Рішення від 10 травня 2026 р. у справі №160/30047/25 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 травня 2026 рокуСправа №160/30047/25

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О.

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 Прикордонного загону (Військової частини НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

14.10.2025р. (згідно відомостей Нова Пошта) ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до НОМЕР_1 Прикордонного загону (Військової частини НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України та просить:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві в період з 23 липня 2020 року по 20 травня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023р. на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44;

- зобов`язати відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення за період з 23 липня 2020 року по 20 травня 2023 року, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023р. на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він проходив військову службу в НОМЕР_1 Прикордонному загоні (Військової частини НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України, при цьому, останній протиправно, починаючи з 23.07.2020р. розраховував його грошове забезпечення із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року (1762 грн.), що призвело до порушення його майнових прав та до зменшення розміру грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії та грошового забезпечення, гарантованого йому ст.9 Закону №2011-ХІІ. Також позивач вказав на те, що про розмір грошового забезпечення, у тому числі, зазначених вище його складових, йому стало відомо тільки з листа відповідача від 16.09.2025р. Позивач вважає такі дії відповідача протиправними, вчиненими всупереч вимогам чинного законодавства, посилаючись на те, що, починаючи з 29.01.2020р. з урахуванням висновків постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18, його грошове забезпечення та всі його складові мали бути відповідачем обчислені із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року, шляхом його множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п.4 постанови КМУ №704, оскільки прожитковий мінімум для працездатних осіб згідно із ст.7 Законів України «Про Державний бюджет України» станом на 01.01.2020р. становив 2102,00 грн., станом на 01.01.2021р. становив 2270,00 грн., станом на 01.01.2022р. становив 2481,00 грн., станом на 01.01.2023р. становив 2684,00 грн., тобто, такий прожитковий мінімум для працездатних осіб щороку збільшувався. Проте, позивач зазначив, що відповідно до листа відповідача від 16.09.2025р. його було проінформовано про розміри його грошового забезпечення, яке розраховувалося у спірний період з 23.07.2020 по 20.05.2023р. з розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначеній законом на 01.01.2018р. (1762,00грн.), що на думку позивача, є неправомірним та нижчим за прожитковий мінімум на 1 січня відповідного календарного року. Тому, на переконання позивача, різниця розміру прожиткового мінімуму на зазначені вище періоди впливає на визначення розміру грошового забезпечення та всіх його складових, а саме: грошову допомогу для оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, премії, та з моменту набрання вищенаведеним судовим рішенням законної сили, тобто з 29.01.2020р. позивач вважає, що він має право на отримання грошового забезпечення, обчисленого із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020р., станом на 01.01.2021р., станом на 01.01.2022р., станом на 01.01.2023р. та помноженого на відповідний коефіцієнт. Щодо позовних вимог у частині зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплату перерахованого за вказаний період грошового забезпечення із розрахункової величини – прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений на відповідний рік із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку №44, то позивач зазначив, що відповідна компенсація має здійснюватися одночасно з виплатою йому грошового забезпечення, що передбачено п.2-5 Порядку №44.

Ухвалою суду від 05.11.2025р. було відкрито адміністративне провадження у даній справі, призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та, зокрема, зобов`язано відповідача протягом 15 календарних днів після отримання цієї ухвали надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України; надати докази правомірності дій відповідача у спірних правовідносинах, виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згадана ухвала суду разом із адміністративним позовом була отримана, зокрема, відповідачем у його електронному кабінеті 17.10.2025р. (адміністративний позов з додатками), 08.11.2025р. (ухвалу суду), що є належним повідомленням відповідача про час та місце судового розгляду справи у відповідності до вимог ст.ст.18, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, що підтверджується довідками про доставку електронного листа, наявними у справі.

На виконання вимог зазначеної ухвали суду від відповідача засобами поштового зв`язку 26.11.2025р. до канцелярії суду надійшов відзив на позов, у якому відповідач просив у задоволенні даного адміністративного позову відмовити повністю посилаючись на те, що відповідач проводив розрахунки посадових окладів військовослужбовців в період з 08.04.2021 по 06.08.2021 із дотриманням положень чинних та діючих на той момент (момент виникнення та існування відповідних правовідносин) норм чинного законодавства України, а не приміток до них; рішення суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18 стосувалося виключно процесу перерахунку пенсій особам, які звільнені з військової служби і не мав жодного відношення до одноразових виплат військовослужбовцям при звільненні, які регулюються іншими нормативно-правовими актами; постанова КМУ №704 публікувалась зі змінами на офіційному сайті Верховної Ради України вже після прийняття постанови №103, а саме: у період з 23.02.2018 по 30.01.2020, ще тричі, а саме: 24.02.2018, 15.01.2019 та 04.09.2019, і в кожній із вищевказаних редакцій містилась правова норма щодо визначення посадового окладу та окладу за військовим званням шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13,14, без будь-яких посилань та зносок щодо внесення змін або скасування даної норми (пункт 4) постанови КМУ №704, рішеннями судів або будь-якими іншими актами КМУ, тому, на переконання відповідача, оскільки п.4 постанови КМУ №704 був належним чином оприлюднений та діяв в часі і просторі встановленим порядком, вести мову про не чинність або незаконність вказаної норми беззмістовно та безглуздо; резолютивна частина згаданого судового рішення не містить з 29.01.2020р. посилання на те, що дана норма діє в редакції, що діяла до 23.02.2018р., або із урахуванням положень зазначеного вище судового рішення; в частині позовних вимог щодо компенсації сум податку на доходи фізичних осіб відповідно до п.2 Порядку №44, то ці вимоги відповідач вважає передчасними, оскільки у цій частині права позивача не порушені; оскільки позивача було переведено до іншої військової частини у відповідності до витягу з наказу № 479-ОС від 26.05.2025р., до суду з позовом позивач звернувся 17.10.2025р., тому відповідач вважає, що позивачем пропущений трьох місячний строк звернення до суду з цим позовом, встановлений ст.233 КЗпП України, і матеріали справи не містять жодного підтвердження поважності причин пропуску цього строку.

Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Ухвалою суду від 11.05.2026р. у зв`язку із перебуванням судді Конєвої С.О. у щорічній відпустці, велику завантаженість справами військовослужбовців та, як наслідок, об`єктивну неможливість прийняття у цей період рішень у справах, на підставі ст. 121 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд даної справи було продовжено до 11.05.2026р.

Враховуючи викладене, рішення у даній справі приймається судом 11.05.2026р., тобто, у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

У відповідності до ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.

Громадянин України ОСОБА_1 проходив військову службу в НОМЕР_1 Прикордонному загоні (Військової частини НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України у період з 23.07.2020р. по 26.05.2025р., є учасником бойових дій, про що свідчать копія паспорту позивача серії НОМЕР_3 (сторінка 1), копія службового посвідчення НОМЕР_4 від 31.10.2021р. дійсне до 31.10.2026р., копія посвідчення серії НОМЕР_5 від 10.11.2023р., та копія Витягу з наказу №479-ОС від 26.05.2025р., наявних у справі.

У відповідь на звернення позивача від 14.08.2025р., відповідачем 16.09.2025р. згідно листа №09/Т-266/287 було повідомлено позивача, що нарахування всіх видів грошового забезпечення позивача здійснювалося у відповідності до пункту 4 Постанови КМУ №704 з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначеного законом на 01.01.2018р., що становив 1762 грн.

Тобто, із наведених обставин слідує, що відповідачем у спірний період фактично здійснювалося нарахування та виплата позивачеві грошового забезпечення (у тому числі грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії) із розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2018р., що становив 1762,00 грн., що відповідачем підтверджено у вище наведеному листі, а також і у відзиві на позов.

Разом з тим, позивач у позові зазначив, що обчислення його грошового забезпечення (у тому числі грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії ) за періоди з 23.07.2020р. по 20.05.2023р. мало бути проведене відповідачем із величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року, а саме: на 01.01.2020р. (2102 грн.), на 01.01.2021р. (2270 грн.), на 01.01.2022р.(2481 грн.), на 01.01.2023р. (2684 грн.) відповідно до пункту 4 Постанови №704 у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. та ст.7 Законів України «Про Державний бюджет України на 2020, 2021,2022, 2023 рік».

З огляду на викладене, позивач вважає, що він має право на нарахування такого грошового забезпечення (у тому числі грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії) за згаданий вище період із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи за відповідними Законами України про Державний бюджет України станом на 01.01.2020р., станом на 01.01.2021р., станом на 01.01.2022р., станом на 01.01.2023р., у зв`язку із чим просив суд визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати йому грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії) з 23.07.2020р. по 20.05.2023р. на підставі пункту 4 постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законами України «Про Державний бюджет України» станом на 01.01.2020р., станом на 01.01.2021р., станом на 01.01.2022р., станом на 01.01.2023р. та помноженого на відповідний тарифний коефіцієнт з одночасною компенсацією грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п.2 Порядку №44 та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначено Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» 20 грудня 1991 року № 2011-XII (надалі - Закон 2011-XII).

Окрім того, цей Закон встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Згідно частин першої - третьої статті 9 Закону 2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

За приписами частини четвертої статті 9 Закону 2011-XII передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», яка набрала чинності 01 березня 2018 року (надалі - Постанова КМУ №704).

Зазначеною Постановою КМУ №704 було збільшено розмір грошового забезпечення військовослужбовців з 01.03.2018р.

Відповідно до пункту 4 Постанови КМУ №704 розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з Додатками 1, 12, 13, 14.

Приміткою 1 Додатку 1 до Постанови №704 визначено, що посадові оклади за розрядами тарифної сітки визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.

21 лютого 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (надалі – Постанова КМУ № 103), якою внесено зміни до Постанови КМУ № 704, зокрема, пункт 4 викладено в новій редакції: установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14» (пункт 6 Постанови КМУ № 103).

Постанова КМУ №103 набула чинності 24 лютого 2018 року.

Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови КМУ №103, яким були внесені зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України №704.

З огляду на вказане, слід дійти висновку про необхідність застосування з 29 січня 2020 року (дати набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18) положень пункту 4 Постанови КМУ №704 в редакції до 24 лютого 2018 року, тобто в редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постановою КМУ № 103.

Тож, з 01 січня 2020 року положення пункту 4 Постанови КМУ № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою КМУ № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів.

Через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, зокрема, згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», у осіб з числа військовослужбовців виникло право на нарахування та виплату грошового забезпечення, яке визначається шляхом застосування пункту 4 Постанови КМУ № 704 у редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постанови КМУ №103 (тобто, до 24.02.2018р.) із використанням для його визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).

Таким чином з 29.01.2020р., тобто з дня набрання законної сили судовим рішенням у справі №826/6453/18, діяв п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704 у первісній редакції, згідно з якою розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на тарифний коефіцієнт згідно до додатками 1,12,13,14.

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21 та від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21.

При цьому, статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2018р. – 1762 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2020р. – 2102 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2021р. – 2270 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2022р. – 2481 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2023р. – 2684 грн.

Отже, із аналізу наведених норм слідує, що протягом спірного згаданого періоду з 01.01.2018р. по 01.01.2023р. прожитковий мінімум для працездатних осіб, що встановлений законом на 1 січня календарного року, збільшувався.

При цьому, слід зазначити, що різниця між розміром прожиткового мінімуму на 2018 рік та 2020, 2021, 2022, 2023 роки впливає на визначення розміру посадового окладу та з 29.01.2020р., тобто, з моменту набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справ №826/6453/18, наявні правові підстави для визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року (2020,2021,2022, 2023 роках), на відповідний тарифний коефіцієнт.

А відповідно, із наведеного слід дійти висновку, що у спірний період з 23.07.2020р. по 19.05.2023р. позивач мав право на отримання грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії), обчисленого виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020р. (2102 грн.), станом на 01.01.2021р. (2270 грн.), станом на 01.01.2022р. (2481 грн.), станом на 01.01.2023р. (2684 грн.) згідно до вимог пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704, у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. та із застосуванням наведених вище розмірів прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених на 1 січня відповідного календарного року згідно Законів України «Про Державний бюджет України» на відповідні роки – 2020, 2021, 2022, 2023.

Наведена правова позиція висловлена і у постанові Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі №200/3757/20-а, від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21 та від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21, яка є обов`язковою для врахуванням адміністративним судом у відповідності до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що у спірний період з 23.07.2020р. по 19.05.2023р. грошове забезпечення позивача з усіма його складовими (у тому числі, і грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії) мало б обчислюватися відповідачем із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020р. (2102 грн.), станом на 01.01.2021р. (2270 грн.), станом на 01.01.2022р. (2481 грн.), станом на 01.01.2023р. (2684 грн.).

Так, судом вище було встановлено, що позивач проходив військову службу в НОМЕР_1 Прикордонному загоні (Військової частини НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України у спірний період з 23.07.2020 по 26.05.2025р., що підтверджується вище дослідженими судом відомостями, які містяться у копії службового посвідчення НОМЕР_4 від 21.10.2021р. дійсного до 31.10.2026р. та у копії Витягу з наказу №479-ОС від 26.05.2025р.

Разом з тим, доказів застосування відповідачем величини - розміру прожиткового мінімуму, для працездатних осіб, встановленого законом на відповідний календарний рік станом на 01.01.2020р., станом на 01.01.2021р., станом на 01.01.2022р., станом на 01.01.2023р. при обчисленні у спірний період з 23.07.2020р. по 19.05.2023р. грошового забезпечення позивача (у тому числі, і грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії) згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України №704, яка діяла в редакції з 29.01.2020р. та була чинною у спірний наведений період, матеріали справи не містять, а відповідачем суду не надано.

За викладених обставин, суд приходить до висновку, що бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати грошового забезпечення (у тому числі, і грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії) позивачеві за період з 23.07.2020р. по 19.05.2023р.включно з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року, згідно до ст.7 Законів України Про Державний бюджет України станом на 01.01.2020р., станом на 01.01.2021р., станом на 01.01.2022р., станом на 01.01.2023р., слід визнати протиправною.

У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, відповідачем у відзиві на позов не наведено жодних обґрунтованих підстав, як і не було надано належних, достатніх та допустимих доказів, які б свідчили про правомірність бездіяльності відповідача щодо не застосування при нарахуванні та виплаті позивачеві грошового забезпечення (у тому числі і грошової допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії) розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року, згідно до ст.7 Законів України Про Державний бюджет України станом на 01.01.2020р. (2102 грн.), станом на 01.01.2021р. (2270 грн.), станом 01.01.2022р. ( 2481 грн.), станом на 01.01.2023р. (2684 грн.), за період з 23.07.2020р. по 19.05.2023р.включно всупереч пункту 4 постанови КМУ №704 (в редакції, чинній з 29.01.2020 ) з урахуванням встановлених судом вище обставин та аналізу чинного законодавства, які не спростовані.

При цьому, суд звертає увагу відповідача на те, що представник відповідача при складанні відзиву на позов проявив повне нерозуміння до предмету позову, підстав позову, які є спірними та жодного обґрунтування правомірності бездіяльності відповідача у даних спірних правовідносинах, які мали місце у період 23.07.2020 по 19.05.2023р., у відзиві на позов не навів та відповідних доказів до нього не надав.

Так, у відзиві на позов представник відповідача намагається надати правовий аналіз постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18, незважаючи на те, що вона набрала законної сили, свідомо ігноруючи, при цьому, правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі №200/3757/20-а, від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21 та від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21, які є обов`язковими для врахуванням не тільки адміністративним судом в силу ч.5 ст.242 КАС України, а й безумовному виконанню та врахуванню при виконанні своїх обов`язків посадовими особами відповідача у відповідності до вимог ст.129-1 Конституції України.

Суд зазначає, що ігнорування відповідачем вищенаведених правових висновків Верховного Суду, без оскарження їх у встановленому законодавством порядку, є проявом підриву довіри до судової гілки влади в очах суспільства, зокрема, військовослужбовців, що з боку відповідача, як суб`єкта владних повноважень, є неприпустимим.

Щодо доводів відповідача з приводу пропуску позивачем трьох місячного строку звернення до суду з даним позовом, встановленого ст.233 КЗпП України, то вони є не спроможними та спростовуються наступним.

Заявляючи про такі обставини (пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом) у відзиві на позов, відповідачем знову було проігноровано ухвалу суду у даній справі від 05.11.2025р., яка є одною із форм судового рішення, що набрало законної сили 05.11.2025р. та має бути враховано відповідачем в силу ст.129-1 Конституції України, оскільки у вказаній ухвалі судом вирішувалося питання дотримання строку звернення до суду за клопотанням позивача про його поновлення та суд, надаючи правову оцінку вказаним приписам ст. 233 КЗпП України прийшов до висновку, що позивачем строк звернення до суду не пропущений, у зв`язку із чим у задоволенні клопотання позивача про поновлення строку звернення до суду з цим позовом було відмовлено.

Так, спираючись на те, що відповідач повідомив позивача про нарахування та виплату відповідачем грошового забезпечення, обчисленого з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018р. (1762 грн.) листом від 16.09.2025р. за №09/Т-266/287, відлік трьох місячного строку звернення до суду з цим позовом, встановленого ч.2 ст.233 КЗпП України, у редакції, чинній з 19.07.2022р., розпочався для позивача з 17.09.2025р., відтак, подавши позов до суду 17.10.2025р., позивач вказаний строк не пропустив.

Наведена правові висновки підтверджені та узгоджуються і з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у його постанові від 21.03.2025р. у справі №460/21394/23, які підлягають врахуванню судом згідно до вимог ч.2 ст.242 КАС України.

Зазначені правові висновки відповідачем знову були безпідставно проігноровані всупереч вимогам ст.129-1 Конституції України.

З огляду на наведене, суд визнає таке клопотання відповідача, висловлене у відзиві на позов, заявлене після вирішення судом цього питання в ухвалі суду від 05.11.2025р., зловживаннями процесуальними правами з боку відповідача та залишає його без розгляду на підставі ч.3 ст.45 КАС України.

З огляду на наведене, всі інші аргументи представника відповідача уважно вивчені судом, не стосуються предмету та підстав цього позову, тому є неспроможними і не заслуговують на увагу.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії) обчисленого з розрахункової величини - розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року за період з 23.07.2020р. по 19.05.2023р. включно, суд приходить до висновку, що відповідач, як суб`єкт владних повноважень, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Отже, судом встановлено, що, вказаною вище бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та виплати позивачеві грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії) обчисленого з розрахункової величини - розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року за період з 23.07.2020р. по 19.05.2023р.включно всупереч вимогам пункту 4 постанови КМУ № 704 (в редакції, чинній з 29.01.2020р., яка діяла у спірний період, відповідач, допустив порушення прав та інтересів позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання таких такою бездіяльності відповідача протиправною, виходячи з повноважень адміністративного суду, встановлених ст.ст. 9, 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Також підлягають задоволенню і похідні позовні вимоги позивача про зобов`язання відповідача здійснити позивачеві перерахунок та виплату за період з 23.07.2020р. по 19.05.2023р. включно грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії), визначивши їх розмір виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідної календарного року, а саме: встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021р., встановленого Законом України “Про Державний бюджет на 2022 рік” станом на 01.01.2022р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет на 2023 рік» станом на 01.01.2023р., з урахуванням раніше виплачених сум, виходячи з того, що судом встановлено протиправну бездіяльність відповідача у наведеній частині позову, а тому належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача виходячи із повноважень адміністративного суду, визначених ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії.

Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.

Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі “Чуйкіна проти України” констатував: “ 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд”, в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі “Голдер проти Сполученого Королівства” (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення” спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі – провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.

Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог позивача в частині зобов`язання відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії) за період з 23.07.2020р. по 19.05.2023р. включно, обчисленого із розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року згідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704, у редакції, чинній з 29.01.2020р. та у спірний наведений період, а також і здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум, є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Окрім того, щодо необхідності застосування пункту 4 постанови КМУ №704 у редакції, чинній з 29.01.2020р., у тому числі і з 20.05.2023р., дати набрання чинності постанови КМУ №481 від 12.05.2023р., суд зазначає наступне.

12.05.2023 Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 № 103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704», пунктом 2 якої внесені зміни до пункту 4 Постанови № 704, шляхом викладення абзацу першого в такій редакції:

« 4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».

Пунктом 3 Постанови КМУ № 481 установлено, що видатки, пов`язані з виконанням пункту 2 цієї постанови, здійснюються в межах асигнувань на грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб, передбачених у державному бюджеті на відповідний рік для утримання відповідних державних органів.

Тобто, з дня набрання чинності Постановою № 481 (20.05.2023) Кабінет Міністрів України замість розрахункової величини «прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року» запровадив сталу розрахункову величину для посадового окладу та окладу за військове звання 1762,00 грн.

Проте, рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14.03.2025, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.06.2025 у справі №320/29450/24, визнано дії Кабінету Міністрів України при прийнятті Постанови № 481 неправомірними та визнано протиправним та нечинним пункт 2 Постанови № 481 стосовно внесення змін до пункту 4 Постанови № 704.

Згідно з частинами першою - третьою статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Отже, з огляду на визначені в частинні третій статті 7 КАС України загальні засади пріоритетності законів над підзаконними актами пункт 2 Постанови № 481 стосовно внесення змін до пункту 4 Постанови № 704 в частині, що суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу, а саме закону про Державний бюджет України на відповідний рік не підлягає застосуванню як такий, що є протиправним і таким, що не відповідає правовим актам вищої юридичної сили.

Сталою є правова позиція Верховного Суду про те, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи.

Так, згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19 та від 10.01.2023 у справі № 340/507/22).

Таким чином, пункт 4 Постанови КМУ № 704 підлягає застосуванню у спірних правовідносинах у первинній редакції, а саме в частині, що не суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу - закону про Державний бюджет України на відповідний рік, із використанням для визначення розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік), оскільки суд не вправі, вирішуючи спір, застосовувати дефектний нормативно-правовий акт безвідносно до того чи був він чинним чи ні на момент виникнення спірних відносин.

Наведені правові висновки містяться у постанові Верховного Суду від 17.02.2026р. у справі №520/5814/24, де у пункті 62 цієї постанови, Колегія суддів відступила від своїх висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2025 року у справі №600/3516/24-а та від 22 жовтня 2025 року у справі № 420/3824/25 щодо періодів застосування постанови КМУ №481 (з 20.05.2023р. до 18.06.2025р.).

Такі ж самі правові висновки втілені і у наступних рішеннях Верховного Суду, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18.02.2026р. у справі №160/33292/24 та від 06.03.2026р. у справі №140/3734/24.

Наведені правові висновки щодо не застосування приписів постанови КМУ №481 від 12.05.2023р. у період її чинності (з 20.05.2023р. до 18.06.2025р.) є обов`язковими для адміністративного суду при вирішення справ у подібних правовідносинах в силу ч. 5 ст.242 КАС України.

Враховуючи наведене, слід зробити висновок, що і до періоду - 20.05.2023р. підлягають застосуванню приписи пункту 4 Постанови КМУ №704, у редакції, чинній з 29.01.2020р., щодо визначення військовослужбовцям розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року.

Між тим, позовні вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення та провести виплату різниці з урахуванням виплачених сум з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 постанови КМУ №44 за спірний наведений у позові період, задоволенню не підлягають, з огляду на те, що така грошова компенсація виплачується з виплатою грошового забезпечення одночасно згідно п.2-5 Порядку №44, а оскільки перерахунок спірного грошового забезпечення позивачеві ще не проведено і не виплачено, відтак, суд приходить до висновку, що ці позовні вимоги направлені на захист ще не порушеного права, тобто направлені на захист права на майбутнє, що суперечить та не відповідає вимогам ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України, тому ці позовні вимоги суд вважає передчасними.

Аналогічний правовий висновок міститься і у пункті 63 постанові Верховного Суду від 17.03.2020р. у справі №815/5826/16, які є застосовними і до правовідносин у цій справі в силу ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Приймаючи до уваги все вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат по сплаті судового збору за подання даного позову до суду, суд не вбачає підстав для їх розподілу у порядку, встановленому ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки жодних доказів, які б підтверджували понесення саме судових витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору за подання цього позову до суду першої інстанції, позивачем не надано з урахуванням того, що він звільнений від сплати судового збору за подання позову, предметом якого є невиплата заробітної плати (грошового забезпечення) у повному обсязі згідно п.1 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір”.

Керуючись ст. ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до НОМЕР_1 Прикордонного загону (Військової частини НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_1 Прикордонного загону (Військової частини НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії) згідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб”, у редакції, чинній з 29.01.2020р., обчисленого виходячи з розрахункової величини - розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, згідно Законів України Про Державний бюджет України» станом на 01.01.2020р., станом на 01.01.2021р., станом на 01.01.2022р., станом на 01.01.2023р. шляхом їх множення на відповідні тарифні коефіцієнти за період з 23.07.2020 року по 20.05.2023 року.

Зобов`язати НОМЕР_1 Прикордонного загону (Військової частини НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ НОМЕР_6 ) здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_7 ) - грошового забезпечення (у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії), обчисленого виходячи з розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року, а саме: встановленого Законами України «Про Державний бюджет України» станом на 01.01.2020р., станом на 01.01.2021р., станом на 01.01.2022р., станом на 01.01.2023р. на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (у редакції, чинній з 29.01.2020р.), за період з 23.07.2020р. по 20.05.2023р. включно, з урахуванням раніше виплачених сум.

У задоволенні решти позову - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва