Рішення від 03 травня 2026 р. у справі №369/21435/25 — Святошинський районний суд міста Києва

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 369/21435/25

пр. № 2/759/6429/26

04 травня 2026 року Святошинський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді П`ятничук І.В.,

при секретарі судового засідання Кульбовської В.В.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

відповідача ОСОБА_3 ,

представника відповідача ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за основним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа: Святошинська районна в м. Києві державна адміністрація про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення,

ВСТАНОВИВ:

14.11.2025 року представник позивача ОСОБА_2. яка діє в інтересах ОСОБА_1 звернулась до Святошинського районного суду м. Києва з позовом ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яким просить визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 та стягнути судові витрати.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Виконавчим комітетом Київської міської ради депутатів трудящих 17.01.1973 року було видано ордер № Г199703 на житлове приміщення ОСОБА_5 на сім?ю, яка складається з чотирьох осіб, на право заняття трьох кімнат 41.9 кв.м. в окремій квартирі АДРЕСА_1 , склад сім?ї: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 .

Зазначила, що ОСОБА_5 являлась матір`ю позивача ОСОБА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла.

Після смерті ОСОБА_5 , Ленінградська районна державна адміністрація в м. Києві внесла зміни до договору найму житлового приміщення на трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 на ОСОБА_8 .

Зазначила, що ОСОБА_8 був одружений, в нього народилась донька, потім він розлучився.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_8 помер.

За життя брат позивача зареєстрував доньку ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою свого проживання.

Після розірвання шлюбу брата позивача у 2004 році, його дружина забрала речі, доньку та покинула постійне місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 .

Вказала, що відповідачка понад 20 років не проживає за адресою: АДРЕСА_3 .

Крім того, зазначила, що брат позивача ще за життя звертався до суду з позовом про визнання доньки такою, що втратила право користування житловим приміщенням, адже він як ніхто знав, що донька не заходила навіть провідати батька.

Вказала, що спірна квартира не приватизована, в ній окрім позивача також зареєстрована відповідачка.

Відповідно до акту про не проживання осіб від 14.10.2025 року, ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 своїми підписами підтвердили, що ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , але фактично в даній квартирі за вказаною адресою з 2004 не проживає у зв?язку з переїздом в інше житлове приміщення.

21.10.2025 року позивач звернувся до Святошинської районної адміністрації в м.Києві зі зверненням щодо внесення змін до договору найму житлового приміщення.

Вказала, що після смерті брата позивача всі рахунки на сплату комунальних та інших послуг на дану квартиру позивач сплачує самостійно.

Враховуючи положення ст.ст. 9, 64-65, 71-72 ЖК України просила задовольнити позовні вимоги.

03.03.2026 року ОСОБА_3 звернулась до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа: Святошинська районна в м. Києві державна адміністрація про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення, яким просить зобов`язати ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_3 перешкоди в користуванні житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 ; вселити ОСОБА_3 в квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 та надати комплект ключів від замків вхідних дверей квартири.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 з 27 липня 2000 року.

В 2004 році року батьки відповідача - ОСОБА_8 та ОСОБА_13 розірвали шлюб у зв`язку тим, що ОСОБА_8 зловживав спиртними напоями, ніколи не працював, неодноразово затримувався працівниками міліції (поліції), порушував громадський порядок та вів антигромадський спосіб життя; сім`ю забезпечувала лише ОСОБА_13 .

Зазначила, що в 2004 році з ОСОБА_8 було стягнути аліменти на користь ОСОБА_13 на утримання малолітньої дитини, ОСОБА_9 .

Через неможливість проживати з особою, яка регулярно вживала алкогольні напої, і, відповідно, вела антиморальний спосіб життя, ОСОБА_3 разом з матір`ю переїхали проживати в квартиру батьків ОСОБА_13 , так як іншого житла для проживання в них не було, а задля збереження психічного здоров`я дитини єдиним вірним рішенням було припинити жити в тих умовах, які склалися при сумісному проживанні разом з батьком-алкоголіком.

За умов, які склалися при проживанні в спірній квартирі, подальше перебування у ній стало нестерпним, і відсторонення від житла було вимушеним кроком, спрямованим на уникнення подальшого розвитку конфлікту та захист психологічного стану на той час малолітнього Відповідача.

Таким чином, обмежена присутність у житлі була не результатом добровільної відмови від житлових прав, а наслідком цілеспрямованих перешкод з боку ОСОБА_8 .

Зазначила, що після розірвання шлюбу, позивач разом з матір`ю регулярно приходили до спірної квартири, навідувати ОСОБА_8 , але спілкування не складалось через постійний стан алкогольного сп`яніння останнього.

01 грудня 2005 року в квартиру за адресою: АДРЕСА_3 був зареєстрований Відповідач - ОСОБА_1 , брат ОСОБА_8 . Саме після цього моменту, матері ОСОБА_3 стало відомо про наміри ОСОБА_14 зняти з реєстрації ОСОБА_3 для приватизації житла.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 28.01.2026 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

В судовому засіданні позивач за основним позов ОСОБА_1 та його представник основний позов підтримали, просили задовольнити, в задоволенні зустрічного позову просили відмовити.

В судовому засіданні відповідач за основним позовом ОСОБА_3 та її представник заперечували проти задоволенні основного позову, посилаючись на обставини викладені у поданому до суду відзиві, зустрічний позов просили задовольнити у повному обсязі.

Заслухавши пояснення позивача, його представника, відповідача та його представника, з`ясувавши дійсні обставини справи, дослідивши зібрані у справі докази, допитавши в якості свідків ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , суд приходить до висновку про відмову у задоволенні основного позову та задоволенні зустрічного позову з огляду на наступне.

Судом встановлено, що Виконавчим комітетом Київської міської ради депутатів трудящих 17.01.1973 року було видано ордер № Г199703 на житлове приміщення ОСОБА_5 на сім?ю: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , на право заняття трьох кімнат 41.9 кв.м. в окремій квартирі АДРЕСА_1 .

ОСОБА_5 являлась рідною матір`ю позивача ОСОБА_1 , яка ІНФОРМАЦІЯ_2 померла.

Після смерті ОСОБА_5 , Ленінградська районна державна адміністрація в м. Києві внесла зміни до договору найму житлового приміщення на трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 на ОСОБА_8 .

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що свідчить актовий запис № 11690 Київського відділу державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Київ).

Відповідач за основним позов ОСОБА_3 , являється рідною донькою ОСОБА_8 , яка з 05.09.1999 року зареєстрована у спірній квартирі за адресою: АДРЕСА_3 .

Згідно акту про не проживання осіб від 14.10.2025 року, ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , але фактично в даній квартирі за вказаною адресою з 2004 року не проживає у зв`язку з переїздом в інше житлове приміщення.

Відповідно до статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 9 ЖК України встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Статтею 71 ЖК України передбачено, що при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Водночас, згідно ч. 1 ст. 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до ч. 4 цієї ж статті до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 64 ЖК України до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в ч. 2 цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що: право членів сім`ї власника квартири чи будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення та такий власник надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

При цьому, згідно ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу України сім`єю вважаються не тільки чоловік, жінка та їх діти, а сім`ю можуть складати особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки; припинення сімейних правовідносин, втрата особою статусу члена сім`ї з власником будинку, не позбавляє цю особу права користуватися займаним приміщенням.

При цьому фізичне видворення і подальший недопуск колишнього члена сім`ї до житла, викидання його речей та заміна вхідних замків не приводять до юридичного позбавлення права особи на проживання у цьому житловому приміщенні; будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку; з припиненням права власності особи на житлове приміщення, члени його сім`ї також втрачають право користуватися цим приміщенням і підлягають виселенню за позовом нового власника.

Отже, чинне законодавство охороняє як право власності особи на нерухоме майно, так і право користування будинком/квартирою колишнього її члена сім`ї.

Суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою (постанови Великої Палати ВС від 10.03.2021 у справі № 686/26093/19-ц та від 21.08.2019 у справі № 569/4373/16-ц).

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанови Великої Палати ВС від 10.03.2021 у справі № 686/26093/19-ц, від 04.07.2018 у справі № 353/1096/16-ц).

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.10.2020 у справі № 447/455/17-ц).

Згідно зі статтею 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Законність визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. (постанова Великої Палати ВС від 21.08.2019 у справі № 569/4373/16-ц).

Аналіз вищевказаних норм закону та висновків Верховного Суду дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні та відсутність поважних причин.

У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16 (провадження № 61-37646св18) зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК УРСР, який полягає в тому, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись право (намір) ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Такий же висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 червня 2020 року у справі № 279/4963/17 (провадження №61-4262св20).

Підстав для відступу від вказаних висновків не вбачається, оскільки саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідачів понад встановлені строки у жилому приміщенні без поважних причин і така практика Верховного Суду є сталою та не змінювалась.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України встановлено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03).

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56, ECHR 2009...).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Позивач не аргументував ні мету, яку він переслідує, подавши позов про визнання відповідача такою, що втратила право користування житлом, ні співрозмірність відповідній меті. А обґрунтування пропорційності позбавлення житла Європейський суд з прав людини вважає обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis «Dakus v. Ukraine», № 19957/07,

Доводи позивача зводяться лише до того, що відповідач не проживає у квартирі АДРЕСА_1 , довгий період, а саме з 2004 року, у зв`язку з чим має бути визнаною такою, що втратила право користування спірною квартирою, які не ґрунтуються на законі, встановлених судом обставинах справи і наданих на їх підтвердження доказах.

Позивачем ОСОБА_1 у судовому порядку не оспорювалася підстава реєстрації місця проживання ОСОБА_3 , в спірній квартирі, тому суд вважає, що вона набула права користування цим житлом на законних підставах.

Крім того, матеріали справи не містять будь-яких відомостей про те, що ОСОБА_3 має інше житло та має вільний доступ до спірного житла.

Позивач ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не підтвердив факт того, що реєстрація у спірній квартирі ОСОБА_3 , яка іншого житла не має, порушують його права на вільне володіння, користування чи розпорядження квартирою, що є процесуальним обов`язком позивача (статті 12, 81 ЦПК України).

Не сплата відповідачем коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки позивач (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування відповідачем.

Крім того, відповідачем за основним позовом ОСОБА_3 до суду подано платіжні інструкції про часткову сплату коштів за житлово-комунальні послуги за квартиру за адресою: АДРЕСА_3 .

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

За встановлених обставин суд приходить висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 .

Оскільки судом ухвалене рішення про відмову у задоволенні позову, враховуючи положення ст. 141 ЦПК України, суд відносить судові витрати по сплаті судового збору за рахунок позивача ОСОБА_1 .

Що стосується позовним вимог про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення судом встановлено наступне.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Відповідно до ч. 1,2 ст. 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до частини першої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

У частині третій статті 71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Згідно зі статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010.

Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_16 пояснила, що являється сусідкою ОСОБА_1 , неодноразово бувала у квартирі АДРЕСА_1 . Знала, що у ОСОБА_8 є донька однак жодного разу її там не бачила. Вказала, що ОСОБА_8 був тихий, мирний.

Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_17 пояснила, що з 2005 року знайома з ОСОБА_1 та з 2005 року проживає за адресою: АДРЕСА_3 . Зазначила, що жодного разу не бачила щоб в спірну квартиру приходила ОСОБА_3 або її мати. Крім того, вказала що ОСОБА_8 був не конфліктний, ніякої агресії від нього не було. Єдина погана звичка у нього була те, що він курив. Випивав по святам.

Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_18 пояснив, що з 1973 року знає сім`ю ОСОБА_8 . Зазначив, що в спірній квартирі з 2004 по 2025 рік проживав ОСОБА_20 , ОСОБА_21 . Крім того, проживав квартирант ОСОБА_22 жив один але у нього була дружина ОСОБА_23 , яка померла до ковіда. З дружиною ОСОБА_20 не був знайомий. З 2004 року по 2025 рік доньку ОСОБА_20 в спірній квартирі не бачив. До 2004 року бачив маленьку дитину ОСОБА_20 без дружини з батьком. Не бачив та не чув щоб хтось намагався вселитись у спірну квартиру.

Вказав, що на даний час в спірній квартирі проживає ОСОБА_1 разом з дружиною. Щодо до викликів працівників поліції до квартири АДРЕСА_1 нічого не відомо.

Допитана в судовому засіданні і якості свідка ОСОБА_24 пояснила, що в 1998 році вийшла заміж за ОСОБА_8 . У 1999 році народилась донька ОСОБА_3 . Після народження ОСОБА_25 , чоловік ОСОБА_20 прописав її у спірну квартиру. На той час він єдиний був зареєстрований у спірній квартирі. З 2004 році вона розлучилась з ОСОБА_8 , оскільки чоловік випивав, ні де не працював, в квартирі курив. Після того як чоловік почав виносити речі з квартири, вона забрала дитину і вони почали проживати окремо у її батьків. Були неодноразові спроби вселення в спірну квартиру.

На запитання представника відповідача свідок зазначила, що випадок, коли нібито вибивали двері, за її відчуттями, трапився кілька місяців тому, але вона лише чула шум і припускала, що це міг бути конфлікт, однак без її безпосереднього спостереження.

Крім того, представником позивача за основним позовом ОСОБА_2 до суду було подано заяву про застосування наслідків пропуску строку позовної давності, посилаючись на те, що ОСОБА_3 звернулась до суду з зустрічним позовом 02.03.2026 року, проте останнім днем строку для подання позову було 06.02.2026 року.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України).

Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Вказані приписи про застосування строку позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц.

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 не пропущено строк звернення до суду з зустрічним позовом.

Позивач за зустрічним позовом стверджує, що з поважних причин не проживав у спірній квартирі, оскільки ОСОБА_8 зловживав спиртними напоями, ніколи не працював, неодноразово затримувався працівниками міліції (поліції), порушував громадський порядок та вів антигромадський спосіб життя.

Вказані обставини підтверджуються матеріалами справи, а саме: характеристикою начальника ЖЕО-809, довідкою інспектора СПДН ВП Святошинського УП ГУНП в м. Києві, відповіддю заступника начальника Святошинського УП ГУНП в м. Києві, протоколом прийняття заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію, рапортом Святошинського УП ГУНП в м. Києві, є доказом того, що її відсутність була не добровільним вибуттям, а вимушеною обставиною (а.с. 46-56).

Таким чином, судом не встановлено факту добровільного, остаточного і безповоротного вибуття позивача на інше постійне місце проживання, що свідчило б про розірвання договору найму.

Крім того, ОСОБА_3 стверджує, що її проживання за іншою адресою було тимчасовим перебуванням, а не постійним місцем проживання, і не мало на меті розірвання договору найму спірної квартири чи відмову від свого права користування.

Суд погоджується, що факт реєстрації позивача у спірній квартирі з 05.09.1999 року і на теперішній час та наявність поважної причини відсутності (чинення перешкод відповідачем) спростовують доводи відповідача про добровільне та остаточне вибуття ОСОБА_3 на інше постійне місце проживання у розумінні ст. 107 ЖК України.

Доводи відповідача про те, що ОСОБА_3 не виконувала обов`язків щодо сплати комунальних послуг, не є правовою підставою для позбавлення позивача його права користування спірною квартирою, як наймача.

Право користування житлом, яке належить до державного житлового фонду, може бути припинено лише на підставах, прямо передбачених ЖК України, серед яких недбале ставлення до виконання обов`язків піклувальника або заборгованість за комунальні послуги не є автоматичною та безумовною підставою для визнання особи такою, що втратила право користування.

Таким чином, суд прийшов до висновку, що законне право користування ОСОБА_3 спірною квартирою не припинилося, а відповідач чинить прямі та активні перешкоди, що порушує конституційне право позивача на житло. Порушене право позивача підлягає захисту шляхом усунення перешкод та вселення.

Оскільки ОСОБА_3 є законним наймачем, а обмеження в доступі до житла є неправомірним, суд приходить до висновку, що усунення перешкод у користуванні житлом та вселення є належним і ефективним способом захисту, передбаченим ст. 16 ЦК України.

Суд також бере до уваги, що втрата доступу до єдиного житла є грубим порушенням її прав та суперечить стандартам, визначеним практикою ЄСПЛ, згідно з якою будь-яке втручання у право на житло має бути виправданим, законним та пропорційним. У даному випадку відповідачка не довела існування будь-яких правових підстав для обмеження позивача у праві користуванні житлом.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що ОСОБА_3 не втратила права користування квартирою, її не проживання було вимушеним та спричиненим діями ОСОБА_8 який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 не довів правомірності своїх дій, а тому ОСОБА_3 має право на відновлення доступу до житла шляхом вселення.

У зв`язку з вищевикладеним позовні вимоги ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення є обґрунтованими, доведеними та такими, що підлягають задоволенню.

Керуючись ст. ст. 6-13, 81, 133, 258, 259, 263- 265,279 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

В задоволенні основного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа: Святошинська районна в м. Києві державна адміністрація про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення - задовольнити.

Зобов`язати ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 ) усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 ) квартирою за адресою: АДРЕСА_3 шляхом видачі ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ключів від замка (замків) вхідних дверей.

Вселити ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 в квартиру за адресою: АДРЕСА_3 .

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 ) суму судового збору в розмірі 1331 грн 20 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя: І.В. П`ятничук