Постанова від 11 травня 2026 р. у справі №331/5898/25 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 12.05.2026 Справа № 331/5898/25

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 331/5898/25 Головуючий у 1-й інстанції: Світлицька В.М.

Провадження №22-ц/807/635/26 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 травня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого,судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Гончар М.С., Кухаря С.В., Волчанової І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Запорізької міської ради на рішення Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради про встановлення факту, що має юридичне значення та визнання права користування житловим приміщенням, -

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради про встановлення факту, що має юридичне значення та визнання права користування житловим приміщенням.

В обґрунтування позову зазначено, що 09 вересня 1983 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб.

ОСОБА_2 був зареєстрований за адресою їх спільного проживання, а саме: АДРЕСА_1 . Однокімнатна квартира АДРЕСА_2 належала на праві користування батьку чоловіка – ОСОБА_3 , який отримав виданий комбінатом «Запоріжсталь» ордер на вселення і набув цю квартиру в безстрокове користування на умовах найму відповідно до житлового законодавства.

Чоловік позивача – ОСОБА_2 постійно проживав у квартирі АДРЕСА_2 як член сім`ї квартиронаймача, свого батька ОСОБА_3 , та був зареєстрований у цьому житловому приміщенні. Після укладення шлюбу у 1983 році, ОСОБА_1 , як член сім`ї квартиронаймача, ОСОБА_3 , за його згодою та згодою її чоловіка, вселилася у вказане житлове приміщення, де разом із батьком чоловіка проживали разом, вели спільне господарство, мали спільний сімейний бюджет, купували продукти харчування, сплачували за надані комунальні послуги, здійснювали поточний ремонт. Позивач проживала у вищевказаній квартирі без реєстрації разом із ОСОБА_2 , та їх дітьми ОСОБА_4 та ОСОБА_4 ..

ІНФОРМАЦІЯ_1 основний квартиронаймач ОСОБА_3 помер. Після смерті ОСОБА_3 квартиронаймачем за адресою: АДРЕСА_1 став його син – ОСОБА_2 , як член сім`ї.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 помер.

Зазначає, що позивач вселилася в житлове приміщення в установленому законом порядку та на відповідній правовій підставі, а також постійно проживала у квартирі разом зі своїм чоловіком з 1983 року. Після смерті ОСОБА_2 , ОСОБА_1 продовжує проживати за адресою: АДРЕСА_1 та набула всі права та обов`язки попереднього наймача. Встановлення факту постійного проживання має юридичне значення для визнання права користування житловим приміщенням та має бути встановлений в судовому порядку.

Посилаючись на зазначені обставини, просить суд встановити факт, що має юридичне значення, а саме факт постійного спільного проживання в квартирі АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 разом із квартиронаймачем ОСОБА_2 ; визнати за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_2 .

Рішенням Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2025 року позов задоволено.

Встановлено факт, що має юридичне значення, а саме факт постійного спільного проживання в квартирі АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 , разом із квартиронаймачем ОСОБА_2 .

Визнати за ОСОБА_1 , право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_2 .

Не погоджуючись з рішенням суду, Запорізька міська рада подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції не врахував, що позивачем під час розгляду справи не було надано достатніх та належних доказів, які могли підтвердити законність її вселення у спірну квартиру, тривалість часу її проживання в ній, ведення спільного господарства із основним квартиронаймачем. Суд не взяв до уваги, що позивач ніколи не була зареєстрована в спірній квартирі, а зареєстрована за іншої адресою, а саме: АДРЕСА_3 , тобто зберігає постійне місце проживання в іншому житловому приміщенні. Судом першої інстанції повністю проігноровано наданий відповідачем доказ про наявність у Позивача власного нерухомого майна, що підтверджувалося доданими до відзиву витягами з Державного реєстру речових правна нерухоме майно, що повинно було суттєво вплинути на прийняття законного рішення у даній справі. Оплата за комунальні послуги відбулась вже 22.10.2025, тобто вже під час розгляду даної справи в суді. Будь які інші квитанції про сплату позивачем за житлово-комунальні послуги в період, який зазначено в позові спільного проживання з основним квартиронаймачем – відсутні. Суд не врахував правові висновки Верховного Суду в постанові від 01 вересня 2021 року в справі № 641/7103/19, в постанові від 01 вересня 2021 року в справі № 641/7103/19, що за особою не може бути визнано право користування житловим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні.

Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 – адвокат Солтіс І.В. зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та як наслідок ухвалено обгрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необгрунтованими. В зв`язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно з ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення зазначеним вимогам не відповідає.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач надала достатньо допустимих й належних доказів, які в своїй сукупності свідчать про законність її вселення у спірну квартиру, постійне проживання в квартирі, ведення спільного господарства з померлим наймачем, тому наявні підстави для задоволення її позову. Сам лише факт відсутності реєстрації місця проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується, виходячи з наступного.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 16.05.1961 року, ОСОБА_3 є батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим повторно, серії НОМЕР_2 від 02.10.2025 року (а.с.12).

З копії паспорта серії НОМЕР_3 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , вбачається, що на 11 сторінці міститься відмітка про реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 з 06.01.1989 року (а.с.9).

Відповідно до інформації Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради № 06.4-06/02/6445 від 10.03.2025 року, за адресою: АДРЕСА_1 інформація про смерть ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , відсутня. Зареєстрований з 06.01.1989 року по теперішній час (а.с.69).

Згідно із інформацією Департаменту з управління житлово-комунальних послуг Запорізької міської ради № С-0263 від 06.02.2025 року, за результатами розгляду звернення ОСОБА_5 щодо надання копії державного ордера на квартиру АДРЕСА_2 , виданого у 1968 році, повідомлено, що у відділі обліку та розподілу житлової площі департаменту, корінці ордерів на заселення зберігаються лише з 1984 року. Враховуючи зазначене, надати запитувану інформацію не вбачається можливим (а.с.16).

Відповідно до інформації ТОВ «Газопостачальна компанія «Нафтогаз України» № 119/2.1.5-75754-2025 від 07.10.2025 року, ТОВ «ГК «Нафтогаз України» є постачальником природного газу для газифікованого об`єкту за адресою: АДРЕСА_1 (ЕІС-код 56ХМ14А309063071) з 01.05.2022 року. Точку обліку газифікованого об`єкта за ЕІС-код 56ХМ14А309063071 з 01.05.2022 року було автоматично включено до Реєстру споживачів постачальника «останньої надії» на інформаційній платформі Оператора газотранспортної системи, та присвоєно особовий рахунок № НОМЕР_4 , власником якого є ОСОБА_2 (а.с.70).

Згідно із інформацією ТОВ «Вельтум-Запоріжжя» № 1618 від 07.10.2025 року, повідомлено, що ТОВ «Вельтум-Запоріжжя» (попередні назви ТОВ «Умвельт-Запоріжжя», ТОВ «Ремондіс-Запоріжжя») з 01.01.2010 року відкрито особові рахунки для сплати за послугу з управління відходами. За адресою: АДРЕСА_1 КП «ВРЕЖО №2» на ім`я ОСОБА_2 було відкрито особовий рахунок № НОМЕР_5 , за яким нарахування послуг з управління відходами до 08.02.2025 року проводилися на одну зареєстровану у житловому приміщенні особу згідно тарифів, встановлених рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради (а.с.69-зворот).

Відповідно до інформації Концерну «Міські теплові мережі» № 005798/42-009375 від 08.10.2025 року, повідомлено, що згідно облікової інформації по особовим рахункам, яку Концерном «МТМ» було отримано від попереднього виконавця житлово-комунальних послуг, особовий рахунок № НОМЕР_5 за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 01.01.2009 року був оформлений на ОСОБА_2 . За період з 01.01.2009 року по 01.10.2025 року переоформлення особового рахунку № НОМЕР_5 на іншу особу не відбувалось (а.с.72).

Згідно із інформацією ТОВ «Запоріжжяелектропостачання» № 4200 від 09.10.2025 року, станом на 01.01.2019 року власником особового рахунку за адресою: АДРЕСА_1 був ОСОБА_2 . Звернень щодо зміни власника за вказаною адресою до Товариства не надходило (а.с.73).

Відповідно до інформації КП «Водоканал» № 8189/25/08 від 10.10.2025 року, повідомлено, що станом на 01.10.2025 року за наявною у КП «Водоканал» інформацією, з 01.06.2000року для обліку послуг з централізованого водопостачання та централізованого водовідведення за адресою: АДРЕСА_1 відкрито особовий рахунок № НОМЕР_5 . До 01.12.2000 було зареєстровано дві особи. З 01.12.2000 кількість зареєстрованих осіб за особовим рахунком № НОМЕР_5 було змінено на 1 особу згідно відомості корегування кількості зареєстрованих осіб КП «ВРЕЖО №2». У період з 01.06.2000 (з дати відкриття особового рахунку) та по теперішній час звернень та документів щодо переоформлення особового рахунку та зміни кількості зареєстрованих осіб від власників/співвласників та споживачів за адресою: АДРЕСА_1 на адресу КП «Водоканал» не надходило (а.с.65).

Згідно із інформацією ТОВ «Місто для людей Запоріжжя» № 25/627 від 13.10.2025 року, багатоквартирний будинок АДРЕСА_4 обслуговує з 01.11.2017 року. Згідно інформації, яка була передана від КП «Наше місто» ЗМР, особовий рахунок № НОМЕР_5 було відкрито на ОСОБА_2 . Для переоформлення особового рахунку після смерті ОСОБА_2 до Товариства ніхто не звертався (а.с.67).

09.09.1983 року між ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , було зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_6 від 09.09.1983 року (а.с.11).

ІНФОРМАЦІЯ_7 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_7 від 10.02.2025 року (а.с.8).

Відповідно до довідки про внесення відомостей до Єдиного державного демографічного реєстру № 1524178-2023 від 29.11.2023 року місце проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , зареєстровано за адресою: АДРЕСА_3 з 23.12.1987 року (а.с.6-7).

Згідно із актом підтвердження фактичного проживання, складеного Головою Правління ОСББ «Щаслива оселя-61» Журавльовою І.Д., в присутності сусідів: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , підтверджено, що ОСОБА_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 фактично не проживає за вказаною адресою (а.с.71-зворот).

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_4 пояснили та кожен окремо зазначили, що ОСОБА_3 проживав за адресою: АДРЕСА_1 . Пізніше до квартири були вселені ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , які разом із дітьми також постійно спільно проживали за вказаною адресою, їх діти відвідували школу поруч із вказаним житлом. Родина вела спільне господарство, здійснювала витрати на харчування та поточні ремонти. Після смерті ОСОБА_2 в квартирі продовжила проживати ОСОБА_1 по теперішній час.

У статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 395 ЦК України встановлено, що право користування є речовим правом на чуже майно та відповідно до статті 396 ЦК України підлягає захисту відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Отже, особа має право звернутися до суду із позовом про визнання права користування майном, якщо це право порушується, оспорюється чи не визнається. Передумовою для застосування наведених норм права є відсутність іншого, крім судового, шляху для відновлення порушеного права.

Колегія суддів зауважує, що Запорізька міська рада заперечує право позивача на користування спірною квартирою, а отже такі обставини дають підстави для висновку про наявність спору про право позивача на користування спірним нерухомим майном, яке може бути захищене шляхом пред`явлення цього позову. З огляду на зазначене суд діяв відповідно до вимог чинного процесуального законодавства, розглянувши спір по суті позовних вимог.

У статті 9 ЖК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем -громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати у займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рн/99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім`ї» членами сім`ї, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв`язках (брати, сестри дружини ( чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім`ї є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки осіб, які об`єдналися для спільного проживання.

Згідно зі статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити у займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися у жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

За змістом статті 65 ЖК УРСР за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому житловому приміщенні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постановах від 12 квітня 2021 року в справі № 127/26104/18 ( провадження № 61-23331 св19) від 03 лютого 2021 року в справі № 643/3624\16 ( провадження № 61-5000 св19).

Вирішуючи спори про право користування житловим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`є наймача, чи зареєстровані вони в даному житловому приміщенні, було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім`ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Аналогічні правова позиція викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 12 червня 2020 року в справі № 755/16392/17 ( провадження № 61-310 св19), від 15 квітня 2020 року в справі № 466/5057/17 ( провадження № 61-42617 св18).

В позовній заяві позивач ОСОБА_1 зазначає, що після укладення шлюбу у 1983 році вона як член сім`ї квартиронаймача, ОСОБА_3 , за його згодою та згодою свого чоловіка, вселилася у квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , де вони із батьком чоловіка проживали разом, вели спільне господарство.

За змістом частини третьої статті 12, статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Як встановлено судом першої інстанції, що спірна однокімнатна квартира АДРЕСА_2 не приватизована, а отже перебуває у власності Запорізької міської територіальної громади.

З матеріалів справи вбачається, що ордер на право вселення до спірної квартири у 1968 році отримав батько покійного чоловіка позивачки – ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Після смерті основного наймача – ОСОБА_3 , у спірній квартирі залишився зареєстрований покійний чоловік позивачки – ОСОБА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 помер.

Отже, до предмета доказування в даній справі входить наявність згоди усіх членів сім`ї наймача на вселення позивача до квартири, чи була ця квартира постійним місцем проживання, тривалість часу їх проживання, ведення спільного господарства з наймодавцем, наявність спільного бюджету, проведення спільних витрат.

Водночас позивачем не надано належних, достовірних та достатніх доказів, які б свідчили про вселення позивачки у спірну квартиру, як члена сім`ї наймача, що ця квартира була постійним місцем її проживання, що вона проживала у спірній квартирі з наймачем з 1983 року, ведення з ним спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, купівля майна для спільного користування, участь у витратах та утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги.

ОСОБА_1 надана дві квитанції : одна про оплату на утримання будинку в якому розташована спірна квартира (22 жовтня 2025 року), друга – за вивезення твердих побутових відходів ( 22 жовтня 2025 року), тобто вже під час розгляду даної справи в суді. Будь-які інші квитанції, які б свідчили про те, що позивач брала участь у сплаті комунальних послуг за період з 1983 року по день смерті її чоловіка ОСОБА_11 , в матеріалах справи відсутні.

З довідки КП «Водоканал», яка міститься в матеріалах справи вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 відкрито особовий рахунок № НОМЕР_8 , до 01.12.2000 року було зареєстровано дві особи, а з 01 12.2000 року кількість осіб за цим особовим рахунком було змінено на одну особу (а.с. 65).

Згідно із інформацією ТОВ «Вельтум-Запоріжжя» № 1618 від 07.10.2025 року, повідомлено, що за адресою: АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_2 було відкрито особовий рахунок № НОМЕР_5 , за яким нарахування послуг з управління відходами до 08.02.2025 року проводилися на одну зареєстровану у житловому приміщенні особу згідно тарифів, встановлених рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради (а.с.69-зворот).

Тобто, зазначені документи свідчать про те, що у спірній квартирі була зареєстрована та проживала одна особа, нарахування за надані комунальні послуги також здійснювалося на одну особу.

Доказів, які б свідчили про те, що позивач зверталася до відповідних комунальних організацій із заявою про її постійне проживання у спірній квартирі, що вона є споживачем комунальних послуг, які слід нараховувати з урахуванням її особи, матеріали справи не містять.

Натомість, як вбачається з довідки про внесення відомостей до Єдиного державного демографічного реєстру ОСОБА_1 з 1987 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .

При цьому, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, що актом складеним головою правління ОСББ «Щаслива оселя-61» Журавльовою І.Д. в присутності сусідів ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_12 підтверджується факт не проживання ОСОБА_1 за зареєстрованою адресою: АДРЕСА_3 , оскільки зі змісту даного акту не вбачається з якого часу вона там не проживає, якими доказами це підтверджується, пояснення свідків в цьому акті відсутні, тому даний акт не може бути достатнім та достовірним доказам, на підставі якого можна встановити обставини не проживання позивачки за адресою: АДРЕСА_3 з 1983 року.

Крім того, доказів звернення ОСОБА_1 до голови правління ОСББ «Щаслива оселя-61» із заявою про те, що вона не проживає у даній квартирі, як і належних доказів того, що остання не є споживачем комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_3 , матеріали справи не містять.

Зазначені обставини дають підстави вважати, що ОСОБА_1 зберігає постійне місце проживання (право користування) у квартирі де вона зареєстрована з 1987 року за адресою: АДРЕСА_3 .

Оскільки позивач ОСОБА_1 має на праві користування інше житло, в якому зареєстрована з 1987 року, ні ОСОБА_3 ,, ні ОСОБА_2 , не здійснили відповідних дій щодо реєстрації місця проживання позивача в спірній квартирі, що ОСОБА_1 зберігає постійне місце проживання в іншому житловому приміщенні, суд першої інстанції зробив помилковий висновок про наявність підстав для визнання її такою, що набула право користування спірним житловим приміщенням.

Аналогічний висновок викладений також в постановах Верховного Суду від 01 вересня 2021 року у справі № 641/7103/19 ( провадження № 61-6885 св20), від 01 вересня 2023 року у справі № 712/11721/21 ( провадження № 61-13153 св22).

Окрім того, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна у приватній власності позивача ОСОБА_1 є два об`єкти нерухомості, а саме: житловий будинок АДРЕСА_5 та квартира АДРЕСА_6 , ( а.с. 35-36), що в свою чергу підтверджує той факт, що спірна квартира не є єдиним житлом для позивача .

Суд першої інстанції у рішенні посилається на застосування у даній справі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і відповідно до статті 9 Конституції України в якій йдеться, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Проте, цей спір пов`язаний із правом особи на житло, що гарантовано статтею 47 Конституції України і знаходить подальше правове регулювання в чинному законодавстві, зокрема і в Житловому кодексі України.

Але, дане право не є абсолютним і може бути обмежено.

Досліджуючи правомірність обмеження права позивача на житло, розуміючи місце загальної Декларації прав людини від 10 грудня 1948 року в сфері стандартів прав людини, за необхідне звернутись до принципів викладених в статті 29 Декларації, згідно із якими: кожна людина має обов`язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи.

При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (є пропорційним).

Отже, обмеження права позивача не буде становити порушення, якщо воно здійснене «згідно із законом», відповідає меті забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших, і до того ж забезпечує справедливі вимоги моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

У цій справі є беззаперечним те, що обмеження прав позивача ґрунтуються на законі, який встановлює особливості правового регулювання користування жилими приміщеннями.

Таке втручання спрямоване на раціональне використання державного житлового фонду, що, серед іншого, може бути пов`язано із забезпечення громадян, які не мають житла або потребують поліпшення житлових умов. Відповідно таке втручання має легітимну мету.

Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, у розумінні частини другої статті 64 ЖК, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають у квартирі разом з наймачем.

При цьому, позивачем не було надано достатніх доказів постійного та тривалого проживання із померлим наймачем у спірній квартирі до дня його смерті та ведення з ним спільного господарства.

Таким чином «обмеження» права позивача здійснене «згідно із законом», відповідає меті забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших, забезпечує справедливу рівновагу між інтересами окремої особи та суспільства в цілому.

Тим паче, у подібних правовідносинах є сталий підхід в практиці Верховного Суду (див., наприклад, постанови від 13 березня 2024 року у справі № 210/4155/21 (провадження № 61-13339св22), від 01 вересня 2021 року у справі № 641/7103/19 (провадження № 61-6885св20).

Крім того, Європейський суд у рішенні від 05 липня 2012 року у справі Globa v. Ukraine («Глоба проти України»), № 15729/07, § 37 підкреслив, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, судом першої інстанції не було повно та всебічно з`ясовано всі обставини справи, та належним чином не досліджено докази, не надано їм належної оцінки, що сприяло винесенню рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, суперечить сталим практикам Верховного Суду у подібних правовідносинах.

З урахуванням того, що оскаржуване судове рішення не відповідає вимогам щодо законності й обгрунтованості, колегія суддів вважає, що воно підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку із задоволенням апеляційної скарги Запорізької міської ради, скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, з ОСОБА_1 на користь Запорізької міської ради підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги, у розмірі 1816,80 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Запорізької міської ради – задовольнити.

Рішення Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2025 року скасувати. Ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради про встановлення факту, що має юридичне значення та визнання права користування житловим приміщенням– відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради судові витрати у вигляді сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1816,80 гривень.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повна постанова складена 14 травня 2026 року.

Головуючий, суддя СуддяСуддя

Подліянова Г.С.Гончар М.С. Кухар С.В.