Рішення від 13 травня 2026 р. у справі №489/9317/25 — Інгульський районний суд міста Миколаєва

Справа № 489/9317/25

Провадження № 2/489/455/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

14 травня 2026 року м. Миколаїв

Інгульський районний суд м. Миколаєва в складі:

головуючого-судді - Костюченка Г.С.,

за участю секретаря – Савкової К.А.,

представника позивача – ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням

В С Т А Н О В И В:

19.11.2025 позивач звернувся до суду із зазначеним позовом до відповідача, в якому просить: визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житлом, а саме квартирою що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Обґрунтовуючи підстави звернення до суду з позовом до відповідача про визнання особи такою, що втратила право користування позивач посилається на наступне.

На підставі рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 28 лютого 1997 року № 98 було вирішено видати ордери громадянам, які проживають у квартирах домобудівлі по АДРЕСА_2 .

Згідно вказаного рішення позивачу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 вирішено видати ордер на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Наразі, квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 є неприватизованою, перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Миколаєва Миколаївської області.

Вказаний ордер був втрачений, але позивачем були отримані архівні витяги з Архівного відділу Миколаївської міської ради від 23 червня 2025 року на підтвердження вище вказаних фактів.

Позивач зареєстрований та проживає з 1993 року за адресою: АДРЕСА_1 , про що свідчить відмітка у паспорті про реєстрацію місця проживання та інформація про зареєстроване/задеклароване місце проживання особи від 11 липня 2024 року.

21 серпня 2025 року позивачем був укладений договір № 104 найму житла в будинках державного і комунального житлового фонду з КЖЕП Центрального району м. Миколаєва стосовно надання у безстрокове користування житло за адресою - АДРЕСА_1 .

У вказаній вище квартирі зареєстрована також колишня дружина позивача - ОСОБА_3 , яка фактично за вказаною адресою не проживає з 2008 року по теперішній час.

Оскільки зняти з реєстраційного обліку місце проживання відповідача в позасудовому порядку не має можливості, а її реєстрація обмежує права на вільне володіння та користування житловим приміщенням, позбавляє можливості зокрема скористатися правом на приватизацію, позивач вимушений звернутися до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Відповідач не сплачує комунальні платежі, не приймає участі в утриманні житла, що перешкоджає у здійсненні прав і несення обов`язків щодо вказаного майна, а також відповідач не отримує поштову кореспонденцію за вище вказаною адресою, її особисті речі у зазначеному майні відсутні, спального місця або інших ознак, що вказують на її фактичне проживання за зазначеною адресою, не має.

Дана поведінка дає право позивачу щодо захисту своїх прав та законних інтересів, щодо звернення до суду з позовною заявою про визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Наявність реєстрації відповідача у квартирі тягне для позивача додаткові витрати з оплати комунальних послуг.

З огляду на викладені обставини, позивач просить задовольнити позов.

Ухвалою Інгульського районного суду м. Миколаєва від 24.11.2025 відкрито спрощене позовне провадження в цивільній справі.

Визначено відповідачам строк на подання відзиву на позов у порядку, передбаченому ст. 178 ЦПК України, - 15 днів із дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

Позивачу роз`яснено право подати до суду відповідь на відзив у порядку, передбаченому ст. 179 ЦПК України, протягом 15 днів з дня отримання відзиву відповідача на позов.

Сторонам було направлено копію ухвали про відкриття провадження, відповідачу копію позовної заяви з додатками.

Відповідачем копію ухвали суду від 24.11.2025 та копію позовної заяви з додатками не було отримано. Зазначені матеріали були отримані її чоловіком – ОСОБА_2 .

Станом на день ухвалення рішення відповідач своїм правом не скористалася, відзив на позов не подала.

Представник позивача у судовому засіданні позов підтримав та просила його задовольнити.

Відповідач відзив на позов не подав, в судове засідання жодного разу не з`явився, про причини своєї неявки суд не повідомив.

Верховний Суд у постанові від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19 сформував правовий висновок про те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б).

Таким чином, відповідачі, враховуючи положення статей 128, 130 ЦПК України, вважається таким, що повідомлений належним чином про дату, час та місце судового засідання.

Жодних заяв, клопотань, пояснень з приводу позовних вимог або заперечень на позовні вимоги в будь-якій іншій формі від відповідачів на адресу суду не надходило, у зв`язку з чим суд позбавлений можливості встановити позицію відповідачів щодо предмету спору.

Згідно ч. 1 ст. 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов:

1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання;

2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин;

3) відповідач не подав відзив;

4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Суд, прийнявши всі заходи по виклику відповідача, заслухавши доводи позивача, яка не заперечувала проти розгляду справи у заочному порядку, постановив розглянути справу заочно, згідно із статтями 223 та 280 ЦПК України.

Суд, вислухавши пояснення представника позивача, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, врахувавши подані докази, допитавши свідків, приходить до наступного висновку.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з вимогами п. п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Судом встановлено, що на підставі рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 28 лютого 1997 року № 98 було вирішено видати ордери громадянам, які проживають у квартирах домобудівлі по АДРЕСА_2 .

Згідно вказаного рішення позивачу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 вирішено видати ордер на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Наразі, квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 є неприватизованою, перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Миколаєва Миколаївської області.

Вказаний ордер був втрачений, але позивачем були отримані архівні витяги з Архівного відділу Миколаївської міської ради від 23 червня 2025 року на підтвердження вище вказаних фактів.

Позивач зареєстрований та проживає з 1993 року за адресою: АДРЕСА_1 , про що свідчить відмітка у паспорті про реєстрацію місця проживання та інформація про зареєстроване/задеклароване місце проживання особи від 11 липня 2024 року.

21 серпня 2025 року позивачем був укладений договір № 104 найму житла в будинках державного і комунального житлового фонду з КЖЕП Центрального району м. Миколаєва стосовно надання у безстрокове користування житло за адресою - АДРЕСА_1 .

Позивач зазначає, що у вказаній вище квартирі зареєстрована також колишня дружина позивача - ОСОБА_3 , яка фактично за вказаною адресою не проживає з 2008 року по теперішній час.

Однак будь – яких доказів, що відповідачка є саме колишньою дружиною суду не надано.

В обґрунтування позовних вимог позивачем надано з позовною заявою копію рішення Баштанського районного суду від 04.11.2024 про розірвання шлюбу укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 . Зазначена особа не є відповідачем у справі.

Тобто суд позбавлений зробити висновок, що відповідач не є членом сім`ї позивача.

Оскільки зняти з реєстраційного обліку місце проживання відповідача в позасудовому порядку не має можливості, а її реєстрація обмежує права на вільне володіння та користування житловим приміщенням, позбавляє можливості зокрема скористатися правом на приватизацію, позивач вимушений звернутися до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Позивач стверджує, що відповідач не сплачує комунальні платежі, не приймає участі в утриманні житла, що перешкоджає у здійсненні прав і несення обов`язків щодо вказаного майна, а також відповідач не отримує поштову кореспонденцію за вище вказаною адресою, її особисті речі у зазначеному майні відсутні, спального місця або інших ознак, що вказують на її фактичне проживання за зазначеною адресою, не має.

Всі витрати щодо оплати житлово – комунальних послуг несе позивач ОСОБА_2 .

Разом з тим суду разом з позовом були надані копії платіжних доручень про сплату послуг за опалення, транспортування газу та електроенергії за період лише з 01.09.2025 по 30.09.2025 при чому платником зазначених послуг зазначена ОСОБА_6 , яка не є позивачем у справі.

Будь – яких інших доказів в підтвердження сплати комунальних послуг позивачем суду не надано.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до положень статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України визначено поняття права власності - це право особи на річ (майно) яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

У відповідності до ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Крім цього, відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно ст. 391 ЦК України визначено, що власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до статті 72 ЖК України, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК України, дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17.

У постанові від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18 Верховний Суд зазначив, що при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, судам необхідно враховувати причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Крім того, згідно ст.156 ЖК України, члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

В обґрунтування позовних вимог позивач надав Акт про не проживання від 05.05.2026, складеного за участі сусідів позивача та засвідченого директором КЖЕП Центрального району м.Миколаєва, показами свідків.

Разом з тим, суд наголошує, щоНаказ Мінсоцполітики від 04.07.2022 № 190 (зі змінами) затверджує форму акта обстеження матеріально-побутових умов домогосподарства та визначає, що обстеження проводиться посадовою особою виконавчого органу місцевої ради.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» надає повноваження виконкомам місцевих рад здійснювати обстеження житлових умов.

Позиція Мінсоцполітики (інформаційне повідомлення від 04.06.2024) чітко вказує, що акт обстеження складається посадовою особою виконавчого органу, а підстави для складання акта іншими особами (ОСББ) або КЖЕП відсутні.

Місцеві ради затверджують власні порядки, де суб`єктами складання є спеціалісти ради або старости.

З урахуванням зазначених правових норм, суд вважає що Акт про не проживання від 05.05.2026, складеного за участі сусідів позивача та засвідченого директором КЖЕП Центрального району м.Миколаєва складений з порушенням, тобто не уповноваженим на складання такого документу суб`єктом, а відповідно не є належним та допустимим доказом у справі.

Інших доказів, які б підтверджували, що відповідач не цікавиться житловою площею, не сплачує комунальні послуги та не намагається вселитися у спірне домоволодіння, суду не надано.

До показів свідків суд ставиться критично, оскільки вони є неповними, такими що виключають будь – яки сумніви та суперечать іншим письмовим доказам у справі.

Суду також не надано доказів укладення сторонами угоди щодо певного порядку користування квартирою та інших умов припинення права користування житлом.

Суд вважає необґрунтованими доводи позивача про те, що наявність реєстрації відповідача у спірній квартирі тягне для позивача додаткові витрати з оплати комунальних послуг.

У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц висловлений висновок щодо застосування статей 71,72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Вказано, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, провадження № 61-30912св18, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, провадження № 61-7317св19, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, провадження № 61-23089св19.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Таким чином, для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин не проживання за адресою такого житлового приміщення.

При цьому, відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Матеріали справи не містять доказів неповажних причин відсутності відповідача за зареєстрованим місцем проживання протягом тривалого часу.

Враховуючи викладені вище факти та норми закону, суд приходить до такого.

Відповідач зареєстрована на проживання у квартирі, однак доказів не проживання у неї та не користування протягом тривалого часу, не сплату комунальних послуг, не утримання житла в належному стані суду не надано.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Враховуючи, що позивач не довів у судовому засіданні підстав для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні належним йому на праві власності майном у обраний спосіб - шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, тому позов є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, оскільки є передчасними.

На підставі вищевикладеного, беручи до уваги належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням – не підлягають задоволенню, є передчасними.

При цьому, суд вважає за необхідне зазначити.

Як зазначено у постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі №6-57цс11, вирішення питання про зняття особи з реєстрації місця проживання залежить, зокрема від вирішення питання про право користування такої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (ст. ст. 71, 72, 116, 156 ЖК України та ст. 405 ЦК України).

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється, зокрема, на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Згідно п. 26 Правил реєстрації місця проживання, зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: заяви особи або її представника за формою згідно з додатком 1; рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про зняття з реєстрації місця проживання особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва про смерть; повідомлення територіального органу або підрозділу ДМС із зазначенням відповідних реквізитів паспорта померлої особи або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку; інших документів, які свідчать про припинення: підстав для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства (інформація територіального органу ДМС або територіального підрозділу ДМС, на території обслуговування якого зареєстровано місце проживання особи, про закінчення строку дії посвідки на тимчасове проживання або копія рішення про скасування посвідки на тимчасове проживання чи скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання в Україні); підстав для проживання бездомної особи у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту (письмове повідомлення соціальної установи, закладу соціального обслуговування та соціального захисту); підстав на право користування житловим приміщенням (закінчення строку дії договору оренди, найму, піднайму житлового приміщення, строку навчання в навчальному закладі (у разі реєстрації місця проживання в гуртожитку навчального закладу на час навчання), відчуження житла та інших визначених законодавством документів).

Відповідно до правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру, пунктом 26 яких додатково закріплено підстави зняття особи з реєстрації місця проживання згідно якого, до таких підстав належить, зокрема, рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про зняття з реєстрації місця проживання особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Згідно до ст. 24 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» орган реєстрації вносить зміни до реєстру територіальної громади на підставі у т.ч. судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Отже, вказана норма закону прямо вказує на те, що рішення суду про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є достатньою правовою підставою для зняття особи з реєстрації місця проживання і не потребує інших додаткових рішень суду для скасування реєстрації, а позовна вимога позивача про примусове зняття з реєстрації за місцем проживання передбачає втручання в діяльність суб`єкта владних повноважень, який уповноважений приймати відповідні рішення, тоді як, суд не може підміняти собою суб`єкта владних повноважень щодо реалізації ним власних повноважень, наданих законодавством.

З урахуванням вирішення судом позовних вимог про відмову в задоволеної позову, не підлягає застосуванню також і зазначені вимоги Закону.

Керуючись ст. 47 Конституції України, ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», ст.ст. 15, 16, 405 ЦК України, ст.ст. 72 ЖК Української РСР, ст. 3, 4, 5, 12, 13, 76-81, 141, 259, 263-265, 268, 273, 280 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 30 днів з дня його проголошення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Миколаївського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 14.05.2026.

Суддя Г.С. Костюченко