Постанова від 11 травня 2026 р. у справі №521/1806/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/882/26

Справа № 521/1806/24

Головуючий у першій інстанції Мурзенко М. В.

Доповідач Назарова М. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.05.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Назарової М.В.,

суддів: Коновалової В.А., Кострицького В.В.,

за участю секретаря Соболєвої Р.М.,

учасники справи: позивач – ОСОБА_1 , відповідач – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі свого представника ОСОБА_3

на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 19 вересня 2024 року, ухвалене Малиновським районним судом м. Одеси, у складі: судді Мурзенка М.В. в приміщенні того ж суду,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою, вселення,

в с т а н о в и в :

У лютому 2024 року до Малиновського районного суду м. Одеси позивач звернувся до суду із вказаним позовом до ОСОБА_2 , у якому із посиланням як на правове обґрунтування своїх вимог на ст. 60, 63 СК України, ст. 383, 319, 321, 391, 16 ЦК України, 109 ЖК України просив суд зобов?язати ОСОБА_2 не чинити перешкоди у користуванні ОСОБА_4 квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , передати комплект ключів від вказаної квартири та повідомити код охоронної сигналізації від вказаної квартири; вселити ОСОБА_5 до квартири, що находиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 219857551101, стягнути судові витрати.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 09 квітня 2016 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 27 липня 2023 у справі № 521/16581/23 шлюб між сторонами розірваний, рішення набрало законної сили 29 серпня 2023 року.

Під час шлюбу сторонами, зокрема, було набуто наступне майно: квартира, загальною площею 74,8 кв.м, житловою площею 29,3 кв.м, що находиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 219857551101, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 228936929 від 21 жовтня 2020 року та договором купівлі-продажу майнових прав № 1/58 від 21 червня 2019 року. Квартира зареєстрована за відповідачкою. Місце проживання позивача зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 .

З 30 травня 2023 року сторони припинили спільне проживання у спірній квартирі. Починаючи з середини червня 2023 року до початку серпня 2023 року, позивач проживав у вищенаведеній квартирі разом зі спільною дитиною сторін ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за графіком 2 (два) через 2 (два) дні, тобто два дні з батьком, а два дні з матір`ю за невідомою позивачу адресою, а з серпня 2023 року - за графіком 3 через 3 дні.

Разом з цим, у провадженні Малиновського районного суду м. Одеси перебуває справа № 521/16601/23 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, зокрема, але не виключно про визнання за ОСОБА_4 , права власності на частки квартири, загальною площею 74,8 кв.м, житловою площею 29,3 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя.

Також, у провадженні Малиновського районного суду м. Одеси перебуває справа № 521/22238/23 за первісним та зустрічним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_5 про визначення місця проживання дитини - ОСОБА_6 .

Незважаючи на розгляд вищенаведених спорів про поділ майна подружжя та визначення місця проживання дитини в судовому порядку, 25 січня 2024 року невстановлена особа за дорученням ОСОБА_7 змінила замки від вхідних дверей до вищевказаної квартири та поставила квартиру під охоронну сигналізацію. Тобто, не дочекавшись розгляду та вирішення вищенаведених спорів в судовому порядку ОСОБА_8 , порушуючи право користування ОСОБА_5 спільною сумісною власністю подружжя, без попередження ОСОБА_5 вирішила змінити замки від вхідних дверей до квартири для унеможливлення проживання там позивача, в тому числі разом з їх спільною дитиною - ОСОБА_6 за вищенаведеним графіком та не надає добровільної згоди на користування та вселення позивача до квартири, оскільки змінила замки у квартирі, не надає йому ключі та поставила квартиру під охорону (сигналізацію), в тому числі від позивача, що змушує останнього звернутись до суду з даним позовом.

02 квітня 2024 року від відповідача в особі свого представника адвокатом Криворучко В.О. подано відзив на позовну заяву (а.с. 84-89), у якому остання просила суд у задоволенні позовних вимоги ОСОБА_9 відмовити у повному обсязі, посилаючись на те, що одноособовим власником квартири відповідно до Витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно є ОСОБА_2 , у якої відсутнє бажання вселяти позивача у квартиру, у ОСОБА_9 є інше майно, у яке він може вселитись, оскільки він є власником та зареєстрований за адресою: рф, АДРЕСА_2 . Зазначили, що під час спільного проживання сторін ОСОБА_10 неодноразово погрожував та підіймав руку на ОСОБА_2 , завдавав їй тілесних ушкоджень, висловлювався нецензурною лайкою, між сторонами існують тривалий час неприязні стосунки, подальше спільне проживання сторін у квартирі є неможливим.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 19 вересня 2024 року позов ОСОБА_9 задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_2 не чинити перешкод ОСОБА_11 в користуванні квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання ОСОБА_11 комплекту ключів та коду доступу охоронної сигналізації вказаної квартири.

Вселено ОСОБА_5 до квартири за адресою АДРЕСА_1 .

Вирішено питання судових витрат.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 в особі свого представника ОСОБА_3 просить рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 19 вересня 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі, стягнути з позивача на користь відповідача судові витрати.

Доводами апеляційної скарги є те, що ОСОБА_2 є одноособовим власником квартири і доказів того, що позивач має житлові права на спірну квартиру, суду не надано.

Суд першої інстанції не зазначив, які саме житлові права позивача порушено та коли вони виникли та на підставі яких документів.

Наголошує на тому, що у позивача відсутнє житлове право на квартиру АДРЕСА_3 , тому його не можна порушити.

Вважає, що твердження суду першої інстанції про те, що доводи сторони відповідача щодо наявності у позивача іншого житла в рф не беруться до уваги, оскільки місце постійного проживання позивача є Україна, доказів наявності у позивача іншого житла на території України суду не надано, суперечить матеріалам справи.

З цього приводу, відповідачка зазначає, що в матеріалах справи є громадянський паспорт позивача, в якому місце проживання зазначено рф, м. самара, АДРЕСА_2 , власником якої є позивач. Крім того, вважає, що з метою приховування факту реєстрації права власності на квартиру в росії, позивач не надав суду виписку з реєстру нерухомості рф.

Також, зазначає, що суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні не зазначив, на підставі яких доказів встановлено, що відповідач чинить позивачу як співвласнику спірної квартири перешкоди в користуванні нею шляхом позбавлення можливості доступу до квартири. Повідомляє, що у позивача є повний комплект ключів від квартири, у квартирі відсутня сигналізація, про її імовірне існування відомо лише зі слів позивача, проте доказів цього позивач не надав.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_12 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення – без змін.

В обґрунтування відзиву зазначає, що доводи апеляційної скарги щодо не взяття судом першої інстанції до уваги те, що ОСОБА_2 є одноособовим власником кв. АДРЕСА_3 та те, що ОСОБА_10 не надав підтвердження своїх житлових прав на вказану квартиру, спростовуються тим, що квартира була придбана під час шлюбу як спільна сумісна власність подружжя, доказів щодо спростування презумпції спільної власності сторін відповідачкою не було надано до суду.

Посилання скаржниці на ст. 156, ст. 64 ЖК Української РСР неможливо застосувати до правовідносин у вказаній цивільній справі, оскільки відповідач є власником майна, а норми ЖК Української РСР, на які посилається відповідачка, застосовуються щодо членів сім`ї власника житлового приміщення, які не є власниками цього майна. Тобто, згода ОСОБА_2 на проживання ОСОБА_9 не є обов`язковою, оскільки ОСОБА_10 має право проживати в квартирі як власник, а не як член родини ОСОБА_2 . Водночас, посилання скаржниці, що при винесенні рішення суду першої інстанції було порушено ст. 150 ЖК Української РСР, а саме право власника на свій розсуд розпоряджатися своєї власністю, спростовується тим, що дія цієї статті розповсюджується також на ОСОБА_13 . Позивач також є власником цієї квартири, тому має право на свій розсуд розпоряджатися своєї власністю, проживати особисто і надати проживання членів їх сімей за його згодою. Отже, всі посилання відповідачки щодо відсутності житлового права ОСОБА_9 не ґрунтуються на законі, оскільки позивач є співвласником спірної квартири, що належить сторонам по справі на праві спільної сумісної власності, а тому законних підстав для виселення позивача відповідачкою відсутні.

Також зазначає, що всі посилання скаржника на те, що у позивача є майно в рф, не підтверджені допустимими та належними доказами, а тому вважаються припущенням.

Щодо посилання скаржника, що ОСОБА_10 неодноразового погрожував та підіймав руку на ОСОБА_2 , не відповідають дійсності та не підтверджені допустимими та належними доказами. Доказів притягнення ОСОБА_5 до адміністративної відповідальності заявницею не надано, та такі не існують.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 367 ЦПК України).

В судове засідання сторони та їх представники, належно повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не з`явилися, зокрема: позивачка і відповідач вважаються повідомленими у відповідності до ч. 5 ст. 130 ЦПК України, оскільки їх повноважні представники ОСОБА_3 та ОСОБА_12 відповідно отримали судову повістку-повідомлення на 12.05.2026 в електронному кабінеті підсистеми «Електронний суд», що підтверджується довідками про доставку електронного документа, 24.03.2026 (245, 245зв.).

Від представника позивача адвоката Чумаченка С.О. надійшла заява про розгляд справи за відсутності сторони позивача, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення – без змін.

Представник відповідачки ОСОБА_2 – адвокат Маршук Ю.С. 08.05.2026 звернулася до суду із заявою про відкладення розгляду справи до остаточного вирішення питання щодо депортації з України ОСОБА_9 з огляду на наявність такого, що набрало законної сили, рішення Одеського окружного адміністративного суду (справа № 420/8451/25), яким відмовлено у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_9 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправними та скасування рішень, та як наслідок, інше провадження, що перебуває в провадженні судів - справа за позовом ОСОБА_9 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (№ 522/4471/25-Е), в якій позивач просив визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 25.02.2025 про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина рф, перегляд якого в апеляційному порядку матиме безпосереднє значення для вирішення даної справи, оскільки неможливо вселяти в квартиру особу, яка перебуває на території України незаконно.

Розглядаючи таку заяву, колегія суддів зазначає, що справа перебуває в провадженні Одеського апеляційного суду з жовтня 2024 року, апеляційне провадження відкрито 20 листопада 2024 року, передбачений частиною першою статті 371 ЦПК України строк розгляду справи апеляційної скарги сплинув у січні 2025 року, у той час коли правом на справедливий судовий розгляд у відповідності до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, складовою якого є розумність строків розгляду справи, наділені всі учасники справи, у тому разі і позивач.

Участь відповідача ОСОБА_2 та її представника в суді апеляційної інстанції не визнавалася судом обов`язковою. Свої міркування щодо позовних вимог та законності рішення суду першої інстанції представником відповідачки висловлено у заяві по суті справи - в апеляційній скарзі.

Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про дату, час та місце розгляду справи.

Заявник не навів у своїй заяві обставин, які б перешкоджали розглянути справу за його відсутності, а також не мотивував необхідність його безпосередньої явки до суду, а посилання ним на перебування в провадженні судів справ щодо можливого порушення позивачем міграційного законодавства не є предметом доказування по теперішній справі та жодним чином не унеможливлює розгляд теперішньої справи.

Відповідач, як ініціатор судового провадження в суді апеляційної інстанції, має демонструвати готовність на всіх етапах такого брати участь у судових процедурах.

Отже, у задоволенні заяви представника відповідача адвоката Маршук Ю.С. слід відмовити, і наведене не є перешкодою в розумінні ч. 2 ст. 372 ЦПК України для розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що з 09 квітня 2016 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується актовим записом № 175, складеним 09 квітня 2016 року Відділом ЗАГС Жовтневого району міського округу Самара управління ЗАГС Самарської області та виданим на підставі нього свідоцтвом про укладення шлюбу 13 січня 2023 року серії НОМЕР_1 , та перекладом останнього (а.с. 19).

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 27 липня 2023 року шлюб між сторонами розірвано (справа № 521/16581/23). (а.с. 55-56)

Від шлюбу у сторін народився син – ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданим відділом ЗАГС Жовтневого району міського округу Самара 17 березня 2018 року на підставі актового запису № 340, переклад якого наданий до справи. (а.с. 23-24)

Також, судом встановлено, що в провадженні Малиновського районного суду м. Одеси перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя (справа № 521/16601/23) (а.с. 36-44), та позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_9 про визначення місця проживання дитини, та за зустрічним позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини (справа № 521/22238/23). (а.с. 45-54)

З Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 228936929 від 21.10.2020 вбачається, що ОСОБА_2 з 16.10.2020 року на праві власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 74.8 кв.м, житловою площею – 29,3 кв.м. Підстава для державної реєстрації: акт приймання-передачі майнових прав, серія та номер: б/н. виданий 25.06.2020, видавник: ТОВ "СК Фамільний Дім" та ОСОБА_2 ; довідка про повну сплату майнових прав згідно з договором купівлі-продажу майнових прав N?1/58 від 21:06.2019 р, серія та номер: б/н, виданий 21.06.2020, видавник: ТОВ "СК Фамільний Дім"; договір купівлі-продажу майнових прав, серія та номер: 1/58. виданий 21.06.2019, видавник: ТОВ "СК Фамільний Дім" та ОСОБА_2 (а.с. 25)

Згідно договору купівлі-продажу майнових прав від 21.06.2019, укладеного між ТОВ «СК Фамільний Дім» та ОСОБА_2 предметом такого є майнові права на об`єкт нерухомості в порядку та на умовах, визначених цим Договором та згідно з нормами ЦК України – квартира, розташована в об`єкті будівництва за будівельною адресою: АДРЕСА_4 , з наступними характеристиками секція АДРЕСА_5 , площа 67,8 кв.м, поверх 7 (а.с. 27-31).

Довідкою від 21.06.2019, виданою ТОВ «СК Фамільний Дім» підтверджено повну сплату ОСОБА_2 вартості вищезазначеної квартири (а.с. 32).

Спірні відносини виникли між сторонами з приводу усунення перешкод позивачу як співвласнику спірної квартири за адресою: АДРЕСА_1 в силу презумпції спільності подружнього майна перешкод у користуванні таким майном з боку іншого співвласника – колишньої дружини ОСОБА_2 - шляхом вселення його до квартири.

Задовольняючи позовні вимоги та усуваючи перешкоди позивачу в користуванні квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання ОСОБА_11 комплекту ключів та коду доступу охоронної сигналізації вказаної квартири та його вселення до квартири, суд виходив із обґрунтованості позовних вимог протягом розгляду справи.

Переглядаючи вказане рішення за доводами апеляційної скарги відповідачки, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Непорушність права власності закріплено і в статті 321 ЦК України, відповідно до частини першої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядженням своїм майном.

Згідно частин першої, третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Відповідно до положень статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Крім того, відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанова Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.11.2018 року у справі № 372/504/17 зазначили, що відсутність судового рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_5 підтверджує, що у судів попередніх інстанцій відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно відповідачу, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, - відсутні. Спір про поділ майна, заявлений ОСОБА_3, не вирішено.

Частина 1 статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини ця стаття закріплює право безперешкодного користування своєю власністю, включаючи і житлову власність, регулює умови позбавлення власності, визнає право держав здійснювати контроль за використанням власності відповідно до інтересів суспільства. Тим самим у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод чітко встановлено: право власності кожної фізичної і юридичної особи, громадської організації чи групи приватних осіб має поважатись. У першу чергу, ця повага має виявлятися державою і реалізовуватися шляхом прийняття законодавчих, виконавчих актів, що захищають право власності від незаконних зазіхань.

Відповідно до ч. 1 ст. 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд сприяє всебічному та повному з`ясуванню обставин по справі, роз`яснює їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їх прав у випадках передбачених цим Кодексом.

Враховуючи, що підставою набуття спірної квартири у власність є оплатний договір та стороною відповідача не надано суду належних, допустимих та достатніх доказів, що у своїй сукупності свідчили б про належність вказаної квартири відповідачці на праві особистої власності, суд дійшов вірного висновку, що на спірну квартиру поширюється правовий режим спільної власності подружжя та позивач є співвласником спірної квартири.

Таке ґрунтується на сталій судовій практиці Верховного Суду про те, що державна реєстрація нерухомого майна на ім`я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі (постанова у справі № 199/8806/23).

Доводи апеляційної скарги, які фактично є доводами відзиву відповідачки на позовну заяву, щодо того, що саме відповідачка є єдиною власницею квартири з посиланням на укладення на її ім`я договору, що став підставою для набуття права власності та реєстрацію на її ім`я спірної квартири є помилковими, правильно не взяті судом до уваги та не спростовують правильних висновків суду про необгрунтованість, оскільки вказані обставини самі по собі не спростовують презумпцію спільності майна подружжя на вказану квартиру.

Намагання відповідачки довести одноособовість її власності на спірну квартиру з огляду на титульність її володіння спірним житлом та одноособове укладення договору купівлі-продажу майнових прав не узгоджуються з предметом доказування по теперішній справі, де позивачем як співвласником в силу презумпції спільності майна подружжя ставиться питання про захист своїх порушених прав як співвласника шляхом його вселення до спірного житла, та є власним помилковим тлумаченням відповідачкою норм права, що регулюють виниклі спірні правовідносини сторін.

Тягар же доказування зворотнього покладається на відповідачку, проте таке не охоплюється теперішніми позовними вимогами ОСОБА_13 .

Оскільки позивач є співвласником спірної квартири, що належить сторонам по справі на праві спільної сумісної власності в силу презумпції спільності майна, набутого під час шлюбу, він має відповідне право на захист своїх порушених або невизнаних чи оспорюваних прав з боку інших осіб, у тому разі інших співвласників.

З копії технічного паспорту б/н на квартиру АДРЕСА_3 вбачається, що квартира має загальну площу 74,8 кв.м, та складається з двох ізольованих кімнат площею 18,0 кв.м. та 18,3 кв.м. (а.с.33-35), є придатною для спільного проживання позивача, відповідачки та дитини ОСОБА_6 , оскільки позивачу та відповідачці може бути виділено для проживання окремі несуміжні кімнати.

Доводи апеляційної скарги про наявність у позивача іншого житла в російській федерації та відсутність його реєстрації у спірному житлі не можуть буті взяті до уваги як підстава для відмови у задоволенні позову, оскільки по справі беззаперечно встановлено постійне перебування позивача на території України.

Таке, зокрема, доводиться і наявними спорами ОСОБА_9 з Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області щодо примусового його повернення до країни походження або третьої країни як громадянина рф (справи № 522/4471/25-Е, 420/8451/25), на які посилається відповідачка як на підставу до вирішення яких розгляд теперішньої справи слід відкласти.

Оскільки позивач є співвласником спірного житла та доказів наявності у нього іншого житла на території України не надано, то ефективним способом захисту його порушених прав є саме усунення йому перешкод з боку відповідачки як іншого співвласника житла та вселення його до спірної квартири.

На вказане не впливає посилання в апеляційній скарзі, що позивач має громадянський паспорт рф, в якому місце проживання зазначено рф, м. самара, АДРЕСА_2 , власником якої є позивач, і що позивач з метою приховування факту реєстрації права власності на квартиру в росії не надав суду виписку з реєстру нерухомості рф, оскільки наявність у власності позивача іншого житла в іншій країні не позбавляє його можливості захищати своє право власності на території України як особи, яка постійно тут перебуває і незаконність перебування якого станом на час розгляду справи судом не встановлено.

Щодо тверджень відповідачки про не встановлення того, що відповідач чинить позивачу як співвласнику спірної квартири перешкод в користуванні нею шляхом позбавлення можливості доступу до неї, суд правильно встановив таке, а невизнання позову та оскарження судового рішення відповідачкою, її активна позиція щодо необґрунтованості позову як через недоведеність позивачем свого права власності, так і права на житло, підтверджує наявність спору та порушення прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Обраний ним спосіб захисту своїх порушених прав та про необхідність зобов`язання відповідачки усунути йому такі перешкоди шляхом вселення позивача у спірну квартиру та зобов`язання відповідачки надати йому комплект ключів від неї та коду доступу охоронної сигналізації квартири ґрунтується на виниклих правовідносинах та нормах права, що таке регулюють.

Наявність неприязних стосунків між сторонами самі по собі не можуть бути підставою для обмеження позивача у праві користування спірною квартирою, проживання в квартирі одночасно сторін по справі та їх спільної дитини ОСОБА_6 не протирічить інтересам дитини, оскільки з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_6 прив`язаний як до матері, так і до батька, дитина любить та поважає обох батьків, вони є для нього найбільш значними та улюбленими особами, дитина потребує уваги, спілкування, проявів любові та турботи від обох батьків.

Колегія суддів підтверджує висновки суду про часткове погодження з доводами відповідачки щодо можливого створення певної напруги в стосунках між сторонами та дитиною у разі спільного проживання сторін в спірній квартирі, проте зауважує, що сторони мають докласти залежних від них зусиль щодо створення комфортної, перш за все для дитини, атмосфери, виявляти взаємну повагу одне до одного.

Доказів неможливості спільного проживання сторін в спільній квартирі суду не надано.

Отже, правильно оцінивши надані сторонами докази, суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Вказана обґрунтованість позовних вимог мала наслідком вирішення питання щодо судових витрат, доводів щодо неправильності яких апеляційна скарга не містить.

Щодо доводів апеляційної скарги про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, то переглядаючи рішення суду в частині вирішення судом питання судових витрат, колегія суддів також погоджує правильні висновки суду.

Згідно з вимогами ст. 137 ЦПК витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

У разі недотримання вимог суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Але обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат.

Крім того, законодавець встановив обов`язок кожної сторони подати до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи, невиконання чого може мати наслідком відмову їй у відшкодуванні відповідних судових витрат за винятком суми сплаченого нею судового збору (частини 1, 2 ст. 134 ЦПК України).

Статтею 141 ЦПК передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Отже, якщо сторона документально доведе, що вона понесла витрати на правову допомогу, а саме: буде надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

При визначенні суми відшкодування витрат суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Такий же правовий висновок зробила Велика Палата ВС у справі № 755/9215/15-ц (постанова від 19 лютого 2020 року).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 зазначено, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.

У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.

Тобто, метою надання відповідних доказів є забезпечення можливості іншій стороні ґрунтовно заперечувати проти заявлених до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу (ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України).

У справі, що переглядається, суд першої інстанції вважав, що позивачем надано належні, допустимі, достатні та достовірні докази щодо підтвердження понесених витрат на правничу допомогу, які підлягають стягненню з відповідачки на його користь.

У підтвердження наявності договірних відносин між адвокатом та позивачем до позовної заяви долучено договір про надання правової допомоги № 1/25.01/2024 від 25 січня 2024, укладений між позивачем та адвокатом Чумаченком С.О., пунктом 3.3. якого визначено вартість послуг (винагорода, гонорар) у вигляді представництва інтересів Клієнта в судових засіданнях, що становить фіксовану суму у розмірі 10000 грн, незалежно від кількості судових засідань, а сумарна вартість послуг визначається адвокатом в Актах здачі-приймання наданих послуг, що також містить Детальний опис робіт (наданих послуг), погодинну вартість наданих послуг, крім участі адвоката у судових засіданнях (а.с. 10-12).

На підтвердження участі адвоката у справі надано Ордер серії ВН № 1326455, виданий на підставі вказаного договору на ім`я адвоката Чумаченка С.О. (а.с. 9).

На виконання наведеного до позовної заяви також надано Акт № 1 здачі-приймання наданих послуг адвокатом Чумаченком С.О. від 30.01.2024, укладений із ОСОБА_14 , : 24.01.2024 – 1 год 1000 грн – надання правової інформації, консультацій і роз`яснень, 29.01.2024 - по 1 год і по 1000 грн - складання відправлення адвокатських запитів до ГУНП, УПП в Одеській області, а також складання позовної заяви 10 год – по 1000 грн – 10000 грн, а загалом 13000 грн (а.с. 13).

Одночасно надано попередній (орієнтовний) розмір судових витрат (а.с. 15-16).

Відтак, судом першої інстанції на виконання вимог ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України вірно вирішено питання судових витрат та стягнуто з відповідачки на користь позивача як витрати на правову дорогу у сумі 13000 грн, так і судовий збір у розмірі 2422,40 грн.

Жодних доводів щодо неправильності судового рішення в наведеній частині апеляційна скарга не містить.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального та процесуального права.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін.

Керуючись ст. 367, 374, 375 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі свого представника Криворучко Вікторії Олегівни залишити без задоволення.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 19 вересня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Дата складення повного тексту постанови – 12 травня 2026 року

Головуючий М.В. Назарова

Судді: В.А. Коновалова

В.В. Кострицький