Постанова від 13 травня 2026 р. у справі №214/7065/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5922/26 Справа № 214/7065/25 Суддя у 1-й інстанції - Чернова Н.В. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2026 року м. Кривий Ріг

справа № 214/7065/25

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Остапенко В.О.,

суддів Акуленка В.В., Бондар Я.М.

секретар судового засідання Дяченко Д.П.

сторони:

позивач ОСОБА_1

відповідач Приватне акціонерне товариство «Криворізький центральний рудоремонтний завод»

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Криворізький центральний рудоремонтний завод» на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 березня 2026 року, яке ухвалено суддею Черновою Н.В. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області, відомості щодо дати складання повного судового рішення в матеріалах справи відсутні,

УСТАНОВИВ:

В липні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача ПРАТ «Криворізький центральний рудоремонтний завод» (далі – ПРАТ «КЦРЗ») про відшкодування моральної шкоди, завданої працівнику внаслідок нещасного випадку на виробництві.

Позовна заява мотивована тим, що в період з 14 липня 1982 року до 20 листопада 1995 року позивач працювала на посаді машиніста електромостового крана в ПРАТ «КЦРЗ» в термообрубному цеху № 7 у шкідливих умовах, що підтверджується актом розслідування причин хронічного професійного захворювання від 14 березня 1995 року, відповідно до якого позивач, з вини підприємства, правонаступником якого є відповідач, отримала хронічне професійне захворювання за діагнозом «пиловий бронхіт І ст., емфізема легень 1 ст., ДН-1 ст.».

07 червня 1995 року позивачці первинно встановлено 30% втрати працездатності та ІІІ групу інвалідності, 19 липня 2011 року встановлено 40% втрати працездатності безстроково і ІІІ групу інвалідності безстроково.

Позивач посилалась на те, що у зв`язку з отриманням хронічних професійних захворювань порушено та порушуються її нормальні життєві зв`язки, вона позбавлена можливості реалізовувати свої звички та бажання, постійно відчуває задишку при незначному фізичному навантаженні, сухий кашель, періодичні напади утрудненого дихання, важкість в грудній клітці, загальну слабкість, періодичний біль в ділянці серця, головний біль, головокружіння, біль в суглобах, у всіх відділах хребта. Указане позбавляє її в достатній мірі реалізовувати свої звички та бажання, що в свою чергу призводить до зниження якості її життя та зменшення благ, які вона мала до моменту професійного захворювання і втрати працездатності.

Посилаючись на викладене, позивач просила суд стягнути з відповідача на її користь 320 000,00 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої ушкодженням його здоров`я без нарахування та утримання податку з доходів фізичних осіб та інших зборів та платежів.

Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 березня 2026 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ПРАТ «КЦРЗ» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду, завдану ушкодженням здоров`я внаслідок професійного захворювання в сумі 150 000 грн без урахування утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов`язкових платежів. Стягнуто з ПРАТ «КЦРЗ» на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування витрат на правничу допомогу 3 000 грн. У задоволенні іншої частини вимог відмовлено. Стягнуто з ПРАТ «КЦРЗ» до спеціального фонду Державного бюджету України судовий збір у сумі 1 500 грн.

В апеляційній скарзі відповідач ПРАТ «КЦРЗ» ставить питання про зміну рішення суду першої інстанції із зменшенням розміру моральної шкоди, стягнутої судом першої інстанції до 93 000 грн, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповноту рішення, необ`єктивне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи.

Апеляційна скарга мотивована тим, що системний аналіз чинного законодавства дає підстави зробити висновок про допустимість зайнятості працівників на роботах з важкими та шкідливими умовами праці в порядку, визначеному законом, отже, тяжкого характеру порушення не має. Якби залучення працівників до робіт з важкими та шкідливими умовами праці не допускалось чи було протиправним, то не було б потреби прийняття компетентними органами нормативно-правових актів, що визначають особливості роботи та пенсійного забезпечення працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці.

Апелянт зазначає, що позивачем не додано беззаперечних доказів встановлення їй стійкої втрати працездатності вперше, оскільки у виписці з акту від 07 червня 1995 рокоу по батькові особи, що проходила ВТЕК, вказано в скороченому вигляді, що ставить під сумнів відповідність даного доказі позивачці. На час видачі вказаних документів ВТЕК вже не існувало, оскільки діючим на той час законодавством функції з визначення ступеня обмеження життєдіяльності людини, тощо, було покладено на МСЕК. На кутовому штампі довідки відсутній вихідний реєстраційний номер та дата, текст нерозбірливий та не читається, серія та номер довідки відсутні, а тому відповідач заперечує щодо дати втрати стійкої працездатності позивачем 06 червня 1995 року. Вказане є важливим з огляду на чинність норм законодавства у певний період, а отже і суб`єкта відповідальності - роботодавця чи Фонду страхування він нещасних випадків на виробництві, повноваження якого наразі передані до Управління пенсійного фонду України.

Також апелянт звертає увагу на те, що позивач умисно сприяла розвитку професійних захворювань, про що свідчать епікризи та виписки з історії хвороби, відповідно до яких позивачка мала ознаки професійного захворювання до 1995 року та перебувала на «Д» обліку із ХПЗ «пиловий бронхіт». Щорічно по декілька разів хворіла та лікувалася амбулаторно і стаціонарно, під час роботи успішно проходила медичні огляди, на наслідками яких визнавалась придатною до роботи і не була відсторонена від роботи в шкідливих умовах. Відповідач в 1995 році отримала документальні підтвердження необхідності переведення працівника відсторонення/звільнення від роботи за станом здоров`я та вжив відповідних заходів.

Крім того, апелянт вказує, що питання оподаткування стягнутих сум моральної шкоди, тобто відносин між відповідачем як податковим агентом та державою, не може бути предметом спору у даній справі, тому питання стягнення податків не може бути вирішено у цій справі, тобто в частині виконання рішення щодо стягнення суми без стягнення, без утримання, без урахування податків та інших обов`язкових платежів, питання не є прерогативою цивільних судів.

Відзив на апеляційну скаргу не подано.

Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача ПРАТ «КЦРЗ» - адвоката Львова А.Л., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 у період з 14 липня 1982 року до 31 жовтня 1995 року працювала на посаді машиніста електромостового крану в термообрубному цеху № 7 ПРАТ «Криворізький центральний рудоремонтний завод».

Згідно з копією акту розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання від 14 березня 1995 року, у ОСОБА_1 було встановлено професійне захворювання за діагнозом: «пиловий бронхіт І ст., емфізема легень 1 ст., ДН-1 ст.».

Загальний стаж роботи в умовах впливу шкідливих факторів становить 15 років.

На момент розслідування ОСОБА_2 виведена з приміщення термообрубного цеху та працює на вулиці в тій же професії. Професійне захворювання виникло при наступних обставинах: протягом 15 років працювала машиністом електромостового крану на КГМК «Криворіжсталь» в копровому цеху в період 1979-1981 р.р. та на КЦРЗ в термообрубному цеху в період 1982-1995 р.р. Піддавалась впливу пилу, окису вуглецю, аерозолю марганцю. Причини захворювання: дія пилу та аерозолю марганцю.

Згідно виписки з акту огляду у ВТЕК від 07 червня 1995 року, ОСОБА_1 первинно встановлено 30% втрати працездатності у зв`язку із професійним захворюванням з 06 червня 1995 року до 01 липня 1996 року.

У подальшому позивач ОСОБА_2 неодноразово проходила огляди МСЕК, згідно останнього 19 липня 2011 року їй встановлено з 01 липня 2011 року безстроково 40% втрати працездатності та ІІІ групу інвалідності.

Також судом встановлено неодноразове проходження позивачем лікування у період з червня 1999 року у зв`язку із наявністю у неї професійного захворювання, що підтверджується копіями виписок-епікризів хворої.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних ОСОБА_1 виходив з того, що між сторонами склалися трудові правовідносини, оскільки професійні захворювання, отримані останнім, зокрема, під час виконання ним трудових обов`язків на підприємстві відповідача, тому ПРАТ «КЦРЗ» зобов`язане відшкодувати спричинену втратою здоров`я моральну шкоду, правові підстави для стягнення якої визначені статтями 153, 237-1 КЗпП України.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову, з огляду на нступне.

Статтею 3 Конституції України передбачається, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Частина 4 статті 43, частина 1 статті 46 Конституції України передбачають, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого порушеного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до положень статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України, суд під час ухвалення рішення, серед інших питань, вирішує які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до вимог ст. 173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до роз`яснень, які містяться в пунктах 1 - 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди», відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням його здоров`я від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, провадиться згідно із законодавством про страхування від нещасного випадку. Це законодавство складається з Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», Закону України від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII «Про охорону праці», КЗпП України, а також законодавчих та інших нормативно-правових актів. Спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на відшкодування шкоди. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.

Оскільки позивачу, згідно виписки з акту огляду у ВТЕК від 07 червня 1995 року, первинно встановлено 30% втрати працездатності у зв`язку із професійним захворюванням з 06 червня 1995 року до 01 липня 1996 року, встановлено наявність ушкодження її здоров`я на виробництві, що надало позивачу право на відшкодування моральної шкоди роботодавцем, колегія суддів приходить до висновку, що до правовідносин сторін мають застосовуватися Рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2008 від 08 жовтня 2008 року та ст.ст. 153, 237-1 КЗпП України.

При цьому колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що сумніви відповідача у даній довідці, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки у період з 1995 року відбувався перехід від радянської системи ВТЕК (лікарсько-трудові експертні комісії) до української системи МСЕК (медико-соціальні експертні комісії), а тому виписка зроблена на старому бланку ВТЕК, хоча на ній містяться штампи МСЕК. В подальшому на таких же бланках було зроблено огляди позивачки і в 2000 році, і в 2001 році, які під сумнів представником відповідача не ставляться, хоча на них теж відсутні і вхідні номери і серія та номер довідок. Скорочення по батькові позивачки у тексті вказаної довідки дозволяє ідентифікувати саме її, текст досить розбірливий для прочитання.

Відповідно до ч. 2 ст. 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган.

У статті 16 Конвенції Міжнародної організації праці від 22 червня 1981 року № 155 передбачено, що від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення безпечності робочих місць, механізмів, обладнання та процесів, які перебувають під їхнім контролем, і відсутності загрози здоров`ю з їхнього боку. Від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення відсутності загрози здоров`ю з боку хімічних, фізичних та біологічних речовин й агентів, які перебувають під їхнім контролем, тоді, коли вжито відповідних захисних заходів. Від роботодавців повинно вимагатися надавати у випадках, коли це є необхідним, відповідні захисні одяг і засоби для недопущення настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, загрози виникнення нещасних випадків або шкідливих наслідків для здоров`я.

Частиною першої ст. 237-1 КЗпП України передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі порушення його законних прав, що призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У пункті 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Як вбачається з матеріалів справи, Згідно з копією акту розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання від 14 березня 1995 року, у ОСОБА_1 було встановлено професійне захворювання за діагнозом: «пиловий бронхіт І ст., емфізема легень 1 ст., ДН-1 ст.».

Загальний стаж роботи в умовах впливу шкідливих факторів становить 15 років.

На момент розслідування ОСОБА_2 виведена з приміщення термообрубного цеху та працює на вулиці в тій же професії. Професійне захворювання виникло при наступних обставинах: протягом 15 років працювала машиністом електромостового крану на КГМК «Криворіжсталь» в копровому цеху в період 1979-1981 р.р. та на КЦРЗ в термообрубному цеху в період 1982-1995 р.р. Піддавалась впливу пилу, окису вуглецю, аерозолю марганцю. Причини захворювання: дія пилу та аерозолю марганцю.

Позивач працювала на підприємстві відповідача в умовах впливу шкідливих факторів 13 років 04 місяці.

Отже, роботодавець ПРАТ «КЦРЗ» під час роботи позивача, допустив перевищення гранично допустимого рівня концентрації небезпечних та шкідливих факторів виробничого середовища, що є порушенням ст. 153 КЗпП України та ст. 13 Закону України «Про охорону праці».

Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що професійні захворювання позивача, які завдають їй фізичного болю та душевних страждань, виникли з вини ПРАТ «КЦРЗ» яким не було виконано вимоги законодавства щодо створення на робочому місці працівника умов праці відповідно до нормативно-правових актів.

Таким чином, судом вірно встановлено порушення ПРАТ «КЦРЗ» норм трудового законодавства в період праці позивачки на підприємстві відповідача, що призвело до виникнення у позивачки професійних захворювань, а тому саме на роботодавця покладається обов`язок з відшкодування завданої моральної шкоди.

Визначаючи розмір моральної шкоди у сумі 150 000 грн, суд виходив з обставин отримання шкоди позивачкою, період праці позивачки на підприємстві відповідача, наявності фізичних та душевних страждань, їх тривалість, істотність вимушених змін у способі життя позивача, зменшення обсягу трудової діяльності, необхідність проходження курсу лікування, обмеження життєвої активності позивача і необхідності додаткових зусиль для організації свого життя, неможливість відновлення попереднього стану та відсоток втрати ним професійної працездатності.

Такий висновок суду першої інстанції є правильним, відповідає обставинам справи та нормам закону.

Відповідно до ст. 43 Конституції України держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

У статті 16 Конвенції Міжнародної організації праці від 22 червня 1981 року № 155 передбачено, що від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення безпечності робочих місць, механізмів, обладнання та процесів, які перебувають під їхнім контролем, і відсутності загрози здоров`ю з їхнього боку. Від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення відсутності загрози здоров`ю з боку хімічних, фізичних та біологічних речовин й агентів, які перебувають під їхнім контролем, тоді, коли вжито відповідних захисних заходів. Від роботодавців повинно вимагатися надавати у випадках, коли це є необхідним, відповідні захисні одяг і засоби для недопущення настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, загрози виникнення нещасних випадків або шкідливих наслідків для здоров`я.

Згідно з частинами першою та третьою статті 13 Закону України «Про охорону праці» роботодавець зобов`язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці. Роботодавець несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.

Відповідно до вимог ст. 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці.

Згода позивача на працю в тяжких умовах праці, не знімає обов`язку та відповідальності з відповідача за забезпечення належних умов праці.

Статтею 160 КЗпП України передбачено, що постійний контроль за додержанням працівниками вимог нормативних актів про охорону праці покладається на власника.

Стаття 173 КЗпП України передбачає, що шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.

В даному випадку професійне захворювання пов`язане з виконанням робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах, тому відповідальність по відшкодуванню моральної шкоди покладається на роботодавця (підприємство).

У відповідності до статті 4 Закону України «Про охорону праці» державна політика в області охорони праці, базується; зокрема, на принципах пріоритету життя і здоров`я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці, соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які постраждали від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань.

Відповідно до частини другої статті 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України, редакція якої діяла на час виникнення правовідносин, власник або уповноважений ним орган повинен відшкодувати заподіяну моральну шкоду працівнику, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Нормою статті 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

З матеріалів справи вбачається, що згідно виписки з акту огляду у ВТЕК від 07 червня 1995 року, ОСОБА_1 первинно встановлено 30% втрати працездатності у зв`язку із професійним захворюванням з 06 червня 1995 року до 01 липня 1996 року.

У подальшому позивач ОСОБА_2 неодноразово проходила огляди МСЕК, згідно останнього 19 липня 2011 року їй встановлено з 01 липня 2011 року безстроково 40% втрати працездатності та ІІІ групу інвалідності.

Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про доведеність належними та допустимими доказами факту спричинення працівникові ушкодження його здоров`я, що виражається у стійкій втраті ним працездатності, встановленні групи інвалідності, та обґрунтованості відшкодування моральної шкоди.

Суд першої інстанції правильно визнав, що позивачці була заподіяна моральна шкода, так як порушено та порушуються її нормальні життєві зв`язки, вона позбавлена можливості реалізовувати свої звички та бажання, оскільки постійно виникають складнощі у зв`язку з загальною слабкістю, втомою, болями.

Позивачка не може повернутися до повноцінного образу життя, відчуває фізичні страждання, фізичну біль, обумовлену важкістю самопочуття та особливостями лікування, психологічний дискомфорт, порушення душевної рівноваги, вираженої у почуттях розпачу, тривоги, дратівливості, у почуттях страху, поганому сні на фоні сильних больових відчуттів.

Все це постійно і негативно позначається на її душевному та фізичному стані.

Вказаний висновок суду відповідає положенням ст. 23 ЦК України та рішенню Конституційного Суду України від 27 січня 2004 року № 1-9рп./2004, згідно з яким ушкодження здоров`я, заподіяні потерпілому під час виконання трудових обов`язків, незалежно від ступеня втрати професійної працездатності, спричиняють йому моральні і фізичні страждання.

У зв`язку з вищевикладеним, колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги про необґрунтованість розміру моральної шкоди.

Доводи апеляційної скарги про те, що ПРАТ «КЦРЗ» було не єдиним місцем роботи позивачки, оскільки відповідно до трудової книжки позивача та п.12 Акту П-4, її загальний трудовий стаж складає 21 рік 19 днів, із них у відповідача - 13 років 04 місяці, або 62 % професійного маршруту, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки відповідно до Акту П-4 причиною отримання позивачкою професійних захворювань є, зокрема, праця позивача саме на підприємстві відповідача в шкідливих умовах праці протягом 13 років 04 місяців.

Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи моральну шкоду, завдану порушенням трудових прав, ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов`язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу, колегією суддів відхиляються з наступних підстав.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що, відповідно до пункту «а» підпункту 164.2.14 пункту 164.2 статті 164 ПК України зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 16 січня 2020 року № 466 ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві», який набрав чинності 23 травня 2020 року, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід у вигляді неустойки (штрафів, пені), відшкодування матеріальної або немайнової (моральної) шкоди, крім сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику податку внаслідок заподіяння йому матеріальної шкоди, а також шкоди життю та здоров`ю, а також відшкодувань моральної шкоди в розмірі, визначеному рішенням суду, але не вище чотирикратного розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, або в розмірі, визначеному законом.

Тобто, чинним податковим законодавством передбачено, що суми відшкодування немайнової (моральної) шкоди, стягнуті на підставі судового рішення, включаються до оподаткованого доходу платника податку, відповідно підлягають оподаткування, крім сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику внаслідок заподіяння йому шкоди життю та здоров`ю.

Аналогічний правовий висновок викладено й у постанові Верховного Суду від 21 червня 2022 року у справі № 599/645/21.

Як вбачається з матеріалів справи, в даному випадку мова йде про суми відшкодування збитків, завданих платнику податків внаслідок заподіяння йому шкоди життю та здоров`ю, отже вищевказані зміни не поширюються на оподаткування сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику внаслідок заподіяння йому шкоди життю та здоров`ю.

На підставі наведеного вище, колегія суддів дійшла висновку, що фактично всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Відповідно до частини 3 статі 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Так як ціна позову складає 320 000 грн, що менше двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то судове рішення не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись ст.ст.367, ч.1 ст.369, ст.374, ст.375, ст.ст.381, 382 ЦПК України,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Криворізький центральний рудоремонтний завод»- залишити без задоволення.

Рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 березня 2026 року- залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.

Повне судове рішення складено 14 травня 2026 року.

Головуючий:

Судді: