Постанова від 13 травня 2026 р. у справі №619/9973/24 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

Іменем України

14 травня 2026 року

м. Харків

справа № 619/9973/24

провадження № 22-ц/818/2128/26

Харківський апеляційний суд у складі:

Головуючого: Тичкової О.Ю.,

суддів: Маміної О.В., Мальованого Ю.М.

за участю секретаря: Риндіч О.Б.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідач – ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою Трофімова Віктора Анатолійовича, який діє в інтересах ОСОБА_2 на рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 16 грудня 2025 року у складі судді Калиновської Л.В.,-

в с т а н о в и в:

У грудні 2024 року ОСОБА_1 , звернулася до суду з позовом про визнання в порядку поділу майна подружжя права власності на 1/2 частину житлового будинку літ. «А-1» № №38 загальною площею 80,8 кв.м., житловою площею 53,10 кв.м., з надвірними будівлями: льох літ. «В», гараж літ. «Д», сарай літ. «Е», альтанка літ. «Б», зливна яма літ. «Г», огорожа №1-2, колонка №3, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці загальною площею 0,1176 га, кадастровий номер 6322055900:00:001:0276.

В обґрунтуванням позовних вимог зазначила, що з відповідачем перебувала у зареєстрованому шлюбі з 14 серпня 2010 року. У серпні 2018 року сторони набули у спільну сумісну власність Будинок, право власності на який зареєстровано за відповідачем. У вересні вони вселились до Будинку з двома малолітніми дітьми та постійно проживали у ньому до початку війни. У зв`язку із війною позивачка змушена була виїхати з дітьми за межі України і зараз проживає в Канаді, але після завершення війни планує повернутись додому. Шлюб між сторонами у справі розірвано 24 травня 2024 року. Згідно рішення Дергачівського райсуду Харківської області від 15 липня 2024 року відповідач сплачує аліменти на утримання двох спільних неповнолітніх доньок.

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 16 грудня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя право власності на 1/2 частину житлового будинку літ. «А-1» № №38 загальною площею 80,8 кв.м., житловою площею 53,10 кв.м., з надвірними будівлями: льох літ. «В», гараж літ. «Д», сарай літ. «Е», альтанка літ. «Б», зливна яма літ. «Г», огорожа №1-2, колонка №3, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який придбаний на підставі договору купівлі-продажу від 08.08.2018 року, посвідченому приватним нотаріусом Харківського нотаріального округу Лавінда Н.О., розташований на земельній ділянці загальною площею 0,1176 га, кадастровий номер 6322055900:00:001:0276.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 3829 , 23 грн.

Не погодившись з рішенням ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу в якій посилаючись на необґрунтованість рішення, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд неповно встановив обставини у справі, не надав належної оцінки наданим відповідачем доказам та дійшов помилкового висновку про те, що будинок придбаний у спільну сумісну власність подружжя. Позивач приховала відомості про те, що спірний житловий будинок був придбаний відповідачем за рахунок позичених коштів у розмірі 30 000 доларів США, отриманих від знайомого. На підставі договору дарування від 28.07.2010 відповідачу на праві приватної власності належала квартира, набута ним до укладення шлюбу, яка у 2018 році була відчужена за 37 000 доларів США, після чого відповідачем було повернуто раніше позичені кошти у сумі 30 000 доларів США. Тому матеріали справи містять належні докази на підтвердження того, що спірний будинок було придбано за власні кошти відповідача, які він отримав від продажу власної квартири. Позивачкою не доведена її участь в придбанні Будинку, тому він є особистою власністю відповідача та не підлягає поділу.

02.01.2026 ОСОБА_1 надала відзив на апеляційну скаргу в якій просить, залишити скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Зазначила, що на момент придбання будинку позивачка перебувала у зареєстрованому шлюбі та проживала з відповідачем та дітьми у спірному Будинку. Відповідачем не надано до суду належних та допустимих доказів щодо наявності позики та її повернення, а продаж квартири для її повернення не є правдивою та не відповідає обставинам справи. Крім того, правочин позики у розмірі 30 000 доларів США за своїм змістом та сумою не відноситься до дрібних побутових правочинів, у зв`язку з чим потребує обов`язкової згоди другого з подружжя, яка у даному випадку відсутня, оскільки позивач не була обізнана про укладення відповідачем договору позики.

Відповідно до частин 1-3 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_2 та відповідача дослідивши наявні у справі докази, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, сторони у справі перебували у шлюбі з 14 серпня 2010 року, який розірвано рішенням Дергачівського районного суду Харківської області по цивільній справі №619/2516/24 від 29 травня 2024 року (а.с. 13-14).

Рішенням Дергачівського райсуду Харківської області від 15 липня 2024 року по цивільній справі № 619/3689/24 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дітей ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 у розмірі по 3000,00 грн. щомісяця на кожну дитину, але не менше, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку (а.с. 15-16).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 12 листопада 2018 року ОСОБА_2 було продано квартиру за адресою : АДРЕСА_2 за 1 031 990.72 грн, що на момент укладання договору складало еквівалент 37 000 дол. США (а.с. 42-43).

08 серпня 2018 року ОСОБА_2 придбав за згодою дружини ОСОБА_1 житловий будинок знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 за 810000,00 гривень, що є еквівалентом 30000 доларів США, що підтверджується даними договору купівлі-продажу придбано житловий будинок з надвірними будівлями. (а.с. 17).

Згідно звіту з незалежної оцінки спірного Будинку від 01.10.2024, оціночна вртість об`єкта складає 765 846 грн (а.с. 21).

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності ОСОБА_2 , є власником земельної ділянки НОМЕР_1 , на підставі рішення органу місцевого самоврядування Малоданілівської селищної ради Дергачівського району Харківської області №38 від 07.11.2019 (а.с. 24).

В судовому засіданні першої інстанції в якості свідка був допитаний ОСОБА_6 , який пояснив, що з ОСОБА_7 у них давно дружні стосунки. Йому відомо, що батько ОСОБА_8 подарував йому квартиру у АДРЕСА_1 . Через деякий час ОСОБА_8 її вирішив продати та за ці кошти придбати будинок. Але не всіх коштів йому вистачало на придбання будинку і він у нього взяв у борг 30 000 тис США.

Згідно з частиною третьою статті 368 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Згідно з положеннями частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.

Частиною першою статті 57 СК України встановлено перелік майна, яке є особистою приватною власністю дружини, чоловіка: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям. Презумпція спільності права власності подружжя на спірне майно не спростована.

Колегія суддів зазначає, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Судом встановлено, що 12 листопада 2018 року відповідно до договору купівлі-продажу ОСОБА_2 було продано квартиру за адресою : АДРЕСА_2 за 1 031 990.72 грн, що на момент укладання договору складало еквівалент 37 000 дол. США ( а.с. .

08 серпня 2018 року ОСОБА_2 відповідно договору купівлі-продажу придбано житловий будинок з надвірними будівлями. Житловий будинок знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі- Будинок). Згідно п. 3 договору продаж здійснено за 810000,00 гривень, що є еквівалентом 30000 доларів США, які продавець отримала від покупця повністю, що до підпису договору. За змістом п. 4 договору він укладається за згоди ОСОБА_1 – дружини покупця (а.с. 17).

Допитаний в судовому засіданні суду першої інстанції свідок ОСОБА_6 пояснив, що відповідач взяв у нього в борг 30 000 тис США на придбання Будинку.

Проте, всупереч вимогам статей 12, 81 ЦПК України, відповідачем не доведено факту отримання позики від ОСОБА_6 , а в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження існування такого правочину.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що спірний житловий будинок був придбаний відповідачем 08.08.2018, тоді як відчуження належної йому квартири відбулося лише 12.11.2018, що свідчить про відсутність причинно-наслідкового зв`язку між зазначеними обставинами. За таких умов доводи апеляційної скарги є безпідставними та не спростовують висновків суду першої інстанції.

Таким чином ОСОБА_2 презумпцію режим спільної сумісної власності спірного майна та презумпцію рівності часток кожного з подружжя у спільній сумісній власності не спростував.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог і доводи апеляційної скарги не є підставою для скасування даного судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на зазначене апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду – залишити без змін.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, питання щодо перерозподілу судових витрат відповідно до статті 141 ІІПК України та Закону України «Про судовий збір» не вирішувалося.

Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційній суд

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Трофімова Віктора Анатолійовича, який діє в інтересах ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 16 грудня 2025 року- залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О.Ю. Тичкова

Судді О.В. Маміна

Ю.М. Мальований