Рішення від 12 травня 2026 р. у справі №380/619/26 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 травня 2026 рокусправа № 380/619/26

Львівський окружний адміністративний суд у складі судді Желік О.М., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправними дій, скасування рішення та стягнення моральної шкоди, –

в с т а н о в и в:

на розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) із вимогами:

- визнати протиправними дії відповідача щодо відмови позивачу у перетинанні державного кордону України 13 грудня 2025 року;

- скасувати рішення про відмову у перетинанні державного кордону України, прийняте 13 грудня 2025 року відповідачем;

- визнати протиправним застосування відповідачем до позивача вимог щодо надання додаткових документів для перетину державного кордону України, не передбачених законодавством України, зокрема: витягу чи наказу про відпустку (незалежно від форми, змісту чи зазначення країни призначення); окремого дозволу керівника підприємства на виїзд за кордон (будь-якої форми чи змісту);

- стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду у розмірі 20 000 гривень як компенсацію за незаконне обмеження конституційного права на свободу пересування, а також витрати позивача, понесені у зв`язку з вимушеним поверненням до місця проживання та невикористанням квитка до м. Перемишль внаслідок протиправної відмови у перетині державного кордону.

Позовні вимоги мотивовано тим, що 13 грудня 2025 року позивач прибув до пункту пропуску «Мостиська» з метою перетинання державного кордону України з метою відпустки та надав уповноваженій службовій особі підрозділу охорони державного кордону пакет документів, передбачених законодавством України, а саме: закордонний паспорт громадянина України серії НОМЕР_2 , електронний військово-обліковий документ із позначкою про бронювання до 24.11.2026, копію наказу про надання щорічної основної відпустки. Однак, за відсутності у законодавстві України вимоги щодо подання витягу з наказу про відпустку із зазначенням країни призначення, а також окремого дозволу керівника підприємства на виїзд за кордон під час відпустки, позивачу безпідставно відмовлено у перетинанні державного кордону. Позивач вважає, що відповідач діяв з перевищенням повноважень, оскільки висунув вимоги, не передбачені нормативно-правовими актами, чим порушив конституційне право позивача вільно залишати територію України.

Ухвалою від 19.01.2026 позовну заяву залишено без руху для усунення недоліків.

Ухвалою від 26.01.2026 року в справі відкрито провадження у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами; відповідачу встановлено 15-денний строк з дня вручення копії цієї ухвали для подання відзиву на позовну заяву.

На адресу суду 10 лютого 2026 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позовних вимог заперечив. Відповідач зазначив, що уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Підставою для відмови у перетині державного кордону слугувало те, що позивач під час процедури прикордонного контролю не надав документ, що підтверджує дозвіл керівника підприємства на виїзд за кордон під час відпустки, та не підтвердив мету поїздки під час фізичної перевірки знань (ФПЗ). Відповідач також послався на те, що питання щодо обґрунтованості мети поїздки оцінюється виключно посадовою особою державної прикордонної служби в межах її дискреційних повноважень, а форма оскаржуваного рішення відповідає затвердженій наказом МВС України від 05.06.2023 № 457.

Розглянувши позов, відзив на позов, подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини та відповідні до них правовідносини.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянином України та з квітня 2025 року перебуває у трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» (код ЄДРПОУ 42795490), де обіймає посаду інженера І категорії відділу геоінформаційних даних PIMS управління супроводження PIMS, що підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу за формою ОК-7 від 08.12.2025.

Позивач перебуває на військовому обліку як військовозобов`язаний у ІНФОРМАЦІЯ_3 , має військово-облікову спеціальність 999097, рівень придатності до служби визначений постановою військово-лікарської комісії від 24.06.2024.

Згідно з електронним військово-обліковим документом, сформованим у застосунку «Резерв+», станом на 11.12.2025 позивач має тип відстрочки – «бронювання», термін дії якої встановлено до 24.11.2026. Зазначене бронювання надано позивачу як працівнику ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» – підприємства паливно-енергетичного комплексу, віднесеного до критично важливих для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період.

На підставі наказу ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» від 09.12.2025 № 1086/PM позивачу надано щорічну основну відпустку тривалістю 14 календарних днів за період роботи з 16.04.2025 по 15.04.2026, а саме з 13.12.2025 по 26.12.2025 включно.

Звертаючись до Адміністрації Державної прикордонної служби України із заявою від 19.11.2025, позивач отримав відповідь Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 27.11.2025 № 19/Ц-35699/38042, якою повідомлено, що станом на 08:20 27.11.2025 у Державній прикордонній службі України не перебувають на виконанні рішення про тимчасове обмеження у праві виїзду з України стосовно позивача.

Листом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 05.12.2025 у відповідь на повторне звернення позивача роз`яснено перелік документів, що, на думку відповідного органу, мають подаватися заброньованими особами під час перетинання державного кордону у відпустку, а саме: документи, зазначені у статті 2 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України»; документи, що підтверджують отримання дозволу керівника відповідного підприємства, установи і організації на виїзд за кордон під час відпустки; військово-обліковий документ; підтвердження факту бронювання. При цьому Адміністрація Державної прикордонної служби України прямо зазначила, що законодавством України не встановлено форму дозволу керівника підприємства на виїзд за кордон у відпустку.

13 грудня 2025 року позивач, маючи намір перетнути державний кордон України з метою відпустки в Республіці Польща, прибув до пункту пропуску «Мостиська» (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_4 » (тип Б) ІНФОРМАЦІЯ_1 , де надав на паспортний контроль такі документи: закордонний паспорт громадянина України серії НОМЕР_2 ; електронний військово-обліковий документ з позначкою про бронювання до 24.11.2026; наказ ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» від 09.12.2025 № 1086/PM про надання щорічної основної відпустки; довідку за формою ОК-7 від 08.12.2025; листування з Державною прикордонною службою України; проїзний документ (квиток) на потяг сполученням «Перемишль – Київ» з датою відправлення 26.12.2025.

Рішенням начальника 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_5 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_4 » (тип Б) лейтенанта ОСОБА_2 від 13.12.2025 позивачу відмовлено у перетинанні державного кордону України. Як підставу для відмови у вказаному рішенні зазначено: «того, що вищезазначений громадянин, які супроводжували осіб з інвалідності, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду для виїзду за межі України зобов`язані повернутись в Україну не пізніше повернення на територію України осіб яких вони супроводжували, відповідно до Постанови КМУ від 27.01.1995 року № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» а саме відсутній дозвіл керівника на виїзд за кордон. В ході ФПЗ не підтверджена мета поїздки».

Не погоджуючись із зазначеним рішенням про відмову у перетинанні державного кордону, позивач звернувся до суду із цим позовом.

Вирішуючи спір, суд керується таким.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з абзацом першим статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Конституційний Суд України у Рішенні від 14.11.2018 № 10-р/2018 наголосив, що держава, виконуючи свій головний обов`язок – утвердження і забезпечення прав і свобод людини, повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації. Будь-яке обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина має ґрунтуватися винятково на нормах закону.

Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначені Законом України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 № 1710-VI (далі – Закон № 1710-VI).

Згідно з частинами першою-третьою статті 6 Закону № 1710-VI перетинання особами, транспортними засобами державного кордону і переміщення через нього вантажів здійснюються лише за умови проходження прикордонного контролю та з дозволу уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України, а у випадках, визначених цим Законом, – посадових осіб Державної прикордонної служби України, якщо інше не передбачено цим Законом. Пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами.

Відповідно до частини першої статті 14 Закону № 1710-VI громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови.

Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 № 3857-XII (далі – Закон № 3857-XII) регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України.

Стаття 2 Закону № 3857-XII встановлює, що документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в`їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну.

Відповідно до статті 3 Закону № 3857-XII перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред`явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону. Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.

На виконання статті 3 Закону № 3857-XII постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 затверджено Правила перетинання державного кордону громадянами України (далі – Правила № 57).

Згідно з пунктом 2-6 Правил № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в пунктах 1 і 2 частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», пункті 2-14 цих Правил, а також осіб, які мають дипломатичний ранг Надзвичайний і Повноважний Посол та припинили дипломатичну службу.

Пунктом 1 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, і перебувають на спеціальному військовому обліку (заброньовані особи).

Як встановлено судом, позивач має статус заброньованої особи з відстрочкою від призову на військову службу до 24.11.2026, що підтверджується електронним військово-обліковим документом із Реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів «Оберіг», та на нього не поширюються виключення, встановлені пунктом 2-6 Правил № 57. Позивач не належить до осіб, перелічених у пункті 2-14 Правил № 57 (керівники державних органів, депутати, дипломатичні працівники тощо), а отже, має право перетинати державний кордон як з метою службового відрядження, так і з метою відпустки.

Суд зазначає, що Правила № 57 у редакції, чинній станом на 13.12.2025, не містять прямої вимоги щодо подання заброньованою особою під час перетинання державного кордону у відпустку окремого дозволу керівника підприємства на виїзд за кордон як обов`язкового документа.

Аналогічно, Правила № 57 не встановлюють вимоги щодо обов`язкового зазначення в наказі (витягу з наказу) про надання відпустки країни перебування заброньованої особи. Більше того, типова форма наказу про надання відпустки № П-3, затверджена наказом Державного комітету статистики України від 05.12.2008 № 489, не передбачає такого реквізиту, як «країна призначення відпустки».

Адміністрація Державної прикордонної служби України у листі від 05.12.2025 у відповідь на звернення позивача прямо вказала, що «законодавством України не встановлено форму дозволу керівника підприємства на виїзд за кордон у відпустку, який надається заброньованим особам». Ця обставина підтверджує, що зазначена вимога не базується на нормах законодавства, а ґрунтується на внутрішньовідомчих роз`ясненнях Державної прикордонної служби України, які за своєю правовою природою не можуть створювати додаткових обмежень конституційних прав громадянина.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України суб`єкт владних повноважень не може діяти на власний розсуд при відсутності прямої правової підстави. Висунення прикордонним органом до особи додаткових вимог, не передбачених нормативно-правовими актами, є втручанням у конституційне право особи на свободу пересування понад межі, встановлені законом, та порушенням засад правової визначеності.

Як зазначено вище, Адміністрація Державної прикордонної служби України, не маючи нормативного підґрунтя для встановлення вимоги щодо документа з умовною назвою «дозвіл керівника на виїзд за кордон у відпустку», у роз`ясненнях зазначає альтернативні документи, якими «можуть бути» витяг з наказу про надання відпустки з правом виїзду за кордон, довідка з дозволом керівника підприємства на виїзд за кордон під час відпустки або інші документи. Така невизначеність у переліку документів сама по собі свідчить про відсутність єдиної нормативно встановленої вимоги, що унеможливлює застосування підстав для відмови у перетині кордону, які не мають чіткого нормативного закріплення.

Окремої уваги потребує аналіз змісту самого оскаржуваного рішення про відмову у перетинанні державного кордону від 13.12.2025.

Судом встановлено, що у графі рішення, яка передбачає зазначення причин відмови, відповідач зазначив таку фактичну підставу: «того, що вищезазначений громадянин, які супроводжували осіб з інвалідності, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду для виїзду за межі України зобов`язані повернутись в Україну не пізніше повернення на територію України осіб яких вони супроводжували, відповідно до Постанови КМУ від 27.01.1995 № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» а саме відсутній дозвіл керівника на виїзд за кордон. В ході ФПЗ не підтверджена мета поїздки».

Зміст цитованого формулювання свідчить, що відповідач застосував до позивача нормативну підставу, яка стосується сукупно інших правових ситуацій, – зокрема осіб, які супроводжували за кордон осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю та інших осіб, які потребують постійного догляду. Однак позивач не належить до зазначеної категорії осіб, він не виїжджав за кордон як супроводжуючий, а мав намір перетнути державний кордон як заброньована особа з метою щорічної відпустки.

Таким чином, формулювання, наведене у рішенні, не відповідає фактичним обставинам, у яких опинився позивач, та свідчить про шаблонне (механічне) використання формулювань без належної індивідуалізації обставин конкретної справи. Це, у свою чергу, свідчить про невідповідність оскаржуваного рішення вимогам обґрунтованості, які висуваються до актів індивідуальної дії.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 12 листопада 2024 року у справі № 380/11916/22 сформулював правову позицію, згідно з якою рішення про відмову в перетинанні державного кордону України є актом індивідуальної дії, головною рисою якого є його конкретність (гранична чіткість), а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб`єктом адміністративного права, який видає такий акт; розв`язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата, конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами; чітка відповідність такого акта нормам чинного законодавства.

Також Верховний Суд у вказаній постанові наголосив, що загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття. Рішення прикордонників про відмову з посиланням на ненадання підтверджуючих документів повинно визначати, які документи потрібно було надати.

В силу приписів частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України така правова позиція враховується судом при вирішенні спірних правовідносин.

У цій справі оскаржуване рішення про відмову у перетинанні державного кордону від 13.12.2025 не містить чіткого зазначення того, який саме конкретний документ позивач не надав, у якій формі такий документ мав бути оформлений, на підставі якої конкретної норми нормативно-правового акта позивач зобов`язаний був його подати. Натомість рішення обмежується загальною вказівкою «відсутній дозвіл керівника на виїзд за кордон», що не відповідає вимогам обґрунтованості акта індивідуальної дії.

Щодо доводів відповідача про непідтвердження позивачем мети поїздки за результатами фізичної перевірки знань (ФПЗ), суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 1710-VI у ході перевірки документів уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України використовують технічні засоби контролю для пошуку ознак підробки у документах, здійснюють пошук необхідної інформації у базах даних Державної прикордонної служби України, а також за результатами оцінки ризиків проводять опитування осіб, які прямують через державний кордон.

Водночас, висновок уповноваженої особи про те, що мета поїздки не підтверджена, не може бути зведений до простої констатації цього факту, а має бути обґрунтований конкретними обставинами, які стали підставою для такого висновку. Згідно зі статтею 14 Закону № 1710-VI рішення про відмову у перетинанні державного кордону приймається лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови.

У спірному рішенні від 13.12.2025 відсутні будь-які конкретні обставини, що нібито спонукали уповноважену особу засумніватися у меті поїздки позивача. Не наведено жодних суперечностей у поясненнях позивача чи у поданих ним документах, не зазначено конкретного профілю ризику, який, на думку відповідача, спрацював у цій ситуації, не описано результатів опитування у формі, яка б давала підстави для висновку про непідтвердження мети.

Натомість матеріали справи свідчать, що позивач діяв сумлінно: завчасно звернувся до Адміністрації Державної прикордонної служби України з метою з`ясування переліку необхідних документів, отримав офіційну відповідь, після чого прибув до пункту пропуску з документами, наданими ним відповідно до отриманого офіційного роз`яснення, із конкретно визначеною метою поїздки – проведення відпустки тривалістю 14 календарних днів та зворотним проїзним документом для повернення в Україну на 26.12.2025.

За таких обставин висновок відповідача про непідтвердження мети поїздки є необґрунтованим, оскільки не містить жодного фактичного підкріплення.

Дискреційні повноваження уповноваженої службової особи, на які посилається відповідач, не означають можливості приймати рішення на власний розсуд без додержання вимог щодо їх обґрунтованості та правомірності. Дискреційні повноваження не звільняють суб`єкта владних повноважень від обов`язку діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 квітня 2024 року у справі № 260/3528/22 та постанові від 14 лютого 2024 року у справі № 380/18153/22 неодноразово зазначалося, що навіть в умовах правового режиму воєнного стану, коли право, гарантоване статтею 33 Конституції України, належить до категорії прав, які можуть бути обмежені, такі обмеження мають здійснюватися виключно у спосіб, передбачений Конституцією та законами України, із дотриманням засад правової визначеності та обґрунтованості індивідуального акта.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов до висновку, що оскаржуване рішення від 13.12.2025 не відповідає вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме прийнято не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, не обґрунтовано та з порушенням засади правової визначеності, а отже, є протиправним та підлягає скасуванню.

Суд враховує, що дії відповідача щодо відмови позивачу у перетинанні державного кордону України 13 грудня 2025 року, як такі, що ґрунтуються на протиправному рішенні та з висуненням до позивача додаткових вимог щодо подання документів, не передбачених законодавством, виразились у прийнятті спірного рішення, а тому саме таке рішення підлягає скасуванню.

Стосовно позовної вимоги про визнання протиправним застосування відповідачем вимог щодо надання додаткових документів для перетину державного кордону, не передбачених законодавством, суд зазначає, що обраний спосіб захисту включає в себе визнання протиправними дій щодо витребування додаткових документів.

Щодо стягнення на користь позивача відшкодування моральної шкоди, суд зазначає таке.

Положеннями статті 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до частини 1 статті 23 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права.

Відповідно до загальних підстав цивільно - правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні.

Згідно з статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995 № 4 (пункт 3) визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрату немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Пунктами 4, 5 зазначеної Постанови встановлено, що у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами цей розмір підтверджується. Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Цю частину позовних вимог позивач не мотивував.

Суд зауважує, що позивач не довів наявності безпосереднього причинного зв`язку такої шкоди із оскаржуваним рішенням. Доказів на підтвердження існування моральних страждань та визначеного позивачем розміру моральної шкоди суду не надано.

Сам лише факт порушення прав не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди.

За сукупністю наведених обставин підстави для задоволення позову в частині стягнення моральної шкоди відсутні.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

Відповідно до ч.1,3 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Тому за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача слід стягнути сплачений ним при зверненні до суду із цим позовом судовий збір пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 2, 8-10, 14, 72-79, 90, 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в:

адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним і скасувати рішення начальника 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_5 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_4 » (тип Б) ІНФОРМАЦІЯ_1 лейтенанта ОСОБА_2 від 13 грудня 2025 року про відмову ОСОБА_1 у перетинанні державного кордону України.

У задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1331 (одна тисяча триста тридцять одна) 20 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцеві положення» Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Желік О.М.