Постанова від 12 травня 2026 р. у справі №145/1584/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 145/1584/25

Провадження № 22-ц/801/968/2026

Категорія: 31

Головуючий у суді 1-ї інстанції Патраманський І. І.

Доповідач:Міхасішин І. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 травня 2026 рокуСправа № 145/1584/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Міхасішина І.В.,

суддів : Войтка Ю.Б., Матківської М.В.

за участю секретаря судового засідання: Закерничної А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниця цивільну справу № 145/1584/25 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідача: приватний нотаріус Вінницького районного нотаріального округу Смоляк Людмила Станіславівна про визнання недійсним договору дарування,

за апеляційною скаргою представника відповідачки ОСОБА_2 – адвоката Люблінської Вікторії Миколаївни на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 16 лютого 2026 року у, ухвалене у складі судді Патраманського І. І.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідача – приватного нотаріуса Вінницького районного нотаріального округу Смоляк Людмили Станіславівни, про визнання недійсним договору дарування.

В обґрунтування позову посилалась на те, що подарований відповідачці будинок, АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,2118 га кадастровий номер: 052483200:05:001:0214, вона успадкувала після смерті матері свого чоловіка ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , в порядку спадкування за заповітом.

Оспорюваний договір дарування від 12 жовтня 2023 року, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького районного нотаріального округу Вінницької області Смоляк Л.С., є удаваним та таким що укладений нею під впливом помилки та обману збоку відповідачки, оскільки вони мали укласти договорі купівлі-продажу із розстрочкою платежу.

Просила визнати недійсним договір дарування з підстав передбачених статтями 215; 229; 230; 235 ЦК України.

Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 16 лютого 2026 року позов задоволено (а.с. 110-116).

В апеляційній скарзі представник відповідачки ОСОБА_2 адвокат Люблінська Вікторія Миколаївна просить рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 16 лютого 2026 року скасувати і ухвалити нове про відмову у позові, посилаючись на порушення судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи. Суд першої інстанції визнав встановленими недоведені обставини, що мають значення для справи. Висновки суду, викладені у рішенні, не відповідають обставинам справи. До таких висновків суд дійшов з порушенням норм процесуального права, неправильно застосував норми матеріального права.

Допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права призвели до неправильного вирішення справи.

У відзиві представниця позивачки ОСОБА_1 адвокат Суркова Ірина Олександрівна просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, посилаючись на те, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

В судовому засіданні відповідачка ОСОБА_2 та її представник – адвокат Люблінська В.М. апеляційну скаргу підтримала, просила суд її задовольнити.

Позивач ОСОБА_1 та її представник – адвокат Суркова І.О. в судовому засіданні заперечували щодо задоволення апеляційної скарги, просили суд залишити рішення суду першої інстанції в силі, як законне та обґрунтоване.

Позиція апеляційного суду

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина 1 статті 367 ЦПК України).

Відповідно до положень статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що позивачка ОСОБА_1 помилилась щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо юридичної природи оспорюваного договору дарування, прав та обов`язків сторін за цим договором. Також урахував, що позивачці виповнилося 74 роки та вона має захворювання пов`язані із її віком, зокрема погіршення зору.

Проте з такими висновками суду погодитись неможливо.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Щодо укладення договору дарування під впливом помилки (стаття 229 ЦК України)

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування, позивачка ОСОБА_1 посилалася на те, що помилилася з правовою природою договору дарування, вважаючи, що укладає договір купівлі-продажу із розстроченням платежу.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Частиною першою статті 229 ЦК України передбачено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Аналіз змісту статей 203, 717 ЦК України дозволяє дійти висновку, що договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.

Договір, який передбачає обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не може вважатися договором дарування, оскільки правовою метою такого договору є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання будь-якої зустрічної винагороди.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у змісті постанови від 19 травня 2021 року у справі № 718/955/20 (провадження № 61-383св21).

Відтак, звертаючись до суду, позивач на підтвердження вимог про визнання правочину недійсним повинен довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на обман або помилку, зокрема, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення.

Такими обставинами, своєю чергою, можуть бути: вік позивача, його стан здоров`я; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірному житлі після укладення договору дарування.

Наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору купівлі-продажу із розстрочкою платежу, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірному житлі після укладення договору дарування.

Виключно у разі встановлення вищезазначених обставин норми статей 203, 229 та 717 ЦК України у своїй сукупності вважаються правильно застосованими.

У цій справі встановлено, що 12 червня 2023 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування земельної ділянки площею 0.2118 га, кадастровий номер: 0524583200:05:001:0214, з розташованими на ній житловим будинком з господарськими будівлями та спорудами, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та житлового будинку, зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису права власності 12672580 від 22 грудня 2015 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 813573805245 (а.с. 8 -9).

У преамбулі зазначеного договору дарування йдеться про те, що сторони цього договору дарувальниця - ОСОБА_1 та обдаровувана - ОСОБА_2 діють добровільно і перебувають при здоровому глузді та ясній пам`яті, розуміють значення своїх дій, попередньо ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений правочин, зокрема, з вимогами щодо недійсності правочину.

Згідно із Витягом з реєстру територіальної громади від 28 серпня 2025 року, ОСОБА_1 , 01 лютого 1949 року з 12 грудня 2002 року зареєстрована і постійно проживає за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 6).

У позовній заяві позивачка ОСОБА_1 вказувала, що майно яке перейшло у власність відповідачки за договором дарування вона успадкувала після смерті матері її чоловіка – ОСОБА_3 в порядку спадкування за заповітом (а.с. 1).

Ця обставина визнається учасниками справи і апеляційний суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цієї обставини.

Відповідно до частини 1 статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Отже, апеляційним судом встановлено, що спірна квартира не є єдиним житлом позивачки і що як до так і після укладення договору дарування вона не проживала у спірному житловому будинку.

Щодо укладення договору під впливом обману (стаття 230 ЦК України)

Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, згідно з якою, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Зокрема, відповідно до частини першої статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Отже, з урахуванням частини першої статті 230 ЦК України, істотне значення має обман щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

При цьому сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину (частина друга статті 230 ЦК України).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману.

Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 28.08.2019 у справі № 753/10863/16-ц, від 02.10.2019 у справі № 140/2589/15-ц, від 06.04.2020 у справі № 293/780/18, від 28.04.2020 у справі № 263/16688/17, від 11.09.2024 у справі № 697/1148/23, від 04.12.2024 у справі № 761/6243/19, тощо.

Стосовно обману як підстави недійсності апеляційний суд зауважує, що сам по собі факт посилання на введення в оману є недостатнім. Особа, яка оспорює правочин, повинна довести існування конкретних обставин обману належними та допустимими доказами. Підписання документів у нотаріуса презюмує усвідомлення особою правових наслідків таких дій, що істотно ускладнює для цієї особи доведення факту того, що вона діяла під впливом обману.

Апеляційним судом встановлено, що позивачкою ОСОБА_1 не доведено відсутність її волевиявлення на укладення Договору дарування від 12 червня 2023 року та про те, що відповідачка шляхом обману вмовила її підписати у нотаріуса оспорюваний договір дарування під виглядом договору купівлі-продажу з розстрочкою платежу.

Помилка чи обман мають існувати саме на момент учинення правочину. Подальша зміна життєвих обставин або невиконання усних домовленостей між родичами чи сторонами договору не можуть бути підставою для визнання договору недійсним.

Щодо укладення удаваного правочину (стаття 235 ЦК України)

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (стаття 235 ЦК України).

Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків. Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі норм, що регулюють цей правочин.

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2022 року в справі № 576/564/21 (провадження № 61-19258св21) вказано, що: «якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України). У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме. Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України). За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином».

У справі, що переглядається:

Апеляційний суд встановив, що у пунктах 3.7. та 3.9. Договору дарування від 12 червня 2023 року міститься положення про те, що: «Дарувальниця і Обдарована стверджують, що однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки, підтверджують дійсність намірів при його укладенні, а також те, що він не носить характеру фіктивного та удаваного правочину.

Сторони розуміють, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а тому ОСОБА_4 не має права вимагати від Обдаровуваної вчинення на її користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру.» (а.с. 8-9).

Будь-яких перешкод щодо укладення договору купівлі-продажу з розстрочкою виплати на час укладення договору дарування в позивача та відповідачки не було, однак, такого договору вони не уклали.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вже звертала увага на те, що тлумачення приватно-правових норм має бути розумним та вказала, що «загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства» (див: постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц (провадження № 61-28728сво18).

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Ураховуючи наведене та встановлені апеляційним судом обставини справи, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що позивачкою доведено, що вона помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, адже наявність помилки - неправильного сприйняття позивачкою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору купівлі-продажу із розстрочкою платежу, суд першої інстанції мав би визначати не тільки за фактом, що позивачці ОСОБА_1 виповнилося 74 роки і вона має захворювання, пов`язані із її віком, а й за такими обставинами, як: наявність у позивачки іншого житла; фактичної передачі нерухомого майна за оспорюваним договором дарування та що позивачка взагалі не проживала у спірному житлі як до так і після укладеного договору дарування.

Відповідно до правової позиції викладеної в абзаці другому пункту 26 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9, нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса.

Проте, залучаючи до участі у справі приватного нотаріуса Вінницького районного нотаріального округу Смоляк Людмилу Станіславівну в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідача, позивачка ОСОБА_1 не обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса.

Згідно із частинами 1 та 2 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

З огляду на встановлене, апеляційний суд дійшов висновку, що при ухваленні оскаржуваного рішення суд першої інстанції неповно з`ясував обставин, що мають значення для справи; визнав встановленими недоведені обставини, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; висновки суду, викладені у рішенні суду першої інстанції, не відповідають обставинам справи; порушено норми процесуального права та неправильно застосовані норми матеріального права.

Допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права призвели до неправильного вирішення справи.

Враховуючи наявність підстав для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення, що передбачені частинами 1 та 2 статті 376 ЦПК України, апеляційний суд дійшов висновку про скасування оскаржуваного судового рішення повністю та ухвалення нового про відмову у позові.

Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 367; 368; 374; 376; 381; 382; 383; 384 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представниці відповідачки ОСОБА_2 адвоката Люблінської Вікторії Миколаївни - задовольнити.

Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 16 лютого 2026 року скасувати і ухвалити нове.

В задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідача – приватного нотаріуса Вінницького районного нотаріального округу Смоляк Людмили Станіславівни, про визнання недійсним договору дарування - відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий: І.В. Міхасішин

Судді: Ю.Б. Войтко

М.В. Матківська