Постанова від 13 травня 2026 р. у справі №137/302/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 137/302/25

Провадження № 22-ц/801/1018/2026

Категорія: 16

Головуючий у суді 1-ї інстанції Верещинська Я. С.

Доповідач:Панасюк О. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2026 рокуСправа № 137/302/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Панасюка О. С. (суддя доповідач),

суддів Сала Т. Б., Шемети Т. М.,

з участю секретаря судового засідання Куленко О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Вінницької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області до ОСОБА_1 , Фермерського господарства «Підкалюк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Літинського районного суду Вінницької області у складі судді Верещинської Я. С. від 19 лютого 2026 року (дата складання повного тексту судового рішення у справі відсутня),

встановив:

В березні 2025 року заступник керівника Вінницької окружної прокуратури Семенюк В. А. в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах – Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 та Фермерського господарства «Підкалюк» (далі ФГ «Підкалюк») про витребування земельної ділянки з кадастровим номером 0522485400:03:001:0588, площею 0,75 га.

На обґрунтування позовних вимог, з урахуванням змінених підстав позову, покликався на те, що Вінницькою окружною прокуратурою під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні, відомості про які внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12024020010001775 від 12 січня 2024 року, встановлено, що право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 0522485400:03:001:0588, площею 0,75 га, набуто ОСОБА_2 на підставі рішення Микулинецької сільської ради Літинського району Вінницької області від 20 вересня 2019 року № 500, однак таким земельна ділянка у власність ОСОБА_2 не передавалась. Прийнятим рішенням із зазначеними реквізитами вирішувалось зовсім інше питання, а тому ця земельна ділянка вибула з комунальної власності поза волею власника – Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області (на час вибуття – Микулинецька сільська рада Літинського району Вінницької області). ОСОБА_2 02 серпня 2023 року за договором купівлі-продажу продала земельну ділянку ОСОБА_1 . З 11 березня 2024 року земельна ділянка перебуває в оренді ФГ «Підкалюк» за договором 29 січня 2024 року строком на 25 років. В рамках досудового розслідування кримінального провадження прокурор встановив, що рішення Микулинецької сільської ради Літинського району Вінницької області № 500 підписано власноручно сільським головою Шумським В. В., який є чоловіком рідної сестри ОСОБА_2 . Вартість ділянки за договором купівлі-продажу від 02 серпня 2023 року – 27 000 грн 00 к. була значно нижчою її ринкової вартості, яка станом на 25 вересня 2019 року могла становити 370 404 грн 00 к. Проявивши розумну обачність і, за необхідності, отримавши правову допомогу, ОСОБА_1 міг звернутись до органів Держгеокадастру для отримання та ознайомлення із землевпорядною документацією щодо формування спірної земельної ділянки, щоб прослідкувати історію формування ділянки, дізнатись про можливі порушення. У разі виявлення спірних / неоднозначних обставин міг зрозуміти / допустити сумнівність документів / обставин вибуття ділянки. До того ж ФГ «Підкалюк» здійснює господарську діяльність на території колишнього Літинського району, зокрема – території колишньої Микулинецької сільської ради. В оренді ФГ «Підкалюк» перебуває ряд земельних ділянок, зокрема і ті, які перебувають у власності ОСОБА_1 , а тому зазначене може свідчити про обізнаність з місцевими жителями, ситуацією в селі щодо руху / обігу земельних ділянок тощо, а тому ОСОБА_1 не є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, оскільки знав або повинен був знати, що відчужувачка, у якої він отримав майно, не мала права його відчужувати. Вважає, що належним способом захисту права особи, майно якої вибуло з її законного володіння поза її волею є віндикаційний позов – про витребування майна із чужого незаконного володіння.

Рішенням Літинського районного суду Вінницької області від 19 лютого 2026 року позов задоволено частково. Витребувано у ОСОБА_1 в комунальну власність Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області земельну ділянку з кадастровим номером 0522485400:03:001:0588, площею 0,75 га, що розташована в межах с. Микулинці Вінницького району Вінницької області. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Вінницької обласної прокуратури 3 028 грн 00 к. у відшкодування судового збору. Провадження в частині вимог до ФГ «Підкалюк» про витребування земельної ділянки закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України).

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка внаслідок ухвалення незаконного рішення органу місцевого самоврядування, яке фактично сільською радою не приймалось та за яке депутати не голосували, вибула із володіння її законного власника і на даний час у комунальну власність не повернута. ФГ «Підкалюк» здійснює господарську діяльність на території колишнього Літинського району, зокрема – території колишньої Микулинецької сільської ради. В оренді фермерського господарства перебуває ряд ділянок, зокрема і ті, які на праві власності перебувають в батька голови ФГ ОСОБА_1 , а тому зазначене може свідчити про обізнаність обох з місцевими жителями, ситуацією в селі щодо руху / обігу земельних ділянок тощо. Проявивши розумну обачність, перевіривши відомості, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відповідач міг дізнатися про зазначені обставини і у нього мали виникнути обґрунтовані сумніви щодо правомірності набуття у власність зазначеної земельної ділянки попереднім власником. Крім того за необхідності, отримавши правову допомогу, ОСОБА_1 міг звернутись до органів Держгеокадастру для отримання та ознайомлення із землевпорядною документацією щодо формування спірної земельної ділянки, щоб прослідкувати історію формування ділянки, дізнатись про можливі порушення. У разі виявлення спірних / неоднозначних обставин міг зрозуміти / допустити сумнівність документів / обставин вибуття ділянки, а тому його не можна вважати добросовісним її набувачем.

Закриваючи провадження в частині позовних вимог, заявлених заступником керівника Вінницької окружної прокуратури Вінницької області в інтересах Якушинуцької сільської ради до ФГ «Підкалюк» про витребування земельної ділянки, суд першої інстанції виходив з того, що ці вимоги стосуються правомірності набуття речового права між двома юридичними особами, а тому підлягає розгляду в порядку господарської юрисдикції.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просив рішення в частині витребування у ОСОБА_1 в комунальну власність Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області земельної ділянки з кадастровим номером 0522485400:03:001:0588, площею 0,75 га, що розташована в межах с. Микулинці Вінницького району Вінницької області скасувати та постановити нове – про відмову у позові. В решті рішення – про закриття провадження у справі в частині вимог про витребування цієї земельної ділянки в ФГ «Підкалюк» залишити без змін.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на те, що висновок суду першої інстанції про те, що він, проявивши розумну обачність, міг довідатись про незаконність вибуття земельної ділянки з власності територіальної громади нічим не підтверджений, ґрунтується виключно на припущенні прокурора.

Вінницька окружна прокуратура подала відзив на апеляційну скаргу, у якому просила залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, як таке, що ухвалене з дотриманням норм процесуального права, відповідно до обставин справи, правовідносин сторін та норм матеріального права, якими вони регулюються.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги апеляційний суд прийшов до висновку, що вона підлягає задоволенню з огляду на таке.

Частинами першою – третьою статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За змістом статті 374 ЦПК України апеляційний суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення або змінює рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з порушенням норм матеріального і процесуального права (стаття 376 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В частині закриття провадження у справі за вимогами прокурора про витребування земельної ділянки в ФГ «Підкалюк» рішення не оскаржується, а тому суд апеляційної інстанції, виходячи із принципу диспозитивності цивільного судочинства (частина перша статті 13 ЦПК України) в цій частині рішення суду першої інстанції не перевіряє.

Установлено, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 25 вересня 2019 року на підставі рішення Микулинецької сільської ради Літинського району Вінницької області № 500 від 20 вересня 2019 року зареєстровано право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером: 0522485400:03:001:0588, площею 0,75 га, 02 серпня 2023 року право власності на цю ділянку зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу № 1075, а 11 березня 2024 року зареєстроване право оренди цієї земельної ділянки за ФГ «Підкалюк» на підставі договору оренди землі від 29 січня 2024 року (Т. 1 а. с. 13).

За інформацією архівного відділу Вінницької районної військової адміністрації, 29 сесія 7 скликання Микулинецької сільської ради Літинського району Вінницької області, яка відбулась 20 вересня 2019 року, не приймала рішення № 500 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та безоплатної передачі її у власність» (Т. 1 а. с. 31).

Відповідно до висновку експерта за результатами проведення судової оціночно-земельної експертизи від 20 серпня 2024 року № 1175/24-21, проведеної в ході досудового розслідування кримінального провадження за фактом незаконного виведення з комунальної власності земельних ділянок на території Микулинецької сільської ради, ринкова вартість земельної ділянки кадастровий номер 0522485400:03:001:0588, площею 0,75 га, цільове призначення – для ведення особистого селянського господарства, станом на 25 вересня 2019 року могла становити 370 404 грн 00 к. (Т. 1 а. с. 118 – 144).

Відповідно до статті 41 Конституції України та частини першої статті 321 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Частиною першою статті 388 ЦК України установлено, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже якщо нерухоме майно, що вибуло з фактичного володіння його власника за неукладеним договором купівлі-продажу, було зареєстровано за іншою особою без відповідної на те правової підстави, власник такого майна може витребувати його із чужого незаконного володіння у всіх випадках відповідно до статті 387 ЦК України. При цьому відсутністю правової підстави в цьому випадку потрібно розуміти: реєстрацію спірного нерухомого майна за стороною неукладеного правочину; реєстрацію спірного майна за третьою особою на підставі правочину, укладеного всупереч нормам чинного законодавства.

У разі, якщо спірне нерухоме майно надалі відчужене за відплатним договором, і сторона цього договору не знала і не могла знати про відсутність у продавця права його відчужувати, у зв`язку із чим така особа є добросовісним набувачем, спірне нерухоме майно також може бути витребуване його власником відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, оскільки таке майно вибуло з володіння власника (законного володільця) не з його волі (за неукладеним правочином).

Наведене також узгоджується з положеннями статті 330 ЦК України, згідно з якими, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Крім цього необхідно враховувати, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Отже власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову (про витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)) без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року в справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23).

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Згідно з частинами першою – четвертою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Таким чином, недоведені позивачем належними і допустимими доказами обставини, що мають значення для справи, суд першої інстанції, в порушення норм процесуального права, визнав встановленими.

Недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; порушення норм процесуального права – є підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення (пункти 2; 4 частини 1 статті 376 ЦПК України).

02 серпня 2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 0522485400:03:001:0588, площею 0,75 га, для ведення особистого селянського господарства, що розташована в межах с. Микулинці Вінницького району Вінницької області, за узгоджену сторонами суму 27 000 грн 00 к., який посвідчений приватним нотаріусом Жуковською І. В., зареєстрований в реєстрі за № 1075.

Отже спірну земельну ділянку ОСОБА_1 придбав за відплатним договором у ОСОБА_2 .

Згідно з довідкою про оціночну вартість об`єкта нерухомості сформованої 31 липня 2023 року, оціночна вартість земельної ділянки складає 26 341 грн 58 к. (відчужено за домовленістю сторін за 27 000 грн). Унікальний реєстраційний номер 201-20230731-0006339355, що зазначено у пункті 4 договору купівлі-продажу.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна встановлено, що 25 вересня 2019 державним реєстратором речових прав на нерухоме майно, на підставі рішення Микулинецької сільської ради Літинського району Вінницької області № 500 від 20 вересня 2019 року, зареєстровано право власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером: 0522485400:03:001:0588, площею 0,75 га, яке припинено 01 квітня 2021 року на підставі договору купівлі-продажу № 1075 від 02 серпня 2023 року. На підставі вищевказаного договору купівлі-продажу, право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_1 . На підставі договору оренди від 29 січня 2024 року, укладеного між ОСОБА_1 та ФГ «Підкалюк» земельну ділянку передано у користування ФГ «Підкалюк» строком на 25 років.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 26 березня 2024 року (справа №127/9677/24) в рамках кримінального провадження № 12024020010000062, заведеного 12 січня 2024 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 Кримінального кодексу України, накладено арешт на земельну ділянку з кадастровим номером 0522485400:03:001:0588, яка перебуває у приватній власності ОСОБА_1 , та яка є предметом кримінального провадження та визнана речовим доказом у кримінальному провадженню.

У розділі Актуальна інформація про державну реєстрацію обтяжень (з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно… сформованої 22 травня 2024 року), зазначено, що обтяження внесене рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 22 травня 2024 року на підставі ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 26 березня 2024 року у справі № 127/9677/24. Обтяжувач Головне управління Національної поліції у Вінницькій області.

Отже, як встановлено апеляційним судом, на час укладення договору купівлі-продажу, номер: № 1075 від 02 серпня 2023 року, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні відомості про права інших осіб на спірне нерухоме майно та відсутні обтяження на майно, що було предметом вказаного договору купівлі-продажу.

При цьому фактично ОСОБА_2 відкрито володіла спірною земельною ділянкою з вересня 2019 року, а відповідач ОСОБА_1 придбав її у 2023 році.

Таким чином прокурор не довів, що про існування права Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області на спірну земельну ділянку та про незаконне набуття ОСОБА_2 права власності на неї, ОСОБА_1 знав чи міг знати, отже не довів заявленої підстави позову – недобросовісності набувача.

Також апеляційний суд вважає безпідставними висновки суду першої інстанції про те, що наявність у власності членів родини ОСОБА_3 та ФГ «Підкалюк» інших земельних ділянок, на яких здійснює господарську діяльність вказане ФГ, свідчить про недобросовісність набуття ОСОБА_1 спірної земельної ділянки з кадастровим номером 0522485400:03:001:0588.

Доказів того, що відповідач знав або міг знати у 2023 році (під час укладення договору купівлі-продажу) про порушення, допущені при формуванні земельної ділянки у 2019 році та набутті її у власність ОСОБА_2 , матеріали справи не містять, а ґрунтувати рішення на припущеннях заборонено частиною шостою статті 81 ЦПК.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При застосуванні норми права до спірних правовідносин апеляційний суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у пунктах 5.60.; 5.61.; 5.62.; 5.63 постанови від 21 вересня 2022 року у праві № 908/976/19 провадження № 12-10гс21, відповідно до яких:

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень – офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54).

Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20(пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

Саме при вирішенні питання про витребування майна, здійснюється перевірка добросовісності набувача цього майна, у тому числі з`ясуванню підлягає й те, чи знав або міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця. Вказане має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього (постанова Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, пункт 52).

Подібні висновки також містяться і у пункті 6.50. постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 провадження № 12-35гс21, в якому зазначено, що …на час укладення договору купівлі-продажу від 18 березня 2021 року було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей.

Задовольняючи позов про витребування спірного нерухомого майна з підстав, передбачених статтею 387 ЦК України, суд першої наведеного не врахував, поклавши на відповідача додатковий обов`язок, крім відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, перевіряти та аналізувати також обставини правомірності попередніх переходів майна, зокрема, обставини вибуття майна з володіння позивача.

За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Посилання прокурора про те, що ОСОБА_1 є недобросовісним набувачем зводяться до припущення та не ґрунтується на обставинах справи.

З огляду на встановлене, апеляційний суд дійшов висновку, що вимога прокурора щодо визнання відповідача ОСОБА_1 недобросовісним є недоведеною належними і допустимими доказами, а відповідач є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту зазначеної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага – це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Потрібний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар. Одним з елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, потрібно застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади чи місцевого самоврядування постанову (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 грудня 2022 року у справі № 472/156/21 (провадження № 61-7658св22)).

Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.»

За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що позбавлення права власності ОСОБА_1 з тих підстав, що вибуття майна позивача відбулося у зв`язку з порушенням третіми особами вимог закону під час відведення земельної ділянки буде суперечити статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, а змушення відповідача шукати шляхи відновлення свого права покладе на цю особу індивідуальний та надмірний тягар.

Водночас апеляційний суд враховує те, що прокурором не було доведено недобросовісності відповідача при набутті спірної земельної ділянки, прокурором не було попередньо внесена вартість спірного майна на депозитний рахунок суду.

У постанові ВС КЦС від 12 листопада 2025 року у справі № 127/8274/24 провадження № 61-11478св25 суд виснував, що обов`язок попереднього внесення вартості майна на депозитний рахунок суду передбачений у нормі матеріального права. Положення частини п`ятої статті 390 ЦК України поширюється на випадки подання позову про витребування майна у добросовісного набувача. При цьому у випадку подання та розгляду судом позову про витребування майна у недобросовісного набувача вимоги частини п`ятої статті 390 ЦК України не підлягають застосуванню;

у випадку, якщо позивач обґрунтовує позов про витребування нерухомого майна недобросовісністю набувача, то положення частини п`ятої статті 390 ЦК України не застосовуються; питання про добросовісність / недобросовісність набувача судом може бути вирішене лише після дослідження доказів на стадії ухвалення судового рішення. У випадку встановлення недобросовісності набувача суд задовольняє позов без застосування частини п`ятої статті 390 ЦК України.

Натомість у разі встановлення, що набувач добросовісний, суд відмовляє у задоволенні позову на підставі частини п`ятої статті 390 ЦК України, якщо позивачем попередньо не внесено вартість майна на депозитний рахунок суду.

Подібний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 06 травня 2026 року в справі №127/15341/26 провадження № 61-3389св26.

Таким чином, рішення суду в частині задоволених позовних вимог про витребування земельної ділянки ухвалено судом першої інстанції внаслідок неправильного застосування положень матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та порушенням вимог процесуального закону щодо оцінки доказів, а тому в силу положень пунктів 3, 4 частини 1 статті 376 ЦПК України його слід скасувати в цій частині та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволені позовних вимог про витребування земельної ділянки.

Щодо розподілу судових витрат.

В силу частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною другою цієї ж статті передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові – на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України визначено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

При цьому колегія суддів виходить із того, що відповідно до пункту 40 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року, ухвалюючи рішення у справі, провадження в якій відкрито за заявою прокурора, у разі повної або часткової відмови в позові судовий збір стягується з визначеного прокурором позивача (повністю або пропорційно до задоволених вимог), за винятком випадків, коли позивача звільнено від сплати судового збору та коли позивачем у справі є сам прокурор.

Оскільки в цьому випадку прокурор звернувся з позовом в інтересах Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області, то суму сплаченого відповідачем ОСОБА_1 судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 4 542 грн 00 к. необхідно стягнути на його користь саме з Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області.

Керуючись статтями 367, 369, 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Літинського районного суду Вінницької області від 19 лютого 2026 року в частині витребування у ОСОБА_1 в комунальну власність Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області земельної ділянки з кадастровим номером 0522485400:03:001:0588, площею 0,75 га, що розташована в межах с. Микулинці Вінницького району Вінницької області, скасувати і постановити нове судове рішення.

У позові Вінницької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області в частині витребування у ОСОБА_1 в комунальну власність Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області земельної ділянки з кадастровим номером 0522485400:03:001:0588, площею 0,75 га, що розташована в межах с. Микулинці Вінницького району Вінницької області, відмовити.

В решті рішення залишити без змін.

Стягнути з Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області на користь ОСОБА_1 4 542 (чотири тисячі п`ятсот сорок дві) грн 00 к. у відшкодування судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

(Повний текст судового рішення виготовлено 15 травня 2026 року).

Позивач: Якушинецька сільська рада Вінницького району Вінницької області, вул. Новоселів, 1, с. Якушинці Вінницького району Вінницької області, ЄДРПОУ 04330021.

Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Відповідач: Фермерське господарство «Підкалюк», ЄДРПОУ 38298025, вул. Соборна, 2а, с. Микулинці Вінницького району Вінницької області.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .

Головуючий О. С. Панасюк

Судді: Т. Б. Сало

Т. М. Шемета