгляду справи

Апеляційний суд визнає безпідставними доводи сторони захисту про відсутність в діях ОСОБА_7 складу інкримінованого кримінального правопорушення, а також про відсутність в матеріалах справи доказів, що підтверджують вину останнього, з огляду на таке.

Так, диспозицією ст. 336 КК України передбачено відповідальність за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

Об`єкт правопорушення - в широкому розумінні ним є суспільні відносини у сфері переведення економіки, діяльності органів влади, самоврядування, інших сфер і галузей країни на функціонування у період воєнного стану, а ЗСУ, інших воєнізованих формувань на організацію і штати воєнного часу. У більш вузькому розумінні - це передбачений законом порядок підтримання бойової і мобілізаційної готовності ЗСУ та інших формувань на рівні, що забезпечує вимоги національної безпеки.

Об`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України виражається у бездіяльності - ухиленні будь-яким способом від призову за мобілізацією.

Суб`єктом злочину є громадяни України (або іншої країни) чоловічої або жіночої статі - військовозобов`язані, які підлягають мобілізації, резервісти.

Суб`єктивна сторона правопорушення характеризується прямим умислом. Тобто особа усвідомлює небезпечний і протиправний характер своїх вчинків, проте має намір і бажання так діяти, а саме досягти мети - уникнути самого призову за мобілізацією.

Злочин, передбачений ст. 336 КК України, має формальний склад - відповідальність за цим законом настає незалежно від наслідків суспільно небезпечних діянь. Спосіб ухилення від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період та мотив учинення кримінально-караного діяння не впливають на кваліфікацію, вони є факультативними ознаками в структурі суб`єктивної сторони цього правопорушення, оскільки не передбачені в диспозиції згаданої статті КК ні прямо, ні опосередковано.

Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (№ 3564-ХІІ від 21 жовтня 1993 року) під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитись до військової частини, або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах.

З наявного в матеріалах кримінального провадження обвинувального акта від 27 березня 2025 року слідує, що він міститись таку правову кваліфікацію кримінального правопорушення: ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період (тобто вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК).

Розглядаючи кримінальне провадження в межах пред`явленого обвинувачення місцевий суд установив, що ОСОБА_7 , є охрещеним служителем релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні. Будучи військовозобов`язаним, достовірно знаючи, що: не має законодавчо передбачених підстав для звільнення його від військової служби за призовом під час мобілізації в особливий період; рішення про заміну йому військової служби альтернативною службою відносно нього не приймалось, умисно, без поважних причин двічі (04 лютого 2025 року та 08 березня 2025 року) не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_3 для отримання мобілізаційного розпорядження та вибуття в пункт прийому особового складу військової частини, чим ухилився від призову за мобілізацією.

З оскаржуваного вироку слідує, що допитаний у суді першої інстанції ОСОБА_7 вину у вчиненні злочину не визнав, однак не оспорював фактичні обставини, вказані в обвинувальному акті. Підтвердив, що ВЛК визнала його придатним до військової служби. Пояснив, що йому надали повістки на 04 лютого 2025 року та 08 березня 2025 року, однак він відмовився їх отримувати та не з`явився до ІНФОРМАЦІЯ_3 для отримання мобілізаційного розпорядження та вибуття в пункт прийому особового складу військової частини з релігійних міркувань.

За таких обставин, сукупність доказів досліджених місцевим судом підтверджує наявність у діях ОСОБА_7 прямого умислу на ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, оскільки він, будучи обізнаним про необхідність прибуття, маючи реальну можливість виконати відповідний обов`язок, умисно цього не зробив. Посилання ж обвинуваченого на належність до релігійного об`єднання Свідків Єгови, підтверджене відповідними довідками, характеризує його світоглядні переконання, однак не спростовує встановлених доказами об`єктивних обставин належного виклику та безпідставного неприбуття, а відтак не впливає на висновок про наявність у його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України.

Відповідно до ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист України, її незалежності та територіальної цілісності України, відповідно до ст. 65 Конституції України є обов`язком громадян України.

24 лютого 2022 року в Україні розпочалося повномасштабне збройне вторгнення збройних сил іноземної держави, у зв`язку з чим Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, на всій території України було введено воєнний стан, який неодноразово продовжувався та діє й на момент розгляду даного кримінального провадження.

В умовах воєнного стану, відповідно до ст. ст. 1, 2, 17, 65 Конституції України, захист суверенітету, територіальної цілісності та незалежності України є найважливішим обов`язком держави та справою всього Українського народу, а виконання військового обов`язку є конституційним обов`язком кожного громадянина України.

Умови воєнного стану об`єктивно накладають обмеження на реалізацію окремих прав і свобод, у тому числі на свободу віросповідання в тій частині, яка може перешкоджати виконанню громадянином конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни. Право на свободу світогляду і віросповідання, гарантоване ст. 35 Конституції України, не може тлумачитися як таке, що дає можливість особі уникати обов`язку, передбаченого ст. 65 Конституції України, а саме - обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України.

Апеляційний суд приймає до уваги правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2025 року у справі № 573/406/24, відповідно до якої:

«жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від виконання конституційного обов`язку у період мобілізації».

Водночас реалізація такого права здійснюється виключно в порядку, встановленому законом, і не надає право особі самостійно відмовлятися від виконання обов`язків, пов`язаних із мобілізацією.

Верховний Суд обґрунтовано указав, що:

«інститут альтернативної (невійськової) служби існує і може бути реалізований у мирний час, проте в умовах воєнного стану та загальної мобілізації держава має право очікувати від громадян виконання свого обов`язку із захисту Батьківщини незалежно від віросповідання.

У час, коли Україна здійснює збройну оборону проти зовнішнього агресора, питання забезпечення обороноздатності держави набуває статусу особливої суспільної потреби. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував на необхідності врахування принципу пропорційності та «суспільної необхідності» при вирішенні питань співвідношення між виконанням громадянських обов`язків і свободою віросповідання.

Наявність такої суспільної потреби у випадку України є очевидною, оскільки держава веде виключно оборонну війну, зазнавши збройної агресії з боку чисельно переважаючого противника, а протяжність лінії активних бойових дій та потенційного нападу вимірюється тисячами кілометрів. У цих умовах мобілізація населення є закономірним і необхідним механізмом для забезпечення національної безпеки, а громадяни України повинні усвідомлювати обов`язок пошуку балансу між власними переконаннями та інтересами держави».

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що призов ОСОБА_7 на військову службу по мобілізації, не означає автоматично, що він зобов`язаний брати до рук зброю, адже з огляду на його релігійні переконання та конституційний обов`язок із захисту Вітчизни під час несення служби він міг бути задіяний у ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів та виконанні інших функцій, не пов`язаних із використанням зброї.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 601/2491/22, від 21 січня 2025 року у справі № 344/7666/22.

Дії обвинуваченого по ухиленню від проходження військової служби під час мобілізації, на особливий період за релігійними поглядами є злочинними, у зв`язку з чим його притягнення до кримінальної відповідальності за ухилення від призову не є втручанням у його свободу сповідати свою релігію, гарантії якої передбачені пунктом 1 статті 9 Європейської конвенції з прав людини.

Ураховуючи, що об`єктивна сторона кримінального правопорушення за ст. 336 КК України виявляється в бездіяльності - ухиленні будь-яким способом від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, проаналізувавши зібрані в справі докази в їх сукупності, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність в діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення передбаченого ст. 336 КК України.

Отже, на думку апеляційного суду, твердження захисника про те, що покладені в основу вироку докази не підтверджують винуватість ОСОБА_7 за ст. 336 КК України, а також, що в його діях відсутній склад указаного кримінального правопорушення, є необґрунтованими.

Щодо доводів сторони захисту про неврахування місцевим судом позиції ОСОБА_7 відносно неможливості проходження військової служби з міркувань релігії, що є підставою для альтернативної служби, апеляційний суд виходить з такого.

Питання, аналогічні тим, які порушені стороною захисту в апеляційній скарзі і послідовно обстоювались нею у ході судового провадження в суді першої інстанції, були предметом розгляду та оцінки Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.

За результатами розгляду Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2025 року у справі № 573/838/24 сформулювала висновок, що:

«Законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях.

Такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у разі її ухилення від мобілізації у значенні статті 336 КК України.

Призов на військову службу під час мобілізації не скасовує права на сумлінну відмову від носіння та/або використання зброї».

Такої ж позиції притримується колегія суддів апеляційного суду під час розгляду цього кримінального провадження з огляду на таке.

Судом установлено, що обвинувачений звертався із заявами про проходження альтернативної служби, однак у задоволенні таких заяв йому було відмовлено (вони були скеровані одному адресату для надання відповіді). Це рішення на момент вручення повісток було чинним, нескасованим та обов`язковим до виконання. Тому обвинувачений не був звільнений від обов`язку з`явитися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Незгода обвинуваченого з відмовою у проходженні альтернативної служби могла бути реалізована шляхом оскарження такого рішення у встановленому законом порядку, однак не шляхом відмови від отримання повісток, які належним чином зафіксовані. Саме по собі посилання на релігійні переконання не усуває кримінальної протиправності діяння за відсутності законного рішення, яке б змінювало обов`язок обвинуваченого щодо проходження військової служби під час мобілізації.

Підсумовуючи викладене, можна зробити загальний висновок:

колегія суддів може визнати, що релігійні переконання обвинуваченого є щирими, але щирість переконань не тотожна відсутності умислу;

якщо обвинувачений знав про обов`язок з`явитися, знав про відмову йому в альтернативній службі, про свою придатність, свідомо відмовився від отримання повісток, і ці відмови були належним чином зафіксовані, не з`явився у територіальний центр комплектування, то це і є прямий умисел на ухилення, навіть якщо мотив такої поведінки був релігійним;

тобто треба розрізняти: мотив - це релігійні переконання; умисел - свідоме небажання виконати мобілізаційний обов`язок;

релігійні переконання ОСОБА_7 можуть свідчити про мотив його поведінки, однак не виключають наявності прямого умислу на ухилення від призову під час мобілізації, оскільки обвинувачений, усвідомлюючи обов`язок з`явитися за повісткою та відсутність законного звільнення від такого обов`язку, свідомо його не виконав.

Зважаючи на це, висновок місцевого суду про те, що призов на військову службу ОСОБА_7 під час мобілізації в період воєнного стану в Україні є законним, а його дії є ухиленням від призову на військову службу під час мобілізації в розумінні ст. 336 КК України, є правильним.

Отже, на переконання колегії суддів, винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, доведена поза розумним сумнівом, а тому протилежні твердження сторони захисту є необґрунтованими.

Щодо доводів сторони захисту про застосування в цій справі положень Європейської конвенції з прав людини та рішень Європейського Суду щодо відмови від військової служби з міркувань совісті, то апеляційний суд не залишає поза увагою численні рішення ЄСПЛ, що стосуються відмови від військової служби через релігійні переконання. Однак, колегія суддів вважає, що ситуація, в якій перебуває Україна внаслідок масштабної агресії з боку рф, введення на всій території України воєнного стану та загальної мобілізації, не дає можливості вважати висновки ЄСПЛ, які стосувалися подій в обстановці мирного часу, беззастережно застосовними до цього питання в указаному кримінальному провадженні.

Інші доводи апеляційної скарги захисника ОСОБА_8 повторюють лінію захисту, обрану у суді першої інстанції, та наведені на їх обґрунтування аргументи були предметом обговорення у місцевому суді, знайшли належну оцінку у вироку, правильність якої захисником та обвинуваченим не спростована.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях підкреслив, що суд не мусить надавати відповіді на кожне порушене питання, проте з рішення має бути ясно зрозуміло, що головні проблеми, порушені в даній справі, були вивчені і була надана конкретна чітка відповідь на аргументи, які є вирішальними для вирішення справи (справи «Ван де Хурк проти Нідерландів», §61, «Болдеа проти Румунії», §30, «Морейра Феррейра проти Португалії», § 84).

У процесі перевірки матеріалів кримінального провадження апеляційним судом не виявлено порушень вимог кримінального процесуального закону під час збирання й закріплення доказів у провадженні, які б ставили під сумнів обґрунтованість висновків суду про доведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_7 у пред`явленому обвинуваченні.

Під час досудового розслідування та при судовому розгляді були встановлені і досліджені всі обставини, з`ясування яких мало істотне значення для правильного вирішення кримінального провадження, належним чином з`ясовані обставини, що характеризують склад кримінального правопорушень.

Аргументів про невідповідність призначеного обвинувачену покарання апеляційна скарга захисника не має.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу захисника ОСОБА_8 слід залишити без задоволення.

Доводи апеляційної скарги прокурора в частині неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, що потягло призначення покарання, яке не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м`якості (є явно несправедливим) суд вважає обґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Покарання - це захід державного примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому кримінальним законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Особа зобов`язана перетерпіти ті позбавлення й обмеження, які пов`язані з застосуванням до неї покарання. При цьому, держава має забезпечити належний захист законних прав та свобод особи, їх обмеження повинно бути належним чином обґрунтовано.

Згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобіганню вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Частиною другою статті 8 КПК України встановлено, що принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі -ЄСПЛ).

ЄСПЛ у справах «Бакланов проти росії» (рішення від 09 червня 2005 року) та «Фрізан проти росії» (рішення від 24 березня2005 року) указав, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним.

У справі «Ізмайлов проти росії» (рішення від 15 жовтня 2008 року) ЄСПЛ установив, що для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистий і надмірний тягар для особи», чого суд першої інстанції не дотримав.

Отже, кримінальне покарання повинно бути справедливим балансом з однієї сторони між необхідністю застосування заходів примусу внаслідок вчиненого кримінального правопорушення та усвідомлення винною особою необхідності її понести, та з іншої сторони такі заходи примусу мають бути достатніми для перевиховання особи та попередження нових злочинів.

Відповідно до роз`яснень, що містяться у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7, призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди зобов`язані враховувати ступінь тяжкості злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують та обтяжують покарання.

У постанові Верховного Суду від 01 лютого 2018 року у справі № 634/609/15-к (провадження 51-658км17) визначено поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві, яка за визначенням охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між законними альтернативами та діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК) визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК України тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і ЄСПЛ (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Згідно зі ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК України дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, ураховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК України розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України поняття «особа винного».

У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року у справі 756/4830/17-к зроблено висновок, що:

«термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання».

Згідно ч. 1 ст. 65 КК України суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; 2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Призначаючи покарання обвинуваченому ОСОБА_7 суд першої інстанції, на виконання приписів указаної норми кримінального закону та положень судової практики, урахував:

характер і ступінь суспільної небезпеки скоєного обвинуваченим кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК України є нетяжким злочином;

характеристику особи обвинуваченого, який раніше несудимий, позитивно характеризується за місцем проживання, на обліку у лікаря психіатра та нарколога не перебуває, є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні та з 10 березня 2006 року призначений керівним комітетом Релігійної організації «Релігійний центр свідків Єгови в Україні» на посаду священнослужителя - служителем (дияконом) збору;

дані досудової доповіді органу пробації, згідно якої виправлення ОСОБА_7 без позбавлення або обмеження волі на певний строк можливе за умови здійснення з боку органу пробації нагляду та застосування соціально-виховних заходів, що необхідні для виправлення та запобігання вчиненню повторних кримінальних правопорушень;

відсутність обставин, що пом`якшують чи обтяжують покарання.

За цих обставин, місцевий суд дійшов висновку про можливість виправлення обвинуваченого ОСОБА_7 без відбування покарання та звільнив від його відбування з випробуванням з покладенням обов`язків, визначених ст. 76 КК України.

На думку колегії суддів, судом першої інстанції неправильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність, а саме застосовано закон, який не підлягав застосуванню (ст. 75 КК України), унаслідок чого невірно прийнято рішення про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням.

Частиною першою статті 75 КК України встановлено, якщо суд, при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільненні від відбування покарання з випробуванням.

Підстави звільнення особи від відбування покарання з випробуванням також визначив Верховний Суд у постанові від 19 липня 2018 року у справі № 755/6254/17, де указав, що:

«згідно з законом ст. 75 КК України може бути застосована у тому разі, коли при призначенні покарання, ураховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, оскільки звільнення з випробуванням має на меті настання позитивних змін в особистості засудженого та створення в нього готовності до самокерованої правослухняної поведінки в суспільстві».

Відтак умовою звільнення від відбування покарання з випробуванням є наявність таких соціальних чинників, які б давали суду підставу дійти висновку про виправлення і перевиховання без відбування покарання.

Суд першої інстанції не надав належної оцінки суспільній небезпеці кримінального правопорушення, вчиненого обвинуваченим ОСОБА_7 , який у період дії воєнного стану та оголошеної загальної мобілізації свідомо ухилився від виконання свого конституційного обов`язку із захисту Батьківщини.

Крім того, суд не повною мірою урахував, що в умовах воєнного стану указане кримінальне правопорушення має особливий суспільний резонанс, а дії обвинуваченого, який ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, нівелюють важливість виконання конституційного обов`язку іншими громадянами.

Покарання має виховну мету, направлену на запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.

Ураховуючи, ситуацію, яка наразі склалася в країні (збройна агресія рф) та конституційний обов`язок кожного громадянина по захисту Батьківщини, вчинений обвинуваченим ОСОБА_7 умисний нетяжкий злочин представляє значну суспільну небезпеку, тому звільнення останнього від відбування призначеного покарання з випробуванням створює в очах громадян та суспільства в цілому негативне враження безладдя та безкарності, може призвести до підриву військової дисципліни, розлагодженості дій, спрямованих на захист суверенітету держави, що в умовах воєнного стану є неприпустимим.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

В умовах збройної агресії з боку іншої держави захист Вітчизни набуває особливого значення. Відтак наслідки ухилення від військової служби в таких умовах мають через призначення покарання досягати мети, яка полягає у запобіганні вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами, як того вимагають положення ч. 1 ст. 1 та ч. 2 ст. 50 Кримінального кодексу України.

У постанові Верховного Суду від 21 травня 2025 року у справі № 636/6354/23 (провадження № 51-341км25) зроблено висновок, що:

«відсутність належного реагування держави, зокрема суду під час призначення покарання за вчинення військовозобов`язаними кримінальних правопорушень у сфері забезпечення призову та мобілізації під час збройної агресії та повномасштабного вторгнення збройних сил російської федерації на територію України, нівелює визначену статями 50, 65 КК України мету покарання і може призвести до збільшення кількості аналогічних кримінальних правопорушень іншими особами, а також неспроможності забезпечення належного виконання завдань з оборони держави, захисту незалежності й територіальної цілісності України, що призведе до порушення прав та інтересів суспільства і держави в цілому».

Указані обставини у сукупності з іншими даними про особу ОСОБА_7 виключають можливість його звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, адже навіть здійснення нагляду з боку органів пробації не забезпечить виправлення і перевиховання винного.

Ураховуючи викладене, ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, фактичні обставини кримінального правопорушення, а також наведені вище дані про особу винного, відсутність обставин, які пом`якшують та обтяжують покарання, на переконання апеляційного суду, обвинуваченому ОСОБА_7 слід призначити мінімальне покарання в межах санкції ст. 336 КК України, яке належить відбувати реально.

Таке покарання відповідає принципам законності, індивідуалізації та справедливості, є необхідним для досягнення його мети, тобто, необхідним й достатнім для виправлення обвинуваченого, запобігання вчиненню нових злочинів як ним, так і іншими особами.

Отже, допущене місцевим судом неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність - застосування закону, який не підлягав застосуванню (ст. 75 КК України) відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 407, п. 4 ч. 1 ст. 409, п. 2 ч. 1 ст. 413 та п. 1 ч.1 ст. 420 КПК України є підставою для скасування вироку в частині призначеного покарання з ухваленням нового вироку судом апеляційної інстанції.

Підсумовуючи все викладене, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу захисника ОСОБА_8 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 слід залишити без задоволення, апеляційну скаргу прокурора - задовольнити, а оскаржуваний вирок місцевого суду - змінити в частині призначення покарання з ухваленням нового вироку судом апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 404, 405, 407, 409, 413, 420 КПК України, суд

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_8 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні - прокурора Ямпільського відділу Могилів-Подільської окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_9 задовольнити.

Вирок Ямпільського районного суду Вінницької області від 29 січня 2026 року у кримінальному провадженні, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 14 березня 2025 року № 12025020170000051 за обвинуваченням ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України скасувати в частині призначення покарання через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що потягло невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м`якості.

Ухвалити у цій частині новий вирок.

Визнати винуватим ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки.

Початок строку відбування покарання рахувати з моменту затримання на виконання вироку суду апеляційної інстанції.

В решті вирок залишити без змін.

Вирок суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржений до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня проголошення.

Судді:

ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4