Рішення від 10 травня 2026 р. у справі №466/12403/23 — Шевченківський районний суд м. Львова

Справа № 466/12403/23

Провадження № 2/466/158/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 травня 2026 року м.Львів

Шевченківський районний суд м. Львова

в складі: головуючого судді Ковальчука О.І.

з участю секретаря Пилипців О.-І.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя

ВСТАНОВИВ :

20.11.2023 року адвокат Панькевич М.Б. звернулася до Шевченківського районного суду м. Львова з позовом в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, який в подальшому уточнив та в якому з врахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 11.06.2026 просить суд ухвалити рішення, яким визнати спільним майном подружжя 1/4 (одну четверту) ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 ; опис: квартира складається з трьох житлових кімнат та кухні. Комора в підвалі – 1,7 кв. м., РНОНМ 125266646101; Номер об`єкта в РПВН 36931896, яка входить в 1/2 (одну другу) частку зареєстровану за Відповідачем; визнати за позивачем ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) право приватної власності на наступне нерухоме майно: 1/4 (одну четверту) ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 ; опис: квартира складається з трьох житлових кімнат та кухні. Комора в підвалі – 1,7 кв.м., РНОНМ 125266646101; Номер об`єкта в РПВН 36931896, яка входить в 1/2 (одну другу) частку зареєстровану за Відповідачем; припинити право приватної спільної часткової власності, зареєстроване за відповідачем ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) на розмір 1/4 (одну четверту) ідеальної частки.

В обґрунтування своїх позовних вимог покликається на те, що ОСОБА_1 , 18 липня 2014 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_2 , актовий запис здійснено Шевченківським відділом державної реєстрації актів цивільного стану за № 364. В шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася донька ОСОБА_4 . Однак сімейні стосунки не склалися і 03 листопада 2021 року Шевченківським районним судом м. Львова їх шлюб було розірвано. В період шлюбу і до його розірвання позивач з чоловіком і донькою проживали та були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 (далі - квартира). На даний час вони і досі зареєстровані за вищевказаною адресою, однак позивач з донькою проживає у батьків у м. Черкаси.

Квартира АДРЕСА_3 , була передана в приватну власність в рівних частках чоловіку позивача, його батькам та бабусі в порядку приватизації у 1997 році. Таким чином співвласниками у рівних частках по 1/4 квартири стали: ОСОБА_5 (бабуся чоловіка, мама свекра), ОСОБА_3 (свекор), ОСОБА_6 (свекруха) та ОСОБА_2 (чоловік). На момент приватизації площа квартири становила 50,6 м2.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мама свекра ОСОБА_5 . Після її смерті в порядку спадкування за заповітом 1/4 частку її квартири успадкував її син (свекор) ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину, виданим 04 липня 2012 року.

25 лютого 2015 року свекруха позивача ОСОБА_6 продала свою 1/4 частку квартири, що підтверджується договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Львівської області, номер в реєстрі 1239.

Відтак вищевказана частка є спільною сумісною власністю подружжя.

Весною 2015 року ми викупили нежитлове приміщення – візочну і розпочали процес перепланування з приєднанням цієї візочної до квартири. Документи, що підтверджують викуп нежитлового приміщення (візочної) знаходяться в чоловіка.

17 липня 2015 року Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради видала розпорядження № 338 про надання дозволу на перепланування квартири з приєднанням нежитлового приміщення загального користування (візочної) площею 9,6 м2.

В результаті такого перепланування площа квартири збільшилася до 59,1 м2, а право власності на неї 01 грудня 2015 року було зареєстроване Львівським міським управлінням юстиції на чоловіка та його батька відповідно до часток, які були зареєстровані за ними до перепланування, а саме по 1/2 на кожного.

27 січня 2016 року мій свекор ОСОБА_3 подарував чоловіку 1/4 частку квартири.

Станом на момент подання цього позову, згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, квартира перебуває в спільній частковій власності чоловіка та свекра в таких частках: 1/4 частка квартири належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування, серія та номер 335, виданий 27.01.2016 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П.; 1/2 частка належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер НОМЕР_3 , виданого 01 грудня 2015 року Львівським міським управлінням юстиції; 1/4 частка квартири належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер НОМЕР_4 , виданого 01 грудня 2015 року Львівським міським управлінням юстиції.

Планувалося, що чоловік подарує частку квартири їх неповнолітній дочці ОСОБА_4 . Розпорядженням Шевченківської районної адміністрації від 12.02.2021 року № 74 їм було надано дозвіл на укладення такої угоди в її інтересах. Проте чоловік передумав з невідомих причин і дарування частки квартири не відбулося.

Разом з тим, враховуючи вищенаведені факти спільного придбання в шлюбі додаткових м2 квартири та її реконструкцію, вважає, що 1/4 ідеальна частка квартири, яка була придбана ними в шлюбі, і зараз входить в 1/2 частку ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер НОМЕР_3 , виданого 01 грудня 2015 року Львівським міським управлінням юстиції, є спільною сумісною власністю, а відтак позивачу належить 1/8 ідеальна частка квартири, на яку немає правовстановлюючих документів, оскільки її право власності не оформлялося так як були довірливі відносини з чоловіком і всі права на спільне майно оформлялися лише на нього.

Згідно ст. 69 Сімейного кодексу України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч.1 ст. 70 Сімейного кодексу України).

Згідно Постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» (надалі – Постанова №11) зазначено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69 - 72 СКУ та ст.372 ЦКУ.

Згідно п. 23 Постанови № 11 спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

Відповідно до п. 24 Постанови № 11 до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

Так, відповідач фактично не заперечує визнати за позивачем ОСОБА_1 право приватної власності на наступне нерухоме майно: 1/4 (одну четверту) ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 , яка входить в 1/2 (одну другу) частку зареєстровану за відповідачем. З врахуванням вищевикладеного, позивач змушена звернутися до суду.

Представник позивача, адвокат Бартків І.Б. в судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю, давши пояснення аналогічні тим, що викладені в позовній заяві та заяві про уточнення позовних вимог. Просив позовну заяву задовольнити в повному обсязі. В останнє судове засідання не з`явився, однак надіслав на адресу суду заяву про розгляд справи у його відсутності, просить позов задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача, адвокат Репецький В.В. в судовому засіданні позов не заперечив, підтримавши заяву про визнання позову. В останнє судове засідання не з`явився, однак надіслав на адресу суду заяву про завершення розгляду справи у їх відсутності.

Третя особа ОСОБА_3 в судове засідання не з`явився з невідомих суду причин, хоча належним чином повідомлявся про час та місце розгляду справи.

У відповідності до ч.2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд вважає за можливе розглянути дану справу у відсутності сторін без фіксування судового засідання технічними засобами.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши зібрані по справі докази, з`ясувавши дійсні обставини справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає до часткового задоволення з наступних підстав та мотивів.

Згідно з положеннями ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. При цьому дані докази повинні бути належними та достовірними, як це передбачено ст. ст. 77-79 ЦПК України.

Судом встановлено, що сторони по справі, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, який рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 03.11.2021 року по справі №466/8428/21 розірвано (а.с.15-16).

За час перебування у шлюбі подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі Договору купівлі-продажу 1/4 частки квартири від 25.02.2015 року, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П., придбали 1/4 частку квартири АДРЕСА_3 (а.с.18-21).

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 01.11.2023, квартира АДРЕСА_3 перебуває в спільній частковій власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в таких частках: 1/4 частка квартири належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування, серія та номер 335, виданий 27.01.2016 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П.; 1/2 частка належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер НОМЕР_3 , виданого 01 грудня 2015 року Львівським міським управлінням юстиції; 1/4 частка квартири належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер НОМЕР_4 , виданого 01 грудня 2015 року Львівським міським управлінням юстиції (а.с.39-41, 143-145).

Вирішуючи позовні вимоги, судом підлягають застосуванню наступні норми чинного законодавства.

Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми Сімейного кодексу України.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 Сімейного кодексу України якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1 ст. 61 СК України встановлено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Крім того, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 3 ст. 61 СК України).

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, то презумпція права спільної сумісної власності подружжя не спростована. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Оскільки судом встановлено, що спірне майно, а саме 1/4 частка квартири АДРЕСА_3 придбана під час перебування в шлюбі позивача та відповідача, відповідач не заявляє про спростування зазначеної презумпції, тому суд приходить висновку, що зазначена частка квартири являється спільною сумісною власністю подружжя.

У постанові Верховного суду від 05 вересня 2018 року у справі №709/494/16-ц, провадження № 61-19909св18 та у постанові Верховного суду від 20 травня 2019 року у справі справа №360/303/17-ц, провадження № 61-410св18 зазначено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною першою статті 63, частиною першою статті 65 СК України.

Статтею 63 Сімейного кодексу України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною 1 ст.69 Сімейного кодексу України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Частинами 1, 2 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей) приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.

Статтею 71 СК України встановлено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Тобто, поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина четверта статті 71 СК України).

Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися „обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007р. №11).

Відповідно до речення другого пункту 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 № 11 спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. З ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Зазначені норми права припускають існування факту права спільної сумісної власності подружжя щодо кожної речі, набутої у шлюбі, незалежно від тієї обставини, хто є набувачем за договором, забудовником будівлі, та на чиє ім`я було зареєстровано право власності на таку річ.

Відповідно до ч. 3 та 4 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

За правилами ч.1-3 ст.372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Постановою Пленуму Верхового Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз`яснено судам, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою, до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувались за рахунок коштів, що бути особистою власністю кожного з них. Вирішуючи спори між подружжям про майно, повинні встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

З наведених положень випливає, що власність у сім`ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Підставами набуття права спільної сумісної власності подружжя є юридично визначений факт шлюбних відносин або проживання чоловіка і жінки однією сім`єю, а особистої приватної власності кожного з подружжя є, зокрема, поділ, виділ належної частки за законом та спадкування.

Відповідно до Правової позиції, висловленої Верховним Судом України при розгляді справи № 6-2641цс15 - статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Згідно п.22 постанови Пленуму ВС України №11 від 21.12.2007 вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при не досягненні згоди виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Ухвалюючи рішення по даній справі суд ураховує позицію Верховного Суду, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц, провадження №14-67 цс 20(пункт 58); постанові Великої Палата Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20, провадження №14-182цс21, у яких Верховний Суд виснував про те, що Спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.

Зокрема, у пункті 36 наведеної постанови Великої Палати Верховного Суду зазначено таке: «Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини друга, четверта та п`ята статті 71 СК України)».

Так, при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї (ч.2 ст.70 СК України).

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Крім того, у п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" роз`яснено, що при вирішенні спору про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3 ст. 70 СК в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1ст. 60 СК).

Постановою Верховного Суду України від 21 листопада 2018 року по справі № 372/504/17 визначено, що зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що оскільки 1/4 частка квартири АДРЕСА_3 була придбана під час зареєстрованого шлюбу сторін у справі то вона є їх спільним майно, яке підлягає поділу між подружжям в рівних частках, відповідно до вимог закону, норми якого зазначені вище.

Статтею 82 ЦПК України передбачено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Відповідач визнав позов ОСОБА_1 .

Верховний Суд щодо вирішення питання про поділ майна подружжя в постанові від 20.12.2018 р. у справі № 286/2349/16 зазначив, що сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. У противному разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Верховний Суд наголошує на тому, що основним завданням суду при вирішенні спорів про поділ майна подружжя є вирішення конфлікту між подружжям, тобто здійснення судом своєї базової функції – ухвалення обов`язково рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не виводить його на новий рівень для сторін, які в будь-якому випадку не можуть між собою домовитися.

За таких обставин, оскільки судом встановлено, що 1/4 частку квартири АДРЕСА_3 є спільним майном сторін, як подружжя, яке належить їм в рівних частках, але зареєстроване на праві власності за відповідачем, однак відповідач визнав позов, що дає підстави для відступлення від засад рівності часток подружжя, а відтак, суд дійшов висновку про те, що вимога про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/4 частку квартири АДРЕСА_3 є такою, що відповідає вимогам чинного законодавства та підлягає задоволенню у повному обсязі.

Щодо позовної вимоги про припинення права приватної спільної часткової власності, зареєстроване за відповідачем ОСОБА_2 на розмір 1/4 (одну четверту) ідеальної частки квартири АДРЕСА_3 , яка входить в 1/2 (одну другу) частку зареєстровану за відповідачем, то на думку суду така вимога до задоволення не підлягає з врахуванням наступного.

Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї (частина перша статті 365 ЦК України). Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (частина друга статті 365 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 зауважила, що приписи частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.

Згідно із ч.ч.1,3 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 , від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі №910/10784/16).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19.

Верховний Суд у постанові від 13.01.2022 по справі №921/591/20 зауважив, що додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовної вимоги про припинення права приватної спільної часткової власності, зареєстроване за відповідачем ОСОБА_2 на розмір 1/4 (одну четверту) ідеальної частки квартири слід відмовити і з тих підстав, що позивачкою обрано неналежний спосіб захисту порушеного права.

Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (висновок Верховного Суду у постанові від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17).

Приписами п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов`язків … має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Зокрема, у п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

У п.26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та п.23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони гуртуються. Міра, до якої суд має виконати обв`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Справа "Серявін та інші проти України" № 4909/04 §58 ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, з`ясувавши обставини, на які посилалися сторони, як на підставу своїх вимог, оцінивши належним чином зібрані по справі докази кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв`язок у сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають до часткового задоволення.

Крім того, в силу дії ст. 141 ЦПК України до стягнення з відповідача підлягає розмір судових витрат, сплачених позивачем при зверненні з заявою до суду.

У зв`язку з наведеним, з відповідача підлягають стягненню на користь позивача 2892,34грн. судового збору.

Керуючись ст.ст.13, 76, 81, 82, 83, 89, 95, 141, 247, 256, 257, 261, 263-265, 268, 274, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ :

позов задовольнити частково.

Визнати спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 1/4 (одну четверту) ідеальну частку квартири АДРЕСА_3 , яка входить в 1/2 (одну другу) частку, зареєстровану за відповідачем ОСОБА_2 .

Визнати за ОСОБА_1 право приватної власності на 1/4 (одну четверту) ідеальну частку квартири АДРЕСА_3 , яка входить в 1/2 (одну другу) частку, зареєстровану за відповідачем ОСОБА_2 .

У задоволенні решти вимог – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в розмірі 2892,34грн.(дві тисячі вісімсот дев`яносто дві гривні тридцять чотири копійки).

Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП – НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідач: ОСОБА_2 , РНОКПП – НОМЕР_5 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 .

Третя особа: ОСОБА_3 , РНОКПП – НОМЕР_2 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішення може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Львівського апеляційного суду.

Текст рішення складено та підписано 11 травня 2026 року.

Суддя О. І. Ковальчук