Постанова від 13 травня 2026 р. у справі №640/29288/20 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/29288/20 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Стефанов С.О., Суддя-доповідач Кобаль М.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Кобаля М.І.,

суддів Оксененка О.М., Черпака Ю.К.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 червня 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі по тексту - відповідач, ГУ ПФУ в м. Києві) в якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність ГУ ПФУ в м. Києві, яка виразилася у незарахуванні ОСОБА_1 до страхового стажу періоди трудової діяльності, з липня 1977 року по липень 1978 року, та з 27.03.1997 року по 20.04.1999 року;

- зобов`язати ГУ ПФУ в м. Києві зарахувати ОСОБА_1 до страхового стажу періоди трудової діяльності, з липня 1977 року по липень 1978 року, та з 27.03.1997 року по 20.04.1999 року та призначити ОСОБА_1 пенсію за віком.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 04 червня 2025 року значений адміністративний позов задоволено повністю.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позову відмовити повністю.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.

В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов`язкова.

З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 02.09.2020 року ОСОБА_1 звернулася до ГУ ПФУ в м. Києві із заявою про призначення пенсії за віком, згідно Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року № 1058-IV.

До заяви були додані наступні документи: копія відповіді з архівного відділу Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 19.06.2020 р. №Л-4, копія наказу №202 від 03.09.1977 р. про прийом на роботу, копія відповіді архівного відділу Нижньосірогозької державної адміністрації Херсонської області від 11.02.2020 р. № 17-80/56, архівна довідка від 11.02.2020 р. №17-80/56 та копія трудової книжки (а.с.30-41).

Листом №22989-23706/П-02/8-2600/20 від 09.10.2020 ГУ ПФУ в м. Києві відмовлено ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком та роз`яснено, що трудовий стаж останньої складає 14 років 3 місяця, проте трудовий стаж, який вона просила врахувати в своїй заяві про призначення пенсії на підставі доданих підтверджуючи архівних довідок та записів трудової книжки, зарахуванню не підлягає (а.с.42-44).

Позивачка, не погоджуючись з вказаною відмовою відповідача, звернулася до суду з даним адміністративним позовом, за захистом своїх прав та законних інтересів.

Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем протиправно не зарахованого до страхового стажу позивачки періоди трудової діяльності, з 27.03.1997 року по 20.04.1999 року, а також з липня 1977 року по липень 1978 року до її страхового стажу, згідно трудової книжки серії НОМЕР_1 та архівних довідок, про що зазначено у листі від 09.10.2020 року № 22989-23706/Л-02/8-2600/20.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

За приписами пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05 листопада 1991 року №1788-ХІІ (далі - Закон №1788-ХІІ) громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.

Так, відповідно до статті 2 Закону №1788-ХІІ за цим Законом призначаються:

а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років;

б) соціальні пенсії.

Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом від 09 липня 2003 року №1058-IV (надалі по тексту також - Закон №1058-IV, в редакції станом на дату звернення позивача із заявою про призначення пенсії).

Положеннями частини 1 статті 26 Закону №1058-IV визначено, що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років, за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.

Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року.

Отже, в даному випадку, спірним питанням є наявність у ОСОБА_1 , відповідно до вимог частини 1 статті 26 Закону №1058-IV, страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.

Згідно статті 24 Закону №1058-VI страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом (частина 2 статті 24 Закону №1058-VI).

Відповідно до частини 4 статті 24 Закону №1058-VI періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 виповнилось 60 років, однак у призначенні пенсії за віком пенсійним органом відмовлено з підстав відсутності належного страхового стажу, а саме: 15 років до 31.12.2017.

Відповідно до частини 1 статті 48 Кодексу законів про працю України, статті 62 Закону №1788-ХІІ та пункту 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 (далі по тексту - Порядок №637)(в редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) основним документом, який підтверджує трудову діяльність працівника, є його трудова книжка.

На думку пенсійного органу, позивачкою не підтверджено страховий стаж за періоди: з липня 1977 року по липень 1978 року, та з 27.03.1997 року по 20.04.1999 року.

Зазначені обставини слугували підставою для відмови ГУ ПФУ в м. Києві у зарахуванні вказаних періодів до страхового стажу ОСОБА_1 .

Як встановлено судом, для підтвердження стажу, позивачка зверталася до архівної установи, а також до адміністрації, де отримала відповідні довідки.

У зв`язку з цим, 11.09.2020 року, позивачка повторно звернулася до ГУ ПФУ із заявою про призначення пенсії за віком з врахуванням зазначеного стажу роботи, а саме: з 27.03.1997 р. по 20.04.1999 року, а також з липня 1977 року по липень 1978 року до її загального стажу.

До заяви були додані відповідно підтверджуючі довідки, а саме: копія відповіді з архівного відділу Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 19.06.2020 р. №Л-4, копія наказу №202 від 03.09.1977 р. про прийом на роботу, копія відповіді архівного відділу Нижньосірогозької державної адміністрації Херсонської області від 11.02.2020 р. № 17-80/56, архівна довідка від 11.02.2020 р. №17-80/56 та копія трудової книжки.

Вищезазначені архівні довідки та копія трудової книжки підтверджують наявний трудовий стаж позивачки за період з 27.03.1997 року по 20.04.1999 року, а також з липня 1977 року по липень 1978 року.

Порядок ведення трудових книжок до 29.07.1993 регулювався Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників, яка затверджена постановою Держкомпраці СРСР від 20.06.74 №162 (у редакції постанови Держкомпраці СРСР від 02.08.85 №252, зі змінами внесеними постановою Держкомпраці СРСР від 19.10.1990 №412 ) (далі - Інструкція №162). У подальшому наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №58 затверджено Інструкцію про порядок ведення трудових книжок (далі - Інструкція №58), із прийняттям цього наказу Інструкція №162 не застосовується.

Згідно з пунктом 1.1 Інструкції №162, яка була чинна на момент початку заповнення трудової книжки позивача, трудова книжка є основним документом про трудову діяльність робітників та службовців.

Згідно з пунктами 2.2, п. 2.3 Інструкції №162 заповнення трудової книжки вперше здійснюється адміністрацією підприємства в присутності працівника не пізніше тижневого строку з дня прийому на роботу. Всі записи в трудовій книжці про прийом на роботу, перевід на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди вносяться адміністрацією підприємства після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а при звільненні у день звільнення та повинні точно відповідати тексту наказу.

Аналогічні положення містяться в Інструкції №58.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції №58 заповнення трудової книжки вперше проводиться власником або уповноваженим ним органом не пізніше тижневого строку з дня прийняття працівника на роботу або прийняття студента вищого, учня професійно-технічного навчального закладу, що здобули професію (кваліфікацію) за освітньо-кваліфікаційним рівнем «кваліфікований робітник», «молодший спеціаліст», «бакалавр», «спеціаліст» та продовжують навчатися на наступному освітньо-кваліфікаційному рівні, на стажування.

Згідно з пунктом 2.4 Інструкції №58 усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження); записи виконуються арабськими цифрами; записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.

У разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів (пункт 4.1 Інструкції №58).

З аналізу вказаних норм права вбачається, що законодавцем покладено обов`язок ведення трудових книжок на адміністрацію підприємств, а тому її неналежне ведення не може позбавити позивача права на включення спірного періоду роботи до його страхового стажу і на отримання пенсії з його врахуванням.

Недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для робітника, а отже, й не може впливати на його особисті права.

Крім того, відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників» відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації.

За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.

Таким чином, недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для робітника, а отже, й не може впливати на його особисті права.

Колегія суддів апеляційної інстанції, що в даному випадку, недоліки записів у трудовій книжці не можуть бути підставою для незарахування відповідного стажу ОСОБА_1 , оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці. Крім того, позивач не може нести відповідальності за правильність заповнення його трудової книжки.

Подібна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 06.02.2018 у справі №677/277/17 та від 17.07.2018 у справі №220/989/17.

Окрім того, Верховний Суд у постановах від 24 травня 2018 року у справі №490/12392/16-а (провадження №К/9901/2310/18) та від 04 вересня 2018 року у справі №423/1881/17 (провадження №К/9901/22172/18) висловив позицію про те, що певні недоліки щодо заповнення трудової книжки не можуть бути підставою для неврахування відповідного періоду роботи для обрахунку стажу при призначенні пенсії.

Отже, суд апеляційної інстанції зазначає, що за загальним правилом відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, тому недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для особи, якій ця трудова книжка належить, а отже, й не може впливати на її особисті права.

Колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що законодавцем покладено обов`язок ведення трудових книжок працівників на уповноваженого працівника підприємства, вина позивача у неналежному заповненні його трудової книжки відсутня, а судом не встановлено недостовірності або інших ознак юридичної дефектності цієї трудової книжки, а тому її належить розглядати як належний та допустимий доказ у справі і зазначена обставина не може позбавити позивача конституційного права на соціальний захист та вирішення питання призначення пенсії.

У свою чергу, зі змісту наданої позивачем трудової книжки можливо встановити назву підприємства та періоди роботи останнього з аналізу усіх граф трудової книжки. Під час розгляду справи, відповідачами не надано належних доказів того, що вказані записи в трудовій книжці позивача є сфальсифікованими або мають підробний характер.

Крім того, підставою для призначення пенсії є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки.

Отже, визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці.

Крім того, працівник не відповідає за правильність записів у трудовій книжці та не повинен контролювати роботодавця щодо її заповнення. На особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у трудовій книжці.

Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постанові від 21 лютого 2018 року в справі №687/975/17.

Таким чином, для належного захисту прав та законних інтересів позивачки, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про зобов`язання ГУ ПФУ в м. Києві зарахувати ОСОБА_1 до страхового стажу періоди трудової діяльності з липня 1977 року по липень 1978 року, та з 27.03.1997 року по 20.04.1999 року, згідно з записів у трудовій книжці серії НОМЕР_1 від 05.03.1981 року та архівних довідок, та призначити ОСОБА_1 пенсію за віком, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», з урахуванням вказаного страхового стажу, починаючи з 11.09.2020 року.

Юридична природа соціальних виплат, у тому числі пенсій, розглядається не лише з позицій права власності, але й пов`язує з ними принцип захисту «законних очікувань» (reasonable expectations) та принцип правової визначеності (legal certainty), що є невід`ємними елементами правової держави та принципу верховенства права.

У справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00) ЄСПЛ наголосив, що в межах свободи дій держави перебуває право визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідних для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, вона має виплачуватися на основі чітких і об`єктивних критеріїв, і якщо людина очевидно підходить під ці критерії - це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу.

Відповідно до статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

У свою чергу, Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 у справі №160/1088/19).

Згідно з частиною першої статті 17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду, як джерела права.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).

Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.

Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).

Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.

Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.

В зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.

Керуючись ст.ст. 242, 257, 260, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві - залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 червня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя: М.І. Кобаль

О.М. Оксененко

Ю.К. Черпак

Повний текст виготовлено 14.05.2026 року