Вирок від 11 травня 2026 р. у справі №463/3855/26 — Личаківський районний суд м. Львова

Справа № 463/3855/26

Провадження № 1-кп/463/441/26

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 травня 2026 року Личаківський районний суд м.Львова в складі:

головуючого-судді - ОСОБА_1 ,

з участю секретаря судового засідання - ОСОБА_2 ,

прокурора - ОСОБА_3 ,

захисника - ОСОБА_4 ,

обвинуваченого - ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Львові обвинувальний акт у кримінальному провадженні за № 62025140110001984 від 29.05.2025 року про обвинувачення

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м.Львова, українця, громадянина України, з середньо-спеціальною освітою, неодруженого, військовослужбовця військової частини НОМЕР_1 , у військовому званні «старший солдат», раніше не судженого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.5 ст.407 КК України,

в с т а н о в и в :

відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 05.01.2023 року № 5, старшого солдата ОСОБА_5 , призваного на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, який прибув з військової частини НОМЕР_3 відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 «Про загальну мобілізацію», призначено на посаду механіка-водія 3 механізованого відділення 1 механізованого взводу 6 механізованої роти НОМЕР_4 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_2 , з 05.01.2023 року зараховано до списків особового складу, на всі види забезпечення та вважати таким, що з 05.01.2023 року справи та посаду прийняв і приступив до виконання службових обов`язків за посадою.

Будучи військовослужбовцем військової служби за мобілізацією військової частини НОМЕР_2 , старший солдат ОСОБА_5 відповідно до вимог ст.ст.11, 16, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та ст.ст.1, 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, зобов`язаний неухильно додержуватись Конституції та законів України, сумлінно і чесно виконувати військовий обов`язок, бути дисциплінованим, поводитися з гідністю й честю, не допускати самому і стримувати інших від негідних вчинків.

У порушення вказаних вимог нормативно-правових актів, старший солдат ОСОБА_5 самовільно залишив військову частину тривалістю понад три доби, в умовах воєнного стану, при наступних обставинах.

Так, старший солдат ОСОБА_5 діючи умисно, бажаючи тимчасово ухилитися від проходження військової служби та проводити час на власний розсуд, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, з мотивів небажання переносити труднощі військової служби, через особисту недисциплінованість та несумлінне ставлення до виконання своїх службових обов`язків, в умовах воєнного стану, не отримавши дозволу відповідного командира, 14.02.2023 року самовільно залишив тривалістю понад три доби військову частину НОМЕР_2 , яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , перебував поза межами розташування території військової частини НОМЕР_2 до 04.04.2025 року.

04 квітня 2025 року старший солдат ОСОБА_5 прибув до військової частини НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , для продовження проходження військової служби.

Відтак, у період часу з 14.02.2023 року до 04.04.2025 року старший солдат ОСОБА_5 проводив час на власний розсуд, обов`язки військової служби не виконував, свою належність до Збройних Сил України, а також той факт, що він незаконно перебував за межами місця служби приховував.

Під час незаконного перебування за межами місця служби старший солдат ОСОБА_5 до органів місцевої влади та військового управління з питань подальшого проходження військової служби не звертався, хоча об`єктивно мав можливість це вчинити.

Таким чином, ОСОБА_5 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч.5 ст.407 КК України, тобто, самовільне залишення військової частини військовослужбовцем тривалістю понад три доби, вчинене в умовах воєнного стану.

Крім того, старший солдат ОСОБА_5 діючи умисно, бажаючи тимчасово ухилитися від проходження військової служби та проводити час на власний розсуд, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, з мотивів небажання переносити труднощі військової служби, через особисту недисциплінованість та несумлінне ставлення до виконання своїх службових обов`язків, в умовах воєнного стану, не отримавши дозволу відповідного командира, 09.08.2025 року самовільно залишив тривалістю понад три доби військову частину НОМЕР_1 , яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 , перебував поза межами розташування території військової частини НОМЕР_1 до 04.03.2026.

04 березня 2026 року старший солдат ОСОБА_5 прибув до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, за адресою: м.Львів, вул.М.Кривоноса,6.

Відтак, у період часу з 09.08.2025 року до 04.03.2026 року старший солдат ОСОБА_5 проводив час на власний розсуд, обов`язки військової служби не виконував, свою належність до Збройних Сил України, а також той факт, що він незаконно перебував за межами місця служби приховував.

Під час незаконного перебування за межами місця служби старший солдат ОСОБА_5 до органів місцевої влади та військового управління з питань подальшого проходження військової служби не звертався, хоча об`єктивно мав можливість це вчинити.

Таким чином, ОСОБА_5 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч.5 ст.407 КК України, тобто, самовільне залишення військової частини військовослужбовцем тривалістю понад три доби, вчинене в умовах воєнного стану.

В судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_5 свою вину у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях, передбачених ч.5 ст.407 КК України визнав повністю. Підтвердив, що 14.02.2023 року не отримавши дозволу командира військової частини, він самовільно залишив розташування військової частини НОМЕР_2 та був відсутній на службі до 04.04.2025 року. Крім того, 09.08.2025 року не отримавши дозволу командира військової частини, він самовільно залишив розташування військової частини НОМЕР_1 та був відсутній на службі до моменту його затримання. Свої дії пояснює тим, що він брав участь в АТО та бойових діях у зв`язку із збройною агресією російської федерації проти України. На його утриманні знаходяться батьки пенсійного віку та молодша донька від шлюбу, який на сьогоднішінй день розірвано. Враховуючи ці обставини та передбачаючи можливість бути відправленим у штурмові війська, він без дозволу командування двічі залишав розташування військової частини. У вчиненому розкаюється, просить його суворо не карати.

Крім повного визнання обвинуваченим своєї вини, його винуватість у вчиненні кримінальних правопорушень повністю і об`єктивно підтверджується зібраними в ході досудового розслідування та перевіреними в судовому засіданні доказами.

Дослідження інших доказів щодо тих обставин матеріалів кримінального провадження, які ніким не оспорюються, судом за згодою учасників судового провадження на підставі ч.3 ст.349 КПК України визнано недоцільним. Судом встановлено, що показання обвинуваченого відповідають фактичним обставинам справи, з`ясовано, що ОСОБА_5 правильно розуміє зміст фактичних обставин пред`явленого обвинувачення, сумнівів у добровільності його позиції не має, сторонам роз`яснено, що в такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.

Зважаючи на викладене вище, суд приходить до обґрунтованого висновку про доведеність стороною обвинувачення винуватості ОСОБА_5 у вчиненні ним кримінальних правопорушень, передбачених ч.5 ст.407 КК України, тобто, самовільне залишення військової частини військовослужбовцем тривалістю понад три доби, вчинене в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч.1 ст.2 КК України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

Таким чином, реалізується принцип невідворотності кримінального покарання за вчинений злочин.

Згідно з вимогами КК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 12.06.2009 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», покарання, призначене судом, має бути необхідним і достатнім для виправлення засуджених та попередження вчинення ними нових злочинів.

При обранні виду та міри покарання суд реалізовуючи принципи справедливості та індивідуалізації покарання, враховуючи, що призначене покарання повинно бути не тільки карою, але і переслідувати цілі загальної та спеціальної превенції, вважає, що покарання повинно бути відповідним скоєному і сприяти виправленню обвинуваченого та запобіганню вчинення ним нових злочинів.

Так, суд, відповідно до ст.65 КК України, при призначенні обвинуваченому ОСОБА_5 покарання, бере до уваги характер і ступінь суспільної небезпеки вчинених ним кримінальних правопорушень, які відповідно до ст.12 КК України, є тяжкими, конкретні обставини кримінального провадження, їх наслідки, дані про особу обвинуваченого, зокрема, ОСОБА_5 є учасником бойових дій, нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», безпосередньо брав участь в АТО та у заходах, необхідних для забезпечення оборони України у зв`язку із збройною агресією російської федерації проти України, раніше не суджений, на диспансерному обліку з приводу наркологічного та психічного захворювання не перебуває.

Обставиною, що пом`якшує покарання обвинуваченого ОСОБА_5 є щире каяття.

Обставиною, що обтяжує покарання обвинуваченого ОСОБА_5 є вчинення кримінального правопорушення повторно.

Таким чином, суд беззастережно вважає, що покарання обвинуваченому необхідно призначити в межах санкції статті за якою кваліфіковано кримінальне правопорушення, у виді позбавлення волі, оскільки, застосовуючи принцип індивідуалізації покарання, суд переконаний, що таке покарання є справедливим та необхідним для виправлення обвинуваченого ОСОБА_5 , виправлення обвинуваченого неможливе без ізоляції від суспільства, попередження нових кримінальних правопорушень та на переконання суду саме таке покарання відповідатиме справедливості, не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між захищуваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягається до кримінальної відповідальності, забезпечить співрозмірність діяння та кари, а також відповідає таким принципам Європейської конвенції захисту прав людини і основоположних свобод, як пропорційність обмеження прав людини, легітимна мета та невідворотність покарання.

Саме таке покарання буде доцільне для профілактики вчинення обвинуваченим нових злочинів, буде найбільш відповідати принципам та меті його призначення, зазначене випливає з дотримання судом принципів «рівних можливостей» та «справедливого судового розгляду», встановлених ст.6 Конвенції. Також такий висновок узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, який зазначив, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним («Скоппола проти Італії» від 17 вересня 2009 року).

Правових підстав для призначення обвинуваченому покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання, тобто на підставі ст.69 КК України, чи застосування ст.75 КК України, враховуючи зазначені вище конкретні обставини в їх сукупності та дані про особу винного, суд не знаходить. Так описані вище дані про особу обвинуваченого дають лише підстави для призначення покарання у мінімальних його межах, передбачених санкцією відповідної статті, у виді позбавлення волі, а не застосування ст.69 КК України.

Застосування інституту умовного звільнення (ст.75 КК України) до призначеного обвинуваченому покарання не сприятиме меті покарання та не буде достатнім для виправлення обвинуваченого і попередження вчинення ним нових злочинів.

Конкретні обставини справи свідчать, що досягнення мети покарання, яка полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його до кримінально-виконавчої установи закритого типу, неможливе без його реального відбування. Отже, суд дійшов висновку про неможливість виправлення обвинуваченого без реального відбування покарання у виді позбавлення волі.

Інші рішення, щодо питань, які вирішуються при ухваленні вироку

На момент ухвалення вироку обвинуваченому у вказаному кримінальному провадженні обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою.

Речові докази та процесуальні витрати у кримінальному провадженню відсутні.

Цивільний позов у кримінальному провадженні не заявлявся.

Керуючись ст.ст.368, 373, 374, 376 КПК України, суд, -

у х в а л и в :

ОСОБА_5 визнати винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.5 ст.407 КК України та призначити йому покарання у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі.

Строк відбуття покарання ОСОБА_5 рахувати з моменту фактичного затримання, тобто з 04.03.2026 року.

Запобіжний захід у виді тримання під вартою, застосований відносно ОСОБА_5 залишити без змін до набрання вироком законної сили.

Вирок суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Вирок може бути оскаржено з підстав, передбачених ст.394 КПК України до Львівського апеляційного суду через Личаківський районний суд м.Львова протягом тридцяти днів з моменту його проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою в той же строк з моменту вручення йому копії вироку.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому і прокурору.

Суддя ОСОБА_1