Постанова від 20 квітня 2026 р. у справі №522/4166/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/1617/26

Справа № 522/4166/24

Головуючий у першій інстанції Павлик І. А.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.04.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Таварткіладзе О.М.,

суддів: Вадовської Л.М., Сєвєрової Є.С.,

за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 квітня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, -

В С Т А Н О В И В:

У березні 2024 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, у якій позивач просить витребувати з незаконного володіння громадянина Республіки Молдова ОСОБА_1 на користь позивача квартиру, загальною площею 35,1 кв. м, житловою площею 24,8 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (далі – квартира), мотивуючи це тим, що ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , належала на праві власності квартира, а єдиним її спадкоємцем за законом є позивач, який під час оформлення спадщини довідався про те, що власником квартири є відповідач на підставі договору купівлі-продажу від 10.12.2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юшиним А.Ю. за реєстровим № 2415, за умовами якого ОСОБА_4 продала, а громадянин Республіки Молдова ОСОБА_5 придбав квартиру. При цьому позивач вказує, що договір купівлі-продажу квартири підписаний від імені ОСОБА_4 , яка давно померла, що встановлено рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13.02.2024 року у справі № 522/26049/21, яке набрало законної сили, яким відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування рішення державного реєстратора та припинення права власності. За таких обставин позивач вважає, що порушено його право власності на квартиру, як єдиного спадкоємця за законом, яке підлягає захисту в судовому порядку.

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01 квітня 2025 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено.

Витребувано з незаконного володіння громадянина Республіки Молдова ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 квартиру загальною площею 35,1 кв. м, житловою площею 24,8 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ).

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 8 316,00 грн. витрат по сплаті судового збору.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 24 вересня 2025 року заяву представника відповідача адвоката Мурадян (Монастирної) Інги Олександрівни про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 квітня 2025 року у справі № 522/4166/24 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння залишено без задоволення.

Не погоджуючись з таким заочним рішенням суду, ОСОБА_5 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 квітня 2025 рокускасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що вбачається з матеріалів справи та було зазначено приватним нотаріусом Юшиним А.Ю. в заяві про забезпечення позову (справа № 522/25930/21), при укладенні договору купівлі-продажу квартири від 10.12.2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юшиним А.Ю., реєстраційний номер 2415, продавцем або особою, яка видавала себе за продавця квартири було надано нотаріусу оригінал паспорта ОСОБА_4 та надано правовстановлюючі документи на відчужуваний об`єкт нерухомого майна, які в свою чергу, зі слів нотаріуса Юшина А.Ю., були ним перевірені.

Надалі відповідачем, як добросовісним покупцем, діючи відповідно до засад справедливості, добросовісності та розумності, було проведено оплату визначеної сторонами суму вартості відчужуваного об`єкта на розрахунковий рахунок ОСОБА_4 тобто виконано усі умови та необхідні для для законного та добросовісного набуття права власності на квартиру АДРЕСА_2 .

Окрім цього, заслуговує на увагу й той факт, що при продажі спірної квартири продавцем було передано відповідачу технічну документацію на квартиру, а саме: технічний паспорт, виготовлений ФОП ОСОБА_6 .. 20.10.2021 року на замовлення ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , витяг з Реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічні інвентаризації Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва.

Таким чином, ОСОБА_5 при вчиненні 10.12.2021 року правочину не знав і не міг знати про смерть ОСОБА_4 та про те, що невстановлена особа, ймовірно за попередньою змовою з приватним нотаріусом Юшиним АЮ., ввівши відповідача в оману стосовно особи продавця, здійснили незаконне привласнення грошових коштів відповідача та незаконне відчуження нерухомого майна, оскільки правомочності продавця на таке відчуження були з`ясовані приватним нотаріусом, та підтверджені договором купівлі-продажу від 10.12.2021 року, у дійсності якого відповідач не мав підстав сумніватись, та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

В даному випадку, приватний нотаріус Юшин А.Ю. виступав як «агент держави Україна» в розумінні практики Європейського Суду з прав людини, та мав здійснити увесь необхідний обсяг дій та перевірок, аби не допустити укладення заздалегідь незаконного договору.

Окрім того, при розгляді справи були порушені права відповідача, передбачені ч. 1 ст. 43 ЦПК України. Неповідомлення про розгляд справи позбавило ОСОБА_1 передбаченого цивільним законодавством права надати суду докази, якими вів заперечував проти позову.

Наголошує, що відповідач, жодних листів, судових повісток, копій позовної заяви з доданими матеріалами від суду не отримував та не знав про сам факт наявності справи та судових засідань, а про існування такого рішення дізнався лише 15.08.2025 року, від свого адвоката за допомогою сайту Єдиний державний реєстр судових рішень (http://reyestr.court.gov.ua).

Таким чином, в суді першої інстанції не було досліджено суттєві факти, які прямо впливають на обсяг позовних вимог. Відтак, вважає, що Заочне рішення від 01 квітня 2025 року по справі № 522/4166/24, було прийнято без належного повідомлення відповідача про місце, дату та час судового розгляду, що є порушенням ч. 1 ст. 8 ЦПК України, що є порушенням статті 128 ЦПК України, що \ підставою для скасування заочного рішення.

Будучи в розумінні ст.ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, на 21.04.2026 року на 14:00 год. учасники справи не з`явилися, причини неявки не повідомили, про проведення судового засідання в режимі відеоконференції не клопотали, заяв про відкладення розгляду справи не подавали.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

За таких обставин, колегія суддів не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наведених у цій постанові підстав.

Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч.1 п.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду першої інстанції відповідає.

Задовольняючи позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, суд першої інстанції виходив з того, що встановивши незаконність вибуття з власності позивача, яка є спадкоємцем за законом від померлої ОСОБА_4 спірної квартири, оскільки на момент укладення договору купівлі-продажу від 10.12.2021 року, ОСОБА_4 вже померла і ця обставина встановлена рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13.02.2024 року у справі № 522/26049/21, яке набрало законної сили, та підтверджується долученою до матеріалів справи представником позивача копією спадкової справи № 876/2020 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , отже не могла підписати цей договір, так як в силу своєї смерті не могла виявити свою волю до вчинення правочину до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, тобто правочин є таким, що не вчинений (неукладений), права та обов`язки за ним відповідачем не набуті, а правовідносини за ним не виникли, що виключає правові підстави набуття відповідачем власності на квартиру, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для витребування квартири АДРЕСА_2 , на користь позивачки від відповідача, так як це переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції.

Судом встановлено наступні фактичні обставини.

ОСОБА_4 належала на праві власності квартира, що підтверджується договором купівлі-продажу від 31.08.2005 року, який укладений ОСОБА_7 та ОСОБА_4 та посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юрасовою А.М., реєстровий № Д-5027.

Утім, ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 , померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_2 , яке видане 18.03.2020 року Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерств юстиції (м. Одеса).

Відповідно до довідки державного нотаріуса Київської державної нотаріальної контори у м. Одесі Пінігіної Т.М. від 21.12.2021 року № 8241/02-14 повідомлено, що 12.09.2020 року заведена спадкова справа № 876/2020 до майна померлої ОСОБА_4 , а позивач є єдиний спадкоємець за законом.

Із змісту договору купівлі-продажу від 10.12.2021 року, що укладений начебто ОСОБА_4 та ОСОБА_8 , який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юшиним А.Ю. та зареєстрований в реєстр за № 2415, ОСОБА_4 передала у власність (продала), а ОСОБА_5 прийняв у власність (купив) квартиру АДРЕСА_2 .

Відповідно до Відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстровано за громадянином Республіки Молдова ОСОБА_8 . Державний реєстратор: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Юшин А.Ю. Підстава для державної реєстрації: договір купівлі-продажу, серія та номер 2415, виданий 10.12.2021 року, видавник: Юшин А.Ю., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу. Номер запису про право власності 45579715, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2530186851100.

Як вбачається з пояснень приватного нотаріуса Юшина А.Ю. від 23.11.2022 року № 118/01-16 при перевірці документів, які стали підставою для посвідчення ним договору купівлі-продажу 10.12.2021 року за реєстровим № 2415 та інформації, що надійшла від державного нотаріуса Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі Пінігіної Т.М. дало привід для сумніву в дійсності документів, які були надані йому ОСОБА_4 для вчинення нотаріальної дії щодо продажу квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . 21.12.2021 року, у зв`язку із сумнівами приватним нотаріусом Юшиним А.Ю. була подана відповідна заява до Портофранківського відділення поліції Приморського відділу поліції ГУНП в Одеській області та 22.12.2021 року до Приморського районного суду м. Одеси була подана заява про забезпечення позову та арешт майна – квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Також встановлено, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13.02.2024 року у справі № 522/26049/21, яке набрало законної сили, відмовлено у задоволені позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування рішення державного реєстратора та припинення права власності, з тих підстав, що позивач неправильно обрав спосіб захисту порушеного права.

Крім того встановлено, що ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 03.01.2024 року у справі № 522/15418/22, яка набрала законної сили, залишено без розгляду позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа приватний нотаріус Юшин А.Ю. про визнання права власності на квартиру.

Колегія суддів виходить з наступного.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (статті 319, 321 ЦК України).

Згідно ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України визначено, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. До того ж, відповідно до ч. 3 ст. 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21.12.2016 року у справі № 6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05.12.2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18).

Як роз`яснено в п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» та п. 21 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.

У постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 наведено правовий висновок, що власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що в позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають встановити всі юридичні факти, які визначені статтями 387 та 388 ЦК України, зокрема: чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, зазначено, що: «власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)). Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23) зроблений висновок, що: «у разі коли нерухоме майно вибуває з володіння особи, якій воно належить, на підставі неукладеного правочину, така особа залишається дійсним власником цього майна, оскільки вона не бажала втрачати правовий зв`язок з належним їй майном. Позбавлення особи в такому випадку права повернути своє майно, яке вибуло з її володіння без наявних на те правових підстав (неукладений правочин не створює жодних правових наслідків), безумовно призводить до втручання у право такої особи на мирне володіння своїм майном і є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Водночас скаржниця як добросовісний набувач не звільняється від негативних наслідків, які можуть виникнути при виборі недобросовісного контрагента. Окрім інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, добросовісний набувач оцінює й інші обставини, які можуть свідчити про сумнівний характер вчинюваного правочину, такі як занижена ціна договору (про що зазначала позивачка), факт неодноразового протягом короткого проміжку часу перепродажу майна, поведінка продавця тощо. Тому за обставин вибуття майна із власності законного володільця поза його волею, зокрема за неукладеним правочином за відсутності його волевиявлення, витребування цього майна у добросовісного набувача на користь законного володільця є належним і виправданим способом захисту права останнього.

У справі, що переглядається, судом встановлено, що ОСОБА_4 належала на праві власності квартира, що підтверджується договором купівлі-продажу від 31.08.2005 року, який укладений ОСОБА_7 та ОСОБА_4 та посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юрасовою А.М., реєстровий № Д-5027.

10.12.2021 року між начебто ОСОБА_4 та ОСОБА_8 ,був укладений спірний договір купівлі-продажу, який був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юшиним А.Ю. та зареєстрований в реєстр за № 2415, згідно якого ОСОБА_4 передала у власність (продала), а ОСОБА_5 прийняв у власність (купив) квартиру АДРЕСА_2 .

У зв`язку з чим, право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстровано за громадянином Республіки Молдова ОСОБА_8 (РНОКПП НОМЕР_3 ). Державний реєстратор: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Юшин А.Ю. Підстава для державної реєстрації: договір купівлі-продажу, серія та номер 2415, виданий 10.12.2021 року, видавник: Юшин А.Ю., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу. Номер запису про право власності 45579715, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2530186851100.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 вказувала, що ОСОБА_4 , померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , та їй належала на праві власності квартира, а єдиним її спадкоємцем за законом є позивач, який під час оформлення спадщини довідався про те, що власником квартири є відповідач на підставі договору купівлі-продажу від 10.12.2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юшиним А.Ю. за реєстровим № 2415, за умовами якого ОСОБА_4 продала, а громадянин Республіки Молдова ОСОБА_5 придбав квартиру.

Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

У статті 1217 ЦК України визначено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Частинами першою, другою статті 1220 ЦК України визначено, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 12611265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року вказано, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього [6].

Таким чином, оскільки відповідно до статті 1218 ЦК до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК, переходить до спадкоємців власника (див., наприклад [7-8]).

Також Велика Палата Верховного Суду констатувала, що якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину [9] .

Частиною першою статті 216 ЦК передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зробила висновки, що неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним у силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів, щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину, або ж їх відновлювати.

Нотаріально посвідчений правочин купівлі-продажу нерухомого майна, який від імені продавця підписаний сторонньою особою та при нотаріальному посвідченні якого використано викрадені документи, а особу продавця встановлено на підставі підробленого документа, за умови невстановлення факту зловживання з боку продавця своїми правами потрібно кваліфікувати як неукладений.

Якщо нерухоме майно, що вибуло з фактичного володіння його власника за неукладеним договором купівлі-продажу, було зареєстровано за іншою особою без відповідної на те правової підстави, власник такого майна може витребувати його із чужого незаконного володіння у всіх випадках відповідно до статті 387 ЦК України. При цьому відсутністю правової підстави в цьому випадку потрібно розуміти: реєстрацію спірного нерухомого майна за стороною неукладеного правочину; реєстрацію спірного майна за третьою особою на підставі правочину, укладеного всупереч нормам чинного законодавства [10].

У частині четвертій статті 82 ЦПК визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (див. пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18)).

Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року в справі № 442/3663/20 (провадження № 61-6501св21)).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13.02.2024 року у справі № 522/26049/21, яке набрало законної сили, відмовлено у задоволені позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування рішення державного реєстратора та припинення права власності, з тих підстав, що позивач неправильно обрав спосіб захисту порушеного права.

Вказаним судовим рішенням встановлено, що: « ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується свідоцтвом про смерть Серія НОМЕР_2 , яке видане 18.03.2020 Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерств юстиції (м. Одеса) (а. с. 15).

Відповідно до довідки державного нотаріуса Київської державної нотаріальної контори у м.Одесі Пінігіної Т.М. від 21.12.2021 року № 8241/02-14 повідомлено, що 12.09.2020 року заведена спадкова справа № 876/2020 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_4 . ОСОБА_3 є єдиний спадкоємець за законом (а. с. 16).

05.09.2022 року на виконання ухвали суду від 16.06.2022 до суду від державного нотаріуса Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі Пінігіної Т.М. надійшла належним чином завірена копія матеріалів спадкової справи № 876/2020 заведеної до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_4 (а. с. 55 -108).

Зі спадкової справи, зокрема, слідує, що 12.09.2020 року ОСОБА_3 звернулася до Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі з заявою про прийняття спадщини після смерті її баби ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 57).

Також, 21.12.2021 року ОСОБА_3 звернулася до Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі з заявою щодо видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на майно, яке залишилося на день смерті спадкодавця ОСОБА_4 та складається з квартири, яка розташована в АДРЕСА_1 (а. с. 90).

Постановою державного нотаріуса Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі Пінігіної Т.М. від 21.12.2021 року відмовлено ОСОБА_3 , у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на квартиру, яка розташована в АДРЕСА_1 , оскільки право власності на вказану квартиру зареєстровано за іншою особою (а. с. 105)».

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі статтею 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

За приписами статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Враховуючи наведене, встановивши, що спірне спадкове майно вибуло з володіння поза волею спадкодавця і спадкоємця, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що належним способом захисту прав позивача є витребування майна з незаконного володіння особи шляхом подання віндикаційного позову з підстав, передбачених статтями 387, 388 ЦК України.

Вирішуючи спір та надаючи оцінку заявленим позовним вимогам у контексті положень статей 387, 388 ЦК України, суд апеляційної інстанції враховує також гарантії, передбачені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема право особи на мирне володіння майном.

Зокрема, стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує таке втручання легітимну мету; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального («суспільного», «публічного») інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, Європейський суд з прав людини також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (рішення від 02 листопада 2004 у справі «Tregubenko v. Ukraine», заява № 61333/00, пункт 54).

Оцінюючи критерій законності втручання, суд виходить з того, що можливість витребування майна передбачена положеннями статей 387, 388 ЦК України, а відтак таке втручання ґрунтується на законі.

Доводи апеляційної скарги щодо неповідомлення про розгляд справи ОСОБА_1 не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, оскільки з матеріалів справи вбачається, що судом першої інстанції неодноразово направлялися судові повістки на адресу ОСОБА_1 – АДРЕСА_3 , що співпадає з адресою, яка вказана в апеляційній скарзі, конверти поверталися на адресу суду з відміткою пошти «адресат відсутній за вказаною адресою», що в розумінні ч.8 ст. 128 ЦПК України вважається належним повідомленням (день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження/адресою реєстрації є днем вручення судової повістки).

За таких підстав, порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.

Інші доводи апеляційної скарги зведені лише до незгоди з остаточним висновком районного суду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Таким чином, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, рішення суду - без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 квітня 2025 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено: 11.05.2026 року.

Головуючий О.М. Таварткіладзе

Судді: Л.М. Вадовська

Є.С. Сєвєрова