Постанова від 12 травня 2026 р. у справі №140/8269/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 травня 2026 рокуЛьвівСправа № 140/8269/25 пров. № А/857/37149/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді Курильця А.Р.,

суддів Кузьмича С. М., Мікули О. І.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2025 року про повернення позовної заяви в справі № 140/8269/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії,-

суддя в 1-й інстанції – Денисюк Р.С.,

час ухвалення рішення – 18 серпня 2025 року,

місце ухвалення рішення – м. Луцьк,

дата складання повного тексту рішення – не зазначено,

в с т а н о в и в:

У липні 2025 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся в суд з адміністративним позовом до Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області (далі - відповідач), в якому просив: визнати протиправним та скасувати наказ відповідач від 19.07.2022 № 162-ос та зобов`язати нарахувати і виплатити середній заробіток з 19.07.2022 по 04.04.2025.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 30 липня 2025 року позовну заяву залишено без руху в зв`язку з пропуском строку звернення до суду та надано десятиденний строк для усунення її недоліків.

На виконання вимог вказаної ухвали на адресу суду першої інстанції від позивача надійшли заява про усунення недоліків.

Однак ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2025 року позовну заяву повернуто позивачу, оскільки позивач звернувся до суду поза межами встановленого частиною п`ятою статті 122 КАС України строку, заява про поновлення строку звернення до адміністративного суду не містить поважних причин пропуску такого строку, суд вважає за необхідне повернути позовну заяву.

Не погоджуючись з вказаною ухвалою, позивач подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить зазначене судове рішення скасувати та ухвалити нове про направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що про порушення своїх прав довідався лише в червні 2025 року, що підтверджується довідкою про доходи від 30.06.2025 №06.-02.-02/23. Перебуваючи на військовій службі, через низький морально-психологічний стан не мав можливості для збору необхідної інформації та належно захистити свої інтереси.

Відповідачі своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що відповідно до частини 4 статті 304 КАС України, не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу в порядку письмового провадження відповідно до ч.2 ст.312, п.3 ч.1 ст.294 КАС України.

Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що заробітна плата є щомісячним періодичним платежем, а тому в будь-якому разі її розмір відомий особі, яка її отримує. Така особа має реальну, об`єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про виплату чи припинення заробітної плати, з яких складових вона складається. Отже, з дня отримання заробітної плати особою, вона вважається такою, що повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів.

Так, перебуваючи на військовій службі по мобілізації ОСОБА_1 отримував заробітну плату від роботодавця ГУ Держпродспоживслужби у Волинській області до липня 2022 року. Відтак, не отримавши заробітну плату у серпні 2022 року від роботодавця ГУ Держпродспоживслужби у Волинській області Піскар І.В. мав реальну, об`єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про рішення, на підставі яких припинено виплату заробітної плати.

Водночас до суду звернувся з даним позовом лише 31.07.2024, тобто із пропуском місячного строку звернення, встановленого частиною 5 статті 122 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, а оскаржувану ухвалу скасувати, з таких підстав.

Частиною першою статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Колегія суддів зауважує, що повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції до спірних правовідносин пов`язаних з нарахуванням заробітної плати, застосував місячний строк, передбачений частиною 5 статті 122 КАС України.

Дійсно, відповідно до частини 5 статті 122 КАС України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Водночас у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.

Згідно з частиною першою статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються з частиною першою статті 1 Закону України від 24.03.95 № 108/95-ВР "Про оплату праці", заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України "Про державну службу" від 10.12.2025 № 889-VIII

Відповідно до частини першої статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно зі статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство належить застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Так, 19.11.2025 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову у справі № 420/27284/24, у якій вирішував питання норми, яка підлягає застосуванню під час вирішення питання дотримання строків звернення до суду з вимогами публічних службовців про стягнення заробітної плати та прирівняних до неї виплат (122 КАС України чи 233 КЗпП України).

У пунктах 34-37 указаної постанови Верховний Суд зазначив таке:

"Стаття 233 КЗпП України регулює питання строків звернення до суду у спорах щодо виплати всіх сум, які належать працівникові при звільненні. Таке регулювання є єдиним для всіх працівників незалежно від виду трудових відносин та характеру професійної діяльності. У постанові від 11.07.2024 у справі № 990/156/23 Велика Палата Верховного Суду вказала, що норми статті 233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Указана норма поширює свою дію на всіх працівників та службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну службу. Ураховуючи, що норми частини п`ятої статті 122 КАС України прямо не закріплюють положень щодо стягнення належних працівникові виплат під час проходження ним публічної служби, тоді як приписи статті 233 КЗпП України визначають строк звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, тому варто вважати, що стаття 233 КЗпП України є спеціальною нормою відносно до частини п`ятої статті 122 КАС України, та підлягає застосуванню під час визначення строків звернення до суду з вимогами про стягнення належних працівникові виплат під час проходження ним публічної служби. Такий підхід має бути єдиним, як для осіб, які проходять публічну службу, так і для тих, які звільнені з неї, оскільки застосування різних строків звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці під час проходження служби та після звільнення з публічної служби, призведе до неоднакового підходу до захисту прав особи на отримання винагороди за працю".

За усталеною практикою Верховного Суду положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Отже, суд попередньої інстанції помилково обчислював строк звернення з цим спором, виходячи з положень частини п`ятої статті 122 КАС України.

Підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання (п.4 ч.1 ст.320 КАС України).

Судова колегія звертає увагу, що особливістю спірних правовідносин є те, що позивач станом на день звернення з позовом продовжує проходити державну службу, що підтверджується наказом Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області від 04 квітня 2025 року №85-ос.

Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 КЗпП України, зокрема, частиною першою цієї статті, відповідно до якої (у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду з цим позовом) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Водночас Рішенням Конституційного Суду України N 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Так, Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.

Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Наведене свідчить, що Конституційний Суд України розмежував:

- тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат;

- тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Останній, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, приписи якої Конституційний Суд України визнав неконституційними.

Колегія суддів нагадує, що позивач звернувся до суду з цим позовом під час дії трудових відносин.

За приписами частин першої та другої статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Колегія суддів встановила, що суд першої інстанції хибно застосував частину п`яту статті 122 КАС України, відповідно постанова апеляційного суду повинна ухвалюватися із застосуванням частини першої статті 233 КЗпП України.

Разом з тим, Верховний Суд в постанові від 01.05.2026 року в справі № 420/16340/25, вказав, що позивач ураховуючи Рішення Конституційного Суду України N 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року, фактично має наразі необмежене у часі право на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат з огляду на перебування у трудових відносинах з відповідачем.

Такої ж позиції дотримався Верховний Суд в постанові від 19.03.2026 року в справі № 140/11335/24 та від 24.02.2026 у справі № 120/2933/25.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 910/15792/20 у постанові від 05 липня 2023 року наголосила, що згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути як необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту, так і необхідність вчинення позивачем інших, ніж виконання судового рішення, дій. За загальним правилом один спір треба вирішувати у межах одного судового процесу в одній судовій юрисдикції. Інакше кажучи, не допускається вирішення одного спору у декількох судових справах.

Ураховуючи те, що при ухваленні рішення застосовна частина перша статті 233 КЗпП України, яка Рішенням Конституційного Суду України N 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, з огляду на висновки Верховного Суду, наведені в справах № 420/16340/25, № 140/11335/24, № 120/2933/25, тому справа належить направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Право на суд, аспектом якого є доступ до суду, є однією із гарантій основоположного права на справедливий суд. За усталеною практикою Європейського суду з прав людини рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Отже, як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Відповідно до правових висновків Європейського Суду з прав людини, право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" від 21.12.2010, заява № 45783/05). Норми, що регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності.

З огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві національне законодавство має забезпечувати достатній рівень доступу до суду в аспекті права на суд. Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права (див. mutatis mutandis рішення у справі "Белле проти Франції" від 04 грудня 1995 року ("Bellet v. France", заява № 23805/94, § 36)).

Окрім того, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

У розглядуваній правовій ситуації, суд першої інстанції, вирішуючи питання строку звернення до суду, застосував закон, який не підлягає застосуванню, що мають визначальне значення для правильного вирішення спірного питання, що, в свою чергу, призвело до передчасного висновку про застосування наслідків, передбачених ст. 169 КАС України.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції діяв не у спосіб, визначений процесуальним законом, хибно повернув позовну заяву, внаслідок чого було обмежено право позивача на захист своїх інтересів.

Відтак, оскаржувана ухвала підлягає скасуванню, а справа направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 308,312,315,320,321,325,328,329 КАС України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2025 року про повернення позовної заяви в справі № 140/8269/25 скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя А. Р. Курилець

судді С. М. Кузьмич

О. І. Мікула

Повне судове рішення складено 13 травня 2026 року.