Рішення від 06 травня 2026 р. у справі №300/9295/25 — Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" травня 2026 р. справа № 300/9295/25

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Шумея М.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання відмови протиправною та зобов`язання до вчинення дій,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України в якому просить суд:

- визнати протиправною відмову щодо звільнення з військової служби на підставі пункту “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу”, у зв`язку з необхідністю здійснення догляду за своєю матір`ю, яка є особою з інвалідності ІІ групи;

- зобов`язати звільнити з військової служби за сімейними обставинами на підставі пункту “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу”, у зв`язку з необхідністю здійснення догляду за своєю матір`ю, яка є особою з інвалідності ІІ групи.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 08.10.2025 позивач звернувся із рапортом до командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про звільнення з військової служби на підставі пункту “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу”, у зв`язку з необхідністю здійснення догляду за своєю матір`ю, яка є особою з інвалідності ІІ групи. Відповідачем відмовлено у задоволенні рапорту, з підстав наявність інших членів сім`ї першого ступеня споріднення, які можуть здійснювати догляд за матір`ю позивача. Вважає протиправною відмову командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України у звільненні з військової служби за підпунктом “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу” за сімейними обставинами у зв`язку з необхідністю здійснення догляду за своєю матір`ю, яка є особою з інвалідності ІІ групи, оскільки до рапорту додав необхідний перелік документів, що підтверджують підстави звільнення та об`єктивну неможливість здійснення такого догляду іншими особами, зокрема сестрою, яка тривалий час (з 2021 року) працює та навчається за межами території України. У зв`язку з чим просить зобов`язати військову частину, прийняти рішення про звільнення з військової служби, у зв`язку з необхідністю здійснення догляду за особою з інвалідністю ІІ групи (матір`ю ОСОБА_2 ).

Відповідач направив суду відзив на позовну заяву із викладом заперечень щодо наведених позивачем обставин. Просив в задоволенні позову відмовити з тих підстав, що відповідно до приписів Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу” військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини, зокрема у зв`язку з необхідністю здійснення постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо такі особи самі потребують постійного догляду. Проте відповідно до наданої позивачем документів було встановлено, що у матері позивача наявна особа першого ступеня споріднення – дочка ОСОБА_2 , яка є студенткою денної форми навчання, яка проживає та навчається за межами території України. Відтак, позивач не має правових підстав на звільнення, в силу наявності іншого члена родини – рідної сестри позивача, яка має можливість здійснювати постійний догляд і перебування її за кордоном не відміняє такої можливості. При цьому зазначає, що відповідно до Сімейного кодексу України діти зобов`язані піклуватися про своїх батьків. Тому військовою частиною було правомірно та обгрунтовано відмовлено в задоволені рапорту про звільнення з військової служби.

Позивач та його представник скористалися правом на подання відповіді на відзив, який обґрунтований тим, що разом із рапортом військовослужбовець надав усі необхідні документи, якими встановлено неможливість здійснення фактичного догляду за своєю матір`ю, його рідною сестрою, оскільки вона фактично з 2021 року постійно проживає та навчається у Німеччині. Відтак вважає доведеним факт неможливості догляду дочкою за своєю матір`ю. Зазначив, що формальне існування дочки, яка тривалий час не перебуває на території України є об`єктивною обставиною, яка унеможливлює виконання такого обов`язку, що відповідає висновкам Верховного Суду викладеним у справі №380/16966/24 від 27 лютого 2025 року. Тому позивач звертаючись із рапортом про його звільнення з військової служби діяв у межах визначених чинним законодавством та має усі законні підстави щодо звільнення його з військової служби.

Відповідачем подано заперечення на відповідь на відзив згідно якого зазначено, що позивач не спростував правову позицію відповідача щодо правової неможливості його звільнення з військової служби на вказаних ним підставах та лишається незрозумілим, яким чином перебування члена сім`ї за межами України можливо ототожнити з його відсутністю як такого.

Суд, розглянувши у відповідності до вимог ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення її учасників (у письмовому провадженні), дослідивши письмові докази, зазначає наступне.

ОСОБА_1 , проходить військову службу за призовом під час мобілізації у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України.

08.10.2025 позивач звернувся з рапортом до командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про звільнення з військової служби на підставі пункту “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу”, у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за своєю матір`ю ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідності ІІ групи.

До рапорту позивач долучив нотаріально засвідчені копії: паспорта та реєстраційного номеру облікової картки платника податків; свідоцтва про народження ОСОБА_1 ; витяг з реєстру територіальної громади ОСОБА_1 ; паспорта громадянки України ОСОБА_2 ; витяг з печаткою з реєстру територіальної громади ОСОБА_2 ; витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи від 29.05.2025 №45/25/1128/В; висновку із постанови ЛКК від 11.07.2025 року № 243/3, виданого КНП ММР «Центром первинної медико-санітарної допомоги №3» ОСОБА_2 ; пенсійного посвідчення ОСОБА_2 ; витяг з Реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні; свідоцтва про розлучення ОСОБА_2 ; свідоцтва про народження ОСОБА_3 ; засвідчена віце-консул Генерального консульства України в Дюссельдорфі копія паспорту громадянки України ОСОБА_3 ; засвідчена віце-консул Генерального консульства України в Дюссельдорфі копія закордонного паспорту ОСОБА_3 ; Довідки з місця навчання ОСОБА_3 ; Довідки з місця навчання на зимовий семестр ОСОБА_3 ; Довідки про місце реєстрації ОСОБА_3 ; посвідки на проживання ОСОБА_3 ; Договір оренди для житла ОСОБА_3 ; трудовий Договір ОСОБА_3 ; Договір про поновлення трудових відносин ОСОБА_3 ; Довідка з місця роботи ОСОБА_3 ; листа ДПСУ про перетин кордону ОСОБА_3 .

27.10.2025 року командуванням 1241 Національної гвардії України надано відповідь за результатами розгляду рапорту в якій зазначено, що документів, які підтверджують підстави звільнення з військової служби недостатньо, адже підставою для звільнення з військової служби є не тільки сам факт того, що мати - ОСОБА_2 , є особою з інвалідністю та потребує постійного догляду, але і відсутність інших членів сім?ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім?ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду. Отже сестра ОСОБА_3 є членом сім?ї першого ступеня споріднення (донька ОСОБА_2 ), яка згідно наданих документів не є особою, яка потребує постійного догляду та як наслідок за потреби може здійснювати догляд за матір?ю - ОСОБА_2 , що суперечить пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України Закону України «Про військовий обов?язок і військову службу».

Зазначені обставини сторонами не заперечуються.

Позивач, вважаючи протиправною відмову командира військової частини у його звільненні з військової служби за підпунктом “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу”, звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку даним правовідносинам, суд зазначає таке.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України здійснює Закон України "Про військовий обов`язок і військову службу", а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.

Статтею 1 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (частина 1).

Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку (частина 3).

Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (частина 5).

Звільнення з військової служби визначає стаття 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу".

Підпунктом "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" встановлено, що під час дії воєнного стану військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Відповідно до абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах: необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

Предметом даного адміністративного позову є відмова позивачу у звільненні з військової служби за підпунктом “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу” з підстав наявності інших членів сім`ї першого ступеня споріднення, які можуть здійснювати догляд за ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Інших підстав для відмови позивачу у звільненні з військової служби відповідач не оспорює, в тому числі і не оспорюють, як наявність у матері позивача другої групи інвалідності так і необхідність здійснення за нею постійного догляду. А тому суд, надає правову оцінку виключно обставинам, які стали підставою для відмови позивачу у звільненні з військової служби.

Як встановлено судом, мати позивача – ОСОБА_2 є особою з інвалідністю ІІ групи, який за станом здоров`я потребує постійного стороннього догляду та допомоги, як особа яка через наявність порушень функцій організму не може самостійно пересуватись та самообслуговуватися, що підтверджується наявними у матеріалах адміністративної справи витягом з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи від 29.05.2025 №45/25/1128/В та висновком із постанови ЛКК від 11.07.2025 року № 243/3, виданого КНП ММР «Центром первинної медико-санітарної допомоги №3».

Встановлюючи наявність інших членів сім`ї першого ступеня споріднення, які можуть здійснювати догляд за ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як підстави для відмови у звільненні позивача з військової служби, суд зазначає наступне.

Відповідно до аналізу абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", суд зазначає, що для звільнення з військової служби у випадку необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, достатньою є наявність однієї з таких умов:

- відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи;

- інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Таким чином “відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи” означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. У випадку ж “юридичної наявності” інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об`єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, тощо), то така особа відсутня у розумінні приписів абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятою статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу".

Зазначені висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі №380/16966/24 від 27 лютого 2025 року.

Відповідно до долучених до даної адміністративної справи документів, суд встановив, що у ОСОБА_2 , крім позивача, наявний член сім`ї першого ступеня споріднення – дочка ОСОБА_3 та відсутні інші члени сім`ї другого ступеня споріднення.

Судом встановлено, що у відповідності до свідоцтва про народження НОМЕР_2 дочкою ОСОБА_2 є ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка 14.08.2021 виїхала за межі території України. Вказане підтверджується листом ДПС України від 11.09.2025 (а.с. 147).

На підтвердження неможливості здійснення постійного догляду ОСОБА_3 постійного догляду за своєю матір`ю, позивачем до рапорту було долучено: засвідчена віце-консул Генерального консульства України в Дюссельдорфі копія паспорту громадянки України ОСОБА_3 ; засвідчена віце-консул Генерального консульства України в Дюссельдорфі копія закордонного паспорту ОСОБА_3 ; Довідки з місця навчання ОСОБА_3 ; нотаріально засвідчені з перекладом: Довідки з місця навчання на зимовий семестр ОСОБА_3 ; Довідки про місце реєстрації ОСОБА_3 ; посвідки на проживання ОСОБА_3 ; Договір оренди для житла ОСОБА_3 ; трудовий Договір ОСОБА_3 ; Договір про поновлення трудових відносин ОСОБА_3 ; Довідка з місця роботи ОСОБА_3 (а.с. 52-146).

Так, зокрема, відповідно до студентського квитка та довідок з місця навчання ОСОБА_3 з 01.03.2025 по 30.09.2025 та з 01.10.2025 по 31.03.2026 є студенткою денної форми навчання.

Також ОСОБА_2 з 12.12.2022 (надалі з 16.10.2025) видана посвідка на проживання, відповідно до яких вона проживає у місті Мюльгальм-на-Рарі, Німеччина. Окрім цього згідно трудового договору вона працює в Інституті дослідження вугілля імені Макса Планка в місті Мюльгальм-на-Рарі з 01.11.2022 року.

Відтак, відповідно до наявним матеріалів справи, ОСОБА_3 фактично з 2021 року проживає, навчається та працює на території Німеччини.

При цьому, відповідно до витягу з Реєстру територіальних громад м. Києва від 24.07.2025 у житловому приміщенні з ОСОБА_2 зареєстрований тільки ОСОБА_1 .

Отже, оскільки ОСОБА_3 безперервно з 2021 року проживає, навчається та працює на території Німеччини, тому її відсутність охоплює не лише фізичну відсутність особи, а й її нездатність виконувати обов`язки з належного догляду через об`єктивні обставини (фактичне перебування за межами території України).

У цьому випадку, хоча формально існує інший член сім`ї першого ступеня споріднення (дочка матері позивача), її неможливість здійснювати догляд за ОСОБА_2 у зв`язку із перебування протягом тривалого часу за межами території України є не лише об`єктивною підставою, що унеможливлює виконання такого обов`язку, а й фактичним підтвердженням відсутності іншої особи, спроможної забезпечити необхідний догляд.

При цьому, на переконання суду, відсутність її на території України унеможливлює здійснення належної, достатньої (повноцінної) допомоги та догляду за особою з інвалідністю.

Суд враховує, що поняття "обов`язку утримання " та "обов`язку здійснення постійного догляду" не є тотожними, оскільки утримання особи - це надання матеріальної допомоги, в той час як постійний догляд - це форма догляду за особою з різними фізичними або психічними обмеженнями, що вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки.

На думку суду, вищевказана обставина - неперебування (непроживання) особи на території України, є прямим свідченням того, що така особа фізично не зможе здійснювати постійний догляд за своєю матір`ю, оскільки не знаходиться на території України, що фактично виключає таку із переліку членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи.

З огляду на це, наявність у ОСОБА_2 дочки не може бути достатньою підставою для відмови у звільненні позивача з військової служби, оскільки такий член сім`ї першого ступеня споріднення не може взяти на себе належну фактичну опіку і здійснювати необхідний постійний догляд через об`єктиві обставини (фактичне перебування за межами території України).

Окрім цього матеріалами справи підтверджується, що шлюб між ОСОБА_2 та її чоловіком - ОСОБА_4 було розірвано (а.с. 51) .

Як наслідок, на переконання суду, позивачу протиправно відмовлено у звільненні з військової служби на підставі підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу".

Щодо обраного позивачем способу захисту порушеного права в даних правовідносинах, суд зазначає наступне.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У рішеннях по справах “Клас та інші проти Німеччини”, “Фадєєва проти Росії”, “Єрузалем проти Австрії” Європейський суд з прав людини зазначив, що суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою. Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень – єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.

Виходячи зі змісту положень Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Завданням адміністративного судочинства є перевірка правомірності дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, відповідності його рішень критеріям, які пред`являються до рішень суб`єктів владних повноважень та закріплені в частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно з частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Пунктом 10 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів;

Відповідно до частини 4 статті 245 даного Кодексу у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача – суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Отже, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного суб`єктами владних повноважень, а вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення.

Відтак застосовуючи механізм захисту порушеного права та його ефективного відновлення, керуючись повноваженнями, наданими частиною 2 статті 9, статтею 245 Кодексу адміністративного судочинства України, та з метою подальшого недопущення порушень прав позивача та ефективного захисту прав, свобод та інтересів позивача, суд вважає необхідним зобов`язати 1241 Національної гвардії України звільнити позивача з військової служби на підставі підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за матір`ю ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи інвалідності.

З огляду на викладене позовні вимоги є обґрунтованими, а позов такий, що підлягає до задоволення.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправною відмову щодо звільнення з військової служби на підставі пункту “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу”, у зв`язку з необхідністю здійснення догляду за своєю матір`ю, яка є особою з інвалідності ІІ групи;

Зобов`язати звільнити з військової служби за сімейними обставинами на підставі пункту “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу”, у зв`язку з необхідністю здійснення догляду за своєю матір`ю, яка є особою з інвалідності ІІ групи.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Шумей М.В.