Постанова від 02 квітня 2026 р. у справі №333/1354/26 — Запорізький апеляційний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №333/1354/26 Головуючий в 1 інст. Кулик В.Б.

Провадження №33/807/545/26 Доповідач в 2 інст. Рассуждай В.Я.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

3 квітня 2026 року місто Запоріжжя

Суддя Запорізького апеляційного суду Рассуждай В.Я., за участю особи, яка притягається до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 , потерпілої ОСОБА_2 , розглянувши в залі судових засідань Запорізького апеляційного суду у відкритому судовому засіданні справу про адміністративне правопорушення за апеляційною скаргою особи, яка притягається до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 на постанову судді Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 4 лютого 2026 року, якою

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, не працюючого, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , фактично проживає за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП - НОМЕР_1 ,

визнано винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 173-8 КУпАП та накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 340 гривень, стягнуто судовий збір,-

В С Т А Н О В И В:

Відповідно до оскаржуваної постанови, суддя суду першої інстанції встановив, що 15 січня 2026 року о 06 год. 00 хв., ОСОБА_1 , перебуваючи в АДРЕСА_2 , порушив вимоги термінового заборонного припису серії ЕТ № 102308 від 14 січня 2026 року, де потерпілою є матір - ОСОБА_2 , терміном на 10 діб, строком до 23 год. 00 хв. 24 січня 2026 року, за всіма пунктами заборони, а саме: повернувся за місцем проживання потерпілої особи, де вибивав двері, кричав, ображав, принижував та погрожував, чим вчинив правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 173-8 КУпАП.

Не погоджуючись з вказаною постановою суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою, в якій зазначив, що постанова не відповідає нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам.

Вважає, що суд помилково не застосував положення ст. 18 КУпАП, оскільки він діяв в стані крайньої необхідності. Крім того, всупереч вимогам ст.ст. 72, 73, 74, 90 та 242 КАСУ, суд не прийняв до уваги показання свідка, а також в порушення вимог ст.243 КАСУ не видав оскаржувану постанову в день її прийняття.

Просить постанову судді Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 4 лютого 2026 року скасувати, визнати його невинуватим у порушенні ч. 2 ст. 173-8 КУпАП.

Під час апеляційного перегляду справи ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити. Зазначив, що в день складання протоколу у нього був сильний опік ноги, він викликав швидку допомогу та одразу залишив спільне місце проживання з потерпілою. Однак, у нього почалася сильна кровотеча, внаслідок чого вранці він повернувся додому к матері забрати ліки та свій телефон.

Потерпіла ОСОБА_2 зазначила, що у ОСОБА_1 були сильні опіки на двох ногах, відносно нього був винесений терміновий заборонений припис, однак ОСОБА_2 зайшов додому лише взяти ліки та пішов.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши учасників судового засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи про адміністративне правопорушення, суддя апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню у зв`язку з наступним

Відповідно до вимог ст. ст. 245, 251, 252, 280 КУпАП, суд повинен повно, всебічно та об`єктивно з`ясувати всі обставини справи, дати належну оцінку зібраним доказам. Зокрема, суд повинен з`ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи є винною особа в його вчиненні.

Частина 2 статті 173-8 КУпАП передбачає відповідальність за невиконання термінового заборонного припису особою, стосовно якої він винесений.

Об`єктивна сторона правопорушення полягає в умисному вчиненні невиконання термінового заборонного припису особою, стосовно якої він винесений.

Суб`єктивна сторона правопорушення характеризується наявністю вини у формі умислу.

Суб`єктами адміністративних правопорушень можуть бути зокрема деліктоздатні фізичні особи, які вчинили правопорушення.

Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 07 грудня 2017 року № 2229 -VIII визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства ( далі Закон).

Зокрема, відповідно до положень п. 3 ст. 1 Закону, домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Частиною 2 статті 3 цього ж Закону визначено, що дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству незалежно від факту спільного проживання поширюється на подружжя; колишнє подружжя; наречені; мати (батько) або діти одного з подружжя (колишнього подружжя) та інший з подружжя (колишнього подружжя); особи, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у шлюбі між собою, їхні батьки та діти; особи, які мають спільну дитину (дітей); батьки (мати, батько) і дитина (діти); вітчим (мачуха) та пасинок (падчерка); рідні брати і сестри; інші родичі: дядько (тітка) та племінник (племінниця), двоюрідні брати і сестри, двоюрідний дід (баба) та двоюрідний онук (онука); діти подружжя, колишнього подружжя, наречених, осіб, які мають спільну дитину (дітей), які не є спільними або всиновленими; опікуни, піклувальники, їхні діти та особи, які перебувають (перебували) під опікою, піклуванням; прийомні батьки, батьки-вихователі, патронатні вихователі, їхні діти та прийомні діти, діти-вихованці, діти, які проживають (проживали) в сім`ї патронатного вихователя.

У свою чергу, особа, яка постраждала від домашнього насильства - це особа, яка зазнала домашнього насильства у будь-якій формі (п. 8 ст. 1 Закону).

Запобігання домашньому насильству - система заходів, що здійснюються органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, а також громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, та спрямовані на підвищення рівня обізнаності суспільства щодо форм, причин і наслідків домашнього насильства, формування нетерпимого ставлення до насильницької моделі поведінки у приватних стосунках, небайдужого ставлення до постраждалих осіб, насамперед до постраждалих дітей, викорінення дискримінаційних уявлень про соціальні ролі та обов`язки жінок і чоловіків, а також будь-яких звичаїв і традицій, що на них ґрунтуються( п. 5 Закону).

Терміновий заборонний припис стосовно кривдника - спеціальний захід протидії домашньому насильству, що вживається уповноваженими підрозділами органів Національної поліції України як реагування на факт домашнього насильства та спрямований на негайне припинення домашнього насильства, усунення небезпеки для життя і здоров`я постраждалих осіб та недопущення продовження чи повторного вчинення такого насильства ( п. 16 Закону).

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону до повноважень уповноважених підрозділів органів Національної поліції України у сфері запобігання та протидії домашньому насильству належать винесення термінових заборонних приписів стосовно кривдників.

Відповідно до вимог ст. 25 Закону терміновий заборонний припис виноситься кривднику уповноваженими підрозділами органів Національної поліції України у разі існування безпосередньої загрози життю чи здоров`ю постраждалої особи з метою негайного припинення домашнього насильства, недопущення його продовження чи повторного вчинення. Під час вирішення питання про винесення термінового заборонного припису пріоритет надається безпеці постраждалої особи. Зазначена вимога поширюється також на місце спільного проживання (перебування) постраждалої особи та кривдника незалежно від їхніх майнових прав на відповідне житлове приміщення. Особа, стосовно якої винесено терміновий заборонний припис, може оскаржити його в адміністративному порядку відповідно до Закону України «Про адміністративну процедуру» та/або в судовому порядку, передбаченому для оскарження рішень, дій або бездіяльності працівників уповноважених підрозділів органів Національної поліції України. Оскарження термінового заборонного припису не зупиняє його дію.

Визнаючи ОСОБА_1 винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 173-8 КУпАП, суддя першої інстанції послався на те, що його вина за обставин, викладених в протоколі про адміністративне правопорушення серії ВАД № 784389 від 15 січня 2025 року підтверджується:

- рапортом старшого інспектора СПДН ВП Запорізького РУП ГУНП в Запорізькій області капітана поліції Містюка Є. від 15 січня 2026 року відповідно до якого о 06 год. 39 хв. ним було отримано виклик про невиконання термінового заборонено припису за адресою: АДРЕСА_2 . Прибувши та місце, факт порушення вимог ТЗПсК ЕТ 10308 від 14 січня 2026 року за пунктами 1, 2, 3, терміном на 10 діб громадянином ОСОБА_1 підтвердився, оскільки було встановлено, що ОСОБА_1 повернувся за місцем проживання постраждалої особи ОСОБА_2 кричав на неї, ображав, принижував та погрожував їй. В результаті чого, працівниками поліції був складений протокол за вчинення ОСОБА_1 адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 173-8 КУпАП (а.с.5);

- письмовими пояснення потерпілої ОСОБА_2 в яких вона вказала, що проживає разом із сином ОСОБА_1 , який інколи приїжджає до неї в гості, оскільки проживає у м. Києві разом із батьком. 14 січня 2026 року вона звернулася до органів поліції, оскільки ОСОБА_1 , маючи явні ознаки алкогольного сп`яніння, вчинив відносно неї домашнє насильство. Внаслідок чого відносно ОСОБА_1 було винесено терміновий заборонений припис серії ЕТ102308 від 14 січня 2026 року строком на 10 діб за всіма пунктами заборони. 15 січня 2026 року приблизно о 6 год. 00 хв., ОСОБА_1 почав вибивати двері, коли вона їх відчинила, ОСОБА_1 почав висловлювати в її бік словесні образи, кричав, принижував, чим порушив заборони винесено ТЗПсК (а.с.6);

- письмовими поясненнями ОСОБА_1 з яких убачається, що він 15 січня 2026 року близько 05 год. 30 хв. прийшов за місцем проживання своєї матері ОСОБА_2 (а.с 7);

- копією термінового заборонного припису серія ЕТ № 102308 від 14.01.2026 року, відповідно до якого ОСОБА_1 зобов`язано залишити місце проживання (перебування) постраждалої особи, заборонено заходити та перебувати в місці проживання (перебування) постраждалої особи та в будь-який спосіб контактувати з нею, строк дії термінового заборонного припису з 23 год. 00 хв. 14 січня 2026 року по 23 год. 30 хв. 24 січня 2026 року.

Оцінюючи досліджені під час розгляду справи докази, суддя апеляційного суду погоджується з висновком судді районного суду про наявність в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 173-8 КУпАП

Факт порушення термінового заборонного припису - є самостійним складом адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 173-8 КУпАП, оскільки законодавцем чітко передбачено імперативний обов`язок виконувати терміновий заборонний припис.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції, ОСОБА_1 не заперечував свою обізнаність з вимогами заборонного припису. Однак, не зважаючи на те, свідомо проігнорував його та 15 січня 2026 року, повернувся до місця проживання постраждалої особи ОСОБА_2 , чим порушив вимоги термінового заборонного припису.

Отже, вказані дії ОСОБА_1 утворюють самостійний склад адміністративного правопорушення передбаченого ч. 2 ст. 173-8 КУпАП.

Таким чином, фактів, які спростовують правильність висновків суду першої інстанції, апелянтом не надано, не встановлено їх і при апеляційному перегляді. Більш того, порушень норм КУпАП під час складання протоколу, які потягли б безумовне скасування постанови суду, суддею апеляційного суду не встановлено.

Враховуючи наведене, суддя апеляційного суду вважає, що суддею суду першої інстанції прийнято обґрунтоване рішення щодо порушення ОСОБА_1 пп.7 п. 2 ст. 3 Розділу 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» внаслідок чого його визнано винуватим у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого за ч. 2 ст. 173-8 КУпАП.

За таких обставин, суд першої інстанції відповідно до вимог ст. 245 КУпАП всебічно, повно, об`єктивно з`ясував всі обставини, що підлягають з`ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення, безпосередньо у судовому засіданні дослідив докази та обґрунтовано дійшов висновку про наявність у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 173-8 КУпАП.

Отже, дії ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 173-8 КУпАП кваліфіковані вірно, а його винуватість у вчиненні даного правопорушення, підтверджується сукупністю наявних у справі належних та допустимих доказів, які узгоджуються між собою і сумнівів у їх достовірності не викликають.

Доводи апелянта про те, що 15 січня 2026 року він діяв у стані крайньої необхідності, оскільки мав опік на нозі, а тому повернувся за місцем проживання потерпілої ОСОБА_2 не є слушними з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 18 КУпАП крайня необхідність - це стан, в якому була вчинена дія, передбачена цим Кодексом або іншими законами України, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, і який виключає можливість кваліфікації цієї дії як адміністративного правопорушення. Обов`язковими ознаками крайньої необхідності є вчинення дії: 1) з метою усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління; 2) якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами; 3) якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.

Лише за наявності усіх трьох наведених вище умов особа звільняється від адміністративної відповідальності на підставі статті 17 цього Кодексу, а провадження у справі про адміністративне правопорушення, вчинене у стані крайньої необхідності, підлягає закриттю.

Доказів того, що саме 15 січня 2026 року виникла ситуація, яка спонукала ОСОБА_1 повернутися за місцем проживання потерпілої особи матеріали справи не містять та апелянтом не надано. Як і не містять матеріали справи доказів про жодну небезпеку, яку ОСОБА_1 потрібно було усувати. Не містіть і доказів заподіяння ОСОБА_1 якоїсь шкоди, внаслідок усунення ним такої небезпеки.

Так, в постанові від 21 грудня 2018 року в справі № 686/5225/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зауважив, що у разі вчинення особою діяння у стані крайньої необхідності, така особа не лише звільняється від адміністративної відповідальності, а такі дії взагалі не розглядаються як адміністративне правопорушення, оскільки в діянні немає ознаки вини.

Інститут крайньої необхідності покликаний сприяти підвищенню соціальної активності учасників суспільних відносин, є гарантією правового захисту людини, що бере участь у запобіганні шкоди правам громадян, інтересам держави й суспільства.

Стан крайньої необхідності виникає, коли є дійсна, реальна, а не уявна загроза зазначеним інтересам.

Однією з найважливіших умов правомірності акта крайньої необхідності є те, що за таких обставин небезпека не може бути усунута іншими засобами, тобто засобами, не пов`язаними із заподіянням шкоди іншим охоронюваним законом інтересам.

Спосіб збереження охоронюваного законом інтересу за рахунок іншого повинен бути саме крайнім. Якщо для запобігання небезпеки, що загрожує, в особи є шлях, не пов`язаний із заподіянням шкоди, вона повинна обрати саме цей шлях.

Інакше посилання на стан крайньої необхідності виключається. Шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, повинна бути менш значною, ніж відвернена шкода. Заподіяння шкоди, рівної тій, що могла бути спричинена, або шкоди більшої, не може бути виправдана станом крайньої необхідності. Зокрема не можна рятувати одне благо за рахунок заподіяння шкоди рівноцінному благу. Питання про те, яку шкоду вважати більш значною, а яку менш, є питанням факту й вирішується в кожному конкретному випадку залежно від конкретних обставин справи. В основу оцінки шкоди заподіяної й шкоди відверненої повинні бути покладені як об`єктивний, так і суб`єктивний критерії, проте визначальним має бути об`єктивний критерій.

Правопорушення, вчинене ОСОБА_1 є умисною, суспільно небезпечною дією, зважаючи на конкретні обставини справи, а тому зазначені в апеляційній скарзі обставини не можуть вважатись такими, що є підставою для закриття справи у зв`язку з вчинення дій особою в стані крайньої необхідності.

Отже, суддя апеляційного суду вважає, що докази, наявні в матеріалах справи, не надають законних підстав для звільнення ОСОБА_1 від адміністративної відповідальності, оскільки його протиправні дії не можуть вважатись такими, що є підставою для закриття справи, у зв`язку з вчиненням дій особою в стані крайньої необхідності.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. 294 КУпАП, суддя апеляційного суду,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову судді Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 4 лютого 2026 року, якою на ОСОБА_1 накладено адміністративне стягнення за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 173-8 КУпАП, залишити без змін.

Постанова набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною, й оскарженню не підлягає.

Суддя Запорізького

апеляційного суду В.Я. Рассуждай

Дата документу Справа № 333/1354/26