Рішення від 29 квітня 2026 р. у справі №523/18428/24 — Пересипський районний суд міста Одеси

Справа № 523/18428/24

Провадження №2/523/2393/26

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" квітня 2026 р. м.Одеса

Пересипський районний суд міста Одеси у складі:

головуючого судді - Мурманової І.М.

за участю секретаря судових засідань – Сивак К.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду № 6 в м. Одесі цивільну справу за позовною заявою Акціонерного товариства «СЕНС-БАНК» до ОСОБА_1 , ТОВ «НАДІЯ» про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

ВСТАНОВИВ:

Акціонерне товариство «СЕНС-БАНК» звернулось до Суворовського (Пересипського) районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_1 , ТОВ «НАДІЯ» про стягнення кредитної заборгованості у розмірі 432 486,6 гривень.

В обґрунтування позову представник позивача зазначив, що між позивачем АКБ «УКРСОЦБАНК» та позичальником ОСОБА_1 27.11.2007 року було укладено кредитний договір № 2007/13-2.06/723. АТ «Альфа Банк» (12.08.2022 року затверджено рішення про зміну назви на АТ «Сенс Банк»). Представник позивача зазначає, що відповідно до виконавчого листа виданого Суворовським районним судом м. Одеси від 11.07.2012 року у справі №1527/2-300/11 на користь АТ «Укрсоцбанк» було стягнуто з відповідача заборгованість за кредитним договором у розмірі: 602 806, 42 гривні, дане судове рішення боржником не виконано.

На забезпечення умов виконання кредитного договору від 27.11.2007 року було укладено Договір поруки з ТОВ «Надія», за умовами якого поручитель несе відповідальність за не виконання боржником умов кредитного договору.

Представник зазначає, що в результаті не виконання рішення суду та умов договору у відповідача виникла заборгованість розрахована на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка станом на 23.02.2022 рік становить – 432 486, 60 гривень.

На підставі викладеного представник позивача просить стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за кредитним договором розраховану на підставі ч.2 ст. 625 ЦК України, за не виконання грошового зобов`язання, яка становить: 432, 486, 60 гривень, сума заборгованості за ставкою 3% на кредитну заборгованість 89 628, 23 грн., сума заборгованості за інфляційними витратами на кредитну заборгованість 342 858, 36 гривень, а також витрати зі сплати судового збору.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 08 листопада 2024 року позовну заяву прийнято до розгляду, призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження. Роз`яснено відповідачу право подати відзив на позов, а позивачу відповідь на відзив.

Заочним рішенням Пересипського районного суду 21.05.2025 року - позовні вимоги Акціонерного товариства «СЕНС-БАНК» до ОСОБА_1 , ТОВ «НАДІЯ» про стягнення заборгованості за кредитним договором – було задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «СЕНС-БАНК» - заборгованість за кредитним договором на підставі ч. 2 ст. 625 ЦПК України за невиконання грошового зобов`язання встановленого рішенням суду у розмірі: 432 486, 60 гривень.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «СЕНС-БАНК» – судові витрати у розмірі: 5 189, 84 гривні. (а.с.73-75).

Ухвалою Пересипського районного суду м. Одеси від 19.09.2025 року - поновлено ОСОБА_1 строки на звернення до суду із заявою про перегляд заочного рішення.

Заяву представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Соловйова Віктора Вікторовича про перегляд заочного рішення Пересипського районного суду м. Одеси від 21 травня 2025 року – задоволено.

Заочне рішення Пересипського районного суду м. Одеси від 21 травня 2025 року у справі № 523/18428/24 за позовом Акціонерного товариства «СЕНС-БАНК» до ОСОБА_1 , ТОВ «НАДІЯ» про стягнення заборгованості за кредитним договором – скасовано. Призначено слухання справи в судове засідання (а.с.146-147).

На адресу суду 23.02.2026 року (вх.№8464) за підписом представника позивача Байрамова О.В надійшли додаткові пояснення у справі.

Відповідно до яких представник позивача зазначив, що будь-які посилання відповідача на обставини, що передували ухваленню рішення про стягнення основного боргу (зокрема, посилання на матеріали кримінального провадження десятирічної давнини), є процесуально неприпустимими. Такі аргументи фактично спрямовані на перегляд остаточного судового рішення, що прямо суперечить принципу правової визначеності (res judicata). Оскільки грошове зобов`язання відповідача є підтвердженим та існуючим, а його виконання не було здійснено у повному обсязі, у Банку виникло безумовне право на застосування заходів цивільної відповідальності, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, за весь час прострочення.

Твердження відповідача про обмеження нарахувань виключно трирічним строком позовної давності є юридично помилковим, оскільки не враховує правову природу ст. 625 ЦК України та спеціальні норми щодо продовження процесуальних строків. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми. Зазначена норма встановлює особливу міру відповідальності за порушення грошового зобов`язання, яка має компенсаційний характер і спрямована на захист майнового інтересу кредитора від знецінення грошових коштів.

Велика Палата наголосила, що оскільки право на нарахування інфляційних втрат та 3% річних оновлюється безперервно, кредитор має право вимагати компенсацію за весь період прострочення, враховуючи особливості обчислення строків у період дії надзвичайних обставин.

При обчисленні строку позовної давності у цій справі необхідно враховувати пункти 12 та 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, які мають імперативний характер та пріоритет над загальними нормами. Згідно з пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, під час дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню COVID-19, строки, визначені статтями 257, 258 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Відповідно до пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, у період дії в Україні воєнного стану строки, визначені статтями 257, 258 цього Кодексу, також продовжуються на строк дії такого стану.

Посилання Відповідача на ухвалу Малиновського районного суду м. Одеси від 20.05.2014 року є юридично релевантними виключно для оцінки суб`єктивної сторони дій третіх осіб у кримінальному провадженні, проте вони не скасовують цивільно-правову відповідальність особи, яка власноруч підписала кредитний договір. Кредитний договір не був визнаний недійсним, а ОСОБА_1 не звільнений від обов`язків Позичальника жодним судовим актом, який би мав пріоритет над виконавчим листом. Будь-які пояснення щодо того, що кошти фактично були передані третім особам після їх отримання у Банку, стосуються виключно природи основного зобов`язання. Оскільки основна заборгованість вже присуджена до стягнення остаточним рішенням суду, Відповідач обрав неналежний спосіб захисту, намагаючись заперечувати проти акцесорного (додаткового) нарахування санкцій через оскарження підстав виникнення основного боргу, що прямо суперечить принципу правової визначеності (res judicata). Наявність нескасованого виконавчого документа є вичерпним доказом того, що держава визнала вимоги Кредитора законними, а борг — існуючим.

Відтак, нарахування інфляційних втрат та 3% річних є правомірним наслідком ігнорування відповідачем обов`язку з виконання судового рішення, а матеріали кримінального провадження десятирічної давнини не можуть слугувати індульгенцією від цивільної відповідальності за знецінення грошових коштів Банка.

З урахуванням викладеного просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі (а.с.157-164).

Також, 21.04.2026 року (вх. №18649) на адресу суду надійшли додаткові пояснення у справі за підписом представника відповідача адвоката Соловйова В.В.

Згідно наданих пояснень представник зазначив, що із позовної заяви вбачається, що позивач просить стягнути із відповідача інфляційні втрати та 3% річних, нараховані на підставі статті 625 ЦК України.

Стаття 625 ЦК України говорить про те, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Простроченим грошовим зобов`язанням позивач зазначає суму у 602 806,42 грн., яка була стягнута з відповідача та ТОВ «Надія» в солідарному порядку в рамках цивільної справи № 1527/2-300/11.

Так, заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 11.07.2012 року по справі за позовом АТ «Укрсоцбанк» до ТОВ «Надія» та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено - стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_1 та товариства з обмеженою відповідальністю „Надія" на користь публічного акціонерного товариства „Укрсоцбанк " суму заборгованості в розмірі 502 806,42 гривень, яка складається з суми заборгованості за кредитом - 476014,67 гривень, суми заборгованості за процентами - 57989,30 гривень, суми пені за несвоєчасне повернення кредиту - 13 266,82 гривень, штрафу в сумі 55 535,63 гривень.

У позовній заяві (аркуш справи 5, перший абзац) позивач зазначає про те, що рішення суду від 11.07.2012 року не виконано.

На підтвердження цього позивач додає до позовної заяви такі документи: а.с. 19 - супровідний лист Першого Суворовського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 24.12.2014 року про повернення стягувачу виконавчого листа № 1527/2-300/11 від 16.08.2013 що видав Суворовський районний суд м. Одеси; а.с. 19 (зворот) - Постанова державного виконавця Комаренка Р.А. Першого Суворовського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 22.12.2014 року про повернення стягувачу виконавчого листа № 1527/2- 300/11 від 16.08.2013 що видав Суворовський районний суд м. Одеси. Підстава – невнесення авансових витрат на організацію та проведення виконавчих дій; а.с. 20 - виконавчий лист №1527/2-300/11 від 16.08.2013 що видав Суворовський районний суд м. Одеси про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» грошових коштів в розмірі 602 806,42 грн.

На виконавчому листі є відмітка виконавчої служби про повернення виконавчого листа стягувачу на п. 4 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» 22.12.2014 року.

Нарахування на невиконані грошові зобов`язання інфляційних витрат та 3% річних в класичному варіанті є повністю законним та обґрунтованим.

Разом з тим при вирішені питання про обґрунтованість та законність таких нарахувань суд має встановити, чи існує, як таке, невиконане грошове зобов`язання, чи підлягає воно захисту у судовому порядку, чи таке зобов`язання у зв`язку із пропуском строку на судовий захист стало натуральним/задавненим.

Зазначив, що в даному випадку для правильного вирішення справи за позовом Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_1 про стягнення 432 486,60 грн, що складаються з інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на підставі статті 625 ЦК України необхідно встановити:

1. чи перебуває на примусовому виконанні виконавчий лист № 1527/2-300/11 від 16.08.2013 що видав Суворовський районний суд м. Одеси про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» грошових коштів в розмірі 602 806,42 грн.?

2. якщо не перебуває, то чи не пропустив стягувач строк для пред`явлення виконавчого листа до виконання?

Представник відповідача зазначає, що виконавчий лист у справі №1527/2-300/11 від 16.08.2013, що видав Суворовський районний суд м. Одеси про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» грошових коштів в розмірі 602 806,42 грн. не перебуває на примусовому виконанні у державній виконавчій службі або у приватного виконавця, а позивач пропустив строк на пред`явлення виконавчого листа до виконання.

Це підтверджується вищезазначеними документами – постанова про повернення виконавчого документа стягувачу від 22.12.2014 року, виконавчий лист з відміткою виконавчої служби про повернення виконавчого листа стягувачу на підставі п. 4 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» 22.12.2014 року.

Також відповідач надає суду скріншот із реєстру боржників за параметрами « ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 », з якого вбачається, що будь-які виконавчі провадження щодо відповідача відсутні.

Будь-яких доказів того, що виконавчий лист № 1527/2-300/11 від 16.08.2013, що видав Суворовський районний суд м. Одеси про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» грошових коштів в розмірі 602 806,42 грн. перебуває на примусовому виконанні у державній виконавчій службі або у приватного виконавця відсутні.

Також відсутні відомості про те, що з дня повернення виконавчого листа стягувачу – 22.12.2014 року, позивач повторно звертався до виконавчої служби із цим виконавчим листом для примусового стягнення.

Отже, враховуючи зазначені обставини, суд в цій справі має відмовити у задоволені позову Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_1 про стягнення 432 486,60 грн, що складаються з інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на підставі статті 625 ЦК України з таких підстав: Відповідно до частин 1 та 2 статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст.11 ЦК України.

Звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування збитків на підставі частини 2 статті 625 ЦК України, АТ «Сенс Банк» зазначив, що заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 11.07.2012 року по справі № 1527/2-300/11 залишається невиконаним з боку відповідача, а відтак він має невиконане грошове зобов`язання зі сплати на користь кредитора грошової суми у розмірі 602 806,42 грн, визначеної за судовим рішенням.

Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи [справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші]. Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Стадія виконавчого провадження, як завершальна стадія судового процесу, має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»).

За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто, за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження, як завершальної стадії судового процесу, спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

До 5 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача. Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Суворовським районним судом м. Одеси по справі № 1527/2-300/11 був виданий виконавчий лист від 16.08.2013 року (а.с. 20 зворот). 22 грудня 2014 року державним виконавцем Комаренком Р.А. Першого Суворовського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 22.12.2014 року виконавчий документ повернуто стягувачеві у зв`язку із невнесенням авансових витрат на організацію та проведення виконавчих дій (а.с. 19).

Доказів повторного звернення позивачем до державної виконавчої служби або приватного виконавця з виконавчим листом № 1527/2-300/11 для примусового стягнення боргу з відповідача позивачем суду не надано.

З 22 грудня 2014 року пройшло вже більше 10 років, в той час як строк на повторне звернення встановлений був в 1 рік. Доказів про те, що позивач звертався до суду із заявою про поновлення йому строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в порядку статті 433 ЦПК України матеріали справи не містять. Враховуючи заявлені позовні вимоги та підстави, на які позивач посилається в обґрунтування своїх вимог, звертаю увагу суду на те, що можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено в установленому законом порядку, тому за встановлених обставин справи, відсутні правові підстави для задоволення позову (а.с.172-184).

В судове засідання призначене на 30 квітня 2026 року сторони до суду не з`явились, про час та місце слухання справи повідомлені.

На адресу суду 28.04.2026 року (вх.№20147) надійшла заява за підписом представника позивача щодо можливості розгляду справи за відсутності представника позивача, згідно якої представник зазначив, що позовні вимоги підтримує в повному обсязі, як такі, що є обґрунтованими, законними та такими, що підлягають до задоволення (а.с.188-189).

Представник відповідача адвокат Соловйов В.В. також надав суду заяву про проведення судового засідання за його відсутності, згідно якої зазначив, що просить відмовити в задоволенні позову в повному обсязі (а.с.192).

Фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється у відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у зв`язку з розглядом справи за відсутності учасників справи.

Учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів (ч. 3 ст. 211 ЦПК України).

Щодо відповідача ТОВ «НАДІЯ», суд зазначає, що згідно відповіді з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців Товариство з обмеженою відповідальністю «НАДІЯ» код ЄДРПОУ: 25049639 – припинено. Дата запису 25.03.2019 року (а.с.64-65).

Юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників (ч. 1 ст. 104 ЦК України).

Згідно ч. 5 ст. 104 ЦК України - юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Так, матеріалами справи встановлено наступне.

27.11.2007 року Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку «УКРСОЦБАНК», надалі за текстом – «Кредитор» та громадянин України ОСОБА_1 , уклали договір кредиту № 2007/13- 2.06/723

Відповідно до умов кредитного договору Кредитор надає Позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 69 300,00 дол.США.

Також, судом встановлено, що відповідно до виконавчого листа Суворовського районного суду м. Одеси від 11.07.2012 року, справа № 1527/2-300/11 на користь АТ «Укрсоцбанк» було стягнуто з відповідачів заборгованість за кредитним договором № 2007/13-2.06/723 від 27.11.2007 року, в розмірі 602 806,42 грн., дане рішення відповідачем не виконано.

Згідно супровідного листа Першого Суворовського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 24.12.2014 року про повернення стягувачу виконавчого листа № 1527/2-300/11 від 16.08.2013 що видав Суворовський районний суд м. Одеси (а.с. 19 зворот) - Постанова державного виконавця Комаренка Р.А. Першого Суворовського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 22.12.2014 року про повернення стягувачу виконавчого листа № 1527/2- 300/11 від 16.08.2013 що видав Суворовський районний суд м. Одеси.

Підстава – невнесення авансових витрат на організацію та проведення виконавчих дій; а.с. 20 - виконавчий лист №1527/2-300/11 від 16.08.2013 що видав Суворовський районний суд м. Одеси про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» грошових коштів в розмірі 602 806,42 грн.

На виконавчому листі є відмітка виконавчої служби про повернення виконавчого листа стягувачу на п. 4 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» 22.12.2014 року.

Суд погоджується з доводами представника відповідача щодо того, що доказів повторного звернення позивачем до державної виконавчої служби або приватного виконавця з виконавчим листом № 1527/2-300/11 для примусового стягнення боргу з відповідача позивачем суду не надано.

Також, матеріалами справи встановлено, що відповідно до відомостей реєстру боржників за параметрами « ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 » - будь-які виконавчі провадження щодо відповідача відсутні.

З даного приводу суд зазначає, що позивачем доказів того, що виконавчий лист № 1527/2-300/11 від 16.08.2013, виданий Суворовським районним суд м. Одеси про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» грошових коштів в розмірі 602 806,42 грн. перебуває на примусовому виконанні у державній виконавчій службі або у приватного виконавця, не надано.

Вирішуючи позовні вимоги суд виходить з наступного.

Відповідно до положень частин 1, 2 статті 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частин 1, 2 статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Однією з підстав виникнення зобов`язання є договір або інший правочин (пункт 1 частина 2 статті 11 ЦК України).

Факт наявності боргового зобов`язання відповідача перед позивачем встановлений судовим рішенням, яке набрало законної сили.

Згідно зі статтею 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Як встановлено матеріалами справи, що й не заперечувалось представником відповідача, грошові кошти відповідач не повернув, разом з цим, суд зазначає наступне.

Так, позовні вимоги обґрунтовані тим, що наявність судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за порушення грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за весь час прострочення.

Грошове зобов`язання може виникати не лише з договору, а й з інших підстав, зокрема з факту наявності боргу, встановленого судовим рішенням.

Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, навіть за умови відмови у поновленні строку пред`явлення виконавчого листа до виконання, не припиняє зобов`язання, не звільняє боржника від відповідальності за його невиконання та не позбавляє кредитора права на стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України.

Отже, якщо рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, таке зобов`язання не є натуральним, а кредитор має право на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.

Прострочення виконання грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення сум, визначених статтею 625 ЦК України, виникає з моменту порушення грошового зобов`язання та існує до моменту його повного виконання. При цьому стягненню підлягають суми за останні три роки, що передували поданню позову.

Так, матеріалами справи встановлено, що виконавче провадження постановою про повернення виконавчого документа стягувачу від 22.12.2014 року було повернуто стягувача.

Згідно постанови встановлено, що 20.11.2014 року стягувачу було запропоновано здійснити авансування витрат на організацію та проведення виконавчих дій, але станом на 22.12.2014 рік стягувач на здійснив авансування витрат на організацію та проведення виконавчих дій (а.с.19 зв).

Отже, з даного слідує, що виконавче провадження за вказаним судовим рішенням так і не було відкрито.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (стаття 509 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому, факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням.

Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:

- натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;

- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

- кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

У зазначеній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов`язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв`язку зі спливом позовної давності.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні та зазначено таке.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.

Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є за своєю суттю замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред`явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.

Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред`явити позов про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги.

У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.

Обов`язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У Законі України "Про виконавче провадження" поняття "виконавче провадження" розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).

Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.

Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції ("Hornsby v. Greece"), заява № 183571/91", ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду". Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.

Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи (справи "Белле проти Франції" ("Bellet v. France"), "Ільхан проти Туреччини" ("Ilhan v. Turkey"), "Пономарьов проти України", "Щокін проти України" та інші).

Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України "Про виконавче провадження"). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV"Про виконавче провадження" (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ "Про виконавче провадження") пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ "Про виконавче провадження".

До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV "Про виконавче провадження".

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Згідно виконавчого листа (а.с.20) – строк пред`явлення виконавчого листа до виконання встановлено до 24.07.2013 року.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, або сторона стягувача взагалі не зверталась з такого вимогою щодо поновлення строку на пред`явлення, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25), до розгляду якої було зупинено касаційне провадження у цій справі.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, наведених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, за змістом яких, коли кредитор уже скористався судовим захистом - рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, то таке зобов`язання не може вважатися натуральним навіть за умов пропуску стягувачем строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання і відмови в поновленні цього строку судом, оскільки такі обставини не мають правового значення, а кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, нарахованих на таке невиконане зобов`язання.

При цьому за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, однак у даній спірній ситуації суд керується наступним.

Згідно з частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Тойшлер проти Німеччини" від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.

З огляду на викладене, будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача).

За таких обставин можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності.

Отже, як уже зазначалося, нарахування трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України має компенсаційний, а не штрафний характер, є способом захисту майнового права кредитора та полягає у відшкодуванні втрат від знецінення грошових коштів і компенсації за користування ними боржником.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах, зокрема від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21, від 09 листопада 2023 року у справі № 420/24111/19, зазначала, що інфляційні втрати та три проценти річних нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, а зобов`язання зі сплати інфляційних втрат і трьох процентів річних є акцесорним (додатковим) щодо основного зобов`язання, залежить від нього та поділяє його правову долю.

За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Судом встановлено, що після видачі виконавчого листа, який 22.12.2014 року було постановою повернуто стягувачу на підставі п.4 ч. 1 ст. 47 ЗУ «Про виконавче провадження» - в подальшому, виконавчий документ до виконання повторно не пред`являвся.

Отже, з даного слідує про втрату стягувачем права на примусове виконання рішення суду про стягнення основного боргу. Отже, підтверджена судовим рішенням вимога про стягнення заборгованості не може бути реалізована у примусовому порядку.

Не перебування виконавчого листа на виконанні в органах державної виконавчої служби у поєднанні з відсутністю судового рішення про поновлення строку для його пред`явлення виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки ця норма підлягає застосуванню за наявності грошового зобов`язання, яке підлягає примусовому виконанню.

Згідно з ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексу.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко - і відеозаписів, висновків експертів (ст. 67 ЦПК України).

Відповідно до ст. 77-80 ЦПК України передбачено, що докази мають бути належними, допустимими, достовірними та достатніми.

Статтею 89 ЦПК України визначається принцип оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду обставин справи аналізує й оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, і ця оцінка повинна спрямовуватись на встановлення обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення.

Згідно зі ст. 95 ЦПК України письмовими доказами є документи, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або належно засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Як передбачено ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно з ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (постанова Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 904/1017/20).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19; пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19, провадження № 12-57гс21).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст.76 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відтак, з огляду на вищевикладене суд приходить до переконання, що заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають, судом враховано доводи сторони відповідача щодо пропущення строку на пред`явлення основного зобов`язання, а тому суд вважає, що позивачем безпідставно заявлені вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних витрат.

Відповідно до положення п.2 ч 2 ст. 141 ЦПК України у разі відмови в позові – судові витрати покладаються на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 526, 530, 611, 612, 625-628, 1054-1055 ЦК України, ст. ст. 2, 5, 10, 12, 247, 258, 259, 263-265, 268, 273, 279, 354 ЦПК України

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги Акціонерного товариства «СЕНС-БАНК» до ОСОБА_1 , ТОВ «НАДІЯ» про стягнення на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, за не виконання грошового зобов`язання встановленого судовим рішенням - залишити без задоволення.

Понесені судові витрати віднести за рахунок позивача.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 04.05.2026р.

Суддя: