Постанова від 17 травня 2026 р. у справі №306/725/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 травня 2026 року

м. Київ

справа № 306/725/24

провадження № 61-16412св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - Свалявська міська рада Закарпатської області,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2024 року у складі судді Жиганської Н. М. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року у складі колегії суддів: Мацунича М. В., Джуги С. Д., Кожух О. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2024 року Свалявська міська рада Закарпатської області

(далі - Свалявська МР) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1

про стягнення безпідставно збережених грошових коштів.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 на підставі відповідних договорів дарування (серії № НМК 942590 - № НМК 942591 від 20 листопада

2020 року, серії № НРС 645549 - № НРС 645550 від 18 лютого 2022 року,

серії № НРС 645547 - № НРС 645548 від 18 лютого 2022 року, серії № НРС 645543 - № НРС 645544 від 18 лютого 2022 року, серії № НРС645545 - № НРС645546

від 18 лютого 2022 року) набула у приватну власність об`єкти нерухомості,

які розташовані на земельних ділянках комунальної власності, а саме: кадастровий номер 2124010100:04:002:0026, площею 0,9605 га, яка розташована по АДРЕСА_1 ; кадастровий номер 2124010100:04:002:0027, площею 0,7259 га, яка розташована

по АДРЕСА_2 ; кадастровий номер 2124010100:04:002:0024, площею 0,2768 га,

яка розташована по АДРЕСА_3 ; кадастровий номер 2124010100:04:002:0022,

площею 0,3467 га, яка розташована по АДРЕСА_4 ; кадастровий номер 2124010100:04:002:0023, площею 0,2630 га, яка розташована по АДРЕСА_5

ОСОБА_1 належним чином не оформила та не зареєструвала речові права

на вищевказані земельні ділянки.

Із моменту набуття права приватної власності на нерухоме майно, що знаходиться на зазначених земельних ділянках, які знаходяться у комунальній власності, ОСОБА_1 не здійснювала оплату за користування земельними ділянками, внаслідок чого вона фактично без достатніх правових підстав зберегла в себе грошові кошти (стаття 1212 ЦК України).

Станом на 28 березня 2024 року ОСОБА_1 безпідставно зберегла кошти

за використання зазначених земельних ділянок в сумі, що становить:

- 112 183,39 грн за земельну ділянку з кадастровим номером 2124010100:04:002:0026, площею 0,9605 га;

- 87 782,79 грн за земельну ділянку з кадастровим номером 2124010100:04:002:0027, площею 0,7259 га;

- 32 329,40 грн за земельну ділянку з кадастровим номером 2124010100:04:002:0024, площею 0,2768 га;

- 40 494,20 грн за земельну ділянку з кадастровим номером 2124010100:04:002:0022, площею 0,3467 га;

- 40 378,74 грн за земельну ділянку з кадастровим номером 2124010100:04:002:0023, площею 0,2630 га.

Загальний розмір безпідставно збережених ОСОБА_1 грошових коштів

із моменту набуття права власності на об`єкти нерухомого майна, яке розташоване на землях комунальної власності, становить 310 168,52 грн.

Тобто Свалявська міська територіальна громада Закарпатської області

(далі Свалявська - МТГ) недоотримала кошти у вигляді орендної плати за землю, які б могла одержати у випадку належного виконання ОСОБА_1 своїх обов`язків по оформленню землекористування.

З врахуванням наведеного, Свалявська МР просила суд стягнути з ОСОБА_1 на свою користь 310 168,52 грн безпідставно збережених коштів.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 21 жовтня

2024 року позов Свалявської МР задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Свалявської МР безпідставно збережені кошти у розмірі 310 168,52 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Свалявської МР судовий збір

у розмірі 4 652,53 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач безпідставно зберіг

у себе грошові кошти, які повинен був сплатити як орендну плату за використання земельних ділянок, які є об`єктами права комунальної власності і власником яких

є Свалявська МТГ.

Позивачем вірно здійснено розрахунки розміру орендної плати за використання земельних ділянок, які знаходяться під об`єктами нерухомості, які належать відповідачу. ОСОБА_1 не зверталася до Свалявської МР із заявою

про вилучення із її землекористування землі, яка зайнята водним об`єктом

та прибережною захисною смугою, на що посилалася відповідач, а тому відповідні доводи відхилено судом.

Розподіл судових витрат зі сплати судового збору здійснено з урахуванням

статті 141 ЦПК України.

Суд першої інстанції застосував відповідні норми ЦК України, ЗК України,

ПК України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Закону України «Про оцінку земель», судову практику Великої Палати Верховного Суду

та Верховного Суду у даній категорії справ.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Петрецького С. І., залишено без задоволення.

Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 21 жовтня

2024 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд дійшов правильного висновку по суті вирішення спору, так як у випадку використання земельної ділянки комунальної власності, якій присвоєно окремий кадастровий номер, без оформлення договору оренди, власник такої земельної ділянки

(орган місцевого самоврядування, який представляє інтереси територіальної громади) може захистити своє право на компенсацію розміру неотриманої орендної плати за користування земельною ділянкою в порядку, визначеному статтею 1212 ЦК України.

ОСОБА_1 без достатньої правової підстави (договір оренди, оформлення права власності) користувалася спірними земельними ділянками, які знаходяться

у комунальній власності, не сплачувала за це кошти, тобто порушила права Свалявської МТГ і Свалявської МР.

При цьому спірні земельні ділянки було зареєстровано у 2020 році, тому нормативна грошова оцінка проведена у 2023 році, на підставі якої здійснено розрахунок безпідставно збережених коштів, є актуальною протягом 5-7 років (стаття 18

Закону України «Про нормативну грошову оцінку земель»). Нормативна грошова оцінка земельних ділянок була проведена з урахуванням актуальних даних земельних ділянок за минулі роки.

Апеляційний суд відхили доводи відповідача про порушення районним судом норм процесуального права (порушення територіальної юрисдикції, наявність підстав

для самовідводу судді, обмеження процесуальних прав відповідача),

так як районний суд розглянув справу відповідно до вимог процесуального закону, відповідачем викладено свою позицію по суті спору у поданих заявах

та безпосередньо в судових засіданнях.

Суд апеляційної інстанції застосував ті самі норми матеріального права, що й суд першої інстанції, врахував відповідну судову практику Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду

У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Свалявського районного суду Закарпатської області

від 21 жовтня 2024 року та постанову Закарпатського апеляційного суду

від 25 листопада 2025 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду; судами належним чином не досліджено зібрані

у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення

для правильного вирішення справи; суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів; судові рішення ухвалено судом

з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 30 січня 2026 року відкрито касаційне провадження

у справі, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних в ухвалі Верховного Суду від 12 січня 2026 року. Витребувано справу з суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.

Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2026 року заяву ОСОБА_1

про зупинення виконання рішення районного суду та постанови апеляційного суду задоволено частково. Зупинено виконання рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2024 року до закінчення його перегляду

в касаційному порядку. У задоволенні клопотання в частині зупинення виконання постанови Закарпатського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року відмовлено.

У лютому 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилкові висновки по суті спору, не встановили всі обставини у справі.

Судами не досліджено розрахунки заборгованості орендної плати, надані позивачем. Матеріали справи не містять витягу з технічної документації

з нормативної грошової оцінки земель, якими би підтверджувалася нормативна грошова оцінка земель станом на 2021 рік та 2022 рік. Застосування відповідних показників за 2023 рік на попередні періоди є недопустимим.

При цьому частина земельних ділянок, на яких розташоване її нерухоме майно, зайнята водними об`єктами та прибережною захисною смугою. Вона не може сплачувати кошти за користування відповідними частинами земельних ділянок.

Свалявська МР не довела, що спірні земельні ділянки належали до об`єктів комунальної власності на момент виникнення спірних правовідносин.

Судами попередніх інстанцій формально вирішено спір й невірно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

Крім того, справа розглянута з порушенням правил предметної юрисдикції,

так як вона має статус фізичної особи-підприємця. Тому, з урахуванням наведено

та цільового призначення спірних земельних ділянок, спір повинен був розглядатися господарським судом, а не цивільним.

Судами попередніх інстанцій порушено правила територіальної юрисдикції спору, оскільки вона проживає в місті Ужгороді Закарпатської області, а тому справа підвідомча Ужгородському міськрайонному суду Закарпатської області,

а не Свалявському районному суду Закарпатської області.

Вважає передчасними висновки суду першої інстанції про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду.

Посилається на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду

та Верховного Суду, яку, на думку заявника касаційної скарги, не враховано судами попередніх інстанцій.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду

У лютому 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу

від Свалявської МР, в якому вказано про те, що оскаржувані судові рішення

є законними та обґрунтованими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Виконавчим комітетом Свалявської МР прийнято рішення від 15 червня 2022 року № 132 «Про створення комісії з визначення розміру збитків заподіяних власникам землі та землекористувачам».

18 січня 2024 року за результатами роботи комісії, відповідно до постанови

Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам», складено:

акт № 2, акт № 3, акт № 4, акт № 5 та акт № 6, із визначення розмірів збитків заподіяних власникам землі та землекористувачам.

31 січня 2024 року вищевказані акти затверджено рішенням виконавчого комітету Свалявської МР № 33 «Про затвердження актів № 2, № 3, № 4, № 5, № 6 комісії

з визначення розмірів збитків заподіяних власникам землі та землекористувачам».

На підставі відповідних договорів дарування у власності ОСОБА_1 знаходяться такі об`єкти нерухомого майна:

- договором серії № НРС 645549 - № НРС 645550 від 18 лютого 2022 року передано у власність виробничий будинок з господарськими будівлями та спорудами

(літ. С, літ. ЖЖ', літ. Ф, літ. Ч, літ. Ц, літ. Щ, літ. Ш), що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці, загальною площею 0,9605 га,

з кадастровим номером 2124010100:04:002:0026;

- договором серії № НРС 645547 - № НРС 645548 від 18 лютого 2022 року передано у власність виробничий будинок з господарськими будівлями та спорудами

(літ. М, літ. М', літ. К, літ. К', В', літ. Т), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ,

який розташований на земельній ділянці, загальною площею 0,7259 га,

з кадастровим номером 2124010100:04:002:0027;

- договором серії № НРС 645543 - № НРС 645544 від 18 лютого 2022 року передано у власність виробничий будинок з господарськими будівлями та спорудами

(літ. Б, літ. В), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , який розташований на земельній ділянці, загальною площею 0,2768 га, з кадастровим номером 2124010100:04:002:0024;

- серії № НРС 645545 - № НРС 645546 від 18 лютого 2022 року передано у власність виробничий будинок з господарськими будівлями та спорудами (літ. Л, літ. Р),

що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , який розташований на земельній ділянці, загальною площею 0,3467 га, з кадастровим номером 2124010100:04:002:0022.

На підставі договору про поділ нерухомого майна серії № НМК 942590 -

№ НМК 942592 від 20 листопада 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 із метою припинення спільної власності, уклали договір про поділ в натурі цілісного майнового комплексу, що належить їм на праві спільної часткової власності

і розташований за адресою: АДРЕСА_6 . 6/8 часток вищевказаного нерухомого майна належить ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності на підставі договору купівлі-продажу цілісного майнового комплексу від 15 листопада 2018 року (реєстровий № 865), 1/8 частка вищевказаного нерухмого майна належить ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності на підставі договору

купівлі- продажу від 15 листопада 2018 року (реєстровий № 865).

Рішенням Свалявської МР від 13 грудня 2013 року № 809 затверджено розмір орендної плати за земельні ділянки по Свалявській МР.

Відповідно до актів № 2, № 3, № 4, № 5, № 6 від 18 січня 2024 року комісії

з визначення розмірів збитків заподіяних власникам землі та землекористувачам за період з березня 2022 року по грудень 2023 року (включно) сплату коштів

за користування вказаною земельною ділянкою ОСОБА_1 не здійснювала, внаслідок чого без достатніх правових підстав зберегла грошові кошти, на підставі чого останній нараховано збитки за використання земельних ділянок (кадастровий номер 2124010100:04:002:0026, загальною площею 0,9605 га; кадастровий номер 2124010100:04:002:0027, загальною площею 0,7259 га; кадастровий номер 2124010100:04:002:0024, загальною площею 0,2768 га; кадастровий номер 2124010100:04:002:0022, загальною площею 0,3467 га; кадастровий номер 2124010100:04:002:0023, площею 0,2630 га) з цільовим призначенням

для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель

та споруд, підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості

(код. 11.02), місце розташування: АДРЕСА_1.

Згідно з вищевказаними актами комісії з визначення розмірів збитків заподіяних власникам землі та землекористувачам неодержаний дохід у вигляді орендної плати за користування земельними ділянками ОСОБА_1 складає у загальній сумі 310 168,52 грн (112 183,39 грн + 84 782,79 грн + 32 329,40 грн + 40 494,20 грн + 40 378,74 грн).

Розмір збитків, завданих Свалявській МР, становить:

- відповідно до акту № 2: за 2022 рік (10 місяців): розмір орендної плати 3 %

від нормативної грошової оцінки (1 885 434,61 грн) становить 47 135,90 грн;

за 2023 рік (12 місяців): розмір орендної плати 3 % від нормативної грошової оцінки (2 168 249,80 грн) становить 65 047,49 грн. Загальний розмір збитків за 1 рік

10 місяців становить: 47 135,90 грн + 65 047,49 грн = 112 183,39 грн.

- згідно з актом № 3: за 2022 рік (10 місяців): розмір орендної плати 3 %

від нормативної грошової оцінки (1 424 921,37 грн) становить 35 623,00 грн;

за 2023 рік (12 місяців): розмір орендної плати 3 % від нормативної грошової оцінки (1 638 659,58 грн) становить 49 159,79 грн. Загальний розмір збитків за 1 рік

10 місяців становить: 35 623,00 грн + 49 159,79 грн = 84 782,79 грн.

- відповідно до акту № 4: за 2022 рік (10 місяців): розмір орендної плати 3 %

від нормативної грошової оцінки (543 350,65 грн) становить 13 583,80 грн;

за 2023 рік (12 місяців): розмір орендної плати 3 % від нормативної грошової оцінки (624 853,25 грн) становить 18 745,60 грн. Загальний розмір збитків за 1 рік 10 місяців становить: 13 583,80 грн + 18 745,60 грн = 32 329,40 грн.

- згідно з актом № 5: за 2022 рік (10 місяців): розмір орендної плати 3 %

від нормативної грошової оцінки (680 562,39 грн) становить 17 014,80 грн;

за 2023 рік (12 місяців): розмір орендної плати 3 % від нормативної грошової оцінки (782 646,75 грн) становить 23 479,40 грн. Загальний розмір збитків за 1 рік 10 місяців становить: 17 014,80 грн + 23 479,40 грн = 40 494,20 грн.

- відповідно до акту № 6: за 2021 рік (12 місяців): розмір орендної плати 3 %

від нормативної грошової оцінки (469 328,75 грн) становить 14 079,86 грн;

за 2022 рік (12 місяців): розмір орендної плати 3 % від нормативної грошової оцінки (516 261,63 грн) становить 15 487,85 грн; за 2023 рік (12 місяців): розмір орендної плати 3 % від нормативної грошової оцінки (593 700,88 грн) становить 17 811,03 грн. Загальний розмір збитків за 3 роки становить: 14 079,86 грн + 15 487,85 грн +

17 811,03 грн = 47 378,74 грн.

Свалявська МР надіслала на адресу ОСОБА_1 лист-претензію від 06 лютого 2024 року № 02-16/547 з пропозицією добровільно сплатити кошти

в сумі 39 506,38 грн на користь Свалявської МР, на який ОСОБА_1

не відреагувала.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні

та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася

до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно

до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода

на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує

при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду

за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, Свалявська МР звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених грошових коштів (недоотриманих коштів у вигляді орендної плати за землю) (стаття 1212

ЦК України).

Згідно зі статтею 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Частиною третьою статті 78 ЗК України передбачено, що земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Відповідно до положень статті 80 ЗК України суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо

або через органи місцевого самоврядування.

Згідно зі статтями 122, 123, 124 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Передача в оренду земельних ділянок,

що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122

цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Не підлягають продажу, передачі в користування на конкурентних засадах

(на земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності у разі розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.

Відповідно до частин першої-другої статті 206 ЗК України використання землі

в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Обов`язки землекористувачів визначені змістом статті 96 ЗК України.

Згідно з пунктом в) частини першої статті 96 ЗК України землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.

Частиною першою статті 93 ЗК України встановлено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату.

У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за положенням частини першої статті 21 Закону України «Про оренду землі» визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. При цьому орендна плата справляється у грошовій формі.

У пункті 289.1 статті 289 ПК України передбачено, що для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу: не може бути меншою за розмір земельного податку: для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких проведено, - у розмірі не більше 3 відсотків

їх нормативної грошової оцінки, для земель загального користування - не більше

1 відсотка їх нормативної грошової оцінки, для сільськогосподарських угідь -

не менше 0,3 відсотка та не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки;

для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено, - у розмірі не більше 5 відсотків нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі

по Автономній Республіці Крим або по області, для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 5 відсотків нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області; не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки (пункт 288.5 статті 288 ПК України).

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Частиною першою-другою статті 1212 ЦК України закріплено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (див.: постанови Великої Палати Верховного Суду:

від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17).

Відповідно до частини першої статті 1213 ЦК України саме набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.

Характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави

їх виникнення мають широку сферу застосування: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій

як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов`язанні не має правового значення, чи вибуло майно

з володіння власника за його волею або всупереч його волі, чи є набувач добросовісним або недобросовісним.

На вказаному наголошено у постанові Верховного Суду від 24 грудня 2025 року

у справі № 643/4629/20, провадження № 61-7951св25.

Кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: а) набуття

чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого);

б) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності достатньої правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 цього Кодексу, свідчить про необхідність установлення так званої абсолютної безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження),

а й станом на час розгляду спору.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він

не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Таким чином, кондикційний позов має відносний характер. Суб`єктами зобов`язань, що виникають у результаті набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, виступають: боржник - особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого); кредитор (потерпілий) - особа, за чий рахунок інша особа (боржник) набула майно або зберегла його у себе.

Сутність зобов`язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідносин, та передання майна тій потерпілій особі, яка має належний правовий титул на нього (постанова Верховного Суду

від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18).

Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується прямо на законі, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Отже, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду:

від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18, від 23 квітня 2019 року у справі

№ 918/47/18, від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19).

Договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів). Якщо майно набуте на підставі правочину, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава

в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена

або її не було взагалі. Винятком є випадок, коли майно безпідставно набуте у зв`язку із зобов`язанням (правочином), але не відповідно до його умов.

Наведене у своїй сукупності свідчить, що кондикція - це позадоговірний зобов`язальний спосіб захисту права власності або іншого права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно

до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права,

але за характерними ознаками, умовами та суб`єктним складом підпадає

під визначення зобов`язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Аналіз вищезазначеного дає підстави для висновку, що, у випадку використання земельної ділянки комунальної власності без оформлення договору оренди, власник такої земельної ділянки (орган місцевого самоврядування,

який представляє інтереси територіальної громади) може захистити своє право

на компенсацію розміру неотриманої орендної плати за користування земельною ділянкою в порядку, визначеному статтею 1212 ЦК України.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави

або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Для кондикційних зобов`язань важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (статті 1212-1214 ЦК України).

Вищезазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду,

які викладені у постановах: від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18), від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19), у постановах Верховного Суду: від 02 червня 2021 року у справі № 201/2956/19 (провадження № 61-2105св20), від 05 липня 2022 року

у справі № 641/8483/19 (провадження № 61-2720св21), від 29 березня 2023 року

у справі № 643/8385/21 (провадження № 61-11290св22).

У спорах про стягнення грошових коштів за користування земельною ділянкою

до моменту оформлення особою права користування такою земельною ділянкою власник має право на отримання безпідставно збережених грошових коштів

у порядку статті 1212 ЦК України. Тобто в такому разі суд виходить з того,

що фактичний користувач земельної ділянки без достатньої правової підстави

за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе грошові кошти, які мав заплатити

за користування нею, отже, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц,

від 20 вересня 2018 року у справі № 925/230/17).

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про кваліфікацію спірних правовідносин

за статтею 1212 ЦК України. Доводи касаційної скарги у цій частині

є безпідставними.

Відповідно до частин першої та другої статті 120 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою,

на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває

у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку

або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці,

що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти

до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Згідно з частиною шостою статті 120 ЗК України укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду,

що пов`язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера.

Таким чином, після укладення договору купівлі-продажу нежитлової будівлі

і державної реєстрації нотаріусом прав власності на неї у відповідача, як покупця, могло б виникнути право користування земельною ділянкою, на якій розташована вказана нежитлова будівля. Незважаючи на те, що нежитлова будівля не може бути відокремлена від земельної ділянки, на якій вона розташована, вказаними положеннями закону було врегульовано правовий режим нерухомого майна

і правовий режим земельних ділянок, на яких воно розташовано, а отже, користувач земельної ділянки зобов`язаний сплачувати за користування нею певну плату,

що відповідає положенням статті 206 ЗК України, та оформити право користування земельною ділянкою.

Вищевикладене узгоджується із правовим висновком, викладеним у постановах Верховного Суду: від 27 липня 2022 року у справі № 644/3932/18-ц (провадження

№ 61-6606св20) та від 02 липня 2024 року у справі № 644/8837/19 (провадження

№ 61-12714св23).

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі

№ 200/606/18 зазначено, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки

та розташованої на ній будівлі або споруди відомо ще за часів Давнього Риму (superficies solo cedit - будівництво приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він передбачений як потребами обороту, так і загалом самої природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктах нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Вищезазначене дає підстави для висновку, що власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто, крім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, інакше вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

Таким чином, положення глави 15, статей 120, 125 ЗК України, статті 1212

ЦК України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій знаходиться цей об`єкт, враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої

на її території будівлі або споруди, особа, яка придбала такий об`єкт, стає фактичним користувачем цієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна,

а відносини з фактичним користуванням земельною ділянкою без оформлення права на цю ділянку (без укладення) договору оренди тощо та недотримання

її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом умовними.

Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року

у справі № 922/3412/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17.

Таким чином, фактичний користувач земельних ділянок, яким за встановленими

у справі обставинами є, зокрема, ОСОБА_1 , як власник нерухомого майна, розташованого на земельних ділянках, право власності на які зареєстроване

за Свалявською МР, який без достатньої правової підстави за рахунок власника ділянок зберіг у себе вартість, що підлягала сплаті за користування ними, зобов`язаний повернути таку вартість власнику земельних ділянок на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

Відтак, вищезазначене свідчить про безпідставність посилань відповідача

на відсутність підстав для стягнення з нього грошових коштів на користь органу місцевого самоврядування.

Відповідач є власником нежитлових приміщень, розташованих на земельних ділянках, які належить на праві власності Свалявській МР, використовує

їх без належного оформлення права оренди, не сплачує орендну плату. Отже, відповідач за рахунок власника земельних ділянок зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування ними. Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність у ОСОБА_1 обов`язку повернути ці кошти міській раді як власнику земельних ділянок на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

При цьому судами попередніх інстанцій надано відповідну правову оцінку доводам ОСОБА_1 про те, що земельні ділянки не знаходилися у комунальній власності й обґрунтовано їх відхилено. Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, Свалявська МР обрала належний спосіб судового захисту порушених прав територіальної громади міста, який узгоджується

з нормами матеріального права та сталою судовою практикою Верховного Суду,

що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині.

Не мають правового значення й доводи касаційної скарги про те, що частина земельних ділянок зайнята водними об`єктами й прибережною захисною смугою,

а тому відповідач не може сплачувати кошти за користування частиною цих земель, так як ОСОБА_1 не зверталася до органу місцевого самоврядування

із відповідною заявою, вона користувалася земельними ділянками без належного оформлення прав на них, не сплачувала орендну плату, а тому має обов`язок повернути кошти міській раді як власнику земельних ділянок (частина перша

статті 1212 ЦК України).

Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій не надано оцінку розрахунку суми, яка підлягала стягненню з відповідача на користь Свалявської МР.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово наводив правовий висновок, відповідно до якого у разі користування сформованою земельною ділянкою комунальної власності, якій присвоєно окремий кадастровий номер,

без оформлення договору власник такої земельної ділянки може захистити своє право на компенсацію йому недоотриманої орендної плати у порядку статті 1212

ЦК України (постанови Верховного Суду: від 09 листопада 2021 року у справі

№ 905/1680/20, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/8770/19).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 646/4738/19 наведено правовий висновок щодо застосування положень статті 1212 ЦК України, згідно з яким необхідність встановлення сформованості земельної ділянки як об`єкта оренди, визначення

її меж, кадастрового номера, внесення інформації до Державного земельного кадастру не є обов`язковим та взагалі залежить від конкретних обставин справи.

Нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який

у будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями

підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 905/1680/20).

Судами попередніх інстанцій, вирішуючи спір у відповідній частині, правильно застосовано норми матеріального права й надано правову оцінку доказам, наданим сторонами. Суди обґрунтовано вважали, що розрахунок безпідставно збережених відповідачем коштів, зокрема, за 2021-2022 роки здійснено позивачем вірно.

При цьому відповідачем не надано до суду доказів на спростування наданого позивачем розрахунку недоотриманого доходу. Доводи касаційної скарги у цій частині є безпідставними.

Крім того, судами попередніх інстанцій вірно вирішено спір із дотриманням правил предметної та територіальної юрисдикції.

Так, за відсутності доказів використання відповідачем спірного майна саме

для здійснення господарської діяльності, а також з урахуванням встановленого факту набуття ОСОБА_1 спірного майна як фізичною особою, колегія суддів вважає неспроможними доводи касаційної скарги щодо підсудності цієї справи суду господарської юрисдикції.

Спірні земельні ділянки знаходяться в межах Свалявської МТГ, а тому диспозитивним правом позивача є пред`явлення позову до відповідача саме

за місцем знаходження такого майна (частина перша статті 30 ЦПК України),

а не за місцем проживання відповідача, що спростовує відповідні доводи касаційної скарги. На вказаному було наголошено в ухвалі районного суду від 20 вересня

2024 року, якою відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача про передачу справи на розгляд Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області.

Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги про передчасність висновків суду першої інстанції про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду, а також про інші обмеження процесуальних прав відповідача під час судового розгляду справи, так як ОСОБА_1 була обізнана про вказаний судовий спір, виклала свою позицію щодо позовної заяви у відзиві

й брала активну участь у розгляді справи, тобто реалізувала свої процесуальні права. Порядок розгляду справи у судах попередніх інстанцій не створив відповідачу перешкод для реалізації процесуальних прав.

Доводи касаційної скарги спростовуються вищенаведеними нормами права, судовою практикою Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, а тому відхиляються Верховним Судом.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій по суті вирішення спору, а вказане не може бути правовою підставою

для скасування рішення районного суду та постанови суду апеляційної інстанції.

Зроблені судами висновки по суті вирішення спору узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), застосовані правові позиції є релевантними, а судова практика Верховного Суду

з указаного питання є сталою та сформованою. У зв`язку з цим, безпідставними

є посилання заявника касаційної скарги на неврахування судами відповідної судової практики Верховного Суду. У кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи

їх у сукупності.

Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судами під час розгляду справи

не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами всебічно, повно

та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400

ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення.

Згідно із частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції

у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2026 року зупинено виконання рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 21 жовтня

2024 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку, а колегія суддів дійшла висновку про те, що відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень, тому виконання рішення районного суду підлягає поновленню.

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові

рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 416, 418, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 21 жовтня

2024 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 25 листопада

2025 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2024 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,

є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Г. В. Коломієць

Ю. В. Черняк