Постанова від 11 травня 2026 р. у справі №285/6285/24 — Житомирський апеляційний суд

УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №285/6285/24 Головуючий у 1-й інст. Помогаєв А. В.

Категорія 72 Доповідач Борисюк Р. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 травня 2026 року

Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Борисюка Р.М.,

суддів Павицької Т.М., Шевчук А.М.,

з участю секретаря

судового засідання Лугини О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Житомирі цивільну справу № 285/6285/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Ярунської сільської ради Звягельського району Житомирської області про позбавлення батьківських прав,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Звягельського міськрайонного суду Житомирської області від 18 вересня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Помогаєва А.В. у місті Звягель,

в с т а н о в и в :

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з даним позовом, в якому просив позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позовні вимоги мотивував тим, що з ОСОБА_2 він вів сімейне життя без укладення шлюбу з 2009 року. За час спільного проживання у них ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась дочка ОСОБА_3 . У липні 2024 року відповідачка залишила його з дитиною і співмешкає з іншим чоловіком без укладення шлюбу. Відповідачка вживає спиртні напої, свідомо нехтує своїми батьківськими обов`язками, вихованням дитини не займається, не піклується про стан її здоров`я, не цікавиться життям та навчанням дочки.

Рішенням Звягельського міськрайонного суду Житомирської області від 18 вересня 2025 року у задоволенні позову відмовлено. Попереджено ОСОБА_2 про необхідність змінити її ставлення до виконання батьківських обов`язків. Рекомендовано відповідачці звернутись до соціальних служб за місцем проживання, з метою отримання допомоги у відновленні контактів з дитиною.

У поданій апеляційній скарзі, позивач просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судове рішення є незаконним та необґрунтованим, оскільки ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, із порушенням норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції, викладені в рішенні, не відповідають фактичним обставинам справи.

Зазначає, що суд не врахував наданих ним доказів в обґрунтування позовних вимог.

Під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_2 стверджувала, що їй перешкоджають та забороняють бачитися з дитиною. Проте, вона жодного разу не зверталася з заявою до служби у справах дітей чи органу опіки та піклування щодо визначення днів та годин зустрічей з малолітньою дочкою або до дирекції навчального закладу.

Тобто, відповідачка не вчинила жодних дій для спілкування з дочкою, що свідчить про злісне невиконання батьківських обов`язків протягом тривалого часу. Також вона не надала жодного доказу, яким підтверджувала заборону спілкування з дитиною на території навчального закладу або відвідування нею батьківських зборів та інших заходів.

Таким чином, ОСОБА_2 має лише формальний підхід до виконання своїх обов`язків, як матері.

Вказує, що суд не звернув увагу на найкращі інтереси дитини, які були висловлені ОСОБА_4 . Дівчинка позитивно висловилася щодо позбавлення своєї матері батьківських прав. Але суд не врахував її думку, аргументуючи тим, що думка дитини сформовано під впливом батька.

Наголошує на тому, що у такому віці дитина має вже свою думку і позицію, яку можуть змінити лише важливі обставини життя. Тому, саме тривала відсутність відповідачки у житті дочки є причиною такого бажання дитини. У цьому віці дитину складно налаштувати. Адже мати не займається вихованням дочки, не цікавиться її життям, не сприяє її всебічному розвитку. У цей період життя малолітньої ОСОБА_4 (12 років) дуже важлива присутність мами, яка зможе підготувати її до змін, які відбуватимуться в її організмі, яка допоможе підготувати дівчинку до самостійного дорослого життя, яка буде хорошою подругою, порадницею для своєї доньки.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Згідно частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду.

У судовому засіданні, ОСОБА_1 підтримав доводи скарги та надав пояснення, які відповідають їй.

Належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи інші учасники в судове засідання не з`явились, а тому суд апеляційної інстанції розглянув справу у їх відсутність, що передбачено положеннями частини 2 статті 372 ЦПК України.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вважав недоведеним факт ухилення ОСОБА_2 від виконання своїх батьківських обов`язків по вихованню дочки, а позовні вимоги про позбавлення її батьківських прав є необґрунтованими.

Колегія суддів погоджується з такими висновками з огляду на таке.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Судом установлено, що сторони справи є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією повторного свідоцтва про народження Серії НОМЕР_1 від 26 жовтня 2024 року (а.с.11).

Відповідно до висновку органу опіки та піклування виконавчого комітету Ярунської сільської ради, затвердженого рішенням виконавчого комітету № 146 від 09 грудня 2024 року, орган опіки та піклування вважає за доцільне позбавити батьківських прав ОСОБА_2 відносно її доньки ОСОБА_5 (а.с.9-10).

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Згідно з пунктом 3 статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Положення статей 18, 27 Конвенції про права дитини передбачають, що держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Держави-учасниці відповідно до національних умов і в межах своїх можливостей вживають необхідних заходів щодо надання допомоги батькам та іншим особам, які виховують дітей, у здійсненні цього права і у випадку необхідності надають матеріальну допомогу і підтримують програми, особливо щодо забезпечення дитини харчуванням, одягом і житлом.

Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів щодо забезпечення відновлення утримання дитини батьками або іншими особами, які відповідають за дитину як всередині Держави-учасниці, так і за кордоном. Зокрема, якщо особа, яка несе фінансову відповідальність за дитину, і дитина проживають в різних державах, Держави-учасниці сприяють приєднанню до міжнародних угод або укладенню таких угод, а також досягненню інших відповідних домовленостей.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» (надалі Закон) кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Приписи статті 11 Закону визначають, що сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Статтею 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.

Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Цей захід впливу є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України), тому він підлягає застосуванню лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини в діях батьків.

У рішенні ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України» (заява № 31111/04) наголошено на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграф 57, 58).

Небажання дитини спілкуватися з одним із батьків, що призводить до зменшення чи повного припинення їх побачень, саме по собі не свідчить про ухилення матір`ю (батьком) від виконання батьківських обов`язків, так як ці обставини зумовлені не її (його) волею. Вказане узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові 24 квітня 2019 року у справа № 331/5427/17.

В усіх діях стосовно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага повинна приділятися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3 Конвенції про права дитини).

Дитина є найбільш вразливою стороною під час будь-яких сімейних конфліктів, оскільки на її долю випадає найбільше страждань та втрат. Судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним, оскільки в його процесі вирішуються не просто спірні питання між батьками та іншими особами, а визначається доля дитини, а тому результат судового розгляду повинен бути спрямований на захист найкращих інтересів дитини.

При цьому, суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (частина третя статті 171 СК України).

Під час вирішення питання позбавлення батьківських прав визначальним є ставлення матері (батька) до дитини, бажання спілкуватись і брати участь в її вихованні.

При вирішенні такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку.

Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків.

Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.

Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків.

Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах: від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20), від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18 (провадження № 61-8883св19), від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17.

Частиною четвертою статті 19 СК України визначено, що при розгляді судом спорів щодо позбавлення батьківських прав обов`язковою є участь органу опіки та піклування.

Відповідно до частини п`ятої статті 19 СК України орган опіки і піклування подає до суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодиться з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина шоста статті 19 СК України).

Висновок органу опіки та піклування щодо доцільності позбавлення відповідачки батьківських прав стосовно дочки ОСОБА_4 має рекомендаційний характер та не є обов`язковим для суду (частини 5, 6 статті 19 СК України), від його висновку суд має право мотивовано відступити, такий висновок є доказом у справі, який підлягає дослідженню та оцінці судом. Вказане узгоджується з правовою позицією, висловленою у постанові Верховного Суду від 6 травня 2020 року у справі № 753/2025/19.

Органом опіки та піклування виконавчого комітету Ярунської сільської ради, затвердженого рішенням виконавчого комітету № 146 від 09 грудня 2024 року надано висновок про доцільність позбавлення відповідачку батьківських прав відносно її доньки ОСОБА_5 .

Однак, такий висновок не розкриває у повному обсязі, в чому саме проявляється невиконання відповідачкою своїх батьківських обов`язків. У ньому не наведено підстав та доводів, які б вказували на доцільність позбавлення відповідачку батьківських прав.

Висновок органу опіки і піклування не містить даних про проведену роботу цим органом по врегулюванню даного конфлікту та по встановленню фактичних обставин ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.

На засіданні комісії з питань захисту прав дитини, яка відбулася 09 грудня 2024 року, була запрошена ОСОБА_2 , але вона не з`явилась.

Враховуючи вищенаведене, висновок органу опіки та піклування не може бути покладено в основу рішення, а повинен оцінюватися в комплексі з іншими доказами по справі з метою забезпечення найкращих інтересів дитини.

Згідно висновку Верховного Суду, який викладений у постанові від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15-ц, зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

За вказаних обставин, враховуючи те, що позивачем не доведено належним чином свідомого нехтування ОСОБА_2 своїми батьківськими обов`язками, а також враховуючи те, що мати дитини проти позбавлення батьківських прав заперечує, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позбавлення батьківських прав як крайній захід впливу на відповідача, як на особу, що не у повній мірі здійснює виконання батьківських обов`язків, не слід вважати таким, що відповідатиме інтересам дітей. Дана обставина має найістотніше значення при розгляді такої категорії справ і не стимулюватиме батька до належного виконання своїх батьківських обов`язків.

Апеляційний суд дійшов до переконання, що рішення суду щодо відмови у позбавленні батьківських прав є правильним, обґрунтованим та таким, що постановлене з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи апеляційної скарги щодо незаконності рішення місцевого суду, наведені у скарзі, не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які ґрунтовно, повно викладені у мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди апелянта з висновками щодо їх оцінки.

Згідно статті 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими, а рішення суду є законним та ґрунтується на встановлених обставинах справи.

За приписами пункту 1 частини 1 стаття 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відтак, у відповідності до положень статті 375 ЦПК України, колегія дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення місцевого суду – без змін.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи, немає.

Керуючись ст. ст. 258, 259, 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Звягельського міськрайонного суду Житомирської області від 18 вересня 2025 року – без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий Судді

Повний текст постанови складений: 15 травня 2026 року.