Рішення від 12 травня 2026 р. у справі №380/20338/25 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 травня 2026 року м. Львівсправа № 380/20338/25

Львівський окружний адміністративний суд, суддя Клименко О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (позивач/ ОСОБА_1 ) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовом до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (відповідач/військова частина НОМЕР_1 ), у якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 25 квітня 2025 року по 01 жовтня 2025 року;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 25 квітня 2025 року по 01 жовтня 2025 року у сумі 115384,71 грн.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що в період з 26 березня 2022 року по сьогодні проходить службу у військовій частині НОМЕР_1 . Станом на 25 квітня 2025 року відповідач не провів з позивачем розрахунків щодо належних йому сум грошового забезпечення, індексації та додаткової грошової винагороди. На виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25 червня 2025 року у справі № 380/8212/25 відповідач 01 жовтня 2025 року виплатив позивачу грошові кошти у загальному розмірі 232808,37 грн (перераховані суми грошового забезпечення та додаткової грошової винагороди). З огляду на вказане позивач уважає, що відповідно до вимог статті 117 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) має право на отримання середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку під час звільнення в сумі 115384,71 грн, що й зумовило його звернення з цим позовом до суду, який він просить задовольнити повністю.

Позиція відповідача викладена у відзиві на позовну заяву. Відповідач зазначає, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку під час звільнення працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Ураховуючи принцип пропорційності та співмірності, а також правову позицію Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, викладену у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача є стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку під час звільнення з урахуванням принципу пропорційності та із застосуванням механізму розрахунку розміру середнього заробітку, належним і достатнім способом захисту порушених прав. Також відповідач повідомляє, що позивач з військової служби з військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України не звільнявся, а був переміщений для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України, що підтверджується з витягом з наказу командира військової частини від 02 травня 2025 року № 134 стосовно переміщення старшого сержанта ОСОБА_1 .

З огляду на вказане просить суд у задоволенні позову відмовити повністю.

Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 246 КАС України суд зазначає, що ухвалою судді від 15 жовтня 2025 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без повідомлення (виклику) сторін; витребувано у відповідача докази звільнення позивача з військової служби у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України.

Суд встановив такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

У період з 26 березня 2022 року по 01 травня 2025 року позивач проходив військову службу за призовом під час мобілізації та військового стану у військовій частині НОМЕР_1 .

Згідно з витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) від 02 травня 2025 року № 134 позивача виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення та переміщено відповідно до наказу командувача НГУ від 30 квітня 2025 року № 148о/с для подальшого проходження служби до військової частини НОМЕР_2 02 травня 2025 року.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 25 червня 2025 року у справі № 380/8212/25, яке набрало законної сили, визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 за період з 26.03.2022 по 19.05.2023 (включно) грошового забезпечення, з урахуванням розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».

Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити перерахунок та виплату належного ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 26.03.2022 по 19.05.2023 (включно) з урахуванням розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням виплачених сум.

Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» у розмірі, збільшеному до 100000,00 гривень в розрахунку на місяць пропорційно дням перебування на стаціонарному лікуванні з 03.09.2024 по 17.10.2024, з 02.12.2024 по 10.12.2024, з 06.02.2025 по 24.02.2025 року у зв`язку із отриманим пораненням (контузією, травмою або каліцтвом), пов`язаним із захистом Батьківщини.

Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити нарахування та виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» у розмірі, збільшеному до 100000,00 гривень в розрахунку на місяць пропорційно дням перебування на стаціонарному лікуванні, у зв`язку із отриманим пораненням (контузією, травмою або каліцтвом), пов`язаним із захистом Батьківщини, а саме за період з 03.09.2024 по 17.10.2024, з 02.12.2024 по 10.12.2024 та з 06.02.2025 по 24.02.2025, з урахуванням раніше виплачених сум.

На виконання вказаного судового рішення військова частина НОМЕР_1 01 жовтня 2025 року виплатила позивачу грошові кошти у сумі 232808,37 грн, що підтверджується випискою з його карткового рахунку.

Позивач уважаючи, що відповідно до статті 117 КЗпП України має право на виплату середнього грошового забезпечення у зв`язку із виплатою на виконання судового рішення у справі № 380/8212/25 грошових коштів, звернуся до суду з цим позовом.

Предметом розгляду у цій справі є оцінка наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення у зв`язку із виплатою на виконання судового рішення у справі № 380/8212/25 грошових коштів.

Оцінюючи правовідносини, які виникли між сторонами, суд зазначає таке.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених законом, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Правові засади організації та порядку діяльності Національної гвардії України, її загальну структуру, функції та повноваження визначає Закон України від 13 березня 2014 року № 876-VII «Про Національну гвардію України», частиною другою статті 21 якого передбачено, що військовослужбовці Національної гвардії України користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», цього Закону, інших актів законодавства.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі – Закон № 2011-ХІІ).

Згідно із частиною другою статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 статті 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Пункти 2, 3 статті 9 Закону № 2011-ХІІ передбачають, що до складу грошового забезпечення входять:

посадовий оклад, оклад за військовим званням;

щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія);

одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

За змістом частини першої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі – Закон № 2232-ХІІ) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Частиною четвертою статті 2 Закону № 2232-XII визначено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 2232-ХІІ звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється:

а) у запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров`я придатні до військової служби;

б) у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі та у військовому резерві або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби з виключенням з військового обліку.

Частиною сьомою статті 26 Закону № 2232-ХІІ визначено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Згідно з абзацом першим частини третьої статті 24 Закону № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Порядок звільнення з військової служби визначено розділом XII Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі - Положення), яке згідно зі статтею 3 цього Указу поширюється на військовослужбовців Національної гвардії України.

Згідно з пунктом 233 розділу XII Положення військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:

підстави звільнення з військової служби;

думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;

районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

При звільненні військовослужбовця з військової служби за рішенням командування військової частини відповідно до підпункту 1 пункту 35 цього Положення рапорт на звільнення військовослужбовцем не подається. У такому разі командуванням військової частини складається аркуш бесіди з військовослужбовцем за формою, визначеною Міністерством оборони України.

Відповідно до пункту 242 розділу XII Положення після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов`язані у п`ятиденний строк прибути до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік.

У разі звільнення з військової служби на військовослужбовця оформлюється службова характеристика, в якій відповідний командир (начальник) визначає посаду для проходження служби у військовому резерві Збройних Сил України. Зазначена характеристика додається до особової справи військовослужбовця.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Аналіз наведених правових норм дає підстави дійти висновку, що звільнений з військової служби військовослужбовець, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечений матеріальним і грошовим забезпеченням. Тобто у разі звільнення військовослужбовця з військової служби з ним має бути проведено повний розрахунок за всіма видами належного йому на день звільнення продовольчого, речового та грошового забезпечення.

За змістом частини першої статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Суд відзначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню тоді, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення), а також порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку під час звільнення військовослужбовців зі служби не врегульоване положеннями спеціального законодавства.

Це питання врегульовано КЗпП України.

Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними, та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби, що узгоджується з висновками щодо застосування відповідних норм права, викладеними в постановах Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 806/1899/17 та від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16 та інших.

У цьому контексті Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2024 року у справі № 520/1897/22 підкреслив, що приписи частини першої статті 116, частини першої статті 117 КЗпП України (у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) установлюють загальне правило, згідно з яким у разі звільнення працівника власник або уповноважений ним орган зобов`язаний виплатити йому всі належні суми у день звільнення, а якщо в указаний строк цього не було зроблено з вини власника або уповноваженого ним органу, то підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

Межі дії диспозиції частини першої статті 117 КЗпП України визначені її гіпотезою, яка указує на умови, за наявності яких починає діяти правило про виплату середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

Обставини, з настанням яких необхідно здійснювати це правило, пов`язані з фактами звільнення працівника та невиплатою йому з вини власника або уповноваженого ним органу належних сум у день звільнення.

Водночас Верховний Суд наголосив, що ці обставини не зазнали змін внаслідок унесення змін до статей 116, 117 КЗпП України Законом № 2352-IX.

Суд встановив, що у період з 26 березня 2022 року по 01 травня 2025 року позивач проходив військову службу за призовом під час мобілізації та військового стану у військовій частині НОМЕР_1 .

Згідно з витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) від 02 травня 2025 року № 134 позивача виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення та переміщено відповідно до наказу командувача НГУ від 30 квітня 2025 року № 148о/с для подальшого проходження служби до військової частини НОМЕР_2 02 травня 2025 року.

З огляду на наведені вище обставини необхідно наголосити, що виключення позивача з 02 травня 2025 року зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення саме собою не є підтвердженням завершення ним проходження військової служби як такої. Натомість воно свідчить про припинення позивачем з 02 травня 2025 року проходження служби (службових правовідносин) у військовій частині НОМЕР_1 у зв`язку з його переміщенням для подальшого проходження ним служби за іншим місцем (у військовій частині НОМЕР_2 ), а отже, виплата грошового забезпечення позивачу здійснюється за новим місцем служби з дня, наступного за днем виключення зі списків особового складу за попереднім місцем служби.

У цій справі суд встановив, що на момент виникнення спірних правовідносин військова служба позивача не була завершена, оскільки він не був звільнений з військової служби, а продовжував виконувати свої службові обов`язки на новому місці служби.

Отже, установлені у справі фактичні обставини не відповідають умовам застосування частини першої статті 117 КЗпП України, оскільки ця норма пов`язує настання відповідальності роботодавця із затримкою проведення остаточного розрахунку саме у зв`язку зі звільненням працівника.

У цій справі спірні правовідносини виникли поза межами звільнення, а тому відсутній передбачений законом юридичний склад, з яким стаття 117 КЗпП України пов`язує відповідальність.

За таких обставин застосування зазначеної норми означало б розширювальне тлумачення та необґрунтоване поширення сфери її дії на правові ситуації, не охоплені її змістом і метою запровадження.

Верховний Суд вже викладав подібну правову позицію у постанові від 26 червня 2025 року у справі № 400/8927/23.

Отже, в обсязі установлених обставин справи у системному зв`язку з відповідним правовим регулюванням спірних правовідносин, суд доходить висновку про відсутність правових підстав для виплати відповідачем позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України, оскільки, як зазначено вище, встановлені у цій справі обставини не утворюють передбачених законом підстав (умов) для застосування наведених норм трудового права. Тому за цих обставин частина перша статті 117 КЗпП України не застосовується до спірних правовідносин.

Водночас суд уважає за необхідне звернути увагу позивача, що навіть у такому разі він не позбавлений можливості захисту своїх порушених прав. Так, у разі порушення встановлених строків виплати грошового забезпечення, зокрема з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), військовослужбовець може вимагати виплати компенсації втрати частини доходів, передбаченої законодавством, у зв`язку з несвоєчасною виплатою належних сум відповідно до Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати».

Позиція суду з розглядуваного у цій справі питання повністю узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03 лютого 2026 року у справі № 400/5149/24, яку суд ураховує відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України.

Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову повністю.

Зважаючи на висновок суду про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, а також ураховуючи положення статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії – відмовити повністю.

Розподіл судових витрат не здійснюється.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу.

Повний текст рішення складено 13 травня 2026 року.

СуддяКлименко Оксана Миколаївна