Постанова від 29 квітня 2026 р. у справі №607/24945/24 — Тернопільський апеляційний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/24945/24Головуючий у 1-й інстанції Ромазан В.В.

Провадження № 22-ц/817/536/26 Доповідач - Храпак Н.М.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 квітня 2026 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

Головуючої - Храпак Н.М.

Суддів - Костів О. З., Хома М. В.,

з участю секретаря - Гичко К.С.

та сторін: позивача ОСОБА_1 , її представника - адвоката Ленька Р.І., представника ОСОБА_2 - адвоката Онищук М.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу №607/24945/24 за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , інтереси якого представляє адвокат Онищук Мар`яна Борисівна, на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 січня 2026 року, ухваленого суддею Ромазаном В.В., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Приватне акціонерне товариство «Компанія управління активами «Національний резерв» до ОСОБА_4 про визнання недійсним пункту договору купівлі-продажу квартири в частині віднесення коштів до спільної сумісної власності подружжя, -

В С Т А Н О В И В :

у листопаді 2024 року ОСОБА_3 (надалі – позивач-відповідач) звернулась в суд з позовом до ОСОБА_2 (надалі відповідач-позивач), у якому з урахуванням поданої заяви про зменшення позовних вимог від 11.06.2025, просить припинити право спільної сумісної власності подружжя на квартиру АДРЕСА_1 ; стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 грошові кошти в сумі 806 725,00 грн., як компенсацію вартості частини квартири АДРЕСА_1 , що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

В обґрунтування заявлених вимог позивач-відповідач вказує на те, що з 25.09.2021 вона перебувала із ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі під час якого сторонами на підставі нотаріально-посвідченого договору купівлі-продажу від 26.11.2021 (надалі – спірний договір) придбано квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 . Вказала, що на момент укладення спірного договору, ОСОБА_3 подано нотаріусу нотаріально-посвідчену заяву про згоду на придбання відповідачем нерухомого майна за кошти, що є спільною сумісною власністю подружжя. Шлюбні відносини між сторонами припинились, спірною квартирою на даний час фактично володіє та користується ОСОБА_2 .

Вказала, що згоди щодо користування та розпорядження квартирою між сторонами не досягнуто. Оскільки спірна квартира придбана сторонами у період шлюбу за згодою позивача-відповідача, а тому, даний об`єкт нерухомості слід вважати спільним майном подружжя у якому належить кожному із них по його частині. Позивач-відповідач, як співвласник майна, відмовляється від своєї частки у праві спільної сумісної власності на квартиру, як неподільну річ, на користь ОСОБА_2 , із отриманням грошової компенсації, яку просить стягнути із останнього, припинивши право спільної сумісної власності подружжя на вказаний об`єкт нерухомості.

Крім цього, адвокат Дмитренко В.П. в інтересах ОСОБА_2 , через систему «Електронний суд» 16.01.2025, у межах строку для подачі відзиву, звернувся в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Приватне акціонерне товариство «Компанія управління активами «Національний резерв» (надалі – ПрАТ КУА «Національний резерв») про визнання недійсним пункту договору купівлі-продажу квартири в частині віднесення коштів до спільної сумісної власності подружжя, у якому просить пункт 1.8 статті 1 договору купівлі-продажу квартири, укладеного 26 листопада 2021 року між Приватним акціонерним товариством «Компанія з управління активами «Національний резерв» та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Шонь Ю.М., за реєстровим номером 2762, щодо купівлі ОСОБА_2 нерухомого майна, що є предметом цього договору, за кошти, розмір яких, згідно абзацу першого пункту 2.1 статті 2 цього Договору, становить 793 730 грн. без ПДВ, що є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , визнати недійсним, у частині віднесення із цих коштів до спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_5 суми у розмірі 769 696,25 грн.

В обґрунтування заявлених вимог, відповідач-позивач вказує на те, що 22.04.2020 року ОСОБА_2 укладено з ПрАТ «Компанія з управління активами «Національний резерв» договір №ПМО-214 про бронювання (резервування) квартири, предметом якого, є бронювання (резервування) ПрАТ «Компанія з управління активами «Національний резерв» за ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 , проектною загальною площею 62,45 кв.м., проектною житловою площею 29,40 кв.м., та передача її у власність ОСОБА_2 шляхом укладення договору купівлі-продажу на умовах, визначених договором № ПМО-214. 22.04.2020 року. На виконання договору № ПМО-214, ОСОБА_2 за платіжним дорученням № ТR.14943468.48610.12420 від 22.04.2020 року сплачено 769 696,25 грн. на користь ПрАТ «Компанія з управління активами «Національний резерв». Шлюб між сторонами зареєстровано 25.09.2021 року. Після реальних обмірів квартири та визначення її реальної загальної площі у розмірі 64,40 кв.м., 01.11.2021 року ОСОБА_2 здійснив доплату за 1,95 кв.м. в сумі 24 033,75 грн. згідно платіжного доручення. 26.11.2021 року між ПрАТ «Компанія з управління активами «Національний резерв» та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири №2762 у пункті 1.8. якого передбачено, що на момент його підписання ОСОБА_5 була подана нотаріусу заява про згоду на купівлю ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_2 за кошти, що є спільною сумісною власністю подружжя. Згідно абзацу першого п. 2.1 статті 2 вказаного договору, ціна нерухомого майна становить 793 730 грн 00 коп. без ПДВ. Вважає, що пункт 1.8 статті 1 договору № 2762 підлягає визнанню недійсним у частині віднесення із цих коштів до спільної сумісної власності подружжя, оскільки суперечить вимогам ч. 1 ст. 203 ЦК України, п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України, так як, відповідна сума була сплачена ОСОБА_2 на виконання договору № ПМО-214 22.04.2020 року, тобто до укладення ним шлюбу із ОСОБА_4 . Вважає, що оскільки із загальної суми коштів у розмірі 793 730,00 грн, за яку ОСОБА_2 придбав спірну квартиру під час перебування у шлюбі з ОСОБА_5 , у момент вчинення договору № 2762 сторонами при формулюванні його пункту 1.8 щодо віднесення коштів у розмірі 769 696,25 грн, до спільної сумісної власності подружжя, недодержано вимог, які встановлені ч. 1 ст. 203 ЦК України, тобто, за якими зміст правочину не може суперечити п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України. Відтак, відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України є підставою для визнання зазначеного пункту 1.8 статті 1 Договору № 2762 недійсним.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 січня 2026 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, задоволено частково.

У порядку поділу майна подружжя квартири АДРЕСА_1 , стягнуто із ОСОБА_2 у користь ОСОБА_3 806 725 (вісімсот шість тисяч сімсот двадцять п`ять) грн. 00 коп., як компенсацію вартості (однієї другої) частки у зазначеній квартирі, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Припинено право спільної сумісної власності подружжя на квартиру АДРЕСА_1 .

Стягнуто із ОСОБА_2 у користь ОСОБА_3 8 067 (вісім тисяч шістдесят сім) грн. 26 коп. судового збору, а також 10 177 (десять тисяч сто сімдесят сім) 92 коп. вартості проведеної судової оціночно-будівельної експертизи.

Стягнуто із ОСОБА_2 у користь ОСОБА_3 20 000 (двадцять тисяч) грн. витрат на правову допомогу.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Приватне акціонерне товариство «Компанія управління активами «Національний резерв» до ОСОБА_4 про визнання недійсним пункту договору купівлі-продажу квартири в частині віднесення коштів до спільної сумісної власності подружжя, відмовлено у повному обсязі.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 , інтереси якого представляє адвокат Онищук Мар`яна Борисівна, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20.01.2026 у справі №607/24945/24 в частині задоволення первісного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Приватного акціонерного товариства «Компанія управління активами «Національний резерв», про поділ спільного майна подружжя та ухвалити у наведеній частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Приватного акціонерного товариства «Компанія управління активами «Національний резерв» про поділ спільного майна подружжя у повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги, представник заявника зазначає, що в оскаржуваному рішенні суд виснує, що «позивачем-відповідачем доведено належність спірної квартири АДРЕСА_1 до спільної сумісної власності колишнього подружжя сторін у справі».

Однак наведене не відповідає дійсним обставинам справи.

22.04.2020 між Приватним акціонерним товариством «Компанія з управління активами «Національний резерв», що діяла від свого імені в інтересах та за рахунок активів Пайового венчурного інвестиційного фонду «МЮОН» недиверсифікованого виду закритого типу, та ОСОБА_2 укладеного договір про бронювання (резервування) квартири №ПМО-214, за яким ПрАТ «КУА «Національний резерв» засвідчує обов`язок передати відповідачу майнові права на квартиру, а саме зобов`язується передати ОСОБА_2 у власність заброньований (зарезервований) об`єкт – квартиру АДРЕСА_2 – шляхом укладення договору купівлі-продажу на умовах визначених цим договором.

Вказують, що договір інвестування укладений ОСОБА_2 в особистих інтересах з метою придбання квартири АДРЕСА_2 , не перебуваючи у шлюбі та не проживаючи ні з ким однією сім`єю, що він власне і засвідчив, вказавши безпосередньо у тексті договору про те, що «на момент підписання договору №ПМО-214 бронювання (резервування) квартири від 22 квітня 2020 в шлюбі не перебуваю та ні з ким однією сім`єю не проживаю».

Відповідно до пунктів 2.1, 2.2, 2.3, 3.2.1 Договору бронювання (резервування) квартири від 22.04.2020 №ПМО-214 (далі – Договір інвестування) відповідач взяв на себе зобов`язання здійснити перерахування на поточний рахунок ПрАТ «КУА «Національний резерв» грошових коштів у сумі 769 696,25 грн у строк до 22 квітня 2020 року (включно).

Визначене договором інвестування зобов`язання зі сплати коштів на суму 769 696,25 грн відповідач виконав у встановлений строк, а саме 22.04.2020 ОСОБА_2 здійснив оплату на вказану суму, що підтверджує відповідне платіжне доручення, копія якого наявна у матеріалах справи.

Таким чином, оплата коштів за зобов`язанням на підставі договору інвестування, укладеним ОСОБА_2 здійснена ним самостійно, за рахунок особистих коштів та з метою придбання квартири АДРЕСА_2 для особистих потреб, у період, коли він не перебував у шлюбі та не проживав ні з ким однією сім`єю.

Наведені факти, пов`язані із заявленими позовними вимогами, не спростовані позивачем, що не враховано судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення.

Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено 25.09.2021, 26.11.2021 майнові права відповідача на об`єкт – квартиру АДРЕСА_2 за договором інвестування було трансформовано у власність шляхом укладення договору купівлі-продажу квартири між ПрАТ «КУА «Національний резерв» та ОСОБА_2 та, як наслідок, здійснено державну реєстрацію права власності за відповідачем на спірне нерухоме майно.

При цьому, згода, яка надана ОСОБА_3 на купівлю її чоловіком ОСОБА_2 спірної квартири не може змінювати ані правовий режим коштів, які вже були оплачені відповідачем з метою придбання майна (для власних потреб) до укладення шлюбу, ані правовий режим спірного майна, зважаючи на те, що при укладенні договору купівлі-продажу позивач та відповідач не висловлювали свою волю на набуття майна у спільну сумісну власність і відповідна умова відсутня у договорі купівлі-продажу квартири від 26.11.2021.

У свою чергу згода подружжя є юридичною умовою на стадії укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна в силу ст. 65 СК України, однак не створює для позивача нових майнових прав щодо коштів, правовий режим яких визначився на момент їх набуття та використання (оплати за Договором інвестування), оскільки у даному випадку не йдеться про правозастосування ст.60 СК України хронологічно на вказаний момент (сторони тоді не перебували у шлюбі чи у фактичних шлюбних правовідносинах).

Відтак, у даному випадку така згода висловлена позивачем в односторонньому порядку не відображає домовленість сторін щодо зміни правового режиму коштів сплачених відповідачем ще до укладення шлюбу, оскільки позивач апріорі не мала жодних майнових прав на кошти використані відповідачем для придбання майна, так як не перебувала на момент їх набуття та використання відповідачем з ним ані у шлюбі, ані у фактичних шлюбних правовідносинах, а тому і не могла шляхом висловлення односторонньої згоди здійснювати розпорядження ними (змінювати їх правовий режим).

Отже, фактичне джерело походження коштів та момент їх внесення на рахунок ПрАТ «КУА «Національний резерв» чітко підтверджується належними та допустимими доказами, які наявні у матеріалах справи – платіжними дорученнями, проте оцінка яким судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення не надана, зокрема в контексті підтвердження правового режиму таких коштів та правового режиму майна набутого за їх рахунок. Адже кошти були набуті та використані до укладення шлюбу, а тому спірне майно взагалі не підпадає під презумпцію спільної сумісної власності подружжя.

Тобто після виконання умов інвестиційного договору інвестор набуває майнові права на об`єкт інвестування, які після завершення будівництва об`єкта нерухомості та прийняття його до експлуатації трансформуються у право власності інвестора на проінвестований об`єкт з необхідністю державної реєстрації інвестором такого права за собою.

Відповідно реалізується засвідчена договором інвестування правомочність власника отримати право власності на новозбудоване майно.

У даному випадку така правомочність відповідача (оскільки лише він є стороною Договору інвестування) була реалізована шляхом укладення договору купівлі-продажу квартири від 26.11.2021, у якому чітко зафіксовано, що такий укладено на виконання умов Договору №ПМО-214 про бронювання (резервування) квартири від 22 квітня 2020 укладеного між ПрАТ «КУА «Національний резерв та ОСОБА_2 , відтак спірна квартира була і є особистою власністю ОСОБА_2 та не підлягає поділу між сторонами справи, як спільне майно подружжя.

Щодо відсутності у позивача права на компенсацію частки вартості спірного нерухомого майна або на певну частку спірного нерухомого майна, то зазначають, що позивач має саме право на компенсацію половини суми, що сплачувалася під час шлюбу, а не на компенсацію частки вартості спірного нерухомого майна або на певну частку спірного нерухомого майна, як безпідставно та необґрунтовано встановлено в оскаржуваному рішенні.

Щодо нікчемності вчиненого ОСОБА_1 одностороннього правочину, то вказують, що Верховний Суд неодноразово вказував, що по своїй суті згода одного з співвласників щодо розпорядження спільним сумісним майном є одностороннім правочином. При вчиненні такого правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони.

Тому згода співвласника (співвласників) як односторонній правочин на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню, також має бути нотаріально посвідчена. Тобто, має вчинятися така нотаріальна дія як нотаріальне посвідчення одностороннього правочину.

Крім того, Верховний Суд акцентує увагу на тому, що відсутність нотаріального посвідчення одностороннього правочину або вчинення іншої нотаріальної дії (наприклад, засвідчення справжності підпису на односторонньому правочині, який підлягає нотаріальному посвідченню) є підставою нікчемності такого одностороннього правочину у зв`язку з недодержанням вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину (частина перша статті 219 ЦК України).

Отже, в силу наведеного, вважають, що вчинена ОСОБА_1 згода на купівлю її чоловіком спірного нерухомого майна, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу 26.11.2021 року, не є дійсним одностороннім правочином, як про це хибно стверджував позивач та виснував суд першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення.

Від представника позивача ОСОБА_3 - адвоката Ленька Р.І. надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

Вказують, що договором бронювання не передбачено набуття майнових прав на спірну квартиру, як на будь-яке інше нерухоме майно, договір не містить зобов`язань ПАТ «Компанія з управління активами «Національний резерв») передати відповідачу будь-які майнові права, кошти, які вносяться за цим договором не спрямовують на створення (будівництво) нерухомого майна чи набуття майнових прав за цим договором, а виключно на підтвердження намірів щодо настання правових наслідків, визначених цим договором.

Таким чином, договір про бронювання за своєю правовою природою є попереднім договором, за яким сторони домовились у майбутньому укласти договір купівлі-продажу нерухомого майна.

За попереднім договором майнові права на майно, яке буде предметом основного договору, не виникають. Більше того, зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений.

Також, платежі, передбачені умовами договору про бронювання для сплати ОСОБА_2 є забезпеченням виконання зобов`язання, а не платою за майно.

Разом з тим, слід зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 635 ЦК України попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі (ч. 1 ст. 635 ЦК України).

А згідно з ч. 1 ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Частиною 1 статті 220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Враховуючи наведені правові норми, договір про бронювання, як попередній договір про укладення основного договору – договору купівлі-продажу нерухомого майна, який не посвідчений нотаріально, є нікчемним правочином.

Таким чином, на підставі договору про бронювання, майнові права на спірну квартиру не були набуті.

Разом з тим, як вірно встановлено судом першої інстанції, 26 листопада 2021 року, під час перебування сторін у шлюбі, між Приватним акціонерним товариством «Компанія з управління активами «Національний резерв» (Продавець) та відповідачем ОСОБА_2 (Покупець) укладено нотаріально-посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу договір купівлі-продажу квартири за реєстровим номером 2762.

Як вбачається із пункту 1.8. вказаного договору купівлі-продажу, на момент підписання цього договору дружиною покупця подана заява про згоду на купівлю її чоловіком нерухомого майна, що є предметом цього договору, за кошти, що є спільною сумісною власністю подружжя. Справжність її підпису на заяві засвідчено Шонь Ю.М., приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу 26 листопада 2021 року і зареєстровано у реєстрі за №2761.

Таким чином, спірна квартира набута у власність на підставі нотаріально-посвідченого договору купівлі-продажу квартири від 26.11.2021 року, у період перебування сторін у шлюбі, укладеного між ПрАТ «КУА «Національний резерв» та ОСОБА_2 , а не на підставі Договору бронювання.

Також, вказують на безпідставність доводів заявника щодо нікчемності вчиненого ОСОБА_1 одностороннього правочину.

Так, як у разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.

При цьому, визначальною умовою набуття майна в спільну сумісну власність є наявність згоди (волевиявлення) на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя.

Така обставина має місце у даній справі, що підтверджує законність оскаржуваного судового рішення та безпідставність доводів заявника.

Таким чином, рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права на основі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги є безпідставними.

У судовому засіданні представник ОСОБА_2 - адвокат Онищук М.Б. апеляційну скаргу підтримала з мотивів, викладених у ній та просить її задовольнити.

Позивач ОСОБА_3 та її представник - адвокат Ленько Р.І. в судовому засіданні апеляційної скарги не визнали, вважаючи її безпідставною, а рішення суду першої інстанції законними та обґрунтованими.

Представник третьої особи ПАТ «Компанія управління активами «Національний резерв» в судове засідання не з`явився, хоча належним чином був повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, про що свідчить довідка про доставку судової повістки до електронного кабінету.

Відповідно до частини 6 статті 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Згідно з п. 2 ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи.

У відповідності до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника процесу за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, тому колегія суддів вважає за можливе розглянути справу у відсутності учасників процесу.

Розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, проаналізувавши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Згідно з ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Враховуючи, що заявником фактично оскаржується рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20.01.2026 в частині задоволення первісного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Приватного акціонерного товариства «Компанія управління активами «Національний резерв», про поділ спільного майна подружжя, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість судового рішення в частині, яка оскаржується. В іншій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, а відповідно й апеляційним судом – не перевіряється.

Як вказано в частині третій статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

Судом встановлено, що 22 квітня 2020 року між Приватним акціонерним товариством «Компанія з управління активами «Національний резерв» (Сторона 1) та ОСОБА_2 (Сторона 2) укладено Договір №ПМО-214 про бронювання (резервування) квартири, згідно якого Сторона 1 бронює (резервує) за Стороною 2 об`єкт, яким є квартира АДРЕСА_1 , проектною загальною площею 62,45 кв.м., проектною житловою площею 29,40 кв.м., та зобов`язується передати Стороні 2 у власність заброньований (зарезервований) об`єкт, шляхом укладання Договору купівлі-продажу на умовах, визначених цим Договором.

Як вбачається із копії платіжного доручення № ТR.14943468.48610.12420 від 22 квітня 2020 року, ОСОБА_2 внесено кошти на рахунок ПрАТ «Компанія з управління активами «Національний резерв» 769 696,25 грн., призначення платежу: за бронювання (резервування) квартири АДРЕСА_2 по договору №ПМО-214 від 22.04.2020 р.

25 вересня 2021 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (Свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 , видане 25.09.2021 Бродівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Золочівському районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів), після реєстрації шлюбу дружині присвоєно прізвище « ОСОБА_6 ».

Згідно копії квитанції № ТR.14943468.73403.11209 від 01 листопада 2021 року, ОСОБА_2 внесено кошти ПрАТ №КУА «Національний резерв» у розмірі 24 033,75 грн., призначення платежу: за бронювання (резервування) квартири АДРЕСА_2 по договору №ПМО-214 від 22.04.2020 р. п. 2.10.1. АДРЕСА_3 .

26 листопада 2021 року, під час перебування сторін у шлюбі, між Приватним акціонерним товариством «Компанія з управління активами «Національний резерв» (Продавець) та ОСОБА_2 (Покупець) укладено нотаріально-посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу договір купівлі-продажу квартири за реєстровим номером 2762.

Як вбачається із «Загальних положень» зазначеного договору, його укладено на виконання умов договору № ПМО-214 про бронювання (резервування) квартири від 22 квітня 2020 року, укладеного між Приватним акціонерним товариством «Компанія з управління активами «Національний резерв» та ОСОБА_2 .

Згідно з п.1.1. вказаного договору купівлі-продажу квартири, Продавець передає, а Покупець, приймає у власність квартиру номер АДРЕСА_1 (надалі «Нерухоме майно») і сплачує за нього ціну, визначену цим Договором.

Відповідно до пункту 1.3 даного договору, у власність покупця переходить квартира АДРЕСА_4 та складається з 2 житлових кімнат, житловою площею 30,2 кв.м., загальною площею 64,4 кв.м.

У пункті 1.7 вказаного правочину сторони підтвердили, що вони не визнані недієздатними та не обмежені у дієздатності; укладення цього договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним і усвідомленим; умови цього договору зрозумілі і відповідають дійсній домовленості сторін; цей договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому; в тексті цього договору зафіксовані всі істотні умови стовно купівлі-продажу нерухомого майна.

Як вбачається із пункту 1.8. договору купівлі-продажу, на момент підписання цього договору дружиною Покупця ОСОБА_5 подана заява про згоду на купівлю її чоловіком ОСОБА_2 нерухомого майна, що є предметом цього договору, за кошти, що є спільною сумісною власністю подружжя. Справжність її підпису на заяві засвідчено Шонь Ю.М., приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу 26 листопада 2021 року і зареєстровано у реєстрі за №2761.

Згідно з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 401586256 від 30.10.2024, двокімнатна квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_5 , зареєстровано на праві власності за ОСОБА_2 26.11.2021 о 12:54:04.

Рішенням Бродівського районного суду Львівської області від 04 грудня 2024 року, яке набрало законної сили, у цивільній справі № 439/2095/24, шлюб між сторонами розірвано. ОСОБА_5 відновлене дошлюбне прізвище « ОСОБА_7 ».

Відповідно до Висновку експерта за результатами проведення судової оціночно-будівельної експертизи №168/25-22 від 28.04.2025, наданого на виконання ухвали суду від 11.02.2025, дійсна (ринкова) вартість квартири АДРЕСА_1 , станом на день проведення обстеження, визначена порівняльним підходом, становить (з заокругленням) – 1613 450 грн.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_5 , суд першої інстанції виходив із того, що відображення згоди ОСОБА_5 на купівлю, на той час, її чоловіком ОСОБА_2 спірного нерухомого майна, вартість якого визначена у договорі у розмірі 793 730 грн. за кошти, що є спільною сумісною власністю подружжя (пункт 1.8), свідчить про його набуття у право спільної сумісної власності подружжя.

В зв`язку з цим суд вважав необхідним у порядку поділу майна подружжя квартири АДРЕСА_1 , стягнути із ОСОБА_2 у користь ОСОБА_3 806 725 грн, як компенсацію вартості (однієї другої) частки у зазначеній квартирі, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів, з огляду на таке.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі №520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 1, 2, 3 частини першої статті 57 СК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Тлумачення частини першої статті 71 СК України свідчить, що як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 (провадження №14-182цс21).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №203/284/17 вказано, що статтею 60 СК України встановлено презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

У постанові Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі №553/2152/19 зазначено, що відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують.

Тобто, для подружжя передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Той з подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.

Крім цього, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 виснувала, що частини четверта та п`ята статті 71 СК України не передбачають обов`язкову згоду відповідача на присудження позивачеві грошової компенсації замість частки останнього у праві спільної сумісної власності на майно, а також не передбачають обов`язкове внесення відповідачем на депозитний рахунок суду грошової компенсації у спорах, у яких про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності й отримання компенсації на свою користь просить позивач. Якщо за позовом одного із подружжя (який відмовляється від його частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ на користь відповідача - іншого із подружжя - та просить стягнути відповідну грошову компенсацію за таку частку) суд визначить кожному з подружжя ідеальні частки у цьому майні, бо відповідач не погодився на присудження грошової компенсації позивачеві та не вніс відповідну суму на депозитний рахунок, таке судове рішення не буде ефективним для захисту прав та інтересів позивача як співвласника. Залишення неподільної речі у спільній власності не позбавить того із подружжя, хто фактично користується річчю, можливості це робити надалі. Але інший із подружжя, який формально залишається співвласником, усупереч частинам першій і сьомій статті 41 Конституції України за відсутності окремої домовленості фактично позбавляється можливості такого користування, впливу на долю речі, а також грошової компенсації, яку інша сторона добровільно на депозитний рахунок не внесла.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У постанові від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.

Сприйняття волевиявлення іншого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі. У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на іншого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном.

Згода одного з подружжя на вчинення другим з подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір з розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду на укладення такого договору.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності.

Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності.

Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя.

Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.

Також, відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (у редакції на час нотаріального посвідчення оспорюваного договору), при посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном подружжя, якщо правовстановлюючий документ оформлений на ім`я одного з подружжя, нотаріус вимагає письмову згоду іншого з подружжя. Справжність підпису другого з подружжя на заяві про таку згоду має бути нотаріально засвідчена.

Про наявність згоди другого подружжя зазначається в тексті договору з посиланням на реєстровий номер, за яким ця згода посвідчена, та дату її посвідчення.

Отже, згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути складений письмово, а у визначених законом випадках - нотаріально посвідчений. (висновки Верховного Суду у справі № 643/6453/15). Предметом цього правочину за частиною першою та другою статті 369 ЦК України є передання права розпорядження спільним майном одним співвласником іншому.

На односторонні правочини поширюються положення статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину, зокрема, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Це означає, що кожний вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована.

Наведене дає підстави для висновку, що згода одного з подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину щодо розпорядження спільним майном, як односторонній правочин, є чинною, до моменту її скасування (відкликання).

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, 26 листопада 2021 року, під час перебування сторін у шлюбі, між Приватним акціонерним товариством «Компанія з управління активами «Національний резерв» (Продавець) та ОСОБА_2 (Покупець) укладено нотаріально-посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу договір купівлі-продажу квартири за реєстровим номером 2762(а.с. 6-7, т.1).

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 401586256 від 30.10.2024, двокімнатна квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_5 , зареєстровано на праві власності за ОСОБА_2 26.11.2021 о 12:54:04 (а.с.11, т.1).

При цьому, відповідно до п.1.8 вказаного договору купівлі-продажу, на момент підписання цього договору дружиною покупця ОСОБА_5 подана заява про згоду на купівлю її чоловіком ОСОБА_2 нерухомого майна, що є предметом цього договору, за кошти, що є спільною сумісною власністю подружжя. Справжність її підпису на заяві засвідчено Шонь Ю.М., приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу 26 листопада 2021 року і зареєстровано у реєстрі за №2761.

Таким чином, враховуючи висновки Об`єднаної палати ВС у справі № 712/3590/22, колегія суддів вважає, що у разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність, тому приходить до висновку, що спірна квартира є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки придбані за спільні кошти у спільну сумісну власність.

Разом з тим, у справі, яка переглядається, відповідач — позивач ОСОБА_2 покликається на те, що кошти у розмірі 769 696,25 грн на придбання спірного нерухомого майна, а саме квартири, яка розташована за адресою АДРЕСА_5 , сплачені ОСОБА_2 на виконання договору № ПМО-214 за незавершену будівництвом квартиру АДРЕСА_2 , а тому, не є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки належали останньому до укладення шлюбу на праві особистої приватної власності.

При цьому, апеляційний суд зауважує, що надання позивачкою — відповідачкою ОСОБА_4 нотаріально посвідченої згоди на придбання спірної квартири, про що зазначено в договорі купівлі-продажу квартири від 26.11.2021 є ознакою вчинення правочину в інтересах сім`ї та свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

Крім того, у матеріалах відсутні будь - які докази того, що спірне майно було придбане за рахунок особистих грошових коштів ОСОБА_2 , які могли б відповідно до закону вважатися його особистою приватною власністю.

На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що установивши, що спірне нерухоме майно придбано сторонами у період шлюбу, а також те, що перед придбанням відповідачем такого обидва з подружжя висловили свою волю щодо правового режиму такого нерухомого майна, а саме набуття такого у спільну сумісну власність за спільні кошти подружжя, що підтверджується письмовою згодою ОСОБА_5 від 26 листопада 2021 року та положеннями пункту 1.8 укладеного після цієї заяви договору купівлі-продажу від цього ж числа та те, що ОСОБА_2 не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на вищевказане нерухоме майно, яке набуто сторонами за час шлюбу, що є його процесуальним обов`язком, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для віднесення такого майна до об`єктів спільної сумісної власності подружжя та поділу квартири АДРЕСА_1 , шляхом стягнення із ОСОБА_2 у користь ОСОБА_3 806 725,00 грн, як компенсацію вартості (однієї другої) частки у зазначеній квартирі, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відтак, доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Онищук М.Б. про те, що зазначене спірне майно на суму 769 696,25 грн не належить до спільної сумісної власності подружжя, оскільки було придбане ОСОБА_5 на підставі договору від 22.04.2020 №ПМО-214 про бронювання квартири, укладеного між ПрАТ «КУА Національний резерв» до укладення шлюбу за кошти, які належали останньому на праві особистої приватної власності, колегією суддів відхиляються, як необґрунтовані та безпідставні, оскільки не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи та спростовуються наведеним судом обставинами та дослідженими доказами, яким суд надав відповідну правову оцінку.

Також є необгрунтованими доводи апеляційної скарги щодо нікчемності вчиненого ОСОБА_3 одностороннього правочину, з огляду на таке.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року в справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду від 13 вересня 2023 року в справі № 759/1534/18 (провадження № 61-8473св23)).

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure).

Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто.

Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.

Як нікчемні законодавець, зокрема, кваліфікує договори, вчинені з порушенням вимоги про нотаріальне посвідчення правочину (частина перша статті 220 ЦК України).

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).

Тлумачення частини першої статті 220 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що вимога про нотаріальне посвідчення має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування очевидного обов`язку вчинити відповідний договір в письмовій формі з нотаріальним посвідченням, недотримання якого призводить автоматично (ipso iure) до нікчемності (див. постанови Верховного Суду від 10 листопада 2023 року в справі № 755/12702/22 (провадження № 61-11920св23) та від 06 серпня 2025 року в справі № 953/2242/20 (провадження № 61-2568св24)).

Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Можна дійти висновку, що законодавець у наведеній нормі передбачив як загальне правило презумпцію згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договорів щодо спільного майна, за винятком тих, які потребують обов`язковому нотаріальному посвідченню (частина третя статті 65 СК України).

Відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (у редакції на час нотаріального посвідчення договору купівлі - продажу), при посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном подружжя, якщо правовстановлюючий документ оформлений на ім`я одного з подружжя, нотаріус вимагає письмову згоду іншого з подружжя. Справжність підпису другого з подружжя на заяві про таку згоду має бути нотаріально засвідчена.

Про наявність згоди другого подружжя зазначається в тексті договору з посиланням на реєстровий номер, за яким ця згода посвідчена, та дату її посвідчення.

Отже, згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути складений письмово, а у визначених законом випадках - нотаріально посвідчений ( висновки Верховного Суду у справі № 643/6453/15). Предметом цього правочину за частиною першою та другою статті 369 ЦК України є передання права розпорядження спільним майном одним співвласником іншому.

На односторонні правочини поширюються положення статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину, зокрема, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Це означає, що кожний вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована.

Наведене дає підстави для висновку, що згода одного з подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину щодо розпорядження спільним майном, як односторонній правочин, є чинною, до моменту її скасування (відкликання).

Закон не обмежує особу, яка підписала заяву про надання згоди іншому з подружжя на розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю, підпис на якій посвідчується нотаріально, відкликати таку заяву у загальному порядку, тобто шляхом складання відповідної заяви про відкликання та посвідчення підпису на такій заяві також відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину щодо спільного майна, може бути оскаржений у суді із загальних підстав, визначених ЦК України.

Аналогічні висновки викладені в Постанові Верховного Суду 22 вересня 2021 року у справі № 243/14645/19-ц.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до пункту 1.8 договору договору купівлі-продажу квартири від 26 листопада 2021 року, укладеного між ПрАТ «КУА «Національний резерв» та ОСОБА_2 , у період перебування сторін у шлюбі, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу договір купівлі-продажу квартири, за реєстровим номером 2762, зазначено, що на момент його підписання дружиною покупця ОСОБА_5 подана заява про згоду на купівлю її чоловіком вказаного нерухомого майна, за кошти, що є спільною сумісною власністю подружжя справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Шонь Ю.М. 26.11.2021 та зареєстровано у реєстрі за №2761, що передбачено Порядком вчинення нотаріальних дій, який діяв на час вчинення зазначеної нотаріальної дії .

Відтак, доказів визнання недійсною нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_5 на відчуження вказаного майна, заявником не надано та матеріали справи не містять, а отже відповідно до вимог статті 204 ЦК України дійсність згоди ОСОБА_5 презюмується.

Крім того, такий висновок узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22, у якій зазначено: «Вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором. У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність».

Крім того, відповідачем - позивачем ОСОБА_2 не порушувалося питання про визнання недійсним цієї заяви, як одностороннього правочину, а правові підстави для визнання зазначеної заяви нікчемною відсутні.

Таким чином доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди відповідача-позивача ОСОБА_2 з висновками суду.

При цьому, докази та обставини, на які посилається представник заявника у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 , інтереси якого представляє адвокат Онищук Мар`яна Борисівна, слід залишити без задоволення, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 січня 2026 року, залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 141, 259, 374, 375, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , інтереси якого представляє адвокат Онищук Мар`яна Борисівна — залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 січня 2026 року — залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення виготовлено 08 травня 2026 року.

Головуюча Н. М. Храпак

Судді: О.З. Костів

М.В. Хома