Постанова від 10 травня 2026 р. у справі №420/16015/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 травня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/16015/25

Перша інстанція: суддя Попов В.Ф.,

повний текст судового рішення

складено 16.02.2026, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача – Федусика А.Г.,

суддів: Семенюка Г.В. та Шляхтицького О.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (далі – ГУПФ) та просила:

- визнати протиправною бездіяльність ГУПФ щодо не взяття на облік ОСОБА_1 ;

- зобов`язати ГУПФ взяти на облік ОСОБА_1 .

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність ГУПФ щодо неприйняття рішення за результатом розгляду заяви ОСОБА_1 №ВЕБ-15001-Ф-С-25-032306 від 21.02.2025 року про взяття на облік.

Зобов`язано ГУПФ розглянути заяву ОСОБА_1 №ВЕБ-15001-Ф-С-25-032306 від 21.02.2025 року про взяття на облік у встановленому законодавством порядку на прийняти відповідне рішення.

У задоволені іншої частини позову відмовлено.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим апелянт просив його скасувати та ухвалити нове про відмову в позові повністю.

Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення, з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачка виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю, де перебуває на консульському обліку посольства України в державі Ізраїль.

Позивачка перебувала на обліку в ГУПФ в Харківський області та отримувала пенсію, яку призначено з 22.02.2014 за рішенням Дзержинського районного суду м.Харкова суду від 21.01.2020 року по справі №638/14394/17.

21.02.2025 року представник позивачки звернувся до ГУПФ із заявою та просив: - взяти на облік, пенсію виплачувати на визначений пенсіонером банківський рахунок відкритий в АТ “ОщадБанк” відповідно зазначеним в заяві реквізитам.

Листом ГУПФ від 10.03.2025 року повідомлено, що для взяття на облік до ГУПФ ОСОБА_1 може звернутись до будь-якого відділу обслуговування громадян (сервісного центру) з оригіналами наступних документів: паспортом громадянина України, реєстраційним номером облікової картки платника податків та документом про фактичне проживання в Одеській області.

Вважаючи такі дії протиправними, позивачка звернулась до суду з даним позовом.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції, виходив з того, що позивачка, як громадянка України, має право на виплату призначеної їй пенсії незалежно від фактичного місця проживання.

Крім того, суд дійшов висновку, що законодавцем передбачено можливість подачі заяви як особисто пенсіонером, так і його уповноваженим представником.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції і вважає їх такими, що відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, з огляду на таке.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями ст.2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних приватних закладів для догляду непрацездатними.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” (далі Закон №1058-ІV) передбачалося, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні Конституційний Суд України №25-рп/2009 оспорюваними нормами Закону №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Пічкур проти України”, яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії, як таке, стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду 1-ї інстанції, що позивачка, як громадянка України, має право на виплату призначеної їй пенсії незалежно від фактичного місця проживання.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.07.2019 року у справі №812/564/18, від 05.02.2020 року у справі №501/28/17.

Відповідно до чинної редакції ч.1 ст.49 Закону №1058-ІV, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2-1) за заявою пенсіонера про припинення виплати пенсії у зв`язку з тимчасовим проживанням за кордоном;

3) у разі смерті пенсіонера, визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим у встановленому законом порядку;

3-1) у разі надання пенсіонеру статусу особи, зниклої безвісти за особливих обставин, відповідно до Закону України "Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин";

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

4-1) у разі непроходження фізичної ідентифікації у випадках, передбачених законодавством;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Цей перелік підстав припинення виплати пенсії є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Частиною 1 ст.47 цього Закону, зокрема, передбачено, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України незалежно від задекларованого або зареєстрованого місця проживання пенсіонера організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п.6 Порядку виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках затвердженого Постановою КМУ від 30.08.1999р. №1596 (далі Порядок №1596) (в редакції Постанови КМУ від 22.09.2016р. №662) одержувачі самостійно вибирають уповноважений банк для відкриття поточного рахунка.

Питання щодо подання та оформлення документів для призначення пенсій врегульовано Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування”, затвердженим постановою правління Пенсійного Фонду України 25.11.2005 №22-1 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 07.07.2014 року №13-1) (далі - Порядок №22-1).

За змістом пунктів 1.2, 1.5 Порядку №22-1 заява про поновлення виплати раніше призначеної пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.

Тобто, законодавцем передбачено можливість подачі заяви як особисто пенсіонером, так і його уповноваженим представником.

Колегія суддів наголошує, що подання заяви про поновлення виплати пенсії пенсіонеру, який виїхав на постійне проживання за межі України, у період дії Порядку №22-1 у редакції постанов правління Пенсійного фонду України від 07.07.2014 №13-1 та від 16.12.2020 №25-1 допускається, у тому числі, представником такого пенсіонера за довіреністю і така заява повинна бути розглянута Пенсійним органом з урахуванням інших вимог Порядку №22-1.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20 січня 2022 року по справі №280/4551/21.

Згідно обставин справи, звернення позивачки щодо взяття на облік подане її представником через веб-портал електронних послуг Пенсійного фонду України та зареєстроване за №ВЕБ-15001-Ф-С-25-032306 від 21.02.2025 року.

Разом із заявою були подані нотаріально засвідчені копії довіреності №963/17 від 26.11.2017 року та паспорта позивачки - громадянки України для виїзду за кордон РО750970 від 16.04.2008 року.

Суд дослідив відповідь ГУПФ, надану на вказану заяву позивачки, та зазначає, що ця відповідь не передбачена Порядком №22-1.

Таким чином, ГУПФ по суті заяву про взяття на облік не розглянуло та відповідне рішення про взяття на облік або відмову не прийняло. За заявою позивачки не прийнято жодного рішення, у зв`язку із тим, що заява подана через її представника, а не особисто. Однак суд враховує, що жоден з пунктів Порядку №22-1 не містить обов`язку пенсіонера звертатись із заявою особисто. Вжитий у пункті 1.1 термін заявник, дає підстави стверджувати, що таким заявником може бути і представник за довіреністю.

Таким чином, ГУПФ не вчинено дій, передбачених Порядком № 22-1 щодо розгляду заяви про взяття на облік, у зв`язку із чим суд 1-ї інстанції дійшов вірного висновку про наявність протиправної бездіяльності відповідача щодо неприйняття рішення за результатом розгляду заяви.

Отже, як вірно зазначив суд 1-ї інстанції, висновок відповідача щодо порушення позивачкою вимог Порядку №22-1 та необхідності особисто звернутися із заявою на поновлення пенсії є безпідставним.

З матеріалів справи вбачається, що до заяви про взяття на облік представником позивача долучені копію паспорта громадянина України для виїзду за кордон та копію нотаріально засвідченої довіреності, що відображає волевиявлення позивачки та не суперечить жодній нормі діючого законодавства, тому не розгляд відповідачем такої заяви по суті є протиправною бездіяльністю.

При цьому, колегія суддів погоджується з висновком суду 1-ї інстанції, що оскільки заява позивачки не розглянута по суті, належним способом захисту права є зобов`язання ГУПФ розглянути заяву у встановленому законодавством порядку та прийняти відповідне рішення.

Таким чином, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо спірних правовідносин.

Доводи апеляційної скарги, яким була дана оцінка в мотивувальній частині рішення, ґрунтуються на суб`єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України, суд –

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Суддя-доповідач А.Г. Федусик

Судді О.І. Шляхтицький Г.В. Семенюк